Отець Олександр СУЛІНЧАК – закарпатський
римо-католицький священик, який нещодавно увійшов до складу комісії з питань
екології Римо-Католицької Церкви в Україні. "КВ" вирішив не лише познайомитися
з о.Олександром, а також і розпитати, звідки виникла його любов до природи та
що необхідно робити, аби не знищити ті великі природні скарби, які дав нам
Господь…
Отче,
звідки Ви походите, як минуло Ваше дитинство?
Я народився 11 липня 1974 року, в день
св.Бенедикта, в Ужгороді, в родині інженерів-будівельників. Я друга дитина в
сім’ї, маю ще старшу сестру. За що, до речі, і дякую Божому Провидінню та своїм
батькам. Коли сестрі було десять років і вона відмінно закінчила навчальний
рік, батьки спитали, що їхня доня хотіла б отримати як нагороду? Замість кошеняти
чи цуцика моя старша сестра, не довго думаючи, попросила… сестричку. Але
народився я (посміхається).
У школі я навчався в Ужгороді і, скільки себе
пам’ятаю, прагнув бути лікарем. Тому вступив до Хустського медичного училища,
щоби згодом вступити на медичний факультет.
А звідки
ж прийшло покликання до священства?
Навчаючись у Хусті, я почав ходити до
місцевого римо-католицького храму, який навіть тоді був відчинений. Тут я чув
угорську мову, якою вдома ми спілкувалися з татом, а це було важливо, адже за
домом я сумував. І одного вересневого дня (це був 1989 рік) я помітив, що в
сповідальниці горить світло. Не наважуючись зайти, я зачекав, поки світло
згасне, щоб побачити, хто звідти вийде. Звідти вийшов молодий священик-францисканець
у коричневому вбранні, подивився на мене, посміхнувся, і пішов в сакристію
(ризницю – Прим.ред.).
Я одразу побіг на переговорний пункт і зателофнував
греко-католицькому священику, який мене хрестив, отцю-доктору Елеміру Ортутаю.
Він був духовним отцем нашої родини, а колись і катехитом в гімназії, яку
очолював мій дід, доктор Василь Сулінчак. Отже, телефоную, і ребусами (а раптом
прослуховують?!) схвильовано описую, що побачив священика, який мене помітив…
Зараз
така ситуація може здатися неймовірною…
…Але за радянських часів вона була абсолютно
природною. Отже, коли я вчергове приїхав до Ужгорода, то отримав від о.Елеміра
детальну "інструкцію", що робити далі, і чекав, коли її
"реалізую". І одного дня сміливо зайшов в сакристію, щоби нарешті
познайомитися з усміхненим пастирем. Молодого францисканця звали о.Антал
(Антоній – Прим.ред.) Майнек. Він
одразу одягнув мене в звичайний одяг для хлопців-міністрантів, які
прислуговували при вівтарі. Я хотів служити при вівтарі, але не знав як… І
хустський сакристиянин буквально на пальцях показував мені, що робити і скільки
разів дзвонити. І почалося моє служіння у Божого вівтаря.
Так я "втягнувся" в духовне життя:
розпочав катехизацію, зацікавився духовною літературою, почав читати читання
під час Літургії… І тоді вперше прийшла думка: "А що було б, якби ти став
священиком?" Звичайно, як фанатик лікарської справи, я жахнувся цієї
думки. Але поступово ніби закохався в священицьке покликання, бо більше ні про
що не міг думати. Тоді суворих переслідувань вже не було, тож я почав шукати
свою духовну дорогу: їздив до францисканського монастиря у Виноградові,
допомагав о.Анталу, коли він часом брав мене до парафій-філіалів. Вперше я
сказав про свої наміри о.Елеміру, потім – батькам, які не сприйняли це
серйозно. Вчись, мовляв, а там подивимося. Покликання зміцнило і укріпилося:
вже закінчуючи медучилище, я був абсолютно байдужий до практики у лікарні.
Навіть самому дивно було: кільканадцять років марив медициною, а тут, абсолютно
охолонувши до неї, я запалився стати священиком.
Що ж
сталося? Можливо, щось в медичній справі Вас не влаштувало?
Переддипломна практика в лікарні допомогла
поставити остаточну крапку. Я бачив, що лікарі не завжди можуть допомогти своїм
пацієнтам. Навіть найрозумніші та найдосвідченіші, світила з Києва та Москви…
Тоді я відкинув медицину, зрозумівши, що як священик можу передати їм щось
більше і надійніше – вказати дорогу до Вічного Життя.
Тоді ж, а це вже був 1993 рік, здавалося, що
справа мого вступу на медичний факультет є вирішена, і всі про це знали. Проте,
я хотів бути священиком. І за два тижні остаточно сказав батькам, що не вступатиму.
З татом після цього ми не розмовляли декілька тижнів. "Закінчи, а потім
побачиш, ніколи не пізно стати священиком…" – такі розмови точилися
постійно. На вступні іспити я все ж не пішов. Звісно, це був певною мірою відчайдушний
юнацький запал і мої батьки були шоковані цим. Тепер я це розумію, а тоді ні на
що не зважав.
Чи двері
семінарії відкрилися для Вас одразу?
Де там! Справжні перешкоди почалися пізніше, я
ще мусив довести Церкві в особі єпископа Антоніо Франко – тодішнього
Апостольського Адміністратора Закарпаття і Апостольського Нунція в Україні
одночасно, – що я є гідний вступу до семінарії. Але тут мене вже підтримали
батьки. В кінці серпня прилетів аташе нунціатури о.Мілан Шашік СМ, сьогоднішній
єпископ-ординарій Мукачівської Єпархії, і привіз усний дозвіл, що я можу
вступити до обраної семінарії в м.Егері (Угорщина), де вже вчилися наші хлопці.
В семінарії я опинився восени 1993 р., приїхавши за півгодини до початку
відкриття навчального року. У листопаді 1999 р. наш єпископ і мій колишній
парох Антал Майнек висвятив мене.
Мабуть, я єдиний священик на Закарпатті, який
за 12 років отримав стільки декретів на нові місця служіння. Я служив в Мукачеві,
Сваляві, Берегові, Ужгороді (кожна парафія мала кілька районних філій); викладав
понад п’ять років в Ужгородській богословській академії бл.Теодора Ромжі,
служив у Чопі, Солотвині. З Солотвина мене направили до Хуста, де я служу вже
четвертий рік, опікуюся угорськомовною спільнотою в Буштині, німецькомовною – в
Усть-Чорній, також доїжджаю до Тересви.
Напевно,
такий досвід служіння розширив і Ваші мовні горизонти…
Так, адже можна сказати, що Закарпаття насправді
має католицьке, тобто вселенське обличчя. Господь зібрав тут дуже багато націй,
які живуть у мирі та порозумінні сторіччями. Для мене це нормально. Адже моя
мама – росіянка, тато – угорець. Але в моєму роді переплітаються також поляки,
німці. А певні генеалогічні дослідження доводять, що моя бабуся по лінії батька
походить від… хана Батия. Я радію, що Бог дав мені можливість доносити
Євангеліє і бути пастирем для багатьох вірних. Сьогодні я служу трьома мовами:
рідною угорською, українською та німецькою, яку доти, до речі, ніколи не знав.
В Ужгороді служив також словацькою мовою. І це – багатство для мене як для душпастиря.
Як на
Вашу думку, чи є закарпатці свідомі тих природних дарів, які Бог дав цьому
краю? Як Ви особисто навчилися любові до природи?
Думаю, що так. Щодо мене, то цінувати нашу
природу я навчився в родині. Ми постійно їздили на пікніки, з дитинства я
цікавився гірськолижним спортом. Я розумію одного свого земляка, який,
проїздивши півсвіту, врешті в Швейцарії пригадав рідне Закарпаття,. Не
випадково Закарпаття називають другою Швейцарією.
Любов до навколишнього світу виявляється в
дрібницях. Як діти, ми не тільки вчилися прибирати за собою на пікніку, але й
опалювали на вогні консервні бляшанки перед тим, як викинути їх. Бо якщо
випадково тварина поцікавиться неопаленою банкою з залишками їжі, то ризикує
захворіти на ботулізм (це також провокує склад металу, з якого зроблена банка).
Все, що можна було спалити, ми спалювали, інше – закопували. Бувало, що
доводилося прибирати сміття, що залишали
"туристи". Тема екології охоплює не лише конференції. Це також тема
для бесіди вдома та в школі, тема для проповіді, загалом актуальний
душпастирський напрямок. Ми є відповідальні за довкілля не лише перед Богом,
Який дав нам його, але і перед майбутніми поколіннями. Як нас згадають нащадки,
що ми їм залишимо?..
На жаль, не всі цінують дані Богом дари. Тому і
проповідь, і катехизація (зокрема, коли йдеться про V Божу заповідь – "Не
вбий") обов’язково має приділяти увагу ставленню до тварин, живої природи…
Як
виявляється реальна відповідальність Церкви в Україні за природу?
Комісію з питань екології в нашій Церкві представляє
римо-католицький єпископ Мукачівській Антоній Майнек. Я, відповідно, також
входжу до цієї комісії. Ми співпрацюємо з доцентом Олександром Бокотеєм, представником
наукової школи Ужгородського університету. Вже видані так звані екологічні
молитовники, де зібрано вислови Отців Церкви про природу, відповідні молитви,
характерні як для латинського, так і для візантійського обрядів.
Щороку відбуваються екологічні конференції
різного рівня, які Церква організовує разом з державними навчальними закладами.
Екологічні конференції на Закарпатті завжди мають як екуменічний, так і
міжрелігійний вимір. Є й певні плоди таких заходів. Нехай вони поки що не такі
численні, але великі справи завжди починаються з малих речей. Поступове
залучення священиків та катехитів також із часом дасть свої плоди. В справах
екології важливо не лише відповідно виховувати дітей, але і впливати на
можновладців та бізнесменів – людей, які мають можливості ухвалювати необхідні
закони та вкладати кошти в те, щоби берегти, а не нищити дану нам Богом красу.
Від усіх
читачів "КВ" дякую за приділений час!
Розмовляла Ірина МАКСИМЕНКО
ДОВІДКА "КВ":
Матеріали для душпастирської та катехитичної
праці на екологічну тематику та приклади молитви за створіння можна знайти на
сайті Екологічного бюро УГКЦ http://www.ecoburougcc.org.ua/ та на сайті "Відповідальність
за створіння в Україні: міждисциплінарний та екуменічний обмін досвідом в сфері
стійкої енергетики та створення інформаційного центру в Ужгороді" http://www.church-nature.ucoz.ru
"КВ"
в електронному форматі
Приклади
випусків за 2011 р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І
півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При
передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на
http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар