Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

четвер, 27 червня 2013 р.

КОЖНА ДЕТАЛЬ – ВАЖЛИВА

З проповіді Святішого Отця Франциска під час Меси Третьої великодньої неділі в папській базиліці св. Павла-за-Мурами

 


Проповідь Петра й апостолів – це не тільки слова. Вірність Христові впливає на все їхнє життя, перемінюючи його, надаючи йому нового напряму. Свідчення віри та проповідь Христа вони проносять крізь усе своє життя. У сьогоднішньому Євангелії Ісус тричі просить Петра пасти Його овець, пасти їх у Його любові, пророкуючи йому: "А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш" (Йн 21, 18). Ці слова перш за все скеровані до нас, пастирів: ми не можемо пасти Божих овець, допоки не дамо Божій волі провадити себе навіть туди, куди самі не дуже й хотіли б іти. Але це також стосується кожного: ми всі маємо проповідувати та давати свідчення про Євангеліє. Звичайно ж, свідчення віри може набувати багатьох різних форм – так само, як на великій фресці бачимо розмаїття кольорів і тіней, і всі вони важливі, навіть ті, що не домінують. У великому Божому плані кожна деталь є важливою, навіть ваше, навіть моє покірне свідчення, навіть тихе свідчення тих, хто живе своєю вірою в простоті щоденних стосунків – у сім’ї, у праці, у дружбі. Це святі кожного дня, так би мовити, "приховані" святі, такий собі своєрідний клас "звичайних" святих, як сказав один французький автор, "святість повсякдення", яка може бути властива кожному.

Але й сьогодні в різних частинах світу є люди, які страждають через те, що проголошують Євангеліє, так само, як колись Петро та апостоли. Є й ті, хто віддає своє життя, зберігаючи вірність Христові аж до пролиття крові. Пам’ятаймо всі про це: ніхто не може проповідувати Євангеліє Ісуса без конкретного свідчення своїм життям. Ті, хто бачить і слухає нас, повинні мати змогу бачити в наших діях те, що чують із наших вуст, прославляючи за це Бога! Пригадалася мені порада, яку дав своїм братам святий Франциск Ассизький: проповідуйте Євангеліє, і якщо буде потрібно, – використовуйте слова.

Але все це стає можливим лише тоді, коли ми пізнаємо Ісуса Христа, бо то Він покликав нас, Він запросив нас іти за Ним, Він нас обрав. Проповідь і свідчення можливі, лише коли ми так близькі до Нього, як Петро, Йоан та інші учні з сьогоднішнього Євангелія, які зібралися довкола Воскреслого Ісуса. Це щоденна близькість із Ним: вони дуже добре знають, хто Він, вони знають Його. Євангеліст підкреслює той факт, що "ніхто з учнів не зважився Його питати: «Хто ти?» – знали бо, що то Господь…" (Йн 21, 12). І це важливо для нас: мати міцний зв’язок з Ісусом, близькість у діалозі та у житті, так щоби пізнати Його як Господа. І поклонятися Йому! Фрагмент із Книги Одкровення святого Йоана Богослова, який ми чули, говорить нам про поклоніння: міріади ангелів, усі створіння, живі істоти, старці навколо престолу Бога та Агнця, який був заколений, а саме: Христос, якому належить "і честь, і слава, і благословення" (пор. Одкр 5, 11‑14). Я хотів би, щоби кожен із нас поставив собі це запитання: чи я поклоняюся Господу? Чи ми звертаємося до Бога лише для того, щоби просити Його про щось або подякувати Йому? Чи ми також звертаємося до Нього, щоби поклонятися Йому? Але все ж таки, що це означає – поклонятися Богові? Це означає вчитися бути з Ним; це означає не намагатися входити з Ним у діалог; і це означає відчувати, що Його присутність є найбільш правдивою, найдобрішою і найважливішою річчю у житті. Поклонятися Господу – означає давати Йому належне місце. Поклонятися Господу – означає визнавати, вірити – не лише на словах, – що тільки Він насправді керує нашим життям. Поклоніння Господу виражає нашу впевненість перед Ним, що тільки Він є єдиним Богом, ­– Богом нашого життя, Богом нашої історії.

 

Франциск, Папа

 

Рим, 14 квітня 2013 р.

 

(скорочений переклад "КВ")

ПЕТРІВ ПІСТ

Встановлення цього посту у візантійській традиції можна віднести ще до апостольських часів. В одній із апостольських постанов про встановлення говориться так : "Після п’ятидесятниці святкуйте один тиждень, а потім постіться; бо справедливо буде, коли ми будемо святкувати після прийняття від Бога дарів, а згодом поститись для облегшення нашої плоті".

 


Особливо Петрів піст закріпився у практиці Церкви після того, як було побудовано храми на честь святих верховних апостолів Петра і Павла. Благословення та посвячення церкви в Константинополі відбулося в день пам’яті апостолів 12 липня (за новим стилем), відтоді цього дня стали урочисто вшановувати святих апостолів як на Заході, так і на Сході. Від давніх часів існує звичай готуватися до цього свята постом і молитвою. Початок посту залежить від святкування Пасхи, тому тривалість його кожного року є різна, від шести тижнів до одного та одного дня.

З IV століття є кілька свідчень отців церкви про заснування Петрового посту. Святий Атанасій Великий, описуючи імператору Констанцію наслідки переслідування, що його аріани були спричинили християнам, казав: "Народ, який постився в неділю, що була наступною після П’ятидесятниці, відійшов для молитви на кладовище".

Цей піст називають літнім, апостольським, а раніше він був постом П’ятидесятниці. В народі Петрів піст звали зовсім просто "петрівкою" або "голодною петрівкою": на початку літа врожаю залишалося чимдалі менше, а до другого було ще довго.

Свята Церква нас заохочує до цього посту, ставлячи за приклад святих апостолів, які, прийнявши Святого Духа в день П’ятидесятниці, в пості та молитві готувались до проповіді Євангелії по всьому світу. Про це свідчать нам Діяння Святих Апостолів : "Тоді вони попостивши й помолившись, поклали на них руки і відпустили" (Діян 13, 3).

Дух Святий, Який зійшов на апостолів, замість Синайського Закону дає новий, Сіонський: не на скрижалях кам’яних, але на скрижалях людського серця (див. 2 Кор 3, 3). Замість Синайського закону настала благодать Святого Духа, яка подає сили задля виконання Закону Божого, що дає оправдання не за справами, а благодаттю.

Ми не постимось в П’ятидесятницю, бо з нами перебував Господь. Адже Він Сам сказав : "Чи можна примусити постити весільних гостей, поки молодий з ними?" (Лк 5, 33). Спілкування з Господом є немов тією їжею для кожного християнина. Під час П’ятидесятниці ми живимось Господом, Який з нами спілкується.

"Після довгих святкувань празника П’ятидесятниці піст є просто необхідний, щоби подвигом посту очистити наші думки і стати достойними дарів Святого Духа", – так каже св.Лев Великий. Після великого свята, в якому Дух Святий освячує нас Своїм зішестям, зазвичай після цього буває піст, встановлений для лікування душ і тіл, а тому потрібно до нього належно приготуватись. Святий Лев Римський пише: "Із апостольських правил, учителі Церкви під натхненням Святого Духа постановили, щоби усі подвиги починати з посту". Адже заповіді Божі можна добре виконувати тоді, коли воїни Христові охороняються від всіх спокус гріха святим утриманням.

Блаженний Симеон Тессалонікійський про цей піст говорить, що його встановлено на честь апостолів, бо через них ми отримали багато благ і вони для нас стали учителями та наставниками посту, послуху та утримання. Та згідно із апостольськими постановами, що їх уклав Климент, після Зіслання Святого Духа "одну неділю торжествуємо, а потім із наступної вшановуємо честь та пам’ять апостолів".

Завершимо словами Антіохійського патріарха Теодора Вальсамона (ХІІ ст.), який навчає про Петрів піст так: "За сім днів і більше до свята Петра і Павла усі вірні та монахи повинні були поститись, а тих, що не постили, відлучали від спілкування із християнами".

 

З архіву греко-католицької парафії св.Параскевії м.Івано-Франківська (Опришивці)

 

середа, 26 червня 2013 р.

СВІТЛО ДЛЯ СВІТУ? ‎


"Церква – як стара жінка з багатьма зморшками і рубцями. Але Вона – моя мама. А маму не б’ють, її обороняють…" Карл Ранер, священик-єзуїт, видатний теолог ХХ століття напевно знав, що казав. Утім, час від часу і в сучасності випливають ознаки "темних часів", а все ж корабель Церкви впевнено пливе морем цього світу, долаючи чергові буревії…



Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium починається з цих двох латинських слів, що в перекладі означають "Світло народам". Так, Христос створив свою Церкву як світло народам – але чи ми, сучасні її діти, завжди усвідомлюємо свою місію світочів? На це непросте питання "КВ" попросив відповісти двох чудових жінок, кожна з яких знайшла своє служіння в Церкві – але обидві вони щасливі в тому, що роблять.



***

А щодо образу "старої жінки з багатьма зморшками і рубцями" – то згадалася Мати Тереза. Краса, перед якою відкрилися серця зовсім різних людей – принцес Анни та Діани, Ясіра Арафата та Джорджа Буша, Фіделя Кастро та Дена Сяопіна, короля Норвегії Харальда V, принца Чарльза та чотирьох пап, – ця краса не була "наївною", особливо тоді, коли бл. Тереза була вже похилого віку. Але її зморшки й рубці на серці, що їх було безліч від споглядання людських страждань, стали для цілого світу образом Церкви – зраненої, але люблячої Матері, яка, попри все, ні за що у світі не відмовиться від своїх дітей. Навіть коли б вони її відкинули.


Ірина МАКСИМЕНКО

ТРИ ЧУДА ДЛЯ АПОСТОЛА




…Чоловік, який дивом залишився живим, лежав під купою мертвих тіл. Живий, хоч зранений – і тут, у цьому пеклі на землі він пам’ятав, що є священиком і ще здатний допомогти комусь із таких, як сам, недобитків. Щойно почув, що хтось заворушився, почав рухатися і сам. Серед трупів були ще живі люди, які почали просити про відпущення гріхів. І він виконав їхнє прохання: "Владою, даною мені Апостольською Столицею…"




Ці слова – не цитата з кінофільму, а опис трагічного фіналу в’язнів Луцької тюрми, який стався 1939 року. Про те, як уділити відпущення гріхів у стані смертельної небезпеки, знає напам’ять кожен священик – але не кожен робив це на практиці. А о. Владиславу Буковинському в цьому питанні випала суцільна практика, хоча за кілька років до того його навіть висвячувати боялися, вважаючи за невиліковно хворого…
Слуга Божий Владислав Буковинський народився майже 110 років тому, 22 грудня 1904 р. у Бердичеві. Родина пізніше жила і на Харківщині, і в Києві… Революція застала Буковинських на Поділлі: батьки тоді були в Жмеринці, а Владислав навчався в Проскурові (нині – Хмельницький). 1918 року померла мати, а батько з сином опинилися в Кракові.
Тут Владислав Буковинський вивчав право та політичні науки, потому вступив до семінарії. Через туберкульоз легень семінарист Буковинський половину навчання поневірявся лікарнями, але все ж таки був висвячений "для однієї Святої Меси", бо стан здоров’я свідчив, що він не зможе виконувати своїх обов’язків. Але перше чудо сталося: молодий священик приступив до служіння і вже за п’ять років попросився в рідні краї, так опинився в Луцьку.
Тут він викладав у семінарії, катехизував, провадив жіночу гілку руху "Католицька акція" (до речі, сьогодні в Україні одна з гілок цього руху має назву "Українська молодь – Христові". – Прим. "КВ"). 1939 року, коли радянська армія зайняла Луцьк, о. Владислав став настоятелем Луцької катедри. За роздачу молитовників він потрапив до в’язниці поруч із катедрою – на вісім років. Але почався наступ фашистів, і в’язнів стали розстрілювати… Буковинський утік, так і врятувався. Друге чудо сталося через воєнну м’ясорубку: радянські кати й самі тікали від фашистів, які ось-ось мали зайняти Луцьк. А отець продовжив служіння в катедрі.
Так тривало до 1945 р., коли 3 січня Буковинського арештували. Знову смертний вирок – і знову порятунок. Третє чудо спровокувала радянська жадібність: навіщо стріляти дармову робочу силу? Так о. Владислав опинився в таборах Казахстану. У 1953-54 рр. на рудниках знову почалися чудеса. Йому вдалося організувати тут душпастирство: сповіді та духовні розмови, реколекції, зустрічі, екуменічні молитви, міжрелігійний діалог. Тоді ж у таборі відбувся страйк, після якого Буковинського (він описав вимоги страйкарів) та інших в’язнів почали трактувати як людей, а не як "номери".
Потому о. Владислав Буковинський був звільнений і 1954 року став першим душпастирем Караганди – міста в Казахстані. Служив німцям, полякам, росіянам, українцям… Другом о. Буковинського став закарпатський греко-католицький єпископ (хоча цього ніхто не знав) Олександр Хіра. Вони були потрібні один одному, разом служили, разом зараз є і кандидатами на вівтар.
1955 року Буковинський у рамках репатріації міг повернутися до Польщі, але залишився, що потім знову спровокувало арешт. Але служіння в Караганді він сприймав як дар: "Ніколи ані до того, ані після того я не служив так, як тут…" Ув’язнення ставали лише коротким відпочинком в умовах майже цілодобової душпастирської праці. "Це дар! Я не жертва долі в таборі. Тут, саме тут я потрібний Богу…"
Помер о. Владислав 3 грудня 1974 р. у Караганді, там покоїться і його тіло. Триває беатифікаційний процес, і ми дізнаємося все нові й нові деталі з його життя: апостол Казахстану був вірним аж до смерті. Чи то для десяти людей, чи для тисячі, чи для одного – але він завжди залишався пастирем. До речі, Буковинський мав чудове почуття гумору, яке не зламали ув’язнення. Він часто жартував – навіть сам із себе, бо був дуже високим та повним. Завжди всім і все прощав – і цим зцілювався. Людське зло його просто не досягло.

За розповіддю о. Яна Новака, постулатора беатифікаційного процесу о. Владислава Буковинського

На фото – Слуга Божий Владислав Буковинський

МОЛИТВА ПРО БЕАТИФІКАЦІЮ

Боже, небесний Отче, Ти довірив душпастирську працю Твоєму слузі о. Владиславу, навіть у в’язниці й таборах обдаровуючи його великою вірою, відвагою і пробачливою любов’ю. Уділи й мені таких самих дарів, потрібних для життя Євангелієм у сучасному світі. За заступництвом Твого Слуги вислухай мою молитву й обдаруй мене благодаттю, якої сильно потребую. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


Про благодаті, отримані за заступництвом Слуги Божого о. Владислава Буковинського, просимо повідомляти Єпископську курію за адресою: вул. Костьольна, 17, м. Київ.

вівторок, 25 червня 2013 р.

ПІД ЗАХИСТОМ АРХАНГЕЛА


У сучасній Церкві постає дуже багато питань про те, якою має бути сучасна парафія. Закритим клубом "для своїх" чи все-таки гостинним осередком апостольства? Місцем, де зі священика "випивають усі соки" чи центром співпраці та спільних ініціатив духовенства й мирян? Якщо ви в обох питаннях обрали варіант "б", то запрошуємо до Дунаївців. Саме тут теорія церковного життя ("як має бути?") поступово стає практикою.




"Позаяк земля подільська постійними нападами татар та інших ворогів плюндрується, внаслідок чого вкривається пустками, дозволяю Єлизаветі Лянцкоронській, вдові каштеляна галицького, свій маєток – село Дунаївці – перелаштувати на місто, що відтепер має називатись Дунайгородом, у якому б жителі мали постійний захист та охорону…" Так 1592 року писав польський король Сигізмунд ІІІ Ваза про сучасне місто Дунаївці на Поділлі. Щоправда, його слова не збулися: надання міського статусу не зупинило спустошень та страждань мешканців давнього Поділля.
У Дунайгорода багатша історія, ніж у деяких сучасних обласних центрів: діставши від короля Сигізмунда магдебурзьке право, місто розвивалося й зростало, на початку XVII ст. тут побудували римо-католицький храм… Стабільність тривала до середини ХVII ст. – тоді майже всі мешканці загинули під час спустошення земель кримською ордою. Почалися територіальні поневіряння: Османська імперія, Річ Посполита, Російська імперія… Попри всі історичні колізії, Дунаївці недарма 2001 року посіли чільне місце у Списку історичних населених пунктів України: місту хоча б частково вдалося "зберегти свій історичний ареал з об’єктами культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку". Багато об’єктів уціліло – але римо-католицький храм не встояв під тиском часу.

Духовне відродження "по всіх фронтах"

Від історичних поневірянь перейдемо до 1989 року – саме тоді в Дунаївцях почалася відбудова святині. Парафіяни, більшість із яких були вихованцями парафії в поблизьких Голозубенцях (сюди вже в 1960-х роках священики доїжджали більш-менш регулярно, а 1980 року о. Йосиф Чоп заходився будувати каплицю), ревно взялися до справи: храм св. Михайла Архангела був побудований без великих спонсорських "вливань", фактично зусиллями місцевих мешканців. Будівництвом керував також о. Йосиф Чоп – так за п’ять років на старому цвинтарі постала велична святиня.
Але справа полягала не лише в будівництві рукотворних храмів: треба було відбудовувати храми людських душ та сердець. Коли постало питання катехизації, парафіяни були повністю відкриті на нього завдяки попередньому досвіду: сам священик усіх потреб чималенької місцевості не охопить, тож потрібна кваліфікована допомога мирян. У Дунаївцях і сьогодні можна почути фразу: "Ми не звикли до того, що душпастир – один священик".
Коли 1997 року до Дунаївців прибули сестри-монахині – францисканки-місіонерки Марії, – вони доєдналися до катехитичного навчання, але служіння мирян продовжується. П’ятнадцятеро світських катехитів уже тривалий час забезпечують цілу катехитичну систему, якою охоплені не лише діти від трьох років та молодь (зокрема, студентська), а й різні вікові та соціальні групи дорослих, також і на п’яти доїзних парафіях (ідеться про села Дем’янківці, Залісці, Іванківці, Миньківці та Нестерівці).

