НЕ ЗАШКОДЬ…

Досвід підказує, що лікар – це спосіб життя. Адже ця професія вимагає надможливостей людської душі, від самовідданості до самопожертви. Тому і "лікарями від Бога" стають не всі. Людина ніколи не установиться як лікар, навіть якщо буде професіоналом найвищого ґатунку, коли в душі буде звичайним ремісником.

…Взимку 1942 року мені було вісім років. Нашим селом на Донбасі проходила лінія фронту. Одного дня після бою наші відступили, зайшли солдати фашистської армії. Уночі хтось постукав у двері. Це був поранений радянський солдат. Олександр жив у нас два місяці. Моя тітонька, яка завідувала сільською медичною амбулаторією до війни, лікувала його рани, а мама доглядала. Коли знову прийшли наші, його забрали до шпиталю. Якби дізналися фашисти, то всю нашу сім’ю, де було троє дітей, розстріляли б на місці…

Ми жили в льоху через безперервні бомбардування. До тітки приходили односельці з ранами і хворобами, навіть видаляти зуби. Особливо нас вражало, коли приносили на перев’язку 10-ти місячну дівчинку, в якої уламком снаряду відірвало стопу однієї ніжки. Крик цієї дитини я пам’ятаю досі. А потім навесні настав Великдень, ми все ще жили у льоху. Моя тітка в домі пекла нам, дітям, пасочки у металевих кружечках, коли почався артилерійський обстріл… Попри все, вона їх спекла, і залишилася жива!

Влітку, коли припинилися бої, німецькі солдати перетворили на стайню нашу школу. І тоді моя перша вчителька – Надія Володимирівна – зібрала 7-8-річних дітей і почала навчати нас просто неба. Вона вчила нас не тільки читати, писати та рахувати. Вона давала нам уроки людяності та любові за тих страшних часів… Тоді в центрі села, де була школа, стояли шибениці зі страченими партизанами. Чи думала вона, що вчиняє подвиг? Вона робила те, що підказувало сумління. Пізніше ми любили "грати в школу" навіть у концтаборі в Любліні. І багато з нас хотіли стати лікарями та вчителями. Переді мною теж стояла дилема, але вже у 8-му класі моє покликання сформувалося остаточно. Я вирішила стати лікарем.

Коли я зі золотою медаллю вступила до Київського медичного інституту імені Богомольця, моїми вчителями стали всесвітньо відомі професори. Навіть тоді, за часів СРСР, вони вчили нас у кожному пацієнті бачити своїх батька, матір, сестру, брата, керуючись найголовнішим принципом – "Не зашкодь!". Заради інтересів хворого, ми вчилися не шкодувати сил і знань, обстоювати свою думку всупереч упередженному вердикту колег, якщо він не відповідає істині і відволікає від надання допомоги.

Сучасна міжнародна практика в сфері медичної етики керується Хельсінкською декларацією Всесвітньої медичної асоціації. "Місія лікаря, – сказано в ній, – полягає в охороні здоров’я людей. Його знання і сумління повинні слугувати виконанню цієї місії". Але в реальності деморалізація суспільства сьогодні зайшла надто далеко. Медична галузь виявилася найбільш вразливою, адже вона опікується найціннішим – здоров’ям і життям.

Дегуманізація, корумпованість, бюрократизм – це лише неповний перелік негативів сучасної медицини в Україні. Виникла ціла плеяда лікарів-чиновників, здатних на будь-які злочини. Серед лікарів з’явилися "дистриб’ютори", які безсоромно працюють на фармацевтичні фірми та діагностичні центри. Вони цинічно пропагують медикаментозні аборти як альтернативу хірургічним (інструментальним). Правду про аборт – вбивство людини на найбільш ранньому етапі її розвитку – спотворюють. "Дистриб’ютори" поширюють контрацепцію (особливо гормональну), нібито щоб запобігти абортам, укриваючи її згубні наслідки.

Від 1995 року в Україні працює ціла система "планування" сім’ї, яка зробила "вагомий внесок" у знищення репродуктивного здоров’я нації. Натомість небувало розвинулись штучні репродуктивні технології. За усім цим – великі гроші. Свідомість певної частини лікарів є спотворена на цьому тлі. Якщо закон не захищає життя "самих беззахисних і невинних […], він перестає бути законом, і стає злочином, з яким треба боротися усіма законними засобами" (Йоан Павло ІІ, "Євангеліє життя").

В історії було багато спроб використати медицину задля злочинів (зокрема – в психіатрії, для ізоляції політичних опонентів). Це підтверджує задавнену і глибоку хворобу суспільства – віковічний страх за своє, тільки своє особисте життя.

Медицина не може бути інструментом в чиїхось руках, вбивчою машиною. Зараз нікого не дивує, що стало проблемою знайти лікаря, якому можна довірити своє життя. Зруйновано інститут довіри до лікаря.

Як жити далі? Відповідь проста. Коли учні спитали в Ісуса – де є Царство Боже? Він відповів: "Царство Боже всередині нас". Почнемо кожен із себе: слухати голос свого сумління, боротися і обстоювати найдорожчі цінності, знищувати злочинні закони.

А лікар залишається лікарем, доки б’ється його серце. "Був лікарем" можна сказати лише тоді, коли його не стане на землі. Бо справжній лікар, який служить своїй справі, а не прислуговується – це звання, народжене повагою і любов’ю пацієнтів.

Олена Кравчук, лікар-гінеколог

Всеукраїнський благодійний фонд "За гідність людини", м.Київ

ФОТО:

Лікар має керуватися найголовнішим принципом – "Не зашкодь!"

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/