СВІДЧЕННЯ З БУСЬКА

Буськ – маленьке містечко на Львівщині – мешканцям великого міста може здатися втіленням спокою на землі. Попри те, що друга половина ХХ ст. була одним із найскладніших періодів в історії Польщі та України, Буська та біографій окремих людей, проте з людьми була віра; вона є в Буську і тепер. На мій погляд, у маршрутці можна легко відрізнити місцевих від гостей міста, коли автобус минає храм. Майже всі при цьому хрестяться, чого в Києві не побачиш.

Гарна жінка похилого віку, з косою, що увінчувала її голову, наче корона, відчинила нам двері свого помешкання. Першим, на що я звернула увагу, були її молоді очі, що дивилися на мене з якоюсь особливою усмішкою. Потім я звернула увагу на її поставу й молодий голос. Ми – учасниці міжнародного проекту, приїхали до Буська з різних регіонів України, Польщі та Німеччини робити фільм про складні моменти історії міста у ХХ ст. Вона – одна з наших інтерв’юерок, пані Марія Маленко, яку ми хотіли розпитати про взаємини між українцями і поляками перед, під час і після ІІ Світової війни. Прийшли саме до неї, бо вона походить зі змішаної польсько-української родини. Її мати була полька, а тато – наполовину поляк, наполовину українець. Як у більшості змішаних сімей, дівчата йшли за мамою, а хлопці – за батьком, тобто пані Марія була хрещена в римо-католицькому храмі й віру несе крізь роки.

Власне, стійка віра, прагнення поширити слово Боже серед людей, місіонерство щодення, ствердження правди віри – це те враження, яке в мене залишилося після двогодинної розмови з пані Марією. Хоч би про що ми її питали, а розмова все одно поверталася до того, що всім нам потрібно жити в очікуванні на друге пришестя Христа, що все це марнота марнот, а коли Ісус удруге прийде на землю судити живих і мертвих, тоді настане на землі лад.

Хоч би що розказувала пані Марія: чи то про воєнне дитинство, чи то про складні повоєнні роки, прихід радянської влади, чи про часи офіційного атеїзму – вона ні про кого конкретно не казала погано. Можливо, цю філософію вона перейняла від свого батька, який казав, що немає ані поляків, ані українців, а є люди, і всі люди гідні поваги й мають право жити на своїй землі та молитися своєю мовою. Під час депортацій польського населення родина залишилася в Україні, бо батько був українцем, а тіток по маминій лінії вивезли до Польщі. Пані Марія ходила до свого храму; дітей – а їх у неї четверо – хрестила у Католицькій Церкві. Заміж вийшла за українця зі Східної України, чоловік походив зі Сумщини, а свята в родині святкували і святкують досі за обома календарями. У 1990-х взяла з чоловіком шлюб, причому він сам сказав, що готовий до цього.

Пані Марія здобула музичну освіту, а її чоловік – художник, працював у редакції місцевої газети, малював картини та образи на дозвіллі. Діти успадкували таланти батьків і стали модельєрами, музикантами, художниками, не цураються Церкви, ніби спростовуючи поширену думку про те, що творча інтелігенція прагне рухатися від Бога, а не до Бога. У вірі виховують своїх дітей. Коли ми завітали до пані Марії, двоє молодших членів родини поїхали в паломництво з місцевим священиком.

Звісно, не було легко, особливо за радянських часів. Як прийшла радянська влада, каже пані Марія, то почала нищити хрести, релігійні скульптури, церкви. Неподалік від Буська на пагорбі споконвіку стояв хрест, а нова влада наказала його знести. Люди плакали, просили, молили, щоб його не чіпали, але не допомогло. І за якийсь час на тому місці почали ставатися аварії, раз по раз… А як Радянський Союз розпався, то місцеві люди майже відразу виступили з ініціативою відновити хрест. Аварій після цього стало менше. Наша господиня вважає, що ситуація на дорозі поліпшилася саме через присутність святині. Її рецепт на вирішення всіх питань – навернення, а відповідь на питання, чому Україна досі у такому складному становищі, – бо досі більша частина українців не прийшла до Бога.

Завітавши до пані Марії, ми не лише почули багато цікавих розповідей, а й побували на концерті. Господиня дому частувала нас чаєм із тістечками та співала. Співала польських та українських пісень, світських і духовних. Ми впіймали себе на відчутті, що то не ми прийшли до неї в наших справах, а вона, як істинна християнка, навертає нас крок за кроком, слово за словом. Цей здогад підтвердився, коли в наших руках опинилися молитовники та розарії (вервиці. – Прим. "КВ").

Гостинний дім ми залишили з чудовим матеріалом для фільму, натхненним настроєм і розаріями в руках.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/