"Україна
увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою,
яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя,
висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я
кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим
народом, який стільки витерпів…"
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, із передсмертних слів.
"Це ж такі кошти, а в
нас війна! Не вирубуйте дерев, давайте їх обіймемо! А чи хотів би
пам’ятника сам Шептицький?!" Крики, галас, протести, зібрання. Вир
суперечки, у якій зійшлися віра, політика, історія й багато особистих трагедій:
тільки зіткнувшись думками в публічному конфлікті, деякі особи насправді
познайомилися, навіть якщо до того вважалися знайомими, ба навіть друзями. Ця
ситуація зовсім не нагадувала Майдан (хоча його перш за все згадували
"протестувальники") з тим чудом єднання дуже різних людей в одностайності
громадянського вибору. Скоріше це був тест на зрілість, спровокований іззовні, і
певно ще не всі його пройшли. Чи пройдуть? Покаже час, парк і… символічна
наявність Митрополита в ньому.
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, із передсмертних слів.
Як
золото через вогонь, проходять вірні Української Греко-Католицької Церкви через
2015 рік – рік Митрополита Андрея. Баталії навколо ще не встановленого
пам’ятника Шептицькому стали певним рубіконом, перейшовши через який, багато
львів’ян (і не лише львів’ян) змогли інакше поглянути і на
"дорослість" власної віри, і на Церкву та її пастирів (які мусили
ставити чоло ситуації), і на себе самих. Після Майдану Гідності й під час війни
було неймовірно боляче спостерігати за цим усім, але… Певно, по-іншому ми не подорослішаємо.
Тестування
на зрілість
Історія
цього конфлікту трохи нагадує ситуацію 2013 року в Києві, коли через будову
храму на Оболоні здійняли крик місцеві "правозахисники" (це слово
зумисно взято в гіркі лапки іронії): мовляв, тут майданчик для дітей, відстань
до будинку маленька тощо. Маніпуляція аргументами та певні "засоби впливу"
призвели до того, що храму на цьому місці вже не буде. Чи буде в іншому?.. Судячи
з трагічної ситуації, що зараз розгортається навколо головного собору
УГКЦ – Воскресіння Христового на Лівобережній (там пішли тріщини, найімовірнішою
причиною яких є будівництво навколо, чию законність не завадило би перевірити
незалежним експертам), – то і там провладні мужі ще не засвоїли, що самими
лише криками "Україна – це Європа" справді європейської держави
не збудуєш.
У
Львові, звісно, ситуація виглядає дещо інакше. Здавалось би, проста й очевидна
річ: зробити з доволі занедбаного парку відпочинкову перлину Свято-Юрської
гори, рекреаційну зону для львів’ян (зокрема, студентів Політехніки, яка поруч)
та незабутнє місце зустрічі для паломників і гостей міста Лева (проект можна переглянути на відео вище). А в серці реконструйованого
парку мав би височіти пам’ятник людині, яка фактично створила сучасне обличчя
УГКЦ – молоде й інтелігентне, хоча випробуване підпіллям та болем. І тут
почалося…
Без
лаврів і винагород
Щаслива
провина (лат. felix culpa) цієї
ситуації – дар зрілості, який отримали багато її учасників. Це велика школа
публічної дискусії (для тих, хто захотів учитися); це гострі конфлікти –
що, однак, стимулювали багатьох людей і заглибитися у вчення Церкви, і знову
засісти за найбільший пам’ятник Митрополиту Андрею – його твори.
Реальне
життя поволі почало заохочувати відновлювати стосунки в дійсності: диспути з
Фейсбука стали переміщуватися в кав’ярні, аудиторії, зали й кабінети. Бо мусили:
завдяки соціальним мережам (у всьому цьому вони відіграли велику роль) та
подекуди абсурду віртуальних сварок можна було би вже випустити чималеньку книжку
"Фейсбук: основи конфліктології".
Майже
відразу дискусії навколо Свято-Юрської гори перемістилися в коридори
Українського Католицького Університету. До того ж ситуація торкнулася як
морально-етичних, так і соціально-політичних питань… Конфлікт довкола
пам’ятника Шептицькому став тою ситуацією, про яку св. Петро колись сказав
одним реченням: "Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати
відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію" (1 Пт
3, 15).
Таким
чином, студенти й викладачі дістали нагоду перевірити себе на духовну
стійкість, вірність Церкві, професійний підхід. Природно, що юнацький
максималізм іще більше активізував цю ситуацію: емоції часто перевищували
допустиму норму. Дісталося й викладачам: вихід назовні, за стіни аудиторій (де
вже ніхто не контролює ситуації), став для багатьох бойовим хрещенням і ще
одним, особистим, вишколом. "…Легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму,
чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця,
і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх і недостачу помочі від
найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати свої завдання, не
чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою!" – колись промовляв до молоді
владика Андрей. А ми знову повертаємося до його слів, які після Майдану
вже ніколи не втратять своєї актуальності... Збережені записи й тепер передають характер Митрополита (див. запис вгорі), який ніколи не прагнув легких шляхів. Цього ж він вчив і своє оточення.
***
Відповіддю
на багато питань буремної весни-2015 стали послання Блаженнішого Святослава, Глави
УГКЦ. Владика підкреслив, що пам’ятник Митрополиту Андрею – це моральний
обов’язок львів’ян. Говорячи ж про автентичність та місію УКУ з нагоди Року
митрополита Андрея, Блаженніший назвав університет тим, чим хотів його бачити
Шептицький – "осердям збереження та розвитку української
християнської цивілізації". І вказав на відповідальність усієї
Української Греко-Католицької Церкви за УКУ.
"Успішний розвій відкриває великі
перспективи, але і зобов’язує до постійного чування та роздумів над серцевиною
християнської ідентичності, місії і покликання цього закладу, спонукає нас
краще пізнати і чіткіше визначити ті основи, на яких, згідно зі вченням Церкви,
має будуватися католицький університет…" – підкреслює у своєму
посланні Блаженніший. І коло замикається: нові сили так чи інакше
приносять нові виклики; як відомо, не помиляються лише нероби. Мистецтво ж у
тому, щоби втілювати можливості, приймаючи виклики гідно – і його
опанування, схоже, є завданням для нас усіх.
Роман Юр’їв
Джерела фото: sobor-svyura.lviv.ua, monashestvo.ugcc.org.ua
Оригінал опубліковано в "Католицькому Віснику" №10, 2015