Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

понеділок, 2 грудня 2013 р.

Святий Архангеле Михаїле, захищай нас в боротьбі!

Архієпископ Томас Едвард Ґалліксон (Thomas Edward Gullickson),

Апостольський Нунцій в Україні

Опубліковано в суботу, 30 грудня 2013 р.

«Коли ми розмірковуємо про приховане життя Назарету та духовний прогрес Марії в його тиші, та коли порівняємо те, що вважається у світі так званим прогресом, то доходимо до висновку, що люди ще ніколи не говорили так багато про прогрес як тоді, коли почали нехтувати його найважливішою частиною – духовним прогресом. І який результат з цього ми маємо? Найнижчі форми прогресу, які втілювалися заради них же самих, разом із собою принесли лише втіху, ледарство і безробіття та підготували ґрунт для морального занепаду до матеріалізму, атеїзму і навіть варварства, як довели нещодавні світові війни. В Марії ж, навпаки, ми знаходимо найдосконаліше втілення євангельських слів: Люби Господа Бога твого, всім серцем твоїм, і всією твоєї душі, і всією силою своєю, і всім своїм розумом». [Reverend Reginald Garrigou-Lagrange O.P. (2013-03-22). The Mother of the Saviour: And Our Interior Life (Illustrated Classics) (pp. 106-107). Catholic Way Publishing. Kindle Edition.].

субота, 16 листопада 2013 р.

"Двір язичників": позиція в секуляризованому світі та нова євангелізація. Анонс нового номеру

Коли папа Бенедикт XVI запроваджував ініціативу "Двору язичників", йому йшлося про діалог із тими, кому релігія чужа, які не знають Бога, але які би не хотіли бути взагалі без Бога, а прагнули все ж таки наблизитися до Нього. Та виявилося, що така місія може опинитися під загрозою, адже Церква в особі своїх вірних не готова до діалогу з язичниками. Ба більше, ті, хто називає себе християнами, недалеко відійшли від язичництва. Чому так сталося і що робити з язичництвом у межах Церкви, читайте в новому номері "Католицького Вісника".

Отже:
Із сьогоднішніми проблемами пошуку людиною відповідей на фундаментальні питання про життя і смерть та з сучасним ступенем секуляризації вас ознайомить рубрика Панорама.
Як релігійне невігластво сприяє процвітанню забобонів і відверто єретичних учень в Україні та за її межами, читайте на сторінках Теми номера.
Чи є різниця між "слухати" і "чути"? Є, відповідають отці Синоду. І саме ця різниця є ключовою в розумінні "Двору язичників" і тих завдань, які перед ним ставить Церква. Детальніше – у Темі номера.
Свідки Єгови – хто вони? Як із ними спілкуватися і чи варто взагалі це робити? На ці питання, а також про історію цього руху, його засновника та основні помилки їхнього вчення розповість рубрика Біблійне коло.
Також у номері на вас чекають традиційні рубрики Домашня Церква, Літургійна школа, Історія Церкви, Коментарі до недільних читань та актуальні новини Католицької Церкви в Україні.
--
Не задовольняйся поверхневим!
"Католицький Вісник" – часопис для тих, хто прагне більшого.
Передплату можна здійснити в будь-якому відділенні "Укрпошти" або надіслати замовлення на katol.visnyk@gmail.com
Передплатний індекс: 01101.


пʼятниця, 8 листопада 2013 р.

Проста арифметика

8 гривень = 1 чашка доброї кави = 1 екз. часопису

Ласкаво просимо в спільноту читачів! :-)

Передплата триває! Можна також скористуватися формою ліворуч.

    Витратьте на замовлення всього 10-15 хвилин - і кожні два місяці у вас в гостях свіжий часопис, де цікаво та різнопланово подано інформацію про Церкву.

   Святе Письмо, катехитичні новинки, дописи священиків, монашества, мирян, матеріали для дорослих та дітей... Про те, як бути католиком у сучасному світі та про Церкву в її діалозі зі світом - читайте в "КВ".


КВ №20: Дякуємо, що ви - з нами!


неділя, 22 вересня 2013 р.

Новий "Католицький Вісник" - про Святу Літургію

Слава Ісусу Христу!

Дорогі,
анонсуємо нове число нашого видання.
Приємного огляду та цікавих відкриттів!




 Про нового держсекретаря Його Святості Папи

 Як молимося - так і живемо... Папа про плітки та суть віри

Дивимося, але чи бачимо?
Синод УГКЦ завергшився, попереду - втілення нових проектів

 Літургійна комісія РКЦ: звіти, новини, плани

 Нові частоти Радіо Марія

 Тема номера: про чисту воду, незвичайну музику та педагогіку Воскресіння.
Вчимося в літургійній школі віри.

 Бог промовляє, слухай Його. Про Слово та Літургію

 Церква та інтриги: мандуємо в Середньовіччя з Антоном Герасименком

 Радість і гідність: св. Тома Аквінат говорить про любов

 Не хочу до Церкви! Як зацікавити малечу? Роздумують читачі

 А у вас є альбом для зберігання образків? Його можна виготовити самим!

 Постійні диякони: міф чи можливість?

 Сльози Мадонни... Мандруємо до Франції.

До речі, передплата на "КВ" на 2014 рік стартувала! Газету можна передплатити через редакцію у Києві. Тел.: (044) 503-30-22. Передплата на пошті також триває (передплатний індекc - 01101).

Або зголосіться на katol.visnyk@gmail.com. Гарного дня!

вівторок, 17 вересня 2013 р.

П’єро делла Франческа (бл.1420-1492). ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ

Ми не маємо в Євангелії опису того моменту, коли Господь перейшов від стану смерті до нового життя, та саме цей момент великі митці не раз обирали для своїх творів.



Постать Христа – центральна в композиції. Його фігура випростана, рух поставлення ноги на гроб – що символізує поконання смерті – вже звершений. На тіло Спасителя накинуто саван, однак правий бік оголений, відкривається кривава рана від спису. Художник немов робить Христа вічним, поєднуючи мотиви як смерті – голі дерева та пейзажі ліворуч, так і життя – в буянні зелені праворуч.
Гроб, що заповнює собою всю нижню частину фрески, це – ніби мур, що відділяє нас від таємниці життя та смерті, зображеної у верхній частині. Цей кордон перетинає лише стопа Христа та його хоругва (символ перемоги), встромлена з боку сплячих фігур стражників. Ймовірно, що обличчя одного з них – того, який спирається на хоругву – автопортрет художника.

Внизу праворуч бачимо камінь. Може, це підпис автора, чиє ім’я походить від слова "камінь"? А може, одвічний "наріжний камінь": "ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос". (Еф 2, 19-20).

(1460/1464), фреска, 225х200 см, Сан-Сеполькро, Тоскана, Італія.

ШКОЛА ПАСТИРСЬКОГО ЗАПАЛУ

Перший український салезіанець східного обряду Степан Чміль був наставником майбутнього Папи. На питання Блаженнішого Святослава, чи кардинал Берґольйо буде свідком на беатифікаційному процесі владики Степана, той відповів, що так.




Якщо сьогоднішній Папа Франциск покірний, відзначається пасторальним запалом, має здебільшого уподобання до нужденних, характеризується великою скромністю, це почасти завдяки виховній праці о. Степана Чміля SDB, який карбував у його душі ці риси.

До Буенос-Айреса о. Степан прибув 1948 р., і його приєднали до салезіянської спільноти, яка завідувала "Колегією Дон Боско" (Colegio Wilfrid Barón de los Santos Ángeles) у Рамос Мехії, дільниці західної частини Великого Буенос-Айреса. За словами о. Василя Зінька, ЧСВВ, о. Степан "під час тижня працював в Салезіянській Книгарні, а суботами, неділями і в свята відвідував наших вірян зі Службою Божою та уділяв їм Святі Таїнства. Наші віряни його шанували, дуже любили, а він, зі свого боку, також любив їх всією душею і всеціло віддавався душпастирській над ними праці".

Отець Степан у Рамос Мехія правив лише в нашому (візантійському. – Прим. "КВ") обряді, а тоді літургійною мовою була старослов’янська: щорана прокидався раніше від собратії, сходив у каплицю та правив сам. Очевидно, перебуваючи в колегії, він контактував із молодими учнями, сповняючи свої обов’язки вихователя: перебував з ними на подвір’ю в час дозвілля, в їдальні, в каплиці… Він напевно розповідав їм про Україну, і, мабуть, не один з тих молодих студентів цікавився Україною, а можливо, дехто з них був українцем, бо багато з наших людей наприкінці ХІХ ст., внаслідок аграрного переселення в Західній Україні і за намовою різних агентів, які вербували людей на працю до далекого Американського й Південноамериканського континентів, переїхали туди.

Одного разу, йшов 1949-й рік, о. Степан запитав когось з тих юнаків, які гуртувалися навколо нього на подвір’ю, чи хтось з них не зголосився би прислуговувати йому до Святої Літургії. І серед них таки зголосився Хорге Маріо Берґольйо, сьогоднішній Папа Франциск! Нагадую собі, як о. Степан мені розповідав, що той молодий хлопець навчився відповідати "Господи помилуй", ну й вивчив також інші частини Літургії. Хорхе Маріо був учнем "Колегії Дон Боско" в 1949 р. і в класі "6-Б" отримав найвищі бали з поведінки та Релігії. Не знаю точно, як довго отой хлопчина прислуговував о. Степанові до Святої Літургії, – він мусив підніматись раніше інших учнів, щоб служити отцеві, – але, знаючи о. Степана добре, можу собі чітко уявити, як позитивно вплинула на майбутнього Папу його батьківська любов, святість, любов до молитви, життєрадісність і душпастирське піклування про наших людей. Хто-небудь, хто пізнав о. Степана, подивляв його відданість Богові й його любов до України. Припускаю, що під час частих прогулянок студентів колегії з отцями, молодий Хорхе не відступав від отця Степана і цікавився Україною, знання про яку йому послужило, коли він став архиєпископом Буенос-Айреса, бо був також ординарієм для східних католиків, зокрема, тих, які не мали своєї єрархії. А вже як кардинал, він особливо опікувався нашою Церквою [УГКЦ] в Аргентині.


о. Євген НЕБЕСНЯК SDB

За матеріалами РІСУ. З незначними правками збережено орфографію автора.

ФОТО:

Одинадцятирічний Хорхе Бергольо. (Фото: www.express.co.uk )

понеділок, 16 вересня 2013 р.

ВІД МАВРИКІЯ ДО УКРАЇНИ

Українські католики вже звикли до того, що присутність у парафії сестер-монахинь – звичайна справа. Але це далеко не всюди і не завжди так




Так, на пострадянському просторі є ще багато спільнот, які лише мріють про те, щоб у них служили сестри. Донедавна серед них були також і парафії Пресвятого Тіла і Крові Ісуса Христа в Ружині та Матері Божої Лурдської в Зарудинцях. Але в грудні минулого року їхня мрія почала здійснюватися.

Конгрегація Сестер Любові Пані Нашої Доброї і Неустанної Допомоги (Congregatio Sororum a Charitatae Dominae Nostrae de Bono et Perpetuo Succuru, BPS) має намір відкрити свій перший в Україні дім саме в Ружині – хоча сестри вже оселилися на території парафії, але остаточне рішення (ухвалення якого потребує нашої молитви!) буде прийняте майже за рік.
Ці монахині, відомі також як сестри Любові та сестри Матері Божої Неустанної Допомоги, є досвідченими місіонерками: вони працюють уже в 14 країнах світу. Свою харизму – служіння вбогим та хворим із любов’ю та в простоті – вони реалізують в Італії, Бельгії, Франції, Великобританії, Польщі; на острові Маврикій (саме тут народилася засновниця Конгрегації, мати Августина) та в Демократичній Республіці Конго (Африка); в Аргентині й Перу; в Індії, на Філіппінах, у Південній Кореї та Індонезії.
До Ружина прибули дві сестри – Юстина та Джозеппіна. Спочатку сестри мають зрозуміти потреби конкретної місцевості, щоби за рік остаточно визначити напрямні свого служіння в Україні. Загалом у світі сестри Матері Божої Неустанної Допомоги служать насамперед убогим та бездомним, але вони відкриті на різні напрямки праці – залежно від місцевих потреб і можливостей. Це служіння покинутим і стражденним, праця з дітьми та молоддю, служіння у школах, дитячих садках, інтернатах, домах спокійної старості, домах для священиків на покої, будинках для осіб з особливими потребами.
Сестри Любові Пані Нашої Доброї і Неустанної Допомоги працюють також у лікарнях, лікують хворих на дому. Ведуть молодіжне, зокрема, студентське душпастирство, а також душпастирство покликань. Опікуються дітьми з важких середовищ. Організовують пункти харчування, катехизують. Крім того, намагаються розпізнавати знаки часу, щоб керуватися у своїй діяльності новими потребами, новими формами бідності, а також новими закликами Церкви. Який шлях служіння сестри Матері Божої Неустанної Допомоги оберуть в Україні, покаже час. Їхній євангельський девіз – "Бог є любов" – напевно допоможе не лише розпізнати Його знаки, а й отримати нові та численні Божі дари для нового етапу розвитку.

Редакція "КВ" дякує парафії в Ружині за надану інформацію.
Історію Конгрегації подано на сторінці http://www.bps.krakow.pl

Історична довідка

Ружин – селище в Житомирській області, розташоване над річкою Роставицею за 40 км від Бердичева. Селище, що колись називалося Скоргородок (зруйнований монголо-татарською ордою), а потім – Щербів, отримало свою сучасну назву від польського короля Стефана Баторія. Це він подарував князю Кирику (Кирилу) Ружинському Щербів, перейменувавши його на Ружин.

1815 року граф Калиновський побудував у Ружині римо-католицьку святиню. У війнах та лихоліттях храм вистояв, але за часів радянської влади був зруйнований. На території святині зробили авторемонтну майстерню. Відродження настало 1999 року, коли до Ружина прибули отці Ордену святого Павла, Першого Пустельника, знані також як пауліни. Вони взялися за реставрацію святині та відновлення парафії в Ружині й поблизькому селі Зарудинцях.

пʼятниця, 13 вересня 2013 р.

МІСТО ХЛІБА І ПАЛОМНИКІВ

Віфлеєм – містечко поблизу Єрусалима, територія Палестинської автономії. На івриті його назва звучить як Бейт-Лехем і означає "Дім Хліба", арабською це Байт-Лахм – "Дім М’яса". Перші згадки про Віфлеєм датовані XV ст. до н. е., тут здавна жили пастухи та землероби.



Зараз у Віфлеємі близько 25 тисяч мешканців, із яких лише третина – християни. Це маленьке містечко є одним із найвизначніших місць для віруючих трьох світових релігій. Тут у маленькій печері для пастухів народився Ісус Христос. Саме сюди, побачивши зірку над містом, прийшли волхви, щоб поклонитися Немовляті, принісши йому дари: золото як Цареві, ладан як Богові та смирну як Людині.
У цьому місті за тисячу років до Сина Божого народився цар Давид. Тут під час пологів померла праматір Рахіль, дружина патріарха Якова. Її гробницю шанують не лише юдеї, а й християни та мусульмани. Щоправда, віднедавна вона відчинена тільки для єврейських жінок, які просять свою праматір про легкі пологи та щастя для дітей.
Головна святиня Віфлеєма – храм Різдва Христового. Він збудований св. Оленою, матір’ю першого римського імператора-християнина Константина, над печерою, де народився Ісус Христос. У невелику печеру можна потрапити й досі; тут на прочан чекає вівтар Ясел Христових. Власне, самі ясла, у які Діва Марія поклала маленького Ісуса, у VII ст. хрестоносці вивезли до Рима. Але ту частинку, що залишилася, замурували в мармур, і тепер над нею горять п’ять незгасних лампад.
Храм Різдва Христового – чи не єдина церква, де Богослужіння ніколи не припинялися. Тільки 529 року під час повстання Самарії тут сталася пожежа. Її сліди досі залишилися на колонах, низ яких світліший, бо відтертий від кіптяви, а верх – темніший. Згодом храм відновив і розширив імператор Юстиніан.
Відтоді будівлю не руйнували: святиня дійшла до нас крізь віки фактично в первозданному вигляді. Її не знищили перси, бо побачили на одній із мозаїк своїх співвітчизників – волхвів, які принесли Немовляті гостинці. Не чіпали турки, ба навіть не забороняли відвідувати християнам святе місце. А 1897 року, коли було вкрадено Срібну зірку, що вказує на місце народження Христа, її точну копію зробив і встановив мусульманин – султан Абдул-Меджид I.
Вхід до храму Різдва Христового вкрай низький: зайти можна, лишень схилившись – його недарма називають Воротами смирення. У напівтемряві на стінах і колонах заледве можна розгледіти фрагменти фресок із ликами святих. На підлозі збереглися фрагменти кольорової візантійської мозаїки. Вівтар належить Грецькій Православній Церкві, але в храмі служать також вірмени, копти й сирійці.
Кілька різних Церков-власниць храму – характерне явище для християнських святинь на Святій Землі. Будь-хто з паломників може зайти до католицького, православного чи вірменського храму. Тут не запитують, до якої конфесії належиш – ці святі місця спільні для всіх християн.


Людмила ПОЛЯХ

ЗА ВЕЛИКОЮ КИТАЙСЬКОЮ СТІНОЮ Святий Престол і Китайська Республіка підписали угоду щодо католицької освіти

Важлива угода була підписана 17 січня 2012 р. між Ватиканом і Китайською Республікою (Тайванем). Держсекретаріат Святого Престолу та міністр іноземних справ Тайваню обмінялися протоколами, які підтверджують: Ватикан і Китайська Республіка завершили процес, необхідний для набуття чинності "Угоди між Конгрегацією католицької освіти Святого Престолу та Міністерством освіти Китайської Республіки про співпрацю у сфері вищої освіти та визнання титулів, кваліфікацій, дипломів й академічних ступенів".


четвер, 12 вересня 2013 р.

АНГЕЛЬСЬКИЙ ВЧИТЕЛЬ

На 28 січня у церковному календарі латинського обряду припадає літургійний спомин святого Томи Аквінського, священика і Вчителя Церкви. Пропонуємо уривок із катехизи Папи Бенедикта XVI, присвяченої видатному католицькому богослову.

 


Сьогодні я хочу розповісти про того, кого Церква називає Doctor communis (з лат. "Всезагальний вчитель"), а саме: про св. Тому з Аквіна. Мій шановний попередник, Йоан Павло ІІ, у енцикліці Fides et Ratio (з лат. "Віра і розум") нагадав, що "Церква завжди слушно вважала св. Тому майстром умовиводів і взірцем належного вивчення богослов’я" (43).

Тож недивно, що після св. Августина серед церковних письменників, які згадуються в Катехизмі Католицької Церкви, найчастіше – щонайменше 61 раз – ідеться про святого Тому. Його також називають Doctor Angelicus (з лат. "Ангельський вчитель"), можливо, завдяки чеснотам, особливо – величі думки та чистоті його життя.

За змістом вчення Ангельського вчителя практично відповідає структурі Катехизму. Справді, в час відновлення проповіді та євангелізації не слід забувати про головні питання. У що ми віримо – це є Символ віри. Як ми молимось – це є "Отче наш" та "Радуйся, Маріє". Як ми живемо, якщо нас торкнулося Біблійне Одкровення – це є заповіді любові Бога та ближнього, разом із Десятьма заповідями як поясненням цих двох заповідей любові.

Розгляньмо кілька простих, істотних та переконливих прикладів змісту вчення св. Томи. Книжечка "Апостольський Символ віри" роз’яснює цінність віри. Тома твердить, що завдяки вірі душа єднається з Богом і творить власну вічність. Так життя цієї душі набуває надійних орієнтирів, і вона легко долає спокуси.

Тома також дає дуже виразну відповідь тим, хто відкидає віру як відсталість – адже віра провадить до довіри там, де немає чуттєвого досвіду. Він показує суперечливість такої постави, адже людський розум є обмеженим і не може знати всього. Тому там, де не вистачає власних знань, неможливо жити без довіри досвіду інших людей.

Отже, це розумно – вірити Богові, який явив себе. Розумно – вірити свідченню апостолів: їх було мало, вони були прості та бідні, вони журилися з приводу смерті свого Вчителя. Проте скільки ж мудрих, шановних та багатих людей швидко наверталися, щойно почувши їхні проповіді! Це насправді чудовий феномен історії, якому так непросто дати інше пояснення, окрім того, що апостоли розраховували тільки на Воскреслого Господа.

Коментуючи фрагмент Символу віри про Воплочення Божого Слова, св. Тома наводить наступні міркування. Християнська віра зміцнюється роздумами про таємницю Втілення. Надія зміцнюється думкою про те, що Божий Син прийшов до нас, став людиною, щоб надати Своєї божественності людському буттю. Любов оживлюється, бо немає більш очевидного знаку любові Бога до нас, аніж погляд Творця Всесвіту, який став одним із нас. Нарешті, споглядаючи таємницю Божого Втілення, ми відчуваємо в собі палке бажання зустріти Христа у славі.

Пояснюючи молитву "Отче наш", св. Тома показує її досконалість. Вона бо містить усі характеристики, що їх має посідати добра молитва. Це довіра, тиша, усамітнення, належний зміст, відповідний порядок прохань, запал любові та справжня покора.

Як і інші святі, Тома мав велику пошану до Пресвятої Богородиці. Він називав Діву Марію зворушливо Triclinium totius Trinitatis (з лат. Прихисток усієї Трійці). Triclinium  (Прихисток) – тобто місце, де Пресвята Трійця знайшла відпочинок в момент Втілення. У жодному творінні три Божі Особи не мали такого помешкання, як у Пресвятій Діві. Через Її заступництво ми можемо отримати будь-яку допомогу.

У молитві, яку традиція Церкви приписує св. Томі і яка відображає елементи його глибокої побожності у ставленні до Богородиці, ми також повторюємо: "Пресвята та Солодка Богородице Діво Маріє, я ввіряю Твоєму люблячому серцю… ціле моє життя… Випроси і для мене, Пресолодка Царице, справжню любов, якою з глибини мого серця я зможу любити Твого Найсвятішого Сина, нашого Господа Ісуса Христа, а після Нього любити Тебе понад усе та мого ближнього, у Господі та для Господа".

 

Бенедикт XVI

 

Ватикан, червень 2010 р.

 

(Скорочений переклад і адаптація – "КВ")

середа, 11 вересня 2013 р.

РИМ – ВІДПУСТОВЕ МІСТО

У Рік Віри "КВ" запропонує своїм читачам серію матеріалів про відпустові місця України. Однак розпочнеться наша мандрівка не тут, а в серці католицького світу – на вулицях і площах Рима.

 

Перший храм, який необхідно відвідати у Вічному місті, – це собор святого Петра. Папа Бенедикт назвав його істинним місцем для молитви, поклоніння та хвали Господові: "У цьому святому місці, куди тисячі паломників і туристів щодня приїздять з усього світу, більше, ніж будь-де, необхідне створення молитовної спільноти, яка забезпечить неперервність традицій". Оскільки ж собор від початку був і досі залишається найбільшим храмом світу, кожен паломник може долучитися до цієї спільноти не лише духовно, а й фізично: у дні великих святкувань усередині храму можуть одночасно перебувати до 60 тисяч осіб.



Хоча сучасний собор святого Петра збудований в епоху пізнього Ренесансу, його історія починається значно раніше, ще на початку IV століття, коли імператор Константин наказав збудувати храм на Ватиканському пагорбі. Вибір місця був символічним: саме цей пагорб вважають місцем поховання апостола Петра. Базиліка, завершена 349 року, проіснувала аж до середини XV століття, коли аварійний стан будівлі змусив папу Миколая V розпочати реставраційні роботи. Після його смерті реставрацію припинили, але 1506 року папа Юлій ІІ заклав перший камінь сучасного собору святого Петра, який виріс не навколо, а на місці давньої базиліки.

Собор – одне з найцікавіших місць Рима також і з мистецького погляду, оскільки в його побудові брали участь майже всі великі архітектори та скульптори італійського Відродження. Тут, зокрема, зберігається єдина підписана робота Мікеланджело – славнозвісна "П’єта"; над троном святого Петра здіймається кафедра роботи Берніні, який створив також грандіозний балдахін заввишки 29 метрів над головним вівтарем; ґратки каплиці Святого Причастя виконані за проектом Борроміні. Купол роботи Мікеланджело здіймається на 120 метрів, а довжина центрального нефу собору становить понад 200 метрів – і на цій чималій території храму живе цілий пласт духовної й мистецької історії.



Існує в Римі ще одне місце, яке не може не привабити уваги українських паломників, оскільки його неовізантійський стиль одразу викликає відчуття чогось знайомого й рідного. Ідеться про собор святої Софії, побудований наприкінці 60-х років ХХ століття. Його освятили у вересні 1969 року в присутності папи Павла VІ, який переніс під головний престол храму частину мощей св. Климента, папи.

Однак історія собору знову ж сягає значно глибше. Цей храм продовжує архітектурну традицію Київської Русі: його створив італійський архітектор Лючіо ді Стефано на основі первісних планів Софії Київської. Святослав Гординський спроектував запрестольну мозаїку й вітражі, які ще більше посилили візуальні зв’язки собору з його київським побратимом. До храму ведуть чотири мармурові сходинки, які символізують чотири моральні чесноти: розсудливість, справедливість, витривалість і стриманість.

 

Галина ГЛОДЗЬ

 

ФОТО:

 

Базиліка святого Петра (фото: filipdemuinck-kristelpardon.blogspot.com)

 

Базиліка святої Софії у Римі (фото: www.palomnyk.info )

ЯК ЗНАТИ БОГА ОСОБИСТО?

Яким чином перейти від недільного слухання Божого Слова в храмі до частішого або й щоденного особистого наближення до Святого Письма? Навряд чи десь можна знайти підручник із вказівками, як досягти цієї мети. Тож ми спробуємо це здійснити тут – і разом.

 


Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору  про Боже Одкровення Dei Verbum  (лат. "Боже Слово") говорить, зокрема, про роль Святого Письма у житті Церкви. Отці Собору закликають усіх християн, щоб частим читанням божественного Письма здійснювали "найвище спізнання Христа Ісуса" (див. Флп 3, 8). "Бо незнання Писань – є незнанням Христа", як твердив св. Єронім. Отже, без незнання Біблії ми не можемо пізнати Ісуса Христа; але й без пізнання Ісуса Христа ми серйозно не наблизимося до священного тексту.

 

Якщо я Його не знаю – про що ми будемо говорити?

 

Можемо ставитися до Святого Письма, грубо кажучи, як до спаму (непотрібних розсилок, реклами) в електронній пошті. Приходить якийсь лист, невідомо від кого. Відразу ставимо позначку – і в кошик. Адресат або тема нам невідомі, тож це нас не цікавить, або ж там може бути навіть шкідливий вірус… Тож як я буду читати Біблію чи молитися до Бога, якого так мало знаю? Тим більше коли Його образ, що засів десь там у підсвідомості, – це невідома, розпливчаста й далека хмара понять, що не вписуються в мою щоденність… Якщо я Його не знаю – тоді про що ми будемо говорити?..

Так часто виглядає молитва, і так виглядає читання Святого Письма. Чи треба закоханому нагадувати, щоб він подзвонив до коханої? Чи треба підказувати тему розмови? Чи треба змушувати читати листи? Звісно, що ні. То чому ж треба нагадувати про молитву й читання Біблії? Чи не з тієї причини, що бракує любові? Що ми не знаємо Бога, від Якого отримуємо листи і який так хоче з нами зустрітися, щоб порозмовляти? Про що? – закохані можуть розмовляти про будь-що, ба навіть і слова не сказати. Чи слова справді найважливіші?

Що більше ми особисто "знатимемо" Бога, то легше буде з Ним спілкуватися. Чому я не відділяю читання Біблії від молитви і говорю на ці теми разом? Відповідь можна знайти в Dei Verbum, де є цитата зі св.Амвросія: "До Нього промовляємо, коли молимося; Його слухаємо, коли читаємо божественні вискази". Молитва не може бути монологом того, хто молиться. Це не лише висловлення того, що в мене на серці. Це також і слухання. Як казали Отці Церкви, Бог в Ісусі Христі вже все сказав – і не треба чекати іншого слова. Не буде Бог промовляти до кожного з нас окремо, вказуючи, що і як ми маємо робити. І якщо хочемо почути Його, якщо хочемо пізнати Його волю щодо нашого життя, то немає іншого шляху, ніж читати Біблію. Не можна відділяти моєї молитви від відповіді Бога, тобто від читання Святого Письма.

 

Приховані перлини

 

Собор також вказує, як наблизитися до пізнання Біблії. Передусім мова про її побожне читання та вивчення. Більшість віруючих зупиняються на першому рівні – побожному читанні. Але потрібно ще додати вивчення Святого Письма, глибше занурення у його зміст, що відкриває нові горизонти перед розумом і серцем. Як біблеїст, тобто людина, яка навчалася на спеціальному факультеті біблійних наук і присвячує себе викладанню Біблії, я визнаю, що саме вивчення допомагає відкрити витончений смак у зустрічі з Божим Словом. Коли ти розумієш (не просто знаєш), які можливі відтінки приховуються в тому чи тому слові та реченні, то й розум злітає ще вище у пізнанні мудрості Бога, і серце палає сильніше від кращого зрозуміння Божої любові. Таку переміну я помічав у студентах, коли вони після занять ділилися своїми враженнями; їхнє бачення Бога та віри ставало іншим після того, як вони вдивилися зі всією увагою розуму та серця у нібито відомий текст, який насправді приховував у собі дорогоцінну перлину.

 

Практичні примітки

 

Добре читати Святе Письмо разом з іншими, зокрема зі священиком, який може пояснити важкі місця або щось підказати. Правильно читати і в повноті розуміти Біблію можна лише у живому Тілі Христовому, яким є Церква. Тож якщо є питання, сумніви – краще запитати у священика. Так, однієї неділі св. Франциск з Ассізі слухав Євангеліє під час Меси. І воно його вразило, хоч перед тим він міг його чути вже багато разів. Після Меси Франциск підійшов до священика і попросив пояснити йому Євангеліє. Лише тоді впевнився, що почув та зрозумів правильно. Тому негайно виконав слова Ісуса Христа, які пролунали для нього.

Слухати Біблію й роздумувати над нею спільно з іншими – це неймовірно збагачує кожного учасника досвідом і вразливістю брата чи сестри, які так само, як і я, слухають Боже Слово і намагаються втілювати його у життя. Було б дуже добре, щоб у кожній парафії існували малі групи, де б можна було разом поглибити знання Біблії та розділити з іншими шлях прямування до святості.

 

Отець Патрик ОЛІХ OFM

 

 

вівторок, 10 вересня 2013 р.

АНТОНІО ФОГЕЛЬ. СВЯТИЙ ФРАНЦИСК, 1910


Скульптура Базиліки святого Франциска Ассізького, Буенос-Айрес, Аргентина




Монастир отців-францисканців постав у столиці Аргентини ще у XVI ст. Нині на тому самому місці, в історичному центрі міста – районі Монсерат – височіє Базиліка святого Франциска з Ассізі. Будівлю спроектував у ХVIII cт. архітектор-єзуїт Андрес Б’янкі. На початку ХІХ ст. виконано оригінальний фасад у стилі італійської неокласики. Однак у перших роках ХХ ст. архітектор Ернесто Шекман реконструював фасад у стилі німецького (а саме баварського) необароко. Під час цієї реставрації між двома вежами базиліки з’явилася скульптурна композиція зі святим Франциском. Цікаво, що під час реставраційних робіт 2007 р. всередині скульптури (в порожнині голови Данте) знайшли лист, залишений майстром Антоніо Фогелем. Він докладно пояснює, хто робив скульптуру, хто провадив реконструкцію храму, хто давав на це кошти, а також звертається в листі до Бога і до святого Франциска з проханням про "довге життя" для скульптури.

Святий Франциск немов обіймає згори трьох своїх співвітчизників: ліворуч від нього – Джотто (1267-1337), засновник італійської школи живопису, праворуч – Данте Аліг’єрі (1265-1321), "батько італійської літератури", а перед ним навколішках – видатний мореплавець, першовідкривач Америки Христофор Колумб (1451-1506). Усі троє належали до францисканського третього ордену, світської гілки Ордену святого Франциска з Ассізі, який реформував християнський спосіб життя відповідно до ідеалу євангельської бідності та простоти.

КРОВ НА ГОСТІЇ: ГРАНІ ЧУДА Чудеса стаються там, де в них вірять. Хоч інколи приводом для них стає святенництво…

Про євхаристійне чудо в Аргентині відомо вже понад 10 років. Виявилося, що багатьма речами, зокрема й надзвичайним втручанням у життя дієцезії в Буенос-Айресі, Господь готував свого обранця, кардинала Берґольо, до багатьох інших чудес у його житті – і в житті цілої Церкви. Сьогодні для нас ця історія дуже актуальна, бо допоможе оговтатися після профанації Євхаристії в Кам’янці-Подільському. Бачимо бо, що коли стається найстрашніше, дуже часто найсильніше втручається сам Бог.



Пам’ятаєте популярний гумористичний вислів "на волю, в пампаси"? Так-от, пампаси насправді являють собою родючі рівнини площею понад 750 тис. км² зі степовою рослинністю, що вкривають схід Південної Америки – зокрема, Буенос-Айрес. Саме серед волі й пампасів зростав Папа Франциск; і саме там 18 серпня 1996 р. сталося дивовижне.
У храмі торговельного району Буенос-Айреса о 19:00 розпочалася недільна Свята Літургія. Після Причастя до священика, який відправляв Службу, підійшла жінка і повідомила, що на свічнику хтось кинув гостію. Пресвітер попрямував туди, куди вказала жінка, і справді знайшов гостію з явними ознаками профанації. Вона була така забруднена, що він не міг її спожити. Священик забрав гостію і помістив її в дарохранительницю, опустивши у воду.
26 серпня священик відкрив дарохранительницю. Замість решток гостії (формально – білого прісного хліба), у воді була закривавлена субстанція. Зі своїм відкриттям розгублений пастир попрямував до кардинала Хорхе Берґольо, який наказав зробити професійні фото того, що відбулося. Це виконали 6 вересня, переконавшись, що становище не змінилося. Тоді виявилося, що кривава знахідка збільшилася в розмірах.
І тут сталося те, що може видатися дивним: ситуацію оповили таємницею на цілих три роки, лише перемістивши те, що сталося з гостією, у дистильовану воду замість звичайної. Віра майбутнього Папи (хіміка за першою освітою) не живилася сенсаціями навіть тут. З підозри на чудо легковірна екзальтована людина за день могла зробити що завгодно, від місця масових паломництв до релігійного супермаркета. Може, тому з легковірними людьми чудеса стаються вкрай рідко…
Але не такий чоловік Хорхе Маріо Берґольо. Лише 5 жовтня 1999 р. лікар у присутності кардинала взяв пробу з субстанції. Сам аналіз робили нью-йоркські лікарі, яким ніхто не пояснив, що й до чого. Кардинал твердо захищав результати дослідження від будь-якої суб’єктивності.
Уявіть стан лікарів, коли "пробою" виявився шматочок серцевого м’яза з виразними ознаками запалення, м’яза, який відповідає за серцеві скорочення. Це було людське тіло і кров, навіть існувала можливість визначити ДНК. Про запальний процес можна було говорити через велику кількість білих кров’яних тілець, і також через це вражений лікар ствердив, що серце було живе на момент взяття проби. Стан білих кров’яних тілець указував також на те, що це серце перед тим мучили – так, якби людину шалено били в районі грудної клітки.
Коли лікаря спитали, що би сталося, якби цю субстанцію тримали перед тим у воді. Він ствердив, що кров’яні тільця би зникли за кілька хвилин… Коли врешті лікареві пояснили всі обставини справи, він дав висновок, що наукового обґрунтування цьому немає. Фаховий кардіолог і судовий медик ствердив таке: як і чому освячена гостія могла стати людським живим тілом і кров’ю, залишиться для науки таємницею, що перевищує її компетенцію.

…Людина вчинила профанацію – а Господь відповів унаочненням своєї реальної присутності в Пресвятому Таїнстві. Напевно, Боже Провидіння керувало рішеннями кардинала Берґольо у цьому процесі – і хоч тоді до папства було ще чимало часу, але він зміг укріпити своєю поставою цілий світ, відкривши чудесну подію лише тоді, коли сам був певний у її беззаперечності.

ФОТО:

Євхаристійне чудо с Буенос-Айресу (Фото з сайту: www.eduardoverastegui.com.ar)


Ірина МАКСИМЕНКО

понеділок, 9 вересня 2013 р.

КОРОННИМ ШЛЯХОМ ЗАКАРПАТТЯ


 
Коронний – це слово має присмак свободи. Статус коронного міста був привілеєм, а свій загадковий ореол ці особливі міста зберегли й дотепер.

 

 

Середньовічний король Карл І Роберт здобув угорський престол у неспокійний час внутрішніх воєн, але й на троні мусив бути пильним: угамування непокірних баронів та воєнне лихоліття зробили його правління складним і неоднозначним. Наступного року виповниться 685 років відтоді, як Карл Роберт стратегічно надав коронний статус п’яти містам Мармарощини (тоді – історичний комітат на північному заході Угорського королівства, хоч уже від V ст. після Р. Х. тут проживали слов’яни).

Сьогодні до України належить частина Мармарощини, зокрема – три коронних міста. Це Хуст, Тячів і Вишкове (нині селище на Хустщині). Два інші міста, Марамуреш-Сігет і Довге Поле, належать до сучасної Румунії.

Хуст здавна був містом, де перетиналися торгові й стратегічні шляхи. Хустський замок, поставлений на сторожі коронних міст і поблизьких солекопалень, належав самому королю. Багато могли б розповісти його руїни… Крута замкова гора, серпантин доріг – кожен, хто долав ці перешкоди та досягав твердині, був захоплений замковими вежами, які немов сягали неба. А золоті хрести на вежах своїм блиском засліплювали очі мандрівників. Навіть сьогодні від руїн замку віє неприступністю та колишньою величчю.

Тячів – це місто трьох давніх храмів. Найдавніша (бл. ХІІІ ст.) та найбільш помітна святиня сьогодні належить реформатам, хоч історично це католицький храм. Натомість сучасний католицький храм св. Стефана постав у 1780 році. Греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці – наймолодша, минулого року вона відзначила "всього лиш" 160-річчя. Солекопальні, про які ми згадали раніше, розташовані неподалік Тячева, у Солотвино.

Назва "Вишкове" відома всім, хто любить закарпатську мінеральну воду. Вишківський замок, від якого сьогодні можемо побачити лише ймовірні контури, також належав до охоронних та стояв на сторожі "марамороського соляного шляху" – місцевих соляних копалень і перевезення солі по Тисі. Коли Вишкове стало королівським містом та центром Марамороського комітату, замок також отримав статус королівського.

Оскільки виробництво та продаж солі були справою напрочуд прибутковою, замків-хранителів соляних копалень було кілька: до таких також належали замок Канків у Виноградові та замок Ня́лаб у Королевому. Занепав вишківський замок із плином часу, коли хустська твердиня перебрала на себе провідну роль охорони комітату.

Мандруючи загадковим коронним шляхом, мимоволі починаєш мріяти про відродження цих заповітних місцин, величі яких не стерло навіть комуністичне безглуздя. Чи це лише мрії? Час покаже…

 

ФОТО:
 

Тячів (Фото: http://tyachiv.in.ua)


Cофія Середнянська

середа, 31 липня 2013 р.

ФРА АНЖЕЛІКО. ІНІЦІАЛ ІЗ МЕСАЛУ, БЛИЗЬКО 1430

На момент народження друкованої книги в Західній Європі вже майже 1000 років існував рукописний кодекс, текст та ілюстрації до якого відтворювалися від руки.




Сьогодні читач вважає, що головне у книзі – її зміст. Проте чи не так само важлива й форма, у якій цей зміст передано? Перш ніж братися до роботи, середньовічний переписувач чи ілюстратор провадив детальне планування площини сторінки, шукаючи найкращі співвідношення між полем тексту, зовнішніми полями, рядками та стовпцями, користуючись при цьому загальними законами гармонії, вживаними в архітектурі (золотий перетин). Від самого початку свого існування книга не лише була носієм думок людини, а й віддзеркалювала уявлення про красу та гармонію.

За Аристотелем, головні форми прекрасного – це "порядок у просторі, співмірність та визначеність". Прагнення середньовічної людини до порядку та співмірності помітне в усіх видах мистецтв, насамперед в архітектурі, музиці, а також і в рукописних, а пізніше – друкованих книжках, найкращі взірці яких вражають гармонією та вишуканістю.

Головне орнаментальне, а часом і змістове навантаження в ранніх рукописах припадало на ініціал – першу букву тексту або його частини. В Італії великий ініціал із часом набув вигляду кольорового ініціалу з мініатюрою, яка ілюструє зміст рядків тексту. Листя аканту, переплетене з зображенням птахів, широко вживане золото... Оформлений ініціалами рукопис ставав високохудожнім твором.
 
Музей Сан-Марко, Флоренція

 
 

КРАСА У СВЯТОМУ ПИСЬМІ

Краса і Біблія? Саме так. Достатньо лише неупереджено подивитися на Біблію, щоб зрозуміти її красу та поетичність і, завдяки цьому, побачити красу Господа і Його творіння, адже "усе Він створив гарним у свій час"

 

Ми постійно запитуємо себе: "Що таке краса?" Людина прагне краси, але досягти її важко, а часом і неможливо. Головна причина – нерозуміння тотожності понять "краса" і "добро". Ми-бо сприймаємо красу як естетичне, чуттєве явище зовнішнього характеру: музика, архітектура, література, танець… Однак навіть мова підкреслює різноманітність краси через синоніми: "красивий", "гарний", "добрий"… І сам діапазон використання цих слів підказує, що краса не може бути суто фізичним явищем.

 

Уже на самому початку Буття ми бачимо, як під час створення світу Бог робить усе добре (Бут 1). Добре в Біблії – це особлива найвища оцінка, причому в співвідношенні з тим, що побачив сам Бог. Усе, що є добре, то красиве і гарне. На цьому наголошено вельми багато: "Усе Він створив гарним у свій час" (Проп 3, 11), "Краса і велич – його діло, правда його стоїть повіки" (Пс 111, 3). Краса в Біблії – це частина Божого задуму й творіння.

 
Через Божі творіння (наприклад, у природі) ми можемо побачити природу і характер самого Бога (пор. Іов 12, 7‑9; Пс 19, 2‑7; Рим 1, 20). У навколишньому світі – Божому творінні – ми бачимо величезну кількість краси. Бог-бо любить красу і прагне її, Він її Творець. Більше того, Святе Письмо звертає нашу увагу на те, що сам Бог теж прекрасний (пор. Пс 45, 3).

Біблія не обмежується естетичною красою, адже інший вимір краси – внутрішній, духовний. Люди звертають увагу на зовнішність, але Господь дивиться на серце кожного. Краса – то омана, а врода – марнота (пор. Прип 31, 30), зовнішня краса може бути лише примарою без сенсу і значення (пор. Прип 11, 22). Тож для Бога пріоритетом є внутрішня краса.

Згадаймо історію помазання Давида (1 Сам 16, 6‑13), коли Самуїл звернув увагу на вродливого Еліава і гадав, що саме йому належить стати царем. Але Бог відкинув його та інших синів Єссеєвих, обравши Давида. У Новому Завіті знаходимо також настанови жінкам (1 Пт 3, 3‑4; 1 Тим 2, 9‑10). Апостоли звертають увагу, що головна прикраса жінки – це не її зовнішність, а багатий духовний світ, краса духу, характеру і добрих учинків. Це стосується і чоловіків, до речі. Внутрішня краса здатна преобразити нас ізсередини, зробити прекрасною і нашу зовнішність.

Два виміри краси нероздільно пов’язані між собою, однак суттю краси як такої є краса духу. Зовнішня краса без неї – яскрава обгортка, що втрачає свій вигляд із плином часу. Але краса духу завжди залишається з нами. Ми бачимо красу навколо, навіть відтворюємо її, але духовна краса часто залишається поза увагою. У той же час зовнішня краса швидко зникає. А тієї справжньої, Господньої, краси – бракує. Однак перш за все саме ця краса, присутня у Божому творінні, має стати об’єктом нашого захоплення та споглядання. Так школа розуміння краси стає шляхом до пізнання Бога, передаючи Його волю та велич.

 

Богдан ЗОЛОТАРЬОВ