Євхаристія – Слово стало Тілом

Ось тайна нашої віри, де в тиші та справжності зберігається для нас пасхальна містерія: з нами Бог! Еммануїл – це ім’я дістав Ісус від ангела-посланця. І Він справді довів це Своїм життям. Його присутність триває навіть після Його смерті: Він воскрес на третій день, і багатьма явленнями переконав апостолів та учнів, що Він завжди з ними. Після Свого Вознесіння Він не залишив їх, бо пообіцяв: "Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку!" (Мт 28, 20).

Якою є Його присутність у світі? Ми відразу відповіли б: невидимою. Це часткова правда, але ж ми знаємо, що Він присутній поряд із тими, які страждають, бо на Страшному суді матимемо саме ці "екзаменаційні питання" (див. Мт 25, 35-43).

Нас, католиків та православних, протестанти часто звинувачують у тому, що ми не читаємо Біблії. Але важливіше жити відповідно до Євангелія, ніж читати його. Подивіться, яка різниця між книжниками, які виступають проти Ісуса, і звичайними, неосвіченими рибалками, які наслідували Ісуса! Книжники знали кожну букву Біблії, а рибалки, уважно слухаючи Ісуса, прийняли у свої серця Слово Боже. Ісус так любив Своїх вірних послідовників, учнів, що у Великий четвер повністю віддав себе їм, а на другий день повністю віддав Своє життя за світ, який так жадає свободи. Слово стало Тілом не тільки в Назареті, а відтоді – і на кожній Святій Месі. Але не для того, щоб Його потім поставили в шафу і здалеку дивилися на Нього, хоча Він і вибрав бути прихованим у нетривких хлібі та вині, щоб ми прийняли Його і жили з Ним: Він у нас, а ми в Ньому. Однак прийняття Святого Причастя може бути і блюзнірством (1 Кор 11, 27), якщо ми заздалегідь не прийняли Його слів, які просять навернутися, виховують і вчать нас та які Він багато разів називав їжею.

Його учні на П’ятидесятницю дістають винагороду за вірність – Святого Духа, Який робить їх здатними жити відповідно до Слова Божого, як Христос, а отже – повністю здійснивши Божу волю в їхньому житті.

Єпископ Антал МАЙНЕК, ординарій Мукачівської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СВЯТИЙ ПЕТРО

Вашку Фернандиш, музей Гран Вашку, Візеу, Португалія. Близько 1530 р.

Вашку Фернандиш (португ. Vasco Fernandes) широко знаний також як Гран Вашку (португ. Grão Vasco – Великий Вашку). Майстер працював у найяскравіший період історії португальського мистецтва, коли готику замінив монументальний і водночас вишуканий стиль "мануеліну"(від імені короля Мануеля І Щасливого). У "мануеліну" злилися елементи готики, мавританського стилю, індійські мотиви; він неначе відтворював екзотику щойно відкритих мореплавцями земель. Творчість Гран Вашку надихав і європейський ренесансний живопис: італійський, фламандський, німецькій.

Найкращі роботи митець створив у рідному Візеу. Серед них – "Святий Петро", написаний для кафедрального собору міста. Майстер зображує апостола як першого папу на Апостольському Престолі.

Апостол Петро спрямовує до люду Божого жест благословення. Згідно з євангельською символікою, головним атрибутом святого Петра є ключі, які символізують найвищу владу над Церквою – зібранням вірних: "Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі"(Мт 16, 18-19).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БОГ ОБРАВ РИЗИК СВОБОДИПродовження серії уривків з книги "Діти собору ставлять питання"

 На тему декларації про релігійну свободу з о.Яном Анджеєм КЛОЧОВСЬКИМ, польським домініканцем, доктором філософії релігії, розмовляють Тереза ТЕРЧИНСЬКА і Збігнев НОСОВСЬКИЙ.

…Для більшості отців Собору, як видно в Декларації, релігійна свобода є глибоко закорінена в досвіді людської особи. Ми захищаємо свободи, бо приймаємо, що людина – духовна істота, тобто є здатна до пізнання істини і прийняття вільних рішень.

Бог створив нас людьми вільними…

І тому я хотів би говорити про релігійну свободу дещо з кінця Декларації, з того місця, де вона звертається до Одкровення. Це дуже фундаментальний текст, який стверджує, що Ісус Христос прийшов як велика пропозиція спасіння для людини, як заклик до її свободи. Він приніс нам істину про спасіння, але лише як пропозицію.

Уся теологія пониження, кенозису, спирається на те, що Ісус прийшов, кажучи: "Якщо хочеш…". Вочевидь, ці слова зобов’язують, адже, відповідаючи "ні", ти стаєш перед жахливою загрозою ламання свого життя. Це означає, що від початку досвід свободи є пов’язаний з відповідальністю.

Вільний Бог, який є Любов’ю, дає людині свободу вибору, адже хоче любові. Але ж немає любові поза свободою. Коли я люблю, то маю спокусу примусити іншого до вірного вибору. Так, людині треба допомогти, але не обмежуючи її свободу ззовні, а допомагаючи зсередини.

Чи вільний вибір Бога є, відтак, і вибором Церкви?

Звісно, так. Адже я – не вільний дух. Я є вкорінений у певну культуру. Ми завжди маємо спокусу виходу за межі нашої спільноти і тілесності в бік абсолютно безпосереднього зв’язку з Богом. Але Господь промовляє до нас в історії, пам’ять про це зберігається у спільноті Церкви. Бог звертається до нас дуже особисто, але і через спільноту, до якої ми належимо.

Декларація каже, що право на релігійну свободу мають і ті, хто не виконує обов’язку шукати істину. Чи існує право на помилку?

Тут треба розрізнити дві речі: правовий і моральний порядок. У правовому сенсі – свободи від зовнішнього тиску з боку держави тощо, така людина має право на помилку. Але в моральному сенсі вона має обов’язок шукати істину. І я, як душпастир, повинен непокоїти, будити її. Взагалі справжніх атеїстів не так вже й багато, куди більше скептиків, або просто байдужих. Але людина має право бути потурбованою. Це також реалізація релігійної свободи.

Проте є поширене й інше розуміння права на свободу совісті, як на право не бути потурбованим без власної волі. Це означає, щоби в побутових ситуаціях – в школі, під час державних урочистостей, у війську – не з’являлося нічого, що змушувало б людину ставити собі релігійні питання або стосувалося б совісті.

Чи не заважають Вам на вулицях міст кришнаїти з барабанами?

Ні. Думаю, вони якраз дають людям добрий привід замислитися, нагадуючи їм про головні питання. Я виступаю за свободу релігійного культу, незалежно від того, який він. Також тому, що і моя Церква у ситуації певної конкуренції буде надихатися до більшої активності.

Але ж ми бачимо навколо себе не лише мирно налаштованих кришнаїтів, а й дещо підозрілі секти? Чи вони мають право на релігійну свободу?

На мою думку, критерій оцінки їхньої діяльності – здебільшого питання суспільного блага. Якщо певні секти діють усупереч суспільному благу, то я вважаю, що державна влада повинна втрутитися, щоби захистити людей. Очевидно, що в таких ситуаціях ми маємо справу зі зловживанням свободою, з ситуацією, у якій релігійні вчення є не закликами до більшої свободи, а запрошенням до піддавання маніпуляціям.

Декларація використовує поняття «свята свобода» стосовно свободи Церкви. З Ваших слів випливає, що святою справою є просто релігійна свобода, або навіть свобода совісті…

Святим є те, що походить від Бога. А свобода людини – дар Божий. Це не витвір природи або людини. Уже в цьому сенсі вона свята. По-друге, свята свобода Церкви – ніщо інше, як свята свобода людини. Адже Церква не є структурою, що стоїть над людьми, а є збудована заради свободи дітей Божих.

Підготувала Катерина Рассудіна

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ВІДЧУВАЮЧИ ЗАГРОЗУ…

Звернення католицького єпископату України: Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Єпископів України латинського обряду про захист подружжя.

Від імені Єпископів Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков України прагнемо сьогоднішнім зверненням підтримати всілякі старання, спрямовані на захист подружжя, що є союзом любові між чоловіком та жінкою, та виступити на захист сім’ї, що є найкращим середовищем для виховання дітей, адже саме в родині кожний дістає визнання, захист і шану, і що більшої потребує допомоги, то чуйнішою і турботливішою опікою оточується (1). Батьки стають співпрацівниками і в певному сенсі представниками Бога, коли вони передають життя і виховують його у згоді з Його Отцівським задумом (2).

Десять років тому папа Йоан Павло ІІ, перебуваючи у Львові та Києві, закликав Церкву поставити добро родини за пріоритет. Оскільки сім’я є незаперечною цінністю як в індивідуальному, так і суспільному вимірі, понтифік закликав родини, щоб "відновлюючись, духовно спричинилися до піднесення якості цілого суспільного життя" (Київ, 24 липня 2001 року). Ці слова є завданням сьогодення.

З болем спостерігаємо, як у багатьох країнах світу, зокрема Заходу, на юридичній площині чиняться спроби знищити сім’ю та допустити розбещення дітей. Такі спроби найчастіше є ініціативою діячів гомосексуальних середовищ, за підтримки засобів масової інформації. Такі дії суперечать не лише християнським цінностям, а й природному моральному закону, що базується на здоровому глузді та внутрішньому імперативі чинити добро та уникати зла. У різні способи суспільство намагаються переконати, що в ім’я толерантності та політичної правильності слід це приймати або принаймні закривати очі на зло, яке несуть собою гомосексуальні союзи, що вдають та пародіюють "священні подружні вузли", а також вважати за нормальне усиновлення дітей такими зв’язками. Здорові традиційні погляди ігноруються, замовчуються або висміюються. Ці згубні тенденції не мають кордонів і поступово проникають також і в наше суспільство та країну.

Церква бачить велику загрозу для сім’ї у поширенні та негативному впливі таких тенденцій, які є проявом морального безладу, а тому є неприйнятні. Ще не запізно протиставитися їм не тільки як християни – заради вірності Євангелію нашого Господа Ісуса Христа, а й просто як українські громадяни – заради гідності людини та її справжнього блага, заради щастя теперішнього та прийдешнього поколінь та задля збереження перевірених тисячоліттями наших добрих національних традицій.

Відчуваючи щораз більшу загрозу традиційним людським цінностям, хочемо нагадати, що Святе Письмо засуджує гомосексуальні зв’язки (пор. 1 Кор 6, 9-10) як наслідок проявів гріха. Творець від початку сотворив людину чоловіком і жінкою та покликав їх стати одним тілом (пор. Мт 19, 4-6; Мк 10, 6-8; Бут 2, 24), а це означає – образом таїнства самого Бога: "Бог сотворив людину на свій образ, на образ Божий сотворив її: чоловіком і жінкою сотворив їх" (Бут 1, 27). Віддаляючись від Бога, людина втрачає здатність усвідомлювати й розпізнавати в собі Божий образ.

Згідно з Конституцією України права кожної людини є захищені. Водночас внаслідок брехливої гомосексуальної пропаганди поступово утворюється таке становище, коли захисту, також і юридичного, сьогодні потребує найдорогоцінніша частина суспільства, якою є і має залишитися сім’я. Саме сім’я збудована на нерозривному союзі чоловіка та жінки, скріпленому взаємною любов’ю та вірністю, й обдарована Богом благодаттю продовження людського роду. Не можна допустити, щоб гомосексуальні зв’язки поважилися на права, що належать винятково подружжю та родині. Пам’ятаючи про те, наскільки важливою для доброго і гармонійного розвитку дитини є присутність батька і матері в сім’ї, сама думка про виховання дітей у середовищі гомосексуальних зв’язків переповнює нас болем та викликає обурення.

Благословляємо всіх на діяльність, спрямовану на порятунок, зміцнення і підтримку подружжя і сім’ї та захист дітей перед моральним розбещенням, бо майбутність належить тим народам, у яких подружжя є святою засадою, у яких родинне життя чисте і святе. Молимо Господа охоронити від спокус злого духа, який підступно спокушує нас дуже невинними, на перший погляд, пропозиціями, оволодіває людським сумлінням та диктує свій спосіб життя і діяльності. Перед брехнею та деморалізацією нехай оберігає нашу країну святий архангел Михаїл, покровитель України – держави з більш ніж тисячолітнім християнським корінням.

Львів-Брюховичі, 09 лютого 2012 року Божого

(1) Пор. Йоан Павло ІІ, Енцикліка Evangelium Vitae (25 березня 1995 р.), №92.

(2) Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes (7 грудня 1965 р.), № 50.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ, АЛЕ НЕ СОВІСТІ

Передбачене Конституцією України право на свободу світогляду та віросповідання для в’язнів означає право відправляти релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та зберігати в себе предмети культу, які не суперечать вимогам, встановленим у місцях позбавлення волі.

Про релігійну свободу в’язнів "Католицький Вісник" говорив зі священиком Константином Пантелеєм, керівником відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ

Отче, розкажіть, будь ласка, як відбувається використання права на свободу совісті в місцях позбавлення волі?

Коли людина перебуває під арештом, слідством, судом, то дозвіл на реалізацію права на релігійну свободу надає та посадова особа, під чиєю юрисдикцією перебуває в цей час арештант. Цей період є найважчий. Адже, по-перше, він може тривати від 2 до 12 років. По-друге, заарештованим заборонено пересуватися установою, окрім випадків, передбачених інструкцією (допит, зустріч із адвокатом, виїзд до суду, етапування тощо), що виключає можливість зібрання на спільну молитву.

Проте, зазвичай, саме ті, хто перебуває у тюрмах попереднього ув’язнення, є потребують найбільше духовної уваги. Саме з огляду на різкі зміни їхнього життя, від свободи до її обмеження, що супроводжуються сильним стресом і похитують фізичне та психічне здоров’я людини. На жаль, повноважні особи часто не дозволяють зустріч зі священиком. Аргументують це тим, що буцімто він може передати арештованому заборонені предмети або інформацію, яка перешкодить слідству.

Більшу можливість реалізувати релігійну свободу мають ті, стосовно кого вирок вже набув законної сили і які вже відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Там вони без перешкод користуються нагодою зустрічі зі священиком, пастирем або представником місцевої синагоги. Наприклад, так є у Бучанській чоловічій виправній колонії, що під Києвом.

Священик має право на зустріч з осудженою особою у будь-який її вільний час. Найкраще це право реалізується у вихідні. Проте там, де співпраця адміністрації установи зі священиками та волонтерами набула найкращих форм, такі зустрічі є можливі протягом всього тижня. Проте, зайнятість засудженого буває така висока, що навіть у вихідні дні вільного часу залишається трішки.

Тож, з одного боку, кожна людина має право на релігійну свободу, а з іншого –  це право забезпечується лише частково.

Чи в’язні мають доступ до релігійної літератури і якої? Як її отримують?

В усіх пенітенціарних установах в’язні мають доступ насамперед до Біблії, щонайменше до Нового Завіту. У забезпеченні їх Святим Письмом чимало сприяє Державна Пенітенціарна Служба України та представники християнських деномінацій, які здійснюють в’язничне служіння. Іншу духовну літературу охоче приймають в бібліотеки та роздають безпосередньо в’язням у необмежених кількостях. Традиційно, на День Біблії, що припадає на жовтень, Міжконфесійна місія тюремного служіння готує книжковий дарунок для  в’язничних бібліотек. До акції активно долучається Українське Біблійне товариство, різні церкви та родичі ув’язнених. Релігійні журнали мають полегшений режим доступу. Дозволено передплату періодичних видань. Інколи адміністрація конкретної установи сама піклується про забезпечення бібліотеки релігійними виданнями і шукає для цього благодійні кошти. Тож літератури не бракує. Її оновлення здійснюється завдяки акивній участі капеланів, служителів та волонтерів.

Чого засуджені потребують найбільше: Святого Письма, довідкової біблійної літератури, часописів?

Людина, яка не розуміє Боже Слово, вкрай важко просувається у духовному житті. Тому найбільш кричущою потребою є краще розуміння Святого Письма. Та іноді немає літератури, яка б пояснювала Біблію, а підручники з її вивчення занадто коштовні, особливо біблійні атласи, таблиці, мапи. Звісно, можливо, немає потреби забезпечувати кожного в’язня матеріалами з вивчення Святого Письма на академічному рівні. Проте кожен з них потребує підручника зі вступу до Святого Письма, де також пояснювалися б складні місця, біблійна історія та зв'язок між Старим та Новим Завітом. Такі книжки задовольнили би потребу ув’язнених у пізнанні Біблії та водночас убезпечили б від фальшивого її тлумачення. Адже, наприклад, Свідки Єгови буквально закидають подібні установи різною літературою, де є спроба т.зв. "екзегези", що здебільшого нищить сприйняття і добре розуміння Божого Слова.

Є потреба у періодичному виданні, яке б систематично розглядало біблійні теми, в простій доступній формі.

Для в’язня, який перебуває у стані депривації, тобто не має змоги задовольнити всі свої потреби, питання зустрічі з Богом стає дуже актуальним. І, як правило, у такій ситуації він знаходить велику підтримку в Біблії, духовній літературі, Таїнствах.

Інтерв’ю провела

Вікторія СЕМЕНОВА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РОЗМОВА ЗІ СВ.ТОМОЮ

Те, що говорить св.Тома, багато чого відкриває. Певно, справді є так, що євхаристійний реалізм – це результат реалізму Воплочення. Але ця істина є така складна, висуває стільки запитань. От, наприклад, таке: ми віримо, що під час Святої Літургії хліб і вино стають істинними Тілом і Кров’ю нашого Господа, і в цей спосіб Свята Літургія є істинною Жертвою. Як це узгодити з іншою істиною нашої віри, що на хресті Христос склав одну-єдину Жертву, що має силу спасти всіх людей аж до кінця світу?

Св.Тома: На це відповідав св.Амвросій: "Нема багатьох жертв, але одна є Жертва – а саме: та, яку склав Христос і яку ми складаємо. Тобто ця Жертва відкриває ту єдину. Подібно до того, як у різних місцях складається в жертві одне Тіло, а не багато тіл, так само є одна Жертва".

Отець Яцек: Вибач, Отче, що я так до Тебе "чіпляюся", але поясни мені у зв’язку з цим, як можливо, що "у різних місцях складається в жертві одне Тіло, а не багато тіл"?

Св.Тома: Тіло Христа перебуває в цьому Таїнстві не так, як тіло у якомусь місці, яке своїми вимірами є співмірне з цим місцем. Тіло Христа перебуває в певний особливий спосіб, властивий цьому Таїнству. Тому ми кажемо, що воно перебуває на різних вівтарях не як у різних місцях, а як у Таїнстві, у спосіб, властивий цьому Таїнству.

Отець Яцек: Тут мені пригадується текст апостола Павла, який підтверджує, Отче, слушність цього пояснення: "тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло" (1 Кор 10, 17). Таким чином, ми маємо вже третю ланку надприродного реалізму християн: еклезіологічний реалізм, який є наслідком реалізму Воплочення і євхаристійного реалізму. Зі слів апостола Павла виходить, що як Церква ми є чимось незвичайно більшим за лише спільноту вірних, або народом Божим: ми – Тіло Христа. Адже, коли кожен із нас споживає буквально ту саму надприродну Поживу – бо на багатьох вівтарях перебуває не багато тіл, а одне й те саме Тіло Христа – це означає, що ми – щось більше, ніж моральна єдність. Усі разом ми – якесь буквальне, хоча й у незрозумілому сенсі одне Тіло Христа, бо споживаємо ту саму (а не таку саму) Поживу. Але чи не є водночас навпаки: що одним Тілом Христа ми стаємо силою власне цієї Поживи, Яка є істинним, укритим під сакраментальними видами Тілом Христа?

Св.Тома: Ця Пожива не перетворюється на того, хто Її споживає, Вона перетворює того, хто Її споживає, у Себе. Як каже св.Августин: "Я – пожива дорослих, дорослішай і будеш Мене споживати; і не поглинеш Мене в себе, як поглинається тілесна пожива, але ти на Мене обернешся". Також ця Пожива має силу зробити людину божественною і напуває її Богом.

Отець Яцек: І в такий спосіб усі, хто споживає цю чудовну Поживу, стають єдиним Тілом Христа. По правді, ця єдність уповні здійсниться лише в житті вічному, але вже тепер ми споживаємо ту саму Поживу, а отже, уже тепер у якомусь дуже правдивому сенсі є одним Тілом.

Але останні Твої слова, Отче, спричинили мені складність. Ти кажеш, що ця Пожива перетворює в Себе. Але, незважаючи на освячення, Євхаристія зберігає всі фізичні властивості хліба й вина та підлягає всім фізичним змінам, яким підлягають звичайні хліб і вино.

Св.Тома: Коли субстанція (тобто сама матерія. – Прим. "КВ".) хліба чудовно стає Тілом Христа, акциденції (властивості, що можуть змінюватися – Прим. "КВ".) хліба чудовно отримують силу існувати без субстанції, яка б їх підтримувала. Завдяки цьому, вони можуть здійснювати і зазнавати всього того, що могла би здійснювати і зазнавати субстанція хліба, якби вона там була. Тому вони можуть нагодувати і напоїти, і бути спаленими, і запліснявіти так само, як це відбувається з субстанціями хліба й вина.

Отець Яцек: Потім, після прийняття Святого Причастя, види хліба й вина підлягають нормальному травленню, тоді як істинне Тіло і Кров, які ми прийняли під цими видами, реально роблять нас одним із Христом. Але я хотів би дещо змінити тему. Отче, чому хрещення можна прийняти лише один раз у житті, а Святе Причастя ми повинні приймати багато разів?

Св.Тома: Метою таїнств є допомога людині в її духовному житті. Так от, духовне життя є подібне до тілесного, як і тілесна дійсність наслідує духовну. А до тілесного життя треба народитися і зростати в ньому аж до досягнення зрілого віку, крім того, потрібна пожива, яка підтримує людину при житті. Так і до духовного життя ми народжуємося через Хрещення, Миропомазання надає духовне зростання, а Таїнство Євхаристії потрібне нам як духовна пожива.

Отець Яцек: Часом у Церкві говорять про духовне Причастя…

Св.Тома: Духовно споживає Тіло Христа і п’є Його Кров той, хто бере участь у єдності Церкви, яка здійснюється через любов. Численні – одне в Христі Тіло (Рим 12, 5). Отже, хто не споживає в такий спосіб, перебуває поза Церквою, а за цим слідує – поза любов’ю.

Отець Яцек: Якось не спадало мені на думку, що кожне прийняття Таїнства Євхаристії має бути духовним Причастям. Проте коли я запитував про духовне Причастя, то мав на увазі Причастя прагнення, без споживання Таїнства.

Св.Тома: Можна отримати результат Таїнства, приймаючи його прагненням, попри те, що воно не приймається насправді. У такий спосіб дехто приступає до Хрещення прагнення, а потім буде охрещений водою. Так само дехто приймає Причастя духовно, а потім – сакраментально. Однак сакраментальне споживання не стає від того чимось непотрібним, адже прийняття Таїнства приносить повніший результат, ніж саме лише його прагнення.

Відповіді св.Томи цитовано за його творами: "Сумою теології" (3: q. 73 a. 1; q. 75 a. 1 ad 3; q. 80 a. 1 ad. 2; q. 80 a. 10 ad. 5; q. 83 a. 1 ad 1), викладом Євангелія від св.Йоана (cap. 6, lect. 7, nr 969, 972), "Проти поган" (lib. 4 cap. 66) та текстом зі "Сповіді" св.Августина (lib. 7 cap. 10).

ФОТО:

На хресті Христос склав одну-єдину Жертву, що має силу спасти всіх людей аж до кінця світу

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРОЙТИ ВИПРОБУВАННЯ РАЗОМ З ВІРНИМИ

Коли говоримо про ХХ ст. у релігійному контексті, то нам найчастіше згадуються комуністичні злочини у СРСР, ІІ Світова війна зі своїми болем і злочинами, Львівський псевдо-собор 1946 р., десятиліття підпілля УГКЦ… Своє завжди болить сильніше. Але не варто забувати, що у цілому католицькому світі в цей час відбувалося багато складних та неоднозначних подій. І також попри все народжувалися велетні духу. Серед них – мелькітський патріарх Максим V.

Роздумуючи про долю одного з отців ІІ Ватиканського Собору, католицького мелькітського патріарха Максима V, не можна не сказати: яке життя! А потім спадає на думку те, що знову немає миру в його рідній Сирії. Але чи має шанс на голос його послідовник, чи стане він лідером такого ж масштабу?..

Майбутній Антіохійський патріарх Максим V народився 18 травня 1908 р. у єгипетському місті Танта у християнській родині вихідців з Алеппо, одного з найпотужніших сирійських міст. Освіту юнак, тоді ще Селім Хакім, почав здобувати у єзуїтському коледжі Святої Родини в Каїрі, потім продовжив навчання в семінарії святої Анни в Єрусалимі. 20 липня 1930 р. отримав священицький сан, а 1931 р. повернувся до Єгипту. Його кар’єра розвивалася стрімко завдяки нестримній енергії й зусиллям, що їх він скеровував на розвиток християнства в такому складному регіоні. 1943 р. він стає главою єпархії Акко, Хайфи, Назарету і всієї Галілеї.

Палестино-ізраїльське протистояння стало особливим викликом для християн регіону. Архієпископ Хакім докладав багатьох зусиль, щоб захистити палестинських християн від проблем із новоствореною державою Ізраїль. У результаті його старань кілька тисяч палестинських християн отримали дозвіл повернутися в рідні домівки на ізраїльській території.

Архієпископ брав активну участь у всіх сесіях ІІ Ватиканського Собору, де звертав увагу на особливі потреби католиків східних обрядів, особливо – Церков Близького Сходу. Після смерті Патріарха Максима IV, який був однією з провідних фігур ІІ Ватиканського Собору, 22 листопада 1967 р. на Священному Синоді архієпископ Хакім був обраний Патріархом Мелькітської Католицької Церкви і взяв собі ім’я Максим V. На посту Патріарха ініціював створення діаспорних єпархій у Північній і Південній Америці та Австралії. Активно працював із вірними, які з тих чи інших причин, найчастіше політичних, були вимушені перебувати за межами батьківщини. Особливо багато працював у цій сфері після громадянської війни в Лівані, коли тисячі біженців, передусім християн, були змушені залишити країну. Був ініціатором багатьох акцій, скерованих на мирне врегулювання ситуації на Близькому Сході. Багато зусиль докладав для захисту прав християн у Єгипті, Ізраїлі, підтримував у Лівані та Сирії вірних, які, ризикуючи своїм життям і життям рідних, попри все залишилися на батьківщині.

Багато працював у напрямку екуменічного діалогу з православ’ям, акцентуючи увагу на особливостях існування Церкви на Сході й важливості та органічності візантійської традиції. Активізував співпрацю із Антіохійською Православною Церквою.

Патріарх Максим V є яскравим прикладом духовного наставника, який мудро провадив і захищав свою паству, вникаючи в людські проблеми – не лише духовні, а й цілком земні. Напевно, інакше й не може бути, коли вірні щодня мають справу зі складнощами й перипетіями екуменічного, міжконфесійного, мультирелігійного діалогу, сам факт належності до Мелькітської Католицької Церкви може становити загрозу життю, а щоденна молитва є випробуванням віри на стійкість. Християни Близького Сходу й у ХХ столітті власним життям можуть унаочнювати ще першохристиянські приклади мучеництва за віру, а завдання мудрого Патріарха – допомагати у випробуваннях і підтримувати стійкість у вірі, а також зберегти життя, що є аж ніяк не метафорою, а реальністю. Схід – справа делікатна, бо ситуація щомиті може змінитися на діаметрально протилежну. Зрештою, ми це щодня бачимо з репортажів із Сирії, Єгипту, Лівану і Лівії.

29 листопада 2000 р. Патріарх V подав у відставку за віком – 92 роки – і за станом здоров’я. Його наступником під час Синоду 5 грудня 2000 р. був обраний Григорій ІІІ Лахама.

Земне життя Патріарх Максим V завершив 29 червня 2001 р. у Бейруті, кілька тижнів не доживши до своєї 93-ї річниці, до кінця залишаючись зі своїми вірними.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Патріарх Максим V з Бен Гуріоном

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ОДИН ПРОТИ ВСІХ?

Минув рік по тому, як апеляційна інстанція Сразбурзького суду ухвалила рішення у справі "Лаутсі проти Італії", знану ще як "справа про розп’яття". За ним Італія отримала право залишити розп’яття в школі. Рішення створило прецедент для розгляду справ про релігійну свободу в подальшому.

Вибух овацій та захвату, спричинений промовою адвоката Йогана Вейлера у Стразбурзському суді в липні 2010 року, поволі вщух. Тож тепер є можливість переосмислити подію та її наслідки і нарешті уважно вчитатися та вдуматися в аргументи.

Йоган Вейлер – юрист, професор кафедри Європейського союзу у Нью-Йоркському університеті, почесний професор Лондонського університету, автор багатьох статей та книг з міжнародного, порівняльного та європейського права. В апеляційній інстанції Суду він представляв інтереси восьми країн: Росії, Вірменії, Болгарії, Кіпру, Греції, Литви, Мальти, Італії та Сан-Маріно.

Апеляція була подана ним на попереднє рішення суду від 3 листопада 2009 р. яким суд встановив, буцімто Італія порушила принцип "нейтральності", за яким держава не може застосовувати владу щодо визнання легітимними тих чи інших релігійних переконань і способів виразу їх. Таким чином, італійські освітянські інституції, даючи дозвіл на присутність розп’яття у школі, визнають перевагу католицизму як релігії, символом якої є розп’яття, над іншими віросповіданнями. Суд вважав, що Італія порушує принцип "нейтральності" і обмежує право пані Лаутсі на виховання її дітей згідно з її переконаннями, а також право школярів вірити або не вірити.

Апелюючи саме до цього пункту, проф. Вейлер вказує, що розп’яття для Італії, яка за своєю конституцією декларує себе як світську (себто відділену від Церкви), радше не релігійний символ, а символ культурних традицій країни, і держава захищає його саме як такий. Таким чином, вона не втрачає своєї світськості та не порушує принципу "нейтральності", а охороняє культурні надбання італійського народу. Суд прислухався до аргументації адвоката та змінив рішення на прямо протилежне попередньому. Ба більше – визнав, що такий культурний символ може бути дієвим прикладом у вихованні у італійських школярів толерантного ставлення до інших віровизнань.

На перший погляд, все закінчилося начебто добре. Та аналізуючи діаметрально протилежні рішення суду, силу аргументів захисту та й перебіг справи загалом, стає помітною безпорадність європейських юристів у вирішенні питання співвідношення приватного інтересу особи та спільного блага. Поняття останнього поволі зникає і першочерговою метою стає забезпечення комфорту поодинокої особи, навіть на шкоду благу спільноти.

Виникає зустрічне питання: чи не мала б і сама особа поважати звичаї та традиції спільноти, в якій живе? Слов`янська народна мудрість каже: до чужого монастиря зі своїм звичаєм не пхайся. Не йдеться про застосування примусу до особи, аби вона жила за "статутом" даної спільноти. Але йдеться про взаємоповагу і взаємовизнання права на самоідентичність, притаманне як спільноті, так і окремій особі.

Позитивістський підхід членів Європейського суду до вивчення суті справи створив простір для юридичних маніпуляцій. Чим і скористався проф. Вейлер, який фактично переінакшив тлумачення принципу "нейтральності" та переконав Суд у тому, що Італійська республіка від 1984 року і донині залишається секуляризованою, себто відділеною від Церкви. Цей маневр привів до позитивного результату – розп’яття залишилося в школах. Проте поминули мовчки те, що розп’яття є символом християнства, на якому сформувалася культура Італії. Визнання цієї правди не суперечить релігійній свободі, а тільки вказує, яких саме засад тримається народ Італії і які саме принципи вважає за потрібне декларувати.

Між іншим, а якщо хтось завтра захоче повісити в європейській школі поряд із розп’яттям яке-небудь буддистське коло? Яке рішення Суд ухвалить у такому разі?

Вікторія СЕМЕНОВА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЩО В ІМЕНІ ТВОЄМУ?

У дитинстві я намагалася зрозуміти, за яким принципом у країнах латинського світу люди мають багато імен, і як їх записують у шкільному журналі, і як викликають до дошки. Наприклад, чи каже вчителька: "Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран нам розкаже правило буравчика"?.. Згодом спало на думку, що кожне ім’я означає святого, який допомагає в певній справі, і що більше імен, то більше справ має зробити людина.

Якщо говорити про кардинала Ежена-Габріеля-Жерве-Лорана Тіссерана (1884–1972), то десь так воно і є, бо справді важко перелічити не лише всі його імена, а й посади, які він обіймав, і всі справи, що їх він звершив протягом життя. Він жив довго, насичено й інтенсивно. Народився в Нансі в родині ветеринарів. Спочатку отримав диплом бакалавра в галузі математики і… літератури. Поєднання фізики й лірики, служіння Церкві й дипломатії, примноження знань та піклування про людей, часами поєднання непоєднуваного – можливо, це через те, що багато святих ним опікувалися і його направляли.

1900 року вступив у духовну семінарію в Нансі, де, крім теології, захопився східними мовами (івритом, сирійською й ассирійською), щоби спеціалізуватися на Старому Завіті. Вивчення східних мов спонукало до зацікавлення Східними Церквами – а це, своєю чергою, визначило подальше життя. Про кардинала Тіссерана написано багато – і про нього цікаво читати. Мене захопили кілька сюжетів, гідних шпигунського роману чи висококласного детективу. Перший сюжет про те, як під час І Світової війни він брав участь у воєнних діях, почав службу в піхоті й навіть отримав підвищення в ранзі – і це при тому, що ще 1907 р. став священиком. Під час військової служби був у Палестині (впіймала себе на тому, як мало ми знаємо про близькосхідний напрямок обох світових воєн). Там не лише перекладав важливі документи, а й урятував гай ліванських кедрів, коли дізнався, що їх хочуть вирубати на дрова. Брав участь в облозі Єрусалима, потім повернувся до давніх манускриптів.

Другий сюжет – це його діяльність як декодувальника давніх рукописів, бібліографа й архівіста, який вивчав рідкісні тексти. Завдяки науковим відкриттям його призначили 1914 року до Біблійної комісії. Тіссеран написав наукові праці про раннє християнство у Єгипті та Месопотамії. Опісля був переведений на службу до Ватикану, де зробив дуже вдалу кар’єру при папському дворі. З 12 травня 1921 р. він – таємний камердинер Його Святості, потім прелат, а з 1930 р. опікується Ватиканською бібліотекою. Кардинальський титул Тіссеран отримав 15 червня 1936 р., трохи згодом став кардиналом-священиком, а 1946 р. – кардиналом-єпископом (історично кардинальство має три ранги, подібні за назвою до священицьких). Входив до складу Комісії з питань Східних Церков.

Звісно, окремим сюжетом може бути внесок кардинала Тіссерана в підготовку ІІ Ватиканського Собору та участь у ньому. Цілком очевидно, що зі своїми кваліфікаціями фахівця східних мов і Східних Церков він брав активну участь у підготовці всіх документів, що стосувалися Східних Церков, внутрішньоцерковного й міжцерковного діалогу, екуменічних питань. Деякі джерела вказують, що він також певним чином прислужився діалогу з Російською Православною Церквою та – не мало не багато – налагодженню дипломатичних відносин між СРСР і Французькою Республікою за часів де Голля. При цьому залишався бібліотекарем і архіваріусом Ватиканської бібліотеки, писав наукові праці, а з 10 березня 1951 р. до 15 серпня 1967 р. був префектом Священної конгрегації церемоніалу. Починаючи з 13 січня 1951 р. і до самої смерті 21 лютого 1972 р. був деканом Священної колегії кардиналів. Помер від серцевого нападу. Хтозна, скільки ще справ він устиг би зробити під опікою численних святих, які його охороняли протягом усього життя.

Рідко коли одна людина, тим паче священик, вшанована високими державними нагородами кількох країн. А Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран був кавалером Великого хреста ордену Почесного французького легіону (1957), кавалером Великого хреста "За заслуги перед Італійською Республікою" (1961), а також відзначений Воєнним хрестом з пальмовою гілкою (1914–1918). І – що зовсім неочікувано, але абсолютно заслужено, – Російська Православна Церква відзначила його орденом Святого рівноапостольного великого князя Володимира І ступеня (1969). У такий спосіб до всіх його святих-покровителів долучився ще й "наш" святий Володимир…

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО

Кардинал Ежен-Габріель-Жерве-Лоран Тіссеран

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ШЛЯХ ДО ТУЛУЗИ Домініканські покликання: погляд скрізь століття

Минуле допомагає нам краще зрозуміти сучасність. Це твердження справедливе не лише стосовно історії, а й стосовно духовного життя. Як повноводна ріка бере початок з невеличкого джерела, так само й історія більшості чернечих орденів починається не з гучних перемог, а з тиші серця, зверненого до Бога. Так було і з Орденом Проповідників, що його заснував святий Домінік.

Вирушаючи до Тулузи, я поставила перед собою просту мету: роздумуючи над духовними джерелами нашого Ордену, спробувати зрозуміти, у чому ж полягає ключова таємниця домініканського покликання – таємниця, яка й сьогодні приваблює багатьох до Ордену, чия історія налічує майже вісімсот років.

Сучасного паломника в Тулузі зустрічають затишні вулиці з червоно-рожевої цегли, старовинні храми й доброзичливі усмішки містян. Проте за часів святого Домініка, тобто на початку ХІІІ століття, картина не була такою ідеалістичною. Тулуза, як і майже весь південь Франції, була охоплена альбігойською єрессю – понурою доктриною, яка стверджувала, що матеріальний світ створений не Богом, а злим антибогом. Намагання папських легатів повернути єретиків у лоно Церкви не увінчалися успіхом. Це все бачив Домінік, який супроводжував єпископа Дієго де Асеведо в його дипломатичній місії дорогою в Данію. Тоді, провівши в Тулузі лише одну ніч та навернувши на католицьку віру єретика – господаря заїжджого двору, де вони зупинилися, Домінік уперше замислився над створенням Ордену задля захисту Церкви через проповідування. Після завершення дипломатичної місії він повернувся в цей регіон, щоби, точнісінько як перші апостоли, мандрувати від міста до міста й проповідувати Істину, наслідуючи ідеали євангельського життя.

Дім Сельяна

На жаль, зараз важко сказати, де стояв той заїзд, у якому Домінік відчув своє покликання до проповіді. Але зберігся дім, де він жив після повернення з Тулузи і який став першим домом спільноти братів-домініканців. Цей невеличкий будиночок із червоної цегли 1215 року подарував Домінікові заможний городянин Петро (Пейре) Сельян, один із послідовників, який згодом став засновником та пріором Ліможського монастиря. Домінік, Пейре Сельян і брат Тома, про якого відомо, що він був "чоловік обдарований багатьма благодатями й даром проповідування", створили першу спільноту майбутнього Ордену Проповідників. Мине зовсім мало часу, і новий орден словом та молитвою завоює тисячі сердець, пошириться всією Європою та далеко за її межі. Але тоді нічого цього ще не було – лише маленька група однодумців, які прагнули цілковито присвятити себе проповіді й наверненню душ. Таким був початок. Зараз у домі Сельяна розміщений невеличкий музей. "Серце" музею – кімната, у якій жив святий Домінік і де тепер споруджено каплицю. Кімната, позначена духом добровільно прийнятої євангельської бідності, дарує нам скарби набагато більші, ніж матеріальний добробут, – скарб свободи дітей Божих. Ця свобода, пов’язана з добровільною бідністю та безмежною довірою до Бога, яка з бідності випливає, є невід’ємною рисою домініканського покликання. Вона завжди допомагала послідовникам святого Домініка зберігати надію та радість за будь-яких обставин.

В одній із кімнат дому Сельяна зібрано речі, що належали Анрі Домініку Лакордеру – домініканцю, який присвятив своє життя відновленню Ордену проповідників у Франції після Французької революції. Ім’я Анрі Лакордера відоме й у нас, оскільки написане ним "Життя святого Домініка", яке переклали домініканські терціарки зі спільноти Анни Абрикосової, тривалий час залишалося єдиним російськомовним джерелом інформації про Домініка та перших домініканців. Чи міг Лакордер, який ніколи не був ані в Росії, ані в Україні, навіть подумати, що завдяки своїй книжці він стане апостолом для далеких йому народів, пробуджуючи покликання у численних душах? Міркування про це спонукали мене замислитися про силу Слова як про ще одну важливу складову домініканського покликання. Проповідник ніколи не відходить – він перебуває у Слові. Перед Словом нерідко виявляється безсилою навіть зброя, оскільки силою зброї можливо здобути перемогу лише на деякий час, тоді як Слово спроможне покорити назавжди.

Монастир Жакобен

Але повернімося до перших братів святого Домініка. Після затвердження Ордена проповідників 1216 р. єпископ Тулузи Фульк передав їм храм св. Романа, поряд із яким уже під кінець серпня того самого року постав невеличкий монастир (на жаль, до наших часів не зберігся). Кількість братів зростала, і за деякий час знадобилося нове, просторіше помешкання. 1230 року в центрі Тулузи розпочато будівництво монастирського комплексу, відомого як монастир якобітів (Жакобен) – так у Франції називали домініканців, оскільки перша спільнота Ордену в Парижі виникла при храмі св. Якова. Брати переїхали в цей монастир 1232 р. Жакобен приваблює до себе багато паломників не лише своїм історичним значенням та прекрасною готичною архітектурою, а насамперед тим, що у храмі монастиря перебувають мощі св. Томи Аквінського, які зберігаються тут із 1369 р. За часів Великої французької революції мощі було перенесено до базиліки Сен-Сернен, щоб урятувати їх від знищення. Домініканців було вигнано, а будинок монастиря перероблено на казарму. У середині 1950-х рр. монастир відреставрували і зробили в ньому музей. Мощі св. Томи повернулися туди лише 1974 р., і тепер перед ними щороку 28 січня, у день спомину святого, відбувається урочиста Меса.

У внутрішньому подвір’ї монастиря я подумки проспівала Salve Regina. Скільки разів ця молитва лунала в цих стінах! Минули століття від часу заснування Ордену Проповідників, а молитва продовжує об’єднувати нас – тих, хто жив у різних епохах, хто розкиданий по всьому світі, розмовляє різними мовами – в одну духовну родину. І тут, у Жакобені, я відчула себе також удома, як і в нашій парафії, яку провадять домініканці в Ялті, або в Києві. Єдність домініканської родини – як конкретної спільноти, так і всього Ордену, об’єднаного в просторі та часі з моменту заснування й до наших днів, – ось іще одна таємниця домініканського покликання. Час і відстань нічого не значать: у нас залишилася та ж сама Молитва, той самий Дух, те саме Слово; і святий Домінік так само заступається за нас перед Богом, як обіцяв першим братам. Imple, Pater…

Сучасна Тулуза

Сучасні домініканці Тулузи продовжують справу своїх великих попередників. Збудований у 1950-х рр., монастир стоїть в одному з сучасних районів міста і є одним із центрів домініканської духовності на півдні Франції. Дивовижне Провидіння Боже: не знаючи про те, коли розпочинається Меса в цьому монастирі, я приїхала туди за десять хвилин до її початку! Багато маленьких мерехтливих віконець-вітражів створювали враження, нібито Богослужіння відбувається не в храмі, а в центрі мегаполісу. І в цьому міститься глибокий символ, який відкриває ще одну рису домініканської духовності: бути світлом у серці світу. Не втікати від світу, а нести йому світло Істини та Любові.

Любов до Бога і людей – можливо, власне вона є ключем до розуміння домініканського покликання, тією таємницею самого Домініка, яка надихала і його самого, і його послідовників, не зважаючи на небезпеку нерозуміння, а нерідко й відкритої ворожості, свідчити про Істину та іноді навіть за ціну власного життя навертати загублених на шлях до життя вічного. Істина несе спасіння, а Любов наділяє проповідника мудрістю та сміливістю. І саме в Любові решта аспектів домініканського покликання набувають єдності, повноти й досконалості та залишаються актуальними й досі.

Юлія КАРЛОВА

  

ФОТО:

Внутрішнє подвіря монастиря Жакобен у Тулузі

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЗЕМЛЯ СВЯТОГО ПАВЛА. У ВОГНІ.

Якби я взялася за цей матеріал десь зо два роки тому, то він би називався "Сирія – далека і близька", або "Наш спільний дім – Сирія", або "Сирія – затишок для всіх" тощо... Хоча, певно, десь на середині матеріалу, де я розповідала б, як мирно співіснують мусульмани і християни і якою багатою палітрою представлено християнство, я би спіткнулася, згадавши свого сирійського приятеля із Берліну, який радше курд, ніж сирієць, і що він не може повернутися на батьківщину, бо він курд...

Справді, якщо подивитися ззовні, то все має навіть дуже привабливий вигляд: 90% мусульман, 10% християн. Християни є представлені католиками і православними. Серед католиків є римо-католики, сиро-католики, греко-католики, вірмено-католики, халдеї, мароніти. Всі мають свого патріарха (крім римо-католиків) і підпорядковуються Папі Римському. Православні також є представлені уповні: греко-православні, сиро-православні, вірмено-григоріани Всі мають свого патріарха. Є також і російсько-православні спільноти. Християни мають вихідні на Різдво і Великдень, причому залежно від свого календаря (хто григоріанського, хто юліанського). Є також і протестанти. Маємо повний християнський набір, який виник не сьогодні і не вчора.

Християнство у Сирії має глибоке коріння, і можна сказати, що це канонічна християнська територія, від початків. Зрештою, тут проповідував св.Павло, тут є святиня – голова св.Йоана. Мусульмани з повагою ставляться до християн і шанують наші святині. Сирія прийняла до себе жертв вірменського геноциду, християнських біженців із Палестини. У минулому між Сирією і Російською Імперією склалися тісні стосунки, і згодом дипломатичні відносини рідко коли ускладнювалися саме через православну складову. Цікаво, що і з Радянським Союзом все було добре. Окрему групу православних становлять "російські" дружини, або дружини з колишнього СРСР, які себе позиціонують як православні, і їх ніхто насильно не навертає на іслам. Це, зазвичай, результат студентських шлюбів, коли після навчання у "нас" чоловіки привозили із собою не лише диплом, а й дружину. На відміну від деяких інших країн Близького Сходу, в Сирії "наші" жінки почуваються насправді комфортно і живуть якщо не у розкоші, то принаймні у затишку патріархального життя, опікуючись родиною, насолоджуючись приємним кліматом, не наступаючи на горло своїй ідентичності. Рай на землі?

