Коли
два роки тому 32-літній о. Петро Жук став ректором новоствореної Київської
Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ – наймолодшої католицької духовної
семінарії в Україні, – справа мала вигляд не надто визначеної. Ані приміщення,
ані академічної бази. Молодий ректор мусив буквально винести на своїх плечах
цілу новонароджену семінарію – і, як показав час, успішно виконав і продовжує
виконувати це завдання.
Цього
року семінарія, розташована в мальовничій київській місцевості – Княжичах, уже
втретє прийме першокурсників. Про те, як отець сприймає "покликання в
покликанні" – бути ректором, чим живе Київська семінарія УГКЦ та про
розпізнання Божого покликання, й була наша розмова.
–
Отче, ким є ректор? Начальником, другом, батьком, мамою?.. Як Ви сприймаєте
своє служіння?
–
Насамперед єпископ делегує ректора як свою довірену особу опікуватися
семінарією. Маєте рацію, усі названі "характеристики" часто доводиться
поєднувати в собі. Юридично – так, я в певному сенсі начальник. З іншого боку,
семінарія – це місце, де хлопці живуть сім важливих років свого життя. Тепер це
їхній дім; а в домі має бути батько. Але чи не маю я бути їхнім другом? Я вже
прожив своє в семінарії, мені знайомі їхні проблеми та переживання – тож вони
також мають право розраховувати на мою дружню пораду або пояснення. А от чи маю
я бути нянькою? Буває й таке. Інколи я – і мама, бо треба й вислухати,
пожаліти, підтримати, розрадити. Вчителем? Також, бо маю вчити їх своєю
поставою, прикладом, словом… На ректора покладено багато, і я перебуваю лише на
початку осягнення всіх цих умінь.
–
Семінарія – серце Церкви, як учить нас ІІ Ватиканський Собор. Тож давайте
зробимо "кардіограму": розкажіть детальніше про Трьохсвятительську
семінарію та її місію в УГКЦ.
–
Про нашу семінарію часто кажуть: "унікальна". Але ця унікальність не
класична: неоготичних споруд, де коридорами ходять мовчазні "люди в
чорному", у нас немає, і немає великих аудиторій. Два колишні житлові
будинки, з яких сьогодні розбудовується семінарія, поки що зовсім її не
нагадують. Суть не в стінах і навіть не в молодому віці. Унікальною є наша
фундаментальна мета: виховання кандидатів для центральних та східних теренів
України, а також для Волині. Мова про вихідців із Київської архієпархії,
Донецько-Харківського, Одесько-Кримського та Луцького екзархатів – синів тих
парафій, які вже духовно плідні та народжують нові покликання.
Також
унікальним є те, що ще Блаженніший Любомир узяв на себе відповідальність
провадити нашу семінарію, і тепер уже Блаженніший Святослав продовжує нести цю
ношу на своїх плечах. Першоієрарх став найближчим до найменших. Ми близькі не
лише географічно (поруч із резиденцією), а й духовно. Блаженніший молиться з
нами, розмовляє з братами-семінаристами, він разом із нами відбуває ці роки
формації, даючи хлопцям приклад власного служіння.
Унікальні
й наші покликані: для одних є рідні безмежні степи, для інших – донецькі
терикони. І вони щасливі, що повернуться служити туди, де самі пізнали Слово
Правди (здебільшого від священиків із Західної України), щоб тепер уже нести
його своїм землякам.
–
Чи не виникає думка створювати малі семінарії на базі екзархатів або
архієпархії, підготовчу базу, так би мовити?
–
Сьогодні про такі можливості доволі складно говорити. Але є сподівання, що
колись такі заклади постануть. Сьогодні подібно до малої семінарії діє лише
ліцей у Бучачі, де хлопці-старшокласники отримують поглиблену духовну формацію.
Також у семінаріях є т. зв. "нульові курси": кандидати впродовж
року мешкають на території семінарії, готуючись до вступу. Ми таку
"нулівку" лише плануємо: поки що бракує приміщень. Вона допоможе
кандидатам розпізнати покликання та краще адаптуватися до майбутнього
семінарійного життя.
–
Як знайти баланс між вихованням, формацією та навчанням, коли кандидати такі
різні й походять часто з родин, які лише пізнають Бога або взагалі невіруючі?
–
Ми беремо якістю, а не кількістю. Маючи на курсі до 10 осіб, можна виправити
також і окремі недоліки виховання в кожному конкретному випадку, адже всі
хлопці мають різний релігійний, ментальний, соціальний досвід. Нечисленна
спільнота дає змогу індивідуальної праці. Адже Ісус також зосередився на
дванадцятьох апостолах.
Наші
брати вирізняються відкритістю, вони щирі – навіть у незнанні та помилках, які
вони відкрито визнають. Це набагато спрощує процес формації. Але, з іншого
боку, у нас не виникає "східного гетто": брати із західних областей,
які прагнуть служити на Сході, також навчаються в нас. Вони приносять глибокі
церковні традиції, а вступники зі Сходу – відкрите і щире серце та живе
свідчення зустрічі з Христом. Вони вчаться один від одного: так постає суміш,
яка робить виховний і формаційний процес якісним та динамічним не лише ззовні,
а й ізсередини.
Що
би Ви побажали майбутньому семінаристові?
Усвідомити,
що покликання – це Божа справа, Його поклик, а не суто мій вибір, моя дія, те,
що залежить винятково від мене. Треба бути готовим, що світ із різних причин
може спротивитися твоєму покликанню. І коли з’явиться страх, варто пригадати
слова блаж. Йоана Павла ІІ до молоді: "Не бійтеся!"
По
тому слідують прості речі, які, однак, потребують часу й терпеливості: поради
духовного керівника, відкриття світу Слова Божого та богословських праць,
регулярна молитва і духовне життя. Молитися й жити в любові, у милосерді, у
добрі з іншими. Не треба чекати за принципом: "От відчую покликання –
прийду в семінарію і стану побожним". До щирого духовного та релігійного
життя покликано передусім кожного християнина, а потім уже варто говорити про
покликання до священства. Отже: знати, що Бог тебе торкнувся; не боятися – і
діяти.
Розмовляла
Ірина МАКСИМЕНКО
ФОТО:
Ректор
семінарії о. Петро Жук
Наразі
семінаристів не так багато – проте, нечисленна спільнота дає змогу
індивідуальної праці (фото з сайту Київської Трьохсвятительської духовної
семінарії УГКЦ, http://ktds.org.ua)
"КВ" в
електронному форматі
Приклади випусків за 2011
р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. -
тут files.mail.ru/XVRWF6
При передрукуванні
обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар