НАВЧАЙТЕ ВСІ НАРОДИ…

Єпископ Ян Пурвінський (на фото) про сьогодення, проблеми та місію Римо-Католицької Церкви в Україні.

Травень 2011 року для Києво-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви був особливим – виповнилося 20 років з часу утворення дієцезії, 50 років священицького і 20 років єпископського служіння єпископа-ординарія ЯНА ПУРВІНСЬКОГО. Він став першим єпископом на цих теренах після 1918 року. 

– Як змінилася кількісно дієцезія від 1990 до 2011 року? Парафії, монастирі, діючі храми, священики, чернецтво?

– 1991 року в дієцезії працювало 6 місцевих і декілька іноземних священиків (зокрема – один у Києві). На Житомирщині несли служіння чернечі згромадження – отці-паллотини та Босі Кармеліти, у Києві – Капуцини.

До Житомирської дієцезії належало вісім областей: Житомирська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Харківська, Сумська, Луганська. Їхня загальна площа становила 211 тис.км² з близько 350 тис. вірних. Для обслуговування дієцезії бл.папа Йоан Павло ІІ призначив єпископа-помічника Станіслава Широкорадюка. Почали відновлюватися давні парафії у Харкові, Луганську, Сумах, Полтаві, Чернігові, Черкасах. У Києві діяли три парафії, у Житомирській області – 13. 6 червня 1991 року відбулися перші свячення 2 священників у Житомирському кафедральному храмі св.Софії. Перші семінаристи поїхали на навчання до семінарій у містах Гродно (Республіка Білорусь) і Городок (Хмельницька обл.).

Сьогодні, коли Житомирська дієцезія стала Києво-Житомирською, вона має 161 парафію у чотирьох областях. На сьогодні у дієцезії працюють 100 монахів і 168 монахинь. У Ворзелі відновила свою діяльність Вища духовна семінарія, де навчаються 28 семінаристів. У Києві діє Інститут релігійних наук. Зазначу, що кількість храмів та каплиць, які нині існують – це лише третина від усіх, що були до 1917 року на цих теренах. За тих часів Римо-Католицька Церква на цих теренах мала близько 500 головних та філіальних храмів і каплиць.

В нашій дієцезії діють різні молитовні спільноти: неокатехуменальні, Легіон Марії, ІІІ Орден св.Франциска, Живий Розарій, Світло і Життя, родинні кола, Назаретанські родини…

– Чинне українське законодавство наголошує на поверненні культового майна. Який є стан справ із поверненням культового майна? Що держава повернула, а що залишилося неповерненим і чому? Чи є якісь труднощі у стосунках між державою та Римо-Католицькою Церквою?

– Назва "культове майно" у законодавстві не зовсім відповідає дійсності. Слово "культ" означає поклоніння. Все майно, яке служить виконанню місії Церкви, має характер культового. Є також майно, яке служить для забезпечення життєдіяльності Церкви.

У Житомирі не повернено будинок курії (дієцезіального управління – прим.ред.): там міститься краєзнавчий музей. У Бердичеві не повернено монастир Ордену Босих Кармелітів; в Умані (Черкаська обл.) – будинок храму (там розміщено картинну галерею, в якій майже немає експонатів, а ті, що є, не мають жодної цінності і виставлені "для галочки"); у Київській обл. в м.Біла Церква – храм (там міститься будинок культури, де майже не відбуваються культурні заходи). Хочу зазначити, що в багатьох місцях, де католики до 1991 року не мали нічого і де не була зареєстрована жодна парафія, часто влада, реєструючи парафії, сприяла забезпеченню громади приміщенням. Так було у Харкові, де три організації містилося в будинку храму. Святиню повернено, сьогодні там – кафедра єпископа. В Сумах у храмі був спортзал, а в парафіяльному будинку – відділення міліції. Влада повернула парафії все майно за рік. Натомість на Житомирщині та Київщині, де католики римського обряду є вже більш ніж тисячу років, а за радянських часів діяли парафії, є неповернені об’єкти. У Києві це храм св.Миколая разом із парафіяльними будинками, а також будинки парафії Святого Олександра.

Неповернення церковного майна свідчить про небажання влади задовольнити потреби своїх же громадян – віруючих католиків, які не раз просили повернути майно Церкви її законним власникам.

Свідченням духовного відродження є відроджені парафії, душпастирські пункти, куди доїжджають священики.

Проблема покликань існує тому, що сьогодні люди занадто багато уваги приділяють матеріальним благам. Звичайно, без них життя неможливе, але у своїх прагненнях та зусиллях до благополуччя людина хоче мати матеріальні блага не для потреби, а лише для престижу. Це впливає також і на віруючих людей. Наприклад, придбання не для потреби, а для престижу автомобіля, будинку чи квартири, побутової техніки чи інших речей.

Родина, яка має одну, двох, максимум трьох дітей, не хоче їхнього посвячення на служіння Боже. Ще однією причиною відсутності покликань до священничого та чернечого служіння є секуляризація.

У засобах масової інформації недостатньо програм духовного чи релігійного змісту. Навіть у різдвяний період дуже мало матеріалів про Різдво Христове, майже не було елементарних колядок! На період Великого Посту телебачення транслює розважальні програми, серіали, які принижують гідність людини, воно є насичене рекламою, яка закликає людину до споживацтва, спонукає до насильства; повно еротичних матеріалів, які є майже порнографією. Окрім того, відбувається постійне маніпулювання свідомістю глядачів – телебачення заполонили тривалі програми чаклунів, відьом та екстрасенсів. Той, хто таке демонструє та користується їхніми послугами, насправді заграє зі злим духом! Це вкрай небезпечно!

– Наскільки справедливою є думка, що поляк – це римо-католик, а українець – це православний чи греко-католик? Якою мовою відбувається богослужіння Римо-Католицької Церкви? Де готуються кадри для Церкви, хто вони, майбутні священнослужителі? Яка є частка іноземних священнослужителів?

– На теренах нинішньої дієцезії мешкало багато етнічних поляків, німців, чехів, українців, які були католиками римського обряду. Українці, русини, а також представники інших національностей – зокрема і поляки, були і є католиками візантійського обряду.

Вважаю за несправедливе твердження: поляк – це тільки католик. Ми не ведемо жодної статистики щодо національного складу наших вірян, представники всіх національностей, які проживають в Україні, можуть знайти своє місце у Церкві. Христос поставив завдання Церкві: навчайте всі народи! Оскільки у Церкві йдеться про сповідання віри, а не про національну приналежність, то до наших парафій належать майже усі представники національних меншин, що мешкають в Україні. Сьогодні ми вже бачимо, що до громад інших Церков належать також і ті, хто не є українцями. Наприклад, є багато православних поляків. Окрім того зазначу, що Україна розташована у центрі Європи і завжди переживала "змішування" народів. Хто нині може зі впевненістю стверджувати, що є "чистокровним" українцем, поляком тощо? Історія нашої Церкви свідчить, що її ієрархами були і українці, а у Східних Церквах навпаки – поляки.

До ІІ Ватиканського Собору в Римо-Католицькій Церкві усі Літургійні обряди звершувалися латинською мовою. Я сам після закінчення Ризької духовної семінарії в 1961 р. протягом 16 років в Латвії звершував Святу Месу латиною. Тільки Святе Письмо під час Літургії читалося польською або латиською мовами, а також мовами вірян інших національностей – російською та литовською. Церква Латвії тільки 1990 року перейшла на латиську мову в Літургії – після перекладу, перевірки та видання літургійних книг.

Майбутніх священиків ми готуємо у Вищій духовній семінарії Києво-Житомирської дієцезії у м.Ворзель Київської області. Майбутні священики походять із католицьких родин (здебільшого – прим.ред.). До семінарії приймаються на навчання неодружені чоловіки, які відчувають покликання до священства. Ми за ці роки підготували до служіння 46 священиків, а парафій маємо 161; постійних душпастирських пунктів 164 – разом 325 пунктів. Дієцезія відчуває нестачу священиків, тому запрошуємо до служіння священиків-іноземців. Якщо вимолимо у Господа нові покликання до священства, то частка місцевих священиків збільшуватиметься. Маю зазначити, що іноземці – священики, брати і сестри із чернечих згромаджень, які прибули на служіння, – полюбили нашу Церкву та народ. Майже всі розуміють, а більшість із них вже добре володіє українською мовою. Є навіть такі, які знають українську мову краще за своїх парафіян.

– Охарактеризуйте, будь ласка, соціальне служіння Римо-Католицької Церкви на Житомирщині. Які благодійні організації є в структурі Римо-Католицької Церкви? Яка роль чернечих згромаджень у здійсненні цього служіння?

– Ми маємо рекреаційний центр у с.Зарічани Житомирського району; у с.Олександрівка Новоград-Волинського району – такий же центр та будинок для людей похилого віку. У Житомирі маємо два будинки для дітей-сиріт і денний притулок, якими опікуються сестри із трьох різних згромаджень. Кожна парафія опікується людьми похилого віку та хворими на дому. При кафедральному храмі св.Софії завдяки сестрам діє кухня для дітей з багатодітних родин та безпритульних. Вся ця соціальна робота координується католицькою благодійною організацією Карітас-Спес. Окрім того, чернечі згромадження організовують різні харитативні акції за місцем свого перебування.

– Які святині Римо-Католицької Церкви є на Житомирщині, про які Ви хотіли б розповісти ?

– Святиня Матері Божої Бердичівської – санктуарій дієцезіального, всеукраїнського та міжнародного значення. Від часу свого заснування у ХV ст. він був центром релігійного та суспільного життя. У монастирі знаходили прихисток усі без винятку місцеві мешканці під час нападів татар. До 1917 року цей санктуарій мав для України таке ж значення як Ясна Гура у Ченстохові в Польщі. Одна з назв Бердичівського санктуарію – «українська Ченстохова». Завжди у неділю, після 16 липня, відбувається урочисте святкування і поклоніння Матері Божій Бердичівській. Святиню вшановують паломники нашої дієцезії і всієї України, країн СНД, Європи та Азії, прибувають гості та паломники з Риму.

Інший санктуарій, присвячений Матері Божій Фатимській, є в смт.Довбиш Баранівського району на Житомирщині. Під час об’явлень у Фатимі Матір Божа казала про майбутнє світу, і, зокрема, про майбутнє нашого народу. На фатимські молебні прибувають паломники з різних кінців України та Європи. Богослужіння розпочинаються 13 травня і тривають до жовтня, а 13 числа кожного місяця – у дні об’явлень Матері Божої у Фатимі 1917р.

– На Житомирщині діє понад 1000 релігійних організацій двадцяти двох конфесійних напрямків. Які стосунки у Римо-Католицької Церкви із ними? Як Церква ставиться до можливої співпраці із ними у здійсненні соціального служіння ?

– Зауважмо, що Церква має провадити людей до спасіння: євангелізувати, навчати, уділяти Святі Таїнства, молитися та навчати молитві. Наші стосунки з іншими Церквами відбуваються на духовному рівні. Спільних проектів соціального служіння ми не проводимо, хоча намагаємося допомагати усім. Однак ми готові до співпраці. Наша дієцезія тільки розвивається, тому усе попереду.

– Відомо, що з відродженням Римо-Католицької Церкви відроджувалося і життя польської спільноти. Кого б Ви назвали з активних учасників того руху (тих, хто відстоював храми від знищення, допомагав священикам у повсякденних справах, створював польські організації, які співпрацювали з Церквою)?

– Польська спільнота є історично пов’язана з Римо-Католицькою Церквою, бо поляки, зазвичай, були римо-католиками. Однак зазначу, що до нашої Церкви завжди належали вірні різних національностей – на те вона й Католицька. Вірні польського походження несли особливу місію тоді, коли за тяжких часів переслідувань та воєн відстоювали кафедральний храм. Також активними були віряни у Києві, Новограді-Волинському, Коростені, Бердичеві, в селах: Новому Заводі, Покостівці, Михайлівці… Вони докладали зусиль, щоб там звершувалася Літургія. У Житомирі та Бердичеві, особливо в останні десятиліття ХХ ст., Служба Божа відбувалася щодня, а в інших місцях – принаймні раз на місяць. Це були люди, які створювали "двадцятки" – парафіяльні ради. Вони, пам’ятаючи про свою національну приналежність, були передовсім вірянами – відважними сповідниками віри. Велика вдячність від Церкви всім, які тоді прилюдно, навіть щодня ходили на Службу Божу, співали у хорі та молилися. Багато хто з них вже відійшов до вічності. Дай Боже їм вічного спочивання.

Польські спільноти постали після перебудови, утворені українськими громадянами – етнічними поляками. Римо-Католицька Церква як інституція не творила цих спільнот. […]

– Якою Ви бачите місію Римо-Католицької Церкви у ХХІ ст.? Що, на Вашу думку, вдалося здійснити із запланованого, а що ні?

— У ХХІ ст. Римо-Католицька Церква служитиме Богові та людям: допомагатиме їм іти дорогою спасіння, навчаючи, катехизуючи, уділяючи Святі Таїнства. Церкві доведеться важко попрацювати, бо суспільство секуляризується, люди віддають перевагу матеріальним цінностям, духовні цінності є ігноровані.

За роки релігійної свободи, яку ще не можна назвати повною, нам вдалося частково відновити структуру Церкви: парафії, монастирські будинки, монастирі, духовну семінарію, інститут релігійних наук для світських у Києві. На жаль, держава ще не повернула нам усе майно Церкви.

Фундамент для подальшої розбудови церковного життя є закладений. Розвиток Церкви залежить від самовідданої праці священиків і від того, як вірні користатимуться тим, що їм пропонує Церква у сьогоднішньому житті.

Розмовляв Олександр ПИВОВАРСЬКИЙ

Джерело публікації: РІСУ (risu.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/