"Католицький Вісник" № 6, 2015 присвячений блаженству засмучених - тих, які будуть утішені. Це роздуми на перехресті віри і повсякдення, біблійні історії та розповіді наших сучасників. Ми поговоримо про блаженну засмученість – і нездоровий сум; про те, як біль бідної вдови стає радістю нареченої; про життя з чистого аркуша вимушених переселенців... А для початку - роздуми шеф-редактора "КВ" про те, що сльози бувають різні.
Тема сліз і оплакування – це тема
нинішнього сила "КВ". Блаженні засмучені – ті, хто плачуть. Це
що ж значить? Що треба вміти плакати. Але хіба не вчили нас у дитинстві, що
плакати – не можна? Мовляв, сильні люди не плачуть? Але як же ж такі
установки деформують уявлення про реальний стан речей!.. Бо сцени з
плачами – такі різні.
Сцена перша. Боже мій милий, як же вона
плакала! Як рвала душу своїми схлипами, як жалібно дивилася на цей світ
заплаканими очима. Чому, спитаєте? Бо їй не вдалося скласти вступний іспит з
першого разу. Їй! Розумниці й відмінниці! Якою пишалася вся сільська школа!
Вона сиділа у куточку, біля деканату, ридала до нестями й нікого не хотіло
бачити.
Сцена друга. Боже ж мій милий, як же плакало
це дитя. Сиділо під столом і ридало до нестями. Чому, спитаєте? Бо на столі в
цей час батьки мастили клеєм шпалери, а дитина – аби не заважала в цій
важливій справі – з-під столу дивилася закінчення фільму, в якому батько
жертвував своїм сином заради спасіння людей. А тлом до цієї сцени йшов
моцартівський "Реквієм" – хор і симфонічний оркестр рвали душу.
І там, і там – дитячі сльози. І там,
і там – начебто відсторонена позиція героя від зовнішнього світу. І там, і
там ідеться про горе. Про жалі. Про людську драму свого серед чужих і чужого
серед своїх. І ось вам педагогічна загадка. Як вчинити, які слова буде
правильно вжити? Кому з двох маленьких страждальців треба сказати: "Не
плач, ти сильна, ти витримаєш, все у тебе вийде" – і все?
А кому з них варто мовити: "Припини ниття, тонкосльозе рюмсало"?
І що у цих ситуаціях буде справжньою правдою й милосердям до дитини, яка
за кілька років бачитиме своїх дітей, які або приховують переживання, або,
навпаки, видають із себе справжні фонтани сліз?
Готових відповідей давати не хочу – аби не
впасти в моралізаторство. Лише раджу не забути розповісти дітям, що сльози
бувають різні. Бувають сльози й плачі справжнього переживання та смутку. Але ж
трапляються у світі ще й так звані "крокодилячі сльози".
Немає коментарів:
Дописати коментар