Коли на початку цього року у ЗМІ почали подавати інформацію про те, що християнські святині у Сирії були піддані актам вандалізму, храми були обстріляні тощо, це не могло не привернути увагу. Ситуація ускладнюється саме тим, що християни у цій країні не є монолітними, проте, є дуже помітними у суспільному житті. Вони обіймають значні посади в уряді й парламенті, деякі з них підтримують чинного Президента. Тому навряд чи можна зводити негативні, прикрі, трагічні події до релігійного протистояння.

Якщо порівняти російськомовні і англомовні медіа-коментарі про події у Сирії, у тому числі і про випадки вандалізму щодо християнських святинь, то можна простежити протилежні тенденції. У російськомовних ЗМІ бачимо не лише загальну тенденцію засудження актів поруги над християнами, а й негативну оцінку всіх політичних процесів скерованих на демократизацію. Причому головне пояснення – це підступи західних ворогів, які підбурюють мирне населення заради боротьби "за якусь примарну свободу" (цитата дослівна – Т.Д.) Водночас закриваються очі на той факт, що цей "Захід" – так чи овак – все ж належить до християнського світу.

Англомовні медіа вказують на посилення ісламського радикалізму, який дискредитує демократичні процеси в країні. Вказують на небезпеку того, що сирійські борці за демократизацію і свободу можуть піти по лівійському чи єгипетському сценарію, що зрештою, не піде на користь ані мусульманам, ані християнам – нікому, враховуючи сирійську релігійну поліфонію (мусульмани також є представлені там різними гілками й напрямками).

Згадую свого сирійського приятеля, курда Шираза (адже одна справа – медіа, інша справа – спілкування з живою людиною). У цього, на сто відсотків маскулінного чоловіка (вибачте за масло масляне) стояли сльози на очах, коли він дізнався, що у нас в Україні курди не повинні приховувати, що вони курди. Також він казав, що за такі висловлювання, що їх ми дозволяємо на адресу свого уряду, президента тощо (у нього кузен вчився у Харкові, він знає), у Сирії і посадять, і голову відітнуть, і не лише курду. Схоже, що стоїть питання не про "якусь примарну свободу", а про цілком реальну, яка є запорукою гарантії не лише матеріального добробуту, але й волевиявлення та віросповідання.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Для сирійських християн молитви про релігійну свободу – справа нагальна

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

CORPUS CHRISTI Урочистість Пресвятих Тіла і Крові

Пам’ять установлення Пресвятого Таїнства Церква відзначає, власне кажучи, у Великий четвер. Однак тоді розпочинається також і страждання Христове. Тому від ХІІІ століття Церква має окреме свято Божого Тіла, аби у відповідний урочистий спосіб дякувати Господу за цей незвичайний дар.

Ініціаторкою встановлення цього свята була св.Юліанна з Корнійона (1193-1258). Коли вона була настоятелькою монастиря августинок у Мон-Корнійоні поблизу Льєжа, то 1245 року була обдарована Господом даром об’явлень, у яких Христос побажав установлення окремого свята на честь Пресвятої Євхаристії. Господь Ісус навіть визначив собі день цієї урочистості – четвер після неділі Пресвятої Трійці. Єпископ Льєжа, Роберт, порадившись зі своїм капітулом і ретельно дослідивши ці об’явлення, вирішив виконати веління Господа Ісуса. 1246 року відбулася перша євхаристійна процесія.

Однак того ж самого року єпископ Роберт помер. Вище духовенство Льєжа на підставі думки теологів визнало те рішення ординарія завчасним, а впровадження свята з такою назвою – апріорі непотрібним. Ба більше, св.Юліанну мало не звинуватили в єресі. На знак покарання її перевели з монастиря в Мон-Корнійоні в провінцію (1247 р.).

Однак після втручання архідиякона кафедрального собору в Льєжі, Якова (Жака), кардинал Гуго після поновного розгляду справи затвердив це свято. Отож 1251 року архідиякон Жак знову повів євхаристійну процесію вулицями Льєжа. Господь Ісус щедро винагородив ревного священика за це. Син шевця з Труайє (Шампань) незабаром став єпископом у Вердені, патріархом Єрусалима і зрештою – папою (1261-1264). Він керував Церквою як Урбан IV. І саме він 1264 року впровадив у Римі урочистість Божого Тіла.

Безпосереднім поштовхом до встановлення свята, за переказами, було чудо, яке сталося в Больсені. Коли тамтешній священик служив Святу Месу, після перемінення дарів перевернулася чаша, яку він зачепив рукою, і пролилося кільканадцять крапель крові Христової на корпорал. Вражений священик побачив, що освячене вино перемінилося на видиму кров. Папа, якому повідомили про це чудо, перебував тоді неподалік у місті Орв’єто. Він забрав цей святий корпорал, і до сьогодні на цій збереженій тканині видно плями. Під час процесії Божого Тіла його несуть замість монстранції.

Користуючись тим, що тоді при папському дворі в Орв’єто перебував св.Тома Аквінський, папа Урбан IV звелів йому опрацювати літургійні тексти для Святої Меси та Літургії годин для священиків. Великий учитель Церкви зробив це майстерно. Ті тексти використовуються й донині – зокрема, часто співаний гімн "Pangue lingua" і його останні дві строфи ("За святую тайну віри…").

Папа Климентій V відновив це свято (1314), яке по смерті Урбана IV почало забуватися. Папа Йоан ХХІІ (†1334) затвердив його для всієї Церкви. З часів папи Урбана VI урочистість Божого Тіла належить до головних свят літургійного року (1389).

Перша згадка про процесію в день цього свята походить із Кельна (1227). У XIV столітті ми знаходимо її вже в Німеччині, Англії, Франції, Іспанії та Мілані. Від XV століття в тій же Німеччині прийнявся звичай процесії до чотирьох вівтарів. Святі Меси при виставлених Пресвятих Дарах було впроваджено в XV столітті. До 1955 року обов’язковою була також октава, під час якої Господа Ісуса урочисто прославляли, дякували Йому та складали перепрошення і благання.

ФОТО:

Папа Урбан IV, за правління якого в Римі вперше було запроваджено процесію Божого Тіла

Процесія Божого Тіла. 

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/