Ноїв Ковчег

Саме таке враження справляє парафія св. Михайла Архангела, коли ознайомлюєшся з її структурою та ініціативами, що сьогодні сягають далеко за храмові ворота. Спільнота Розіп’ятої Любові, кола Святого Розарію (близько 30, 22 з них – "дорослі", інші – "дитячі"), родинні кола, Віднова у Святому Духові, Третій орден святого Франциска, заснована однією з парафіянок спільнота молитви за душі в чистилищі… Усіх не згадаєш. Існує тут і сімейна консультація, і кухня для нужденних (діє на пожертви парафіян), "Карітас" і навіть світлиця для дошкільнят, де перебуває малеча, поки батьки працюють.
Щодо поєднання духовності та апостольства, то візьмемо за приклад класичний Рух Живого Розарію (т. зв. "рози", або кола Святого Розарію), поширений майже в кожній парафії – принаймні, що стосується католиків латинського обряду в Україні. Який зазвичай вигляд має Рух у багатьох наших парафіях? Періодичний "обмін" таємницями (ще подекуди з умовляннями, бо хтось не прийшов, і треба доповнити коло), час від часу спільна молитва – і дуже часто на тому все й завершується. Звісно, не обходиться без спогадів, як Розарій допоміг, молитва врятувала… Але для багатьох це лише спогади. Вишукані різнокольорові вервички прикрашають багато дитячих (і не тільки, зрештою) ший – але це ще не Живий Розарій.
Натомість у Дунаївцях Рух Живого Розарію базується на постійній формації його членів. Діти та дорослі не лише моляться спільно, їхнє членство в Русі – це також служіння, спільні зустрічі й апостольство (як це й передбачає ідея Живого Розарію). Це також тематичне апостольство: щомісяця священик збирає аніматорів (т. зв. "зеляторів") на тематичну катехизацію, а вже вони, отримавши на зустрічі відповідні матеріали, готують тематичні зустрічі для членів своєї "рози".
Усі спільноти в Дунаївцях зорієнтовані на служіння – передусім парафіяльне. Так, харизматична спільнота Віднови у Святому Духові на базі Школи Християнського Життя і Євангелізації (ШХЖіЄ) опікується філіями Школи в м. Барі на Хмельниччині та у… Москві! Миряни тут беруть участь у проведенні (!) реколекцій, а також євангелізаційного курсу "Альфа". П’ять бригад парафіян служать на кухні для нужденних, також тут діє Легіон Марії, Матері в молитві, 39 "Маргариток" (невеликі спільноти молитви за священиків), скаутський рух, хори (дитячий, молодіжний та дорослий), дитячий оркестр… Парафіяни також можуть, із благословення настоятеля, закладати свої молитовні групи – так це сталося, наприклад, зі спільнотою молитви за померлих.

Рушійні сили розвитку

У Дунаївцях понад 1500 практикуючих католиків, із них до 700 вірних є членами різних молитовних та апостольських рухів, спільнот, груп… Додайте до цього індивідуальну катехизацію та катехитичні групи – і маємо парафію, за яку люди відчувають відповідальність. Але ця відповідальність не з неба впала: її вже понад два десятиліття виховують у парафіянах. Ідеться також про виховання жертовністю: у Дунаївцях цілком природно жертвувати десятину свого прибутку на розвиток апостольства.
Коли є резерви для розвитку, то ми починаємо осмислено дивитися навколо себе, помічаючи, що в соціальному плані Церква є відображенням суспільства. Тому в Дунаївцях існує не лише Домашня Церква (дев’ять кіл), а й група молодих сімей, душпастирство яких відкрите також на т. зв. "несакраментальні" подружжя, які, попри власну непросту ситуацію, також шукають Божої волі та прагнуть по-християнськи виховати своїх дітей. У відповідь на потреби родин відкрилася також подружня порадня (консультація): у ситуації глибокої кризи сімейних цінностей в Україні з’являються ініціативи, які є обов’язковими атрибутами здорової парафії.
У Дунаївцях роздумують також над методитикою Ломбарді, вивчають стратегічну програму "Нове обличчя парафії", мріють про будівництво парафіяльного будинку… Але не забувають і про екуменізм та потреби людей, яких треба рятувати – тут і зараз.

Що таке екуменізм?

Екуменізм тут мислиться на рівні дружнього спілкування та співпраці – зокрема, з християнами-протестантами. Так, наприклад, католики й протестанти разом узяли участь у велопробігові "Україна без сиріт".
Але є тут і одна надзвичайно важлива та актуальна ініціатива, яка виросла з досвіду ШХЖіЄ в Красилові. Це реабілітаційний центр у Залісцях – Благодійний фонд "Хмельницький обласний центр для інвалідів та осіб, які потребують соціально-профілактичної допомоги". Тут приймають чоловіків, які загубилися в цьому світі через власні слабкості та хвороби. Звісно, за конфесійною приналежністю ніхто нікого не поділяє. Католики та православні ходять до своїх храмів, протестанти також відвідують відповідні служіння (пастори й католицькі священики приїздять із Дунаївців, православний храм є на місці).
Відповідає за центр Валерій Шутюк – людина, яка сама свого часу пройшла шлях реабілітації та з Божою допомогою міцно стоїть на ногах. Душпастирем центру є о. Валентин Розгон, вікарій парафії в Дунаївцях. Близько 20 чоловