Під час
обіду, коли я розрізала м’ясо на тарілці сина Луки і водночас розмовляла зі
своїм чоловіком Піно, у нас несподівано дійшло до непорозуміння. Ішлося про
прийняття певного рішення, яке стосувалося сина.
Я мала
свою концепцію, свій план, і замість того, аби спокійно все обговорити, почала,
підвищуючи голос, висловлюватися надміру гостро, рішучо. А найгірше те, що це
відбувалося в присутності Луки.
Після
обіду чоловік пішов до праці, і ми, як зазвичай, попрощалися з ним у дверях.
Отож я залишилася
з Лукою вдома, зайнялася домашніми справами. Лука трохи побавився, зробив уроки
й сів переглядати телепрограму для дітей. Усе йшло як належить, у звичному
ритмі. Але мене не покидало почуття ніяковості. Навіть не могла, як завжди,
перевірити, як син виконав завдання, щось підказати, підправити… Здавалося, що
не маю на це морального права.
Під вечір
гукнула сина, щоб пішов зі мною на Святу Літургію. Ми вийшли з дому. Коли
входили в храм, Служба Божа тільки-но розпочиналась. Я помітила у сповідальниці
священика і, не замислюючись, підійшла. Хоча не мала в тому конечної потреби,
однак не могла би наблизитися до Ісуса у Пресвятій Євхаристії, попередньо не
звільнившись від почуття провини, що не давало мені спокою ціле пополудня. Лука
сумирно всівся на кріселку і чекав на мене. Коли я повернулася після сповіді,
він сидів на тому самому місці з рученятами, складеними в молитві. Його ніжки,
мов маятник, коливалися вперед і назад. Округла лінія щоки підкреслювала лагідність
милого личка. Я відчула, що мушу ще щось зробити, щоб запанувала повна гармонія
між мною і світом.
– Синку!
Глянув на
мене запитливо, але спокійно.
– Хочу попросити в тебе пробачення. Сьогодні за
столом, коли ми розмовляли з татусем, я була занадто роздратованою й не подала
тобі прикладу справжньої любові. Хочу, аби ти мені пробачив.
Лука
дивився на мене широко розплющеними очима. Був здивований. Раптом усміхнувся.
Не зумію переказати, що тоді відбулося. Усмішка як усмішка, але здавалося мені,
що в очах сина, немов у дзеркалі, побачила його душу.
– Я уже тобі вибачив! – вигукнув. – Узагалі-то це я
мав би просити в тебе пробачення, бо все сталося через мене.
Я не
чекала на відповідь, тим паче на таку, але власне це дуже хотіла почути. Коли
повернулися, дала йому деякі завдання по дому. Він одразу ж їх виконав.
Внутрішнє порозуміння, особливий контакт, що запанував між нами, були невимовно
прекрасні.
"Мама
й тато можуть помилятися, вони недосконалі. Досконалий лише Бог", – цю
думку Лука засвоїв змалечку. Як і те, що своїм християнським життям ми робимо
лише потуги на шляху до досконалості, аби бути, як Отець наш у небі. Він є
зразком для всіх. Так і в родині: ми є ніби братами, які допомагають собі
навзаєм, аби ставати щораз кращими. Однак батьки отримують особливий дар від
Бога, щоб могли виховувати дітей, і цю нашу "перевагу" Лука добре
розумів і шанував.
Того
вечора краще, аніж будь-коли, я зрозуміла, що, визнаючи перед сином свою
помилку, не втратила авторитету, навпаки – ще більше утвердила його. Знову
почулася у своїй тарілці. Мої прохання й зауваги звучали впевнено й
переконливо. Та й Лука виконував їх із задоволенням і без вагань. Відчувала, що
це не я вимагаю чогось від сина, але що через мене висловлюється Божа воля.
Маріель ДЖОРТАНА
Фрагмент із книги "Невигадані історії.
Родинні перехрестя", Л.: Свічадо, 2003
"КВ"
в електронному форматі
Приклади
випусків за 2011 р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І
півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При
передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на
http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар