КУРС НА РОЗКВІТ Цього року греко-католицька парафія у Севастополі відзначає 20-тиріччя

Греко-католики Севастополя пройшли складний шлях випробувань перед тим як отримали можливість безперешкодно відправляти богослужіння. Процес обстоювання громадою своїх прав триває і донині, адже місце під храм, що виділила Міська Рада Севастополя, з усіх боків забудовується – і таким "природним чином" громада позбавляється можливості побудувати на тому місці власний храм. Але, попри складнощі, Богослужіння збирають багато людей, серед яких багато молоді та дітей.

Історія УГКЦ в нашому місті почалась одночасно із свого роду пробудженням українського життя в Севастополі наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Одразу ж постало "церковне питання". Багато активних учасників перших українських організацій походили з західних областей нашої держави. Тому потяг людей до віри своїх батьків був природнім. Таким чином, саме греко-католицька спільнота стала першою церковною спільнотою незалежної України, яка постала в Севастополі. Крім того, Севастопольський осередок УГКЦ взагалі став першим на Кримському півострові. Весь час, від початку до сьогоднішнього дня, розвиток церкви був пов’язаний із розвитком українського життя міста.

Велику допомогу в реєстрації громади УГКЦ в Севастополі надавали 1991 року депутати міської ради, які сформували депутатську групу "Україна". 19 серпня 1991 року в приміщенні Севастопольської міської державної Адміністрації її тодішній голова офіційно оголосив про реєстрацію громади, оформлену юридично.

Щороку кількість парафіян зростала, а громада зміцнювалась. Якщо перші служби доводилось відправляти в оселях севастопольців, на базі міських шкіл та військових частин Військово-Морських Сил України, які тільки народжувались, то згодом були відремонтовані та облаштовані два приміщення в різних районах міста для проведення Богослужінь.

Першим священиком, який оселився в Севастополі, став 1993 року о.Анатолій Мазурик. До того довгий час Богослужіння відбувалися лише на свята, коли в місто скеровували священиків. Другим священиком був о.Микола Бердник, третім – о.Петро Кам’янський. Сьогодні священиком є о.Миколі Квич, який багато зусиль докладає для того, аби побудувати храм в Севастополі. Проект вже є, зараз треба подолати певний опір місцевих чиновників та інших осіб, аби розпочати будівництво. Фінансову підтримку будівництву храму в Севастополі надають представники української діаспори з Америки та Канади.

Весь час, що існує в місті громада УГКЦ, священики беруть активну участь у житті українського флоту, опікуються національною скаутською організацією України "ПЛАСТ". На всіх літніх таборах були присутні греко-католицькі священики.

За час існування громади її відвідували відомі діячі УГКЦ, зокрема – владики Михайло Сабрига та Юліян Вороновський. На освячення Хреста на території під майбутній храм до нас приїжджав екзарх Одесько-Кримський, преосвященний владика Кир Василь Івасюк. Багато священників з різних областей України, навіть представники Греко-Католицької Церкви з Білорусі відвідували нас.

Нині в місті зареєстровані дві греко-католицькі громади: св.Андрія Первозванного та Успіння Пресвятої Богородиці. До першої належать переважно мешканці передмість, до другої – самого Севастополя.

Українська Греко-Католицька Церква в Севастополі, попри всі проблеми та перешкоди, активно розвивається. І всі парафіяни сподіваються, що в недалекому майбутньому настануть часи розквіту нашої Церкви в Криму.

Фото: Історичне фото 1992 року з галереї "Великдень на Херсонесі". Джерело – офіційний сайт парафії УГКЦ в Севастополі http://ugcc.sebastopol.ua

НА ШЛЯХУ ДО ВІДРОДЖЕННЯ

6 серпня 2011 року відбулося освячення каплиці Переображення Господнього та Матері Божої з Лурду в м.Кодима на Одещині. З Божою допомогою, якщо все відбудеться так, як заплановано, освячення здійснить єпископ Броніслав Бернацький у співслужінні з отцем-деканом Балтського деканату Мартіном Пленетом та за участю паломників, щиро запрошених на святкове Богослужіння.

Кодима є розташована на північному заході Одеської обл., повз неї проходить залізнична дорога Одеса-Київ, на відстані 250 км від Одеси. Сучасна територія Кодими в XVI-XVIII ст. входила до складу Польщі (Брацлавське воєводство). У різні часи цими землями володіли польські магнати Замойські, Конецпольскі, князі Любомирські. 1672 року ці землі після війни Польщі з Османською Імперією та Московським Царством на короткий час перейшли до складу Османської імперії, а після Карловицького миру 1699 року спустошений край був повернутий Польщі. 1703 року в Кам’янець-Подільському замку був складений документ про кордони по річках Ягорлик і Кодима.

Володарями міста тоді були Конецпольські. 1719 року, після смерті останнього з їхнього роду – Яна Олександра, 1723 р. місто перейшло до князя Юрія Павла Олександра Любомирського, який розпочав активно залюднювати своє нове володіння під ріками Вісла та Волинь. Після його смерті 1735 р. ці землі відійшли його синові Юзефу, який 1754 р. заснував містечко Кодима (назва тюркського походження, "мочариста земля", від "мочар" – річка). Тут бере свій початок річка Кодима. Юзеф Любомирський та наступні володарі Кодими, його брат Станіслав, а потім син Станіслава – Олександр, також активно провадили політику переселення людей зі своїх володінь сюди. Фактично, вони вплинули на етнічний склад населення сучасної Кодими та району, в якому донині проживають нащадки тих переселенців із глибин Польщі. Про це можна судити з великої кількості прізвищ польського походження, що їх мають місцеві мешканці.

1793 року, після ІІ поділу Польщі, місто Кодима ввійшло до складу Російської імперії, і тоді ж визріло рішення про побудову римо-католицького храму. За дуже скромними відомостями з Літургійного календаря Кам’янець-Подільської та Луцько-Житомирської дієцезій відомо, що храм Провидіння Господнього був побудований у 1831-1849 рр. Він входив до складу Балтського деканату. Можна припустити, що, згідно з відомостями 1847 року, його будівництвом опікувався о.Станіслав Дужицький, збираючи пожертви від місцевих католиків. 1867 р. настоятелем був Целестин Пшецлавський. За відомостями 1905 року храм "був кам’яний п’ятого класу, парафіян – 1295 душ, адміністратором був Антоній Скальський". 1914 року адміністратор не змінився, а кількість парафіян зросла і становила 1374 особи. Варто зазначити, що до революції католицьку віру сповідувала майже половина тогочасного населення міста Кодима.

Наприкінці 20-х років ХХ св., вже в період войовничого атеїзму, храм у Кодимі було закрито. Було знищене все церковне майно та музичний інструмент, також кладовище, на місці якого радянська влада побудувала ретранслятор.

Наприкінці 70-х років в будинку храму була православна церква (на фото). Фото автора походить з 1982 року. Можна визначити, що власну архітектуру колись католицького храму тоді ще не було зруйновано. Натомість на початку 90-х років храм повністю "переобразився" на православну церкву.

1990 року було видано Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". Після розпаду Радянського Союзу, в незалежній Україні почали відроджувати духовність, відновлювати храми та релігійні організації. Вірні з Кодимського району стали їздити до смт.Чечельник Вінницької області, де був відкритий храм.

Після того, як Папа Римський Йоан Павло ІІ створив Одесько-Симферопольську дієцезію, він, разом із єпископом Броніславом Бернацьким, який приклав багато зусиль для відродження Церкви на цій великій території, відновив Балтський деканат. На прохання мешканців м.Кодима для проведення Богослужінь 2009 року до Кодими було скеровано о.Франциска Августовського. Служба Божа щонеділі відбувалася в домівках вірян. 2011 року кодимська парафія придбала дім під каплицю на вул.Єлисеєва, 2, поблизу колишнього храму. До благоустрою каплиці взявся новий настоятель, о.Мар’ян Гребельский, який опікується парафією і до сьогодні.

Олександра ТАСКІН, м.Балта

Надіслав о.ліц. Мар’ян Грабельський

Каплиця у Кодимі (фото з сайту: http://rkc.kh.ua)

ПОДОРОЖ У ЮНІСТЬ

Чим є найбільше знаний 1991 рік? Розпадом Радянського Союзу. Але декому він пам’ятний з інших причин – і набагато важливіших. В кінці квітня – на початку травня цього року Ризьку духовну семінарію у Латвії закінчувало 16 дияконів. З них шестеро – з України, троє – з Білорусі, п’ятеро – з Латвії та двоє – з Казахстану. Вперше у практиці Церкви на теренах СРСР вони повернуться до своїх Республік, де їх висвячуватимуть на пресвітерів вже місцеві єпископи. Союз тоді ще тримався, і це здавалося справжнім дивом.

Дияконів з України рукоположили майже одразу, протягом травня-червня. 18 травня 1991 року у Львові архієпископ Мар’ян Яворський висвятив Андрія Бачинського SDB та Йосипа Міхайловського. В Полонному 19 травня 1991 р. стали священиками брати-францисканці Валерій Ян Весельський ОFМ та Петро Франциск Ботвіна ОFМ. Нас висвятив святої пам’яті єпископ Ян Ольшанський. А в Житомирі 6 червня 1991 р. були висвячені салезіанці Юзеф Жовковський та Цезарій Червінський. Їхнім святителем став єпископ Ян Пурвінський.

…Минуло 20 років, настав 2011-й. У нас, священиків з України, виникла ідея: святкуючи невелику, але цінну дату двадцятиріччя священства, відвідати Латвію, Ригу та рідну духовну семінарію. Подорож ми розпочали в Києві, далі рушили через Львів та Ковель, зупинилися поблизу білоруського міста Гродно, в місцевості Квасовка, де працює наш однокурсник о.Ян Занєвський. Ми разом відправили подячну Службу Божу та відвідали Гродно, де мешкає 84-річний священик, колись – інспектор духовної семінарії в Ризі, о.Юзеф Трубовіч. Далі був Вільнюс, поклоніння Пресвятим Дарам та Служба Божа в каплиці Матері Божої Остробрамської.

Рига зустріла нас гарним суботнім вечором 21 травня. Легко згадувалося, як доїхати до тодішньої вул.Кієвах (Київської), 16, сьогодні – вже вул.Католю, 16, тобто вулиці Католицької. Цікаво, що на цій самій вулиці за кілька будинків є православна духовна семінарія…

Великих змін, попри 20 років, не відчувалося. Як і колись, ми без проблем розмовляли між собою польською, українською та російською мовами, і ніхто збоку на це не звертав уваги. Порозумітись із місцевими мешканцями можна без проблем російською мовою. Хоча пізніше виявилося, що латиська та литовська молодь, з якою нам доводилось спілкуватись, дуже слабко володіє російською.

У неділю, в ризькому Кафедральному Соборі св.Якова, урочисту Святу Літургію відправив з нагоди нашого приїзду кардинал Яніс Пуятс, якому ми мали нагоду співслужити.

Обов’язковими були для нас відвідини святого місця Матері Божої Аглонської. Там ми разом з однокурсниками-латишами та священиками прилеглих парафій Аглони, Краслави та Дауґавпілсу (латвійські міста – прим.ред.) відслужили урочисту Святу Месу.

Поверталися до України ми Білоруссю, і з’явилася нагода відвідати Будслав. Тут, на відстані 120 км від столиці Білорусі – Мінська – є розташований Санктуарій Матері Божої Будславської, який перебуває під опікою Провінції св.Михаїла Архангела в Україні Братів Менших Францисканців (бернардинів).

Закінчили ми свою подорож у Києві, вдячні Богу за дар священства, відспівавши урочистий гімн "Тебе Бога Славимо". Я від щирого серця дякую своїм друзям, братам, однокурсникам, з якими відбув цю подорож-паломництво, завдяки якій прекрасні спогади з минулого, гадаю, багато в чому допоможуть у майбутньому…

Усіх братів священиків, які переживають більш чи менш значущі дати свого нелегкого, але вірного служіння Богу та Церкві, вітаю від щирого серця.

Отець Франциск Петро БОТВІНА OFM

ФОТО:

Панорама Риги (фото з сайту: http://info.wiara.pl)

ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА МАЙБУТНЄ

Психологи б’ють на сполох: у доросле життя входить покоління, базові цінності якого формувалися в так звані "лихі 1990-ті", коли з розпадом СРСР люди втратили моральні орієнтири. Радянська система виховання виявилася недієздатною, а на що орієнтуватися – було незрозуміло. Дорослі розгубилися й не знали, як жити і виховувати своїх дітей. У повітрі зависло питання: "Хто відповідальний за виховання людини?"

Те, що стало актуальним для нас сьогодні, для отців ІІ Ватиканського Собору було очевидним на початку 1960-х. Результатом спостережень і висновків отців Собору стала Декларація Gravissimus educationi (Вагомість виховання), ухвалена на VII сесії Собору 28 жовтня 1965 р.

У Вступі до Декларації про християнське виховання наголошується на важливості не лише виховання молоді, а й на тривалому вишколі дорослих. Документ не оминає увагою соціальних змін, а також того, що питання про виховання людської гідності постає щоразу гостріше. У Вступі звернуто увагу, що зміни в політичному і соціальному житті, науково-технічний прогрес є благом для людей, але водночас несуть неабиякі виклики самій концепції виховання в сучасному світі. Питання виховання набуває дедалі більшої значущості та інституалізації. Ухвалення документів про права дітей і батьків на найвищому світовому рівні – ознака того, що світова спільнота наблизилася до усвідомлення: людина від першого моменту життя наділена гідністю і правами, що мають бути захищені. Зростає кількість учнів, зростає кількість шкіл, кількість людей, задіяних у процесі виховання. Попри багато позитивних змін, у Вступі також відзначено, що все ще багато дітей залишаються без належної опіки, не мають відповідного виховання, у якому би однаковою мірою поєднувалися рівночасно виплекана правда і любов.

Церква ж, за своєю природою, не може залишатися осторонь процесу виховання. Вона повинна дбати про ціле людське життя... бере вона свою участь і в прогресі та поширенні виховання. Тому Священний Собор проголошує деякі основні засади щодо християнського виховання, зокрема шкільного, що їх розвине ширше окрема пособорова Комісія, а Єпископські Конференції пристосують до різнорідних краєвих обставин.

Для розв’язання поставлених завдань необхідно насамперед визначитись із загальним правом на виховання та з покликанням учителів.

У першому пункті відразу ж було наголошено, що всім людям кожного роду, стану, віку, з огляду на їхню людську гідність належить право на виховання. При цьому слід ураховувати суб’єктивні та об’єктивні чинники, такі як природні таланти, стать, відмінності культури й батьківських традицій. Потрібно бути відкритим на інші народи й традиції та прагнути плекати справжній мир і єдність на землі. Справжнє виховання має на меті формування людської особи стосовно остаточної її цілі, а рівночасно на благо тих спільно, до яких належить та чи та особа.

При цьому Священний Собор заявляє, що діти і молодь мають право на те, щоб бути заохочуваними до правильної оцінки моральних вартостей та їхнього особистого сприймання, а також до щораз досконалішого пізнавання і любові Бога.

Тому Декларація окремим підпунктом дає визначення тому, що мається на увазі під поняттям "християнське виховання". У документі пояснюється, що воно має на меті не тільки... зрілість людської особи, але звертає увагу головно на те, щоб ті, хто прийняв таїнство Хрещення, були свідомі одержаного дару віри; щоб навчилися в дусі і правді почитати Бога Отця (пор. Йн 4, 23) передовсім у літургійні дні, щоб могли пристосувати власне життя відповідно до вимог нової людини, та вести його в праведності та святості істини (Еф 4, 22-24)... Важливо навчитися свідчити про Христа й прагнути допомагати поширенню християнства у світі. Тому цей Священний Собор пригадує душпастирям про тяжкий обов’язок так усе уладжувати, щоб ...християнським вихованням могли користуватися всі вірні, а передовсім молодь, що є надією Церкви.

Звісно, що за всіх глобальних цілей і завдань, покладених на виховання, потрібно дати відповідь, хто є головним вихователем молоді – надії Церкви. У колишньому СРСР доктрина радянської педагогіки проголошувала, що виховувати молодь має держава в особі школи, з допомогою батьків і середовища. Де-факто батьки були поставлені в такі умови, що, постійно працюючи на виробництві, повністю перекладали відповідальність за виховання дітей на державу. А держава (СРСР) одного дня "закінчилася", і плоди радянського підходу до виховання збираємо зараз.

Подивімося, що нам із цього приводу каже Декларація Gravissimus educationi: Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов’язок виховати своїх дітей; тож мусять бути визнані за перших і головних виховників. А цей обов’язок є такої великої ваги, що де його занедбано, ледве можна було його будь-чим заступити. Думаю, що для нас із нашим пострадянським минулим цей момент є особливо важливим. Ані двір, ані школа, ніхто інший, окрім батьків, не зможе закласти головні цінності в людський характер. Отці Собору наголошують, що саме сім’я є першою школою соціальних чеснот, яких потребує кожне суспільство. Тому важливо, щоб дитина народилася в сім’ї, освяченій таїнством Шлюбу, щоби змалечку вбирала в себе засади віри. Не забуваймо, що всі ми, християни, творимо Святу Церкву, а Церква виховує своє майбутнє через батьків, чия роль у цьому процесі є головною. Саме на батьках лежить відповідальність, чи стануть діти повноправними і свідомими членами християнської спільноти. Церква ж має бути дороговказом для всіх, хто задіяний у процесі виховання: Церква, як мати, обов’язана давати таке виховання, через яке все... життя просякло б духом Христовим, і одночасно подає вона всім народам свою співпрацю для плекання повної і досконалої людини, для блага земної суспільності та для більш гуманного формування і побудови світу.

Відповідно до цих засад, у Декларації вказуються різні засоби християнського виховання. Адже, крім батьківської родини, у процесі виховання беруть участь різні інституції, які дуже спричиняються у вишколенні духа та формуванні людини, як наприклад: засоби суспільного повідомлення, різнорідні товариства для школення духа і тіла, молодіжні спілки та, передовсім, школи.

Тому цілком логічно, що в наступному підпункті Документу йдеться про значення школи. Крім переліку завдань, які має школа у вихованні різних якостей особистості, наголошується на тому, що школа становить певний центр, у роботі якого мають брати участь родини​, вчителі, різнорідні культурні, громадські, релігійні товариства, цивільна суспільність та вся людська спільнота. А тому ті, хто працює у школах, мають особливе покликання, яке вимагає окремих прикмет духа і серця, дуже пильної підготовки та постійної готовності до оновлення і пристосування.

За всього цього не треба забувати про права і обов’язки батьків, які повинні мати свободу вибору школи, вихователів, типу освіти. Місцева ж влада повинна докласти максимум зусиль для забезпечення цієї базової свободи батьків – вибору відповідно до свого сумління школи для своїх дітей. Попри це, сама держава повинна зберігати право дітей на відповідне шкільне виховання, подбати про здоров’я учнів.

При тому, що Собор не заперечує, ба наголошує на важливості державного регулювання питання шкільництва, Декларація нагадує про необхідність присутності морального і релігійного виховання в усіх школах. Забезпечення якого певною мірою має взяти на себе Церква в тій чи іншій формі. Треба, щоб Церква... окремою любов’ю і поміччю огортала тих усіх і численних, що навчаються у некатолицьких школах. Це має відбуватися за участі батьків, учителів, вихователів, які, належачи до лона Церкви, можуть працювати в некатолицьких інституціях, але своєю діяльністю, поведінкою, прикладом поширюватимуть принципи християнського виховання в некатолицьких освітніх закладах.

Зрозуміло, що окрему увагу Декларація приділила католицьким освітнім закладам різних рівнів і різного призначення, починаючи від дошкільної підготовки й закінчуючи католицькими університетами і факультетами, які тим паче повинні нести слово правди й любові до всіх, хто приходить до них по знання та особистісне формування. У документі наголошується, що католицькі інституції мають бути відкриті для всіх, доступ до них нехай буде легкий для учнів, що дають кращі надії, хоча вони і бідніші, а передовсім для тих, хто походять з нових націй.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Текст Декларації цитується за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996)

ФОТО:

Виховання багато в чому нагадує роботу у винограднику – аби отримати певні плоди, треба докласти багато зусиль

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАСАМПЕРЕД – ОБОВ’ЯЗОК

16 квітня 1927 року, Великої суботи, у баварського поружжя Йозефа та Марії Рацінгерів народився другий син. Дитину булу охрещену усього за чотири години, новою, тільки-но освяченою водою. На народження молодшого брата з нетерпінням очікував старший на три роки брат Георг. Цього року молодший з братів Рацінгерів, Йозеф, – нині відомий всьому світові як папа-емерит  Бенедикт XVI, – відзначає 85 років з дня народження.

Родина Рацінгерів переїхала 1929 року у Тітмонінг, що в околиці річок Інн та Сальзах, що їх Папа донині згадує як країну мрій свого дитинства. Для малого Йозефа тут все було наповнено романтикою, а особливо його захоплювали яскраво освітлені та оздоблені дo Різдва вітрини магазинів.

Брати вже досить рано знали, ким хочуть бути у житті. Але це не була професія поліцейського чи машиніста поїзда, про які мріяло багато їхніх ровесників. Георг хотів стати кафедральним капельмейстером. Йозеф довго мовчав, але, побачивши кардинала, що приїхав з візитом до його рідної парафії, був так вражений пурпуровою мантією, що упевнено сказав: "Я теж буду кардиналом!"

Десятирічний Йозеф 1937 року розпочав навчання в гуманітарній гімназії в Траунштейн, де між іншими дисциплінами вивчав також грецьку та латинську мови. Він був зачарований давньогрецькими філософами та латинськими класиками, а також математикою. Хоч і важкі тоді були часи у Німеччині, і до школи потрібно було добуватись пішки хвилин тридцять, але пізніше кардинал Рацінгер із великою вдячністю згадував своїх невтомних вчителів. Як же знадобилась йому та латина під час сесій ІІ Ватиканського Собору! Святе Письмо теж важко зрозуміти без грецького оригіналу.

Однокласники з любов’ю згадують Йозефа, оповідають, що він був несміливим, хоча й найкращим учнем у класі. Охоче розповідають, як завжди він щось читав, все знав, допомагав їм зрозуміти та виконати домашні завдання, а навіть давав щось списати. Був дуже зібраним, мав чітко організований план дня і все робив з гаслом: "Насамперед – обов’язок". Улюбленою грою була Служба Божа, а міністрантками були його однокласниці. Брати не хотіли вступати до Гітлерюгенду, тому мусіли сплачувати додаткові шкільні внески, на які мати заробляла тяжкою фізичною працею на сезонних роботах. Цей період був дуже тяжким для їхньої родини. За все своє дитинство діти ніколи навіть не спробували шоколаду. Але друзі родини Рацінгерів згадують їхню щирість та доброзичливість, надзвичайну гостинність. Брати та їхня сестра Марія пронесли тепло свого дому та щиру дружбу через усе життя.

За кілька днів до закінчення війни Йозеф, повертаючись до Траунштейну, натрапив на двох солдатів, які мало не застрелили його, вваживши його за дезертира. Але зглянулися на хлопця, помітивши, що він поранений, і дозволили йому втекти.

Йозеф щиро радів, що Господь дав йому пережити ту шалену війну, а наприкінці 1945 року вступив до семінарії у Фрейзінгу (Баварія). Він ніколи не здавався занадто побожним студентом, запам’ятався однокурсникам своїми жартами. Однак завжди мав прагнення бути хорошим християнином. У червні 1951 року Йозеф та Георг отримали священицькі свячення. У ту мить, коли старенький архієпископ Міхаель Фаульхабер – той самий, чиє вбрання колись так вразило молодшого брата, – поклав руки на нововисвячуваного, під склепіння катедри залетіла малесенька пташка і почала весело виспівувати. Йозеф розцінив це як підтвердження того, що він є на правильному шляху.

Пропрацювавши рік вікарним священиком в Монахіумі, отримав пропозицію викладати в семінарії, що її закінчив сам. Це був важкий вибір, бо, хоча молодий священик і мав велике прагнення до науки, але він дуже любив своїх парафіян і бачив важливість своєї присутності серед них. Отець Рацінгер вперше виступив з професорської кафедри, маючи всього 27 років. Його студенти були на кілька років молодші, а набагато старші від нього колеги слухали його недільні проповіді в кафедральному соборі, ховаючись за колонами.

Професор Рацінгер славився тим, що читав лекції з пам’яті – так чітко, ніби вони мали одразу іти до друку. Студентам здавалось, що він знає все. З’явився навіть термін "феномен Рацінгера" – опора на медитативне та рефлексивне мислення, що впадає слухачеві до серця. Його вміння говорити і духом, і емоціями у поєднанні з красномовністю будило щирий і необмежений подив. При цьому він завжди знав можливості своїх студентів і ніколи не запитував на екзаменах того, що вони не знали.

Про нього ходили легенди, але він був і залишився скромною людиною. І хоча іноді він формулює гострі висловлювання, то тільки тому, що не погоджується з поширеними у світі помилками чи справжніми нісенітницями. А ще Папа і донині вміє знайти час, щоб зіграти на фортепіано свою улюблену музику.

Наталія КАРПОВА

ФОТО:

"Занурення у таємницю Воскресіння, від самого початку мого життя, завжди наповнювало мене великою вдячністю, бо було передусім знаком благословення". Йозеф Рацінгер.

(Родина Рацінгерів. Йозеф – крайній праворуч)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЯКБИ Я БУЛА ДЕНОМ БРАУНОМ…

…То обов’язково написала б книжку, а то й сценарій для якогось голлівудського фільму. Головним героєм свого опусу я б зробила напівлегендарну постать в історії Католицької Церкви ХХ століття. Йдеться про кардинала Джузеппе Сірі. Яких лишень байок про нього не складали газетярі! І буцімто секретний папа, який чи то сам, чи то під примусом відрікся від престолу святого Петра, і авантюри спецслужб навколо кардинала Сірі, і його славетний консерватизм…

Виникає питання: чому ж дени брауни та подібні не взялися за таку явно виграшну тему? А спекулятивні автори тим і відрізняються, що не гребують нічим, хапаються за будь-які фантазії та смажені факти. А сюжет із кардиналом Сірі міг би бути таки закрученим. У чому ж річ? Чому не маємо гарячих у повному сенсі книжок і фільмів про кардинала Сірі? Моєю версією є те, що скромна, мудра й консервативна особа, якою був кардинал Джузеппе Сірі, не може стати головним героєм такого роду розважальної продукції. Зі своєю мудрістю й вишуканістю він був надто делікатним і скромним, проте все одно вивищувався над шумовинням обивательських інтересів. Якщо привертати увагу до нього, то насамперед до тих цінностей, які він обстоював. А вони ж зовсім не вписуються в загальний перелік тем, що їх так полюбляють таблоїди й пошукачі смажених фактів. Зазвичай дени брауни та майже всі інші автори, які є прихильниками антикатолицьких сенсацій, затяті сповідниками лівацьких поглядів. З цього боку Джузеппе Сірі з його радикальними антикомуністичними висловлюваннями аж ніяк не міг би стати їхнім героєм, адже велику частину життя він поклав на те, щоб розвінчати саму ідею комунізму й довести її шкідливість для розвитку людства як такого.

Джузеппе Сірі народився 20 травня 1906 р. у м.Генуя, що в Італії. Його батьки, Ніколо і Джулія, належали до парафії Святої Пренепорочної Діви Марії й були дуже побожними християнами. Отже, всіляко сприяли тому, аби їхній син здобув саме теологічну освіту. 1916 р. Джузеппе вступив до Малої семінарії в Генуї, наступного року вступив до Вищої генуезької семінарії, а в 1926 р. – у Папський Григоріанський університет, що в Римі. Там він отримав ступінь доктора теології. 22 вересня 1928 р. був висвячений на священика. Деякий час він продовжував душпастирську й наукову роботу в Римі, але згодом повернувся до рідної Генуї, де став викладати в семінарії й працювати в митрополії. Від 1937 р. був ректором Теологічного коледжу св.Томи Аквінського.

14 березня 1944 р. став генуезьким вікарним єпископом і вже досить швидко по тому, 14 травня 1946 р., був призначений на кафедру архієпископа Генуї. 12 січня 1953 р. папа Пій ХІІ дарував йому титул кардинала Святої Церкви. Тоді Джузеппе Сірі був одним із наймолодших і найперспективніших кардиналів.

У своїй політиці він дотримувався консервативних і традиційних поглядів, був у цьому непорушним, зовні залишаючись м’якою, делікатною та приязною людиною. Консерватизм і традиційність, у буквальному й позитивному сенсі цих слів, стосувалися і вельми глобальних проблем – як-от взаємодія з комуністичними режимами та рівень можливого компромісу, – і таких "другорядних" питань, як жіноча мода на брючні, чоловічі костюми, і вплив цієї моди на суспільство в цілому.

Під час ІІ Ватиканського Собору він стояв на позиціях консерватизму й у своїх переконаннях був близьким до кардинала Оттавіані, поділяючи його засадничі погляди на проблеми, які обговорювалися під час Собору.

Тривалий час архієпископ Сірі входив до числа Колегії кардиналів, беручи участь у кількох конклавах. На всіх трьох його називали чи не найпершим кандидатом на Кафедру святого Петра. А вже після його першого конклаву 1958 року виникла легенда, що буцімто кардинали назвали його Єпископом Рима, проте він начебто не погодився з цим. Проте варто не забувати, що це лише легенда, оскільки, по-перше, немає жодних фактів, які підтверджували б ці чутки, а по-друге, кардинал Сірі завжди визнавав новообраних пап і працював під їхнім началом, продовжуючи своє єпископське служіння. Ба більше, служив Месу за новими приписами та завжди захищав ухвалені ІІ Ватиканським Собором документи й декларації. Провадив активну громадську діяльність, був членом Мальтійського ордену і кавалером Великого хреста ордена "За заслуги перед Італійською Республікою".

За вислугою років кардинал Джузеппе Сірі залишив архієпископську кафедру Генуї 6 липня 1987 р., а за два роки – 2 травня 1989 р. перестало битися його серце. Похований він у кафедральному соборі святого Лоренцо в рідній Генуї.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Кардинал Джузеппе Сірі 

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РІКА СПОКОЮ За мотивами іспанської легенди

Фулгенсіо був добрим батьком та зразковим чоловіком. Одного сумного дня Франсіска, його молода дружина, кохана подруга його життя, відійшла назавжди.

Фулгенсіо був невтішний. Іноді після довгих годин розпачу йому здавалося, що наставало полегшення. У ті рідкі хвилини, коли його біль затихав, йому здавалося, що йому вдасться отямитися від цього горя. Але потім несподівано його пронизував якийсь спомин – і осягнутий спокій знову розчинявся  в сльозах.

Одного вечора над зіщуленим чоловіком, який тихо плакав біля дитячого ліжка, змилосердилася Мати Божа Скорботна. Фулгенсіо побачив Її, сповнену спокою, лагідну і милосердну. Усім своїм виглядом Вона несла йому полегшення. Божа Мати взяла його за руку.

– Ходімо зі мною, сину, – промовила зажурена Діва Марія. – Іди за мною, підемо в паломництво до ріки Спокою. Кожен, хто скупається в цій річці, отримує розраду.

Вони йшли багато днів, минаючи спустілі міста, занурені в таку пітьму, що неможливо було відрізнити день від ночі. Якоїсь миті Фулгенсіо почув сплеск води. Велика ріка, води якої були надзвичайно чисті й прозорі, відкрилася перед їхніми очима.

– Занурся в ріку Миру, стражденний паломнику, – промовила до нього Діва Марія. – Води цієї ріки змиють твій біль та смуток.

Фулгенсіо послухався. Зайшов у річку і відчув, як по всьому тілі розливається нове життя і спокій, – солодкий спокій, який пронизував усе його стражденне тіло та загоював глибокі рани. Після цього очищувального занурення Фулгенсіо запитав Матір Божу:

– Звідки пливуть доброчинні води цієї ріки?

– Це сльози всього світу, усього людства, – відповіла Діва Марія. – Усі сльози світу створюють цю річку. Гіркі сльози страху, болю, розчарування, поразки, злості. А також і найсолодші сльози – ті, що пролилися з любові, після повернення дорогої особи чи пролиті з приводу відвернення небезпеки. Фулгенсіо почув зітхання і стогін усіх тих, які пролили ці сльози, і зрозумів, що також і його сльози злилися у спільному плачі, який пливе у водах цієї ріки. Чоловік почувся повністю з’єднаним з усім болем і радістю всього людства. Тоді Мати Божа розповіла йому про біль свого Сина, і Фулгенсіо почув плач Христа при гробі Лазаря, плач у Гетсиманському саду, плач на хресті.

Фулгенсіо раптово розплющив очі, прокинувся, подушка була ще мокрою, але його самого огортав глибокий спокій. Уже не був він сином болю, а був сином співчуття.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРОЙТИ ВИПРОБУВАННЯ РАЗОМ З ВІРНИМИ

Коли говоримо про ХХ ст. у релігійному контексті, то нам найчастіше згадуються комуністичні злочини у СРСР, ІІ Світова війна зі своїми болем і злочинами, Львівський псевдо-собор 1946 р., десятиліття підпілля УГКЦ… Своє завжди болить сильніше. Але не варто забувати, що у цілому католицькому світі в цей час відбувалося багато складних та неоднозначних подій. І також попри все народжувалися велетні духу. Серед них – мелькітський патріарх Максим V.

Роздумуючи про долю одного з отців ІІ Ватиканського Собору, католицького мелькітського патріарха Максима V, не можна не сказати: яке життя! А потім спадає на думку те, що знову немає миру в його рідній Сирії. Але чи має шанс на голос його послідовник, чи стане він лідером такого ж масштабу?..

Майбутній Антіохійський патріарх Максим V народився 18 травня 1908 р. у єгипетському місті Танта у християнській родині вихідців з Алеппо, одного з найпотужніших сирійських міст. Освіту юнак, тоді ще Селім Хакім, почав здобувати у єзуїтському коледжі Святої Родини в Каїрі, потім продовжив навчання в семінарії святої Анни в Єрусалимі. 20 липня 1930 р. отримав священицький сан, а 1931 р. повернувся до Єгипту. Його кар’єра розвивалася стрімко завдяки нестримній енергії й зусиллям, що їх він скеровував на розвиток християнства в такому складному регіоні. 1943 р. він стає главою єпархії Акко, Хайфи, Назарету і всієї Галілеї.

Палестино-ізраїльське протистояння стало особливим викликом для християн регіону. Архієпископ Хакім докладав багатьох зусиль, щоб захистити палестинських християн від проблем із новоствореною державою Ізраїль. У результаті його старань кілька тисяч палестинських християн отримали дозвіл повернутися в рідні домівки на ізраїльській території.

Архієпископ брав активну участь у всіх сесіях ІІ Ватиканського Собору, де звертав увагу на особливі потреби католиків східних обрядів, особливо – Церков Близького Сходу. Після смерті Патріарха Максима IV, який був однією з провідних фігур ІІ Ватиканського Собору, 22 листопада 1967 р. на Священному Синоді архієпископ Хакім був обраний Патріархом Мелькітської Католицької Церкви і взяв собі ім’я Максим V. На посту Патріарха ініціював створення діаспорних єпархій у Північній і Південній Америці та Австралії. Активно працював із вірними, які з тих чи інших причин, найчастіше політичних, були вимушені перебувати за межами батьківщини. Особливо багато працював у цій сфері після громадянської війни в Лівані, коли тисячі біженців, передусім християн, були змушені залишити країну. Був ініціатором багатьох акцій, скерованих на мирне врегулювання ситуації на Близькому Сході. Багато зусиль докладав для захисту прав християн у Єгипті, Ізраїлі, підтримував у Лівані та Сирії вірних, які, ризикуючи своїм життям і життям рідних, попри все залишилися на батьківщині.

Багато працював у напрямку екуменічного діалогу з православ’ям, акцентуючи увагу на особливостях існування Церкви на Сході й важливості та органічності візантійської традиції. Активізував співпрацю із Антіохійською Православною Церквою.

Патріарх Максим V є яскравим прикладом духовного наставника, який мудро провадив і захищав свою паству, вникаючи в людські проблеми – не лише духовні, а й цілком земні. Напевно, інакше й не може бути, коли вірні щодня мають справу зі складнощами й перипетіями екуменічного, міжконфесійного, мультирелігійного діалогу, сам факт належності до Мелькітської Католицької Церкви може становити загрозу життю, а щоденна молитва є випробуванням віри на стійкість. Християни Близького Сходу й у ХХ столітті власним життям можуть унаочнювати ще першохристиянські приклади мучеництва за віру, а завдання мудрого Патріарха – допомагати у випробуваннях і підтримувати стійкість у вірі, а також зберегти життя, що є аж ніяк не метафорою, а реальністю. Схід – справа делікатна, бо ситуація щомиті може змінитися на діаметрально протилежну. Зрештою, ми це щодня бачимо з репортажів із Сирії, Єгипту, Лівану і Лівії.

29 листопада 2000 р. Патріарх V подав у відставку за віком – 92 роки – і за станом здоров’я. Його наступником під час Синоду 5 грудня 2000 р. був обраний Григорій ІІІ Лахама.

Земне життя Патріарх Максим V завершив 29 червня 2001 р. у Бейруті, кілька тижнів не доживши до своєї 93-ї річниці, до кінця залишаючись зі своїми вірними.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Патріарх Максим V з Бен Гуріоном

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЩО В ІМЕНІ ТВОЄМУ?

У дитинстві я намагалася зрозуміти, за яким принципом у країнах латинського світу люди мають багато імен, і як їх записують у шкільному журналі, і як викликають до дошки. Наприклад, чи каже вчителька: "Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран нам розкаже правило буравчика"?.. Згодом спало на думку, що кожне ім’я означає святого, який допомагає в певній справі, і що більше імен, то більше справ має зробити людина.

Якщо говорити про кардинала Ежена-Габріеля-Жерве-Лорана Тіссерана (1884–1972), то десь так воно і є, бо справді важко перелічити не лише всі його імена, а й посади, які він обіймав, і всі справи, що їх він звершив протягом життя. Він жив довго, насичено й інтенсивно. Народився в Нансі в родині ветеринарів. Спочатку отримав диплом бакалавра в галузі математики і… літератури. Поєднання фізики й лірики, служіння Церкві й дипломатії, примноження знань та піклування про людей, часами поєднання непоєднуваного – можливо, це через те, що багато святих ним опікувалися і його направляли.

1900 року вступив у духовну семінарію в Нансі, де, крім теології, захопився східними мовами (івритом, сирійською й ассирійською), щоби спеціалізуватися на Старому Завіті. Вивчення східних мов спонукало до зацікавлення Східними Церквами – а це, своєю чергою, визначило подальше життя. Про кардинала Тіссерана написано багато – і про нього цікаво читати. Мене захопили кілька сюжетів, гідних шпигунського роману чи висококласного детективу. Перший сюжет про те, як під час І Світової війни він брав участь у воєнних діях, почав службу в піхоті й навіть отримав підвищення в ранзі – і це при тому, що ще 1907 р. став священиком. Під час військової служби був у Палестині (впіймала себе на тому, як мало ми знаємо про близькосхідний напрямок обох світових воєн). Там не лише перекладав важливі документи, а й урятував гай ліванських кедрів, коли дізнався, що їх хочуть вирубати на дрова. Брав участь в облозі Єрусалима, потім повернувся до давніх манускриптів.

Другий сюжет – це його діяльність як декодувальника давніх рукописів, бібліографа й архівіста, який вивчав рідкісні тексти. Завдяки науковим відкриттям його призначили 1914 року до Біблійної комісії. Тіссеран написав наукові праці про раннє християнство у Єгипті та Месопотамії. Опісля був переведений на службу до Ватикану, де зробив дуже вдалу кар’єру при папському дворі. З 12 травня 1921 р. він – таємний камердинер Його Святості, потім прелат, а з 1930 р. опікується Ватиканською бібліотекою. Кардинальський титул Тіссеран отримав 15 червня 1936 р., трохи згодом став кардиналом-священиком, а 1946 р. – кардиналом-єпископом (історично кардинальство має три ранги, подібні за назвою до священицьких). Входив до складу Комісії з питань Східних Церков.

Звісно, окремим сюжетом може бути внесок кардинала Тіссерана в підготовку ІІ Ватиканського Собору та участь у ньому. Цілком очевидно, що зі своїми кваліфікаціями фахівця східних мов і Східних Церков він брав активну участь у підготовці всіх документів, що стосувалися Східних Церков, внутрішньоцерковного й міжцерковного діалогу, екуменічних питань. Деякі джерела вказують, що він також певним чином прислужився діалогу з Російською Православною Церквою та – не мало не багато – налагодженню дипломатичних відносин між СРСР і Французькою Республікою за часів де Голля. При цьому залишався бібліотекарем і архіваріусом Ватиканської бібліотеки, писав наукові праці, а з 10 березня 1951 р. до 15 серпня 1967 р. був префектом Священної конгрегації церемоніалу. Починаючи з 13 січня 1951 р. і до самої смерті 21 лютого 1972 р. був деканом Священної колегії кардиналів. Помер від серцевого нападу. Хтозна, скільки ще справ він устиг би зробити під опікою численних святих, які його охороняли протягом усього життя.

Рідко коли одна людина, тим паче священик, вшанована високими державними нагородами кількох країн. А Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран був кавалером Великого хреста ордену Почесного французького легіону (1957), кавалером Великого хреста "За заслуги перед Італійською Республікою" (1961), а також відзначений Воєнним хрестом з пальмовою гілкою (1914–1918). І – що зовсім неочікувано, але абсолютно заслужено, – Російська Православна Церква відзначила його орденом Святого рівноапостольного великого князя Володимира І ступеня (1969). У такий спосіб до всіх його святих-покровителів долучився ще й "наш" святий Володимир…

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО

Кардинал Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СЛУГИ ГОСПОДА І ЛЮДЕЙ

Ми розглядали документи ІІ Ватиканського Собору, присвячені взаєминам мирян і Церкви, їхнього місця в Церкві. Цілком логічно, що отці Собору звернули свою увагу й на інший важливий аспект духовного життя Церкви – служіння священиків. 7 грудня 1965 р. було ухвалено Декрет про служіння і життя пресвітерів.

Сама назва документа вказує на те, що в ньому Собор звернув увагу не лише на, так би мовити, робочі аспекти священицької діяльності, а й окреслив головні аспекти священицького життя. Декрет розпочинається Вступом, де лаконічно зазначено, через що виникла потреба саме в цьому документі. У Вступі наголошено, що життя змінилося, а отже – потрібно переглянути головні моменти, пов’язані зі священицьким служінням: в обставинах душпастирських і людських, сьогодні докорінно змінених – успішно підтримати їхнє служіння й краще подбати про їх життя, Священний Собор заявляє й вирішує...

Перший розділ "Про священство в місії Церкви" розглядає саму природу священства. Тут наголошується на ролі Ісуса Христа в переданні Духа Святого, на важливості таїнства: подається воно тою Тайною і помазанням Святого Духа, якою пресвітери позначуються окремим знам’ям і так уподібнюються до Христа-Священика та й можуть діяти в особі Христа.

У цій частині документа підкреслено, що пресвітери, які є звичайними людьми, перебувають межи людьми і звертаються до людей, але роблять це від імені Бога. Отці Собору наголошують на тому, що священики заступають Ісуса Христа на землі.

Другий розділ – "Про служіння пресвітерів". Хочу звернути увагу на те, що він починається з окреслення обов’язків. Тут підкреслюється, що пресвітери – служителі Божого Слова: пресвітери – як співробітники єпископів – мають своїм найпершим обов’язком проповідувати всім Божу Євангелію. Священики покликані нести до людей Слово Боже.

Окремим підрозділом цієї частини Декрету отці Собору наголосили, що пресвітери є служителями Святих Таїн і Євхаристії. Це важливо, оскільки не треба забувати, що хвалу й благодарення, що їх самі виконують у відправі Євхаристії, пресвітери розширяють на різні часи дня, виповняючи Божественне Правило, яким – в імені Церкви – умоляють Бога за весь доручений собі нарід, що більше – за ввесь світ.

Тут також ідеться про те, що дім молитви, де відбувається Служба Божа й де перебуває Свята Євхаристія, має бути чистий і доглянутий, і це також входить в обов’язки пресвітерів: щоби храми перебували у стані, гідному Божої присутності.

Окремо сказано про те, що пресвітери – управителі Божого люду. Вони повинні скеровувати свою паству відповідно до Слова Божого та несуть відповідальність за ввірений їм народ: Виконуючи, відповідно до своєї повновласти, уряд Христа – Голови й Пастиря, пресвітери, іменем єпископа, збирають Божу сім’ю в оживлене одним духом братство й через Христа, в Святому Дусі, ведуть її до Бога Отця.

При цьому наголошується, що пресвітери не повинні прислужуватися жодній політичній ідеології: А в будуванні християнської громади пресвітери ніколи не прислуговуються якійсь людській ідеології чи партії, але – як Проповідники Євангелії і Пастирі Церкви – працюють над духовним зростом Тіла Христового.

Третій розділ Декрету розглядає різні аспекти життя пресвітерів, починаючи з розгляду такого важливого моменту, як покликання пресвітерів до досконалості, тобто до святості. Отці Собору наголошують, що священики у своєму житті повинні постійно мати на увазі своє важливе значення і постійно прагнути досконалості. Оскільки Святою Тайною Священства пресвітери, як слуги Голови, уподібнюються до Христа-Священика на побудовання й здвигнення цілого Його Тіла, тобто Церкви, як співробітники єпископського чину.

При цьому отці Собору зазначають, що Пресвітери досягнуть питомої собі святости, коли щиро й невпинно виконуватимуть свої обов’язки в Христовому Дусі. Тут також розглядається роль Євхаристії як неодмінної умови на шляху священства до святості.  А для цього потрібно прагнути єдності й гармонії у своєму житті.

Життя пресвітерів розглядається в різних аспектах: у стосунках із Богом, у стосунках із людьми, у взаєминах між собою.

Зрештою, пресвітери – такі самі люди, як і всі інші, тільки покликанні до вдосконалення, святості й служіння, – служіння Богові й нам.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Усі цитати подані відповідно до видання: Документи ІІ Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРО СВІДЧЕННЯ, ПІДТВЕРДЖЕНЕ ЖИТТЯМ

В жовтні 2012 року відбулася ХІІІ Звичайна Генеральна асамблея Синоду Єпископів Католицької Церкви, яка буле присвячена темі нової євангелізації для передачі християнської віри. Про завдання нової євангелізації, а також про місію мирян у ній згадується і в робочому документі синоду, уривок із якого наводимо нижче.

Слова Папи Бенедикта XVI вказують, чому євангелізація та втаємничення у віру природним чином містять виховну діяльність, яку Церква провадить як служіння світу. Це завдання ми повинні виконувати в такому культурному контексті сьогодення, коли будь-яка форма виховної діяльності видається щоразу важчою і кризовою до тої міри, що сам Папа говорить про "катастрофічний стан освіти" […]

Контекст "освітньої катастрофи", у якій ми перебуваємо нині, надає особливого значення словам папи Павла VI: "Людина наших часів охочіше слухає свідків, аніж учителів, а якщо й слухає вчителів, то лише тому, що вони є свідками. [...] Отже, Церква найефективніше може євангелізувати світ своєю поведінкою і традиціями, тобто через свідчення, підтверджене життям; воно чітко показує Її вірність Господу Ісусові, убогість, стриманість, свободу від будь-якої земної влади у світі і, нарешті, святість". Усілякий проект "нової євангелізації", будь-який проект проголошення і передавання віри не може не враховувати потреб людей, які своєю щоденною поведінкою додають моці євангелізації. Саме їхній приклад є тією додатковою цінністю, яка підтверджує істинність їхньої відданості, суті того, чого вони вчать, а також того, до чого закликають. Теперішній "катастрофічний стан освіти" підвищує попит на вихователів, які можуть бути гідними свідками тих цінностей, на які можна оперти чи то особисте життя людини, чи то спільні плани суспільного життя. Є чудові взірці. Досить згадати святих Павла, Патрика, Боніфація, Франциска Ксаверія, Кирила і Методія, Tурибія з Mонгровехо, Даміана де Вестера та блаженну Мати Терезу з Калькутти.

Ця вимога стає для сучасної Церкви обов’язком надавати підтримку і формувати ту велику кількість людей, які вже давно беруть участь у євангелізації й освіті (єпископи, священики, катехити, вихователі, учителі, батьки); християнські спільноти, які повинні приділяти більше уваги й докладати більше зусиль до вирішення цього завдання, дуже важливого для майбутнього Церкви і людства. Треба чітко утвердити в наших Церквах засадниче значення служіння євангелізації, проголошення та передавання віри. Індивідуальні спільноти повинні переглянути свої пріоритети для дій, щоб докладати більше сил і засобів у спільну справу "нової євангелізації".

Щоб віра мала на що опертися і з чого черпати життєві сили, вона на початку потребує того первісного середовища, яким є сім'я, яка є першим місцем, де ми вчимося молитися. У родинній сфері виховання у вірі насамперед має форму навчання дитини молитви. Спільна молитва з дитиною допомагає батькам призвичаїти дитину до присутності люблячого Бога, навчити її розпізнавати Його, а також дозволяє їм стати ймовірними свідками для самої дитини.

Формацією і турботою потрібно підтримувати не лише вже діючих євангелістів, а й шукати нові сили, не обмежуватися лише технічною підготовкою, яка також є необхідною. Однак щоб відчути батьківство Бога, потрібна передусім духовна формація, школа віри у світлі Євангелія Ісуса Христа під керівництвом Святого Духа. Євангелізувати може тільки той, хто сам піддався і піддається євангелізації, хто готовий дати себе відновити духовно через зустріч і життєве єднання з Ісусом Христом. Він може передавати віру, як нам про це свідчить апостол Павло: "Я повірив, тому заговорив" (2 Кор 4, 13).

Отже, нова євангелізація насамперед є духовним завданням і викликом. Вона є завданням християн, які прагнуть святості. У цьому контексті та з таким розумінням формації буде корисно присвятити відповідний час і місце для зіставлення методів, якими користуються місцеві Церкви, щоб довести до відома охрещених, що вони мають євангелізаційні та місіонерські обов’язки.

У різних контекстах нової євангелізації свідки, щоби бути гідними віри, повинні вміти висловлюватися мовою свого часу, проповідуючи посеред нашого світу мотиви надії, що їх оживляє (пор. 1 Пт 3, 15). Такого завдання не можна запланувати спонтанно, воно потребує уваги, освіти й догляду.

Переклад українською мовою – "Католицький Оглядач" (цитується за: catholicnews.org.ua)

ФОТО:

Про потребу нової євангелізації говорив ще блаженний папа Йоан Павло ІІ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БУТИ СОЛДАТОМ ХРИСТА

Ця стаття народилася в Городку Подільському, коли після цілого дня катехитичного симпозіуму в місцевій семінарії єпископ Леон Дубравський пожертвував відпочинком, аби поділитися з читачами "КВ" думкою про те, ким є і ким має бути сучасний єпископ – син Церкви та слуга Божого люду. Словесна декларація завжди звучить красиво, але владика розповів про служіння єпископа, його цілі й труднощі на практиці – не уникаючи навіть складних прикладів, яких уже чимало накопичилося в його досвіді.

Нинішній єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії народився 1949 р. в с. Дубовець на Житомирщині, пізніше став одним із перших українських студентів Ризької духовної семінарії. Вступив до Ордену Братів Менших (францисканців), а 1983 р. став священиком. Минуло 15 років, і о. Леон Дубравський, тоді настоятель францисканців в Україні, став єпископом-помічником у дієцезії, яку донині очолює. Його перша єпископська "школа" минула поруч зі святої пам’яті єпископом Яном Ольшанським, який очолював відновлену Кам’янець-Подільську дієцезію від 1991 року.

Єпископ Ян заклав семінарію та богословський інститут для світських, розвивав різні види душпастирства й цілковито опікувався дієцезією понад 11 років – і весь свій духовний спадок (багатий та відповідно зобов’язувальний) передав наступникові. Сьогодні єпископ Леон несе на собі головні обов’язки в дієцезії: його помічник, владика Ян Нємєц, через тривалу та важку хворобу вже кілька років служить спільноті Церкви в першу чергу своїм стражданням, жертвуючи його Богу та поєднуючись таким чином із намірами єпископа-ординарія. Отже, слово єпископові Леону.

Пастирське служіння – це стиль життя чи просто слова?

Дивлячись із перспективи свого досвіду монаха, священика, а пізніше єпископа, переконуюся, що слово "служіння" треба розуміти в прямому значенні: тобто ми покликані служити нашим вірним. Якщо ж людина має якусь іншу мету, тоді вона розминулася зі своїм покликанням…

Але служіння проявляється в житті, а не лише на словах. Щодня, в усіх діях та акціях – хоч про єпископа йдеться, хоч про звичайного священика. Насамперед – це служіння спільноті Церкви, служіння людям у таїнствах та справами милосердя; служіння тим, хто приходить із якимись потребами, проблемами. Їх чимало, і всіх треба вислухати, приділити час, хоча по-справжньому допомогти вдається не завжди. Але завжди можна спробувати допомогти будь-кому, спільно шукаючи вихід зі складного становища, може, навіть познайомитися з родиною людини, подивитися на суть проблеми – одне слово, важливо справді хотіти допомогти. Пройти з людиною сто кроків замість десяти, віддати плащ, а не сорочку – ці прості євангельські рядки мають бути щоденністю служителя Церкви. І тоді Господь щедро благословляє його діяльність.

Що не можна назвати служінням

Те, як вірні дивляться на нас, дуже важливо. Здебільшого люди характеризують пастирів просто: як ми до них ставимося, чи уважно говоримо, якою загалом є наша позиція щодо вірних. Ми відкриті або, навпаки, ніколи не маємо часу: постійно чутно тільки "завтра, завтра, завтра…"? І це друге – найстрашніше…

У поняття "служити людям" я вкладаю навіть те, чи відгукується священик на телефонні дзвінки парафіян: колись особисто кілька разів перевіряв, чи знімають слухавку настоятелі за номерами телефонів, написаними на парафіяльних дошках оголошень. Коли нарешті додзвонювався (через кількох осіб і за іншими номерами), то просто питав: "Що це таке, що ж це за служіння?"

Інший показник служіння – перебування священика в парафії. Коли він постійно в роз’їздах, то відповідно в парафії в цей час немає пастиря, – це також не служіння. Душпастир завжди має бути на своєму "посту", вірні повинні мати змогу звернутися до нього 24 години на добу. І якщо священик без серйозних причин відсутній на теренах парафії або він узагалі не знати де – повторюся, це не можна назвати служінням. Така позиція пастиря кінець кінцем віддаляє людей від Бога.

Захоплюватися добрим прикладом – ще не жити ним…

Колись у нас служив священик похилого віку, отець Харитон із Польщі. Замість спокійної пенсії він на п’ять років прибув працювати до нашої дієцезії. Попри вік, вивчив українську мову і щовечора систематично обходив свою парафію – від родини до родини. Всюди катехизував, зустрічався з людьми, просто розмовляв. За ці п’ять років відновив храм, регулярно сповідав, із надзвичайною любов’ю відправляв Святу Месу, навчав людей… Інколи навіть міг поїхати до якогось села на велосипеді, щоби просто допомогти комусь. Звісно, таких священиків нелегко наслідувати… Часто чуємо, як хтось прославляє отця Піо чи Йоана Марію Віаннея – але набагато рідше можна зауважити, щоб їхній приклад попровадив чиєсь служіння.

Аби добре служити Церкві, наслідуючи насамперед самого Господа, треба передусім перебувати з Ним у тісному контакті. Спілкуватися з Богом, відчувати й усвідомлювати Його присутність у своєму житті – це пряма дорога до доброго служіння. Ісус поруч, близько мене, і все, що я роблю, – роблю з Ним. Натомість принцип: "А що мені? Папа – далеко, а Господь – високо", – провадить у нікуди.

Уявлення про єпископа змінювалися разом із досвідом

У семінарії єпископом був наш ректор, він викладав канонічне право. Це був кардинал Валеріан Зондакс, ординарій Ризької архідієцезії. Він був для мене тим, хто перебуває в Божій присутності, відображав собою святість. І це була святість надзвичайної моці, яка притягувала до себе і в поведінці, і в розмові, і в проповідях. Раніше я взагалі не стикався ніколи з єпископом, навіть таїнство Миропомазання зміг отримати лише в семінарії.

Натомість, коли вже сам отримав єпископські свячення, то зробив для себе висновок, що покликання єпископа – бути сучасним апостолом Христа у світі. Бути сіллю та світилом, яке ставлять на свічнику, – і на нього дивляться всі. Звісно, ідеальним нікому не стати; але надію дають слова, що Бог вибрав таке слабке та немічне, щоб присоромити мудрих і розумних цього світу. Але все це лише за умови тісного зв’язку з Богом: тоді Він веде і провадить. Так само як апостоли йшли за Христом, і Він був із ними, сьогодні за Ним ідемо ми – і Він також є з нами, хоч і невидимий для людського ока.

І жодної миті не треба забувати, що від того, кому дано більше, більше й вимагатиметься… Нелегке наше завдання, ой, нелегке. Колись я дивився на кардинала Зондакса, наче в дзеркало, а сьогодні ще набагато більше дивуюся йому та захоплююся ним. Не лише носити митру та ризи, а й віддавати себе цілком і повністю, бути вимогливим навіть тоді, коли, здавалося б, ніхто нічого не вимагає – цей принцип блаж. Йоана Павла ІІ тут дуже актуальний.

Вимагати від інших? Вимагати від себе!

Що я можу вимагати від когось, якщо нездатний вимагати від себе? Починаючи з того, що треба бути зранку на молитві, молитися разом із людьми – і так само вимагати цього від своїх священиків. Якби я цього не робив, був би марнословом. Слова мають значення тоді, коли підкріплені діями. І саме так зійдуть плоди служіння – але не відразу.

Я розумію молодих священиків, які часом трохи противляться вимогам – але це можна і треба перерости. Тоді з плином років уже зрілий душпастир згадає ці вимоги зі вдячністю, як я сьогодні згадую вимоги своїх форматорів. Натомість відсутність вимог не провадить ані до добра, ані до розвитку: я людина військова (усміхається. – І. М.) і можу це вам ствердити абсолютно точно. Згадуючи службу в армії, я добре засвоїв, що кожен священик має бути солдатом Ісуса Христа. А як будуть добрі солдати, то і вправним генералом бути легше (усміхається. – І. М.).

Запорука доброго служіння

Але мета цілого служіння Церкви в усіх його вимірах – це Ісус Христос. Усе має прямувати до Нього. А якщо без жартів, то добре сформоване духовенство та зрілі вірні – запорука доброго служіння єпископа. Коли всі вони ясно бачать, які цілі ставить перед собою архіпастир, у якому напрямку крокує, то без вагань ідуть за ним.

А якщо пастир хитається? Тоді вірні не мають чітких орієнтирів, і це "збиває з курсу" спільноту. Приклавши руку до плуга, уже не можна відступатися – це Євангеліє. Озираючись назад, плуга за собою тягти не будеш.

Людина завжди прагне когось наслідувати, і єпископ – не виняток

Прикладом служіння серед сучасників для мене був і є Йоан Павло ІІ, тепер уже блаженний Католицької Церкви. За його часів я вступив до семінарії, став священиком, потім – єпископом.

Бачачи, як папа виконує свої обов’язки, я побачив образ єпископа – того, хто їде на чолі війська на коні, провадячи свою армію, а не плентається позаду. Єпископа характеризує здатність бути полководцем, а не тільки мораль чи канонічне право, адміністративні справи, зустрічі, поїздки… Тоді люди слідуватимуть за ним, а ті, які навіть відстануть, – побачать у разі потреби, куди рухатися. А вже щоби стати попереду, потрібні й усі обов’язки та вимоги, що їх я зазначив вище. Аби мірою своїх сил бути прикладом: і в навчанні, і в стражданні, й у служінні, і в щоденному житті. Зрештою, усіх нас насправді оцінять та зрозуміють лише по смерті, коли час покаже і наші справжні наміри, і схильності, й те, чи змогли ми своїм життям показати Христа іншим людям. Блаженний Йоан Павло ІІ зміг. Час іде, а він стає щораз ближчий нам, і це найліпше свідчення його святості. Хоча за життя і його не всі та не в усьому розуміли.

Найважливіші обов’язки пастиря випливають передусім із серця та душі, а не з права та канонів. Притягувати людей до святості – через розмови, уважне ставлення, свій час… Я намагаюся так робити, хоча не завжди виходить. З усіх сил прагну формувати людей для Христа; а час покаже, що з цього вийде.

Настане день, коли Господь мене спитає…

Влада є дана єпископові Господом Богом. Але не для того, щоб усі боялися його набундюченого вигляду та пасторалу (усміхається – І. М.). Зовнішньо знаки влади мають різний вигляд, але внутрішньо це переживаєш зовсім інакше. Я особисто розумію, що Бог дав мені владу. І я цю владу мушу так використати, щоби перед Богом мати що за неї відповісти. Адже настане день, коли Господь мене спитає: "Я дав тобі владу, а що ти з нею зробив?" Пам’ятаєте Євангеліє? "Кого розв’яжете, буде розв’язано; кому затримаєте – буде затримано". Це також частина єпископської влади, про яку спитає Господь. Чи я лише прагнув командувати, чи все ж таки ділив із кимось цю владу, прагнув її переказати? Чи лише карав, чи намагався насамперед допомогти та зрозуміти – і то будь-кого, чи то мирянина, чи то священика? Якщо хтось спіткнувся або впав – хоч би хто він був, – я його ще й сильніше підштовхнув, чи, маючи владу, використав її, щоб допомогти йому підвестися? Адже єпископ, як пастир стада, прагне добра для своїх овець – навіть коли це добро приходить через біль упокорення.

Але тут важливо зауважити, що влада на кшталт "Я – цар" – це в жодному разі не та влада, яку Бог вділяє єпископу. Влада архіпастиря – це влада любові, влада допомогти людині. І передусім тоді, коли їй треба підвестися з гріха або повернутися на дорогу правди.

Записала Ірина Максименко

ФОТО:

Владика Леон Дубравський, єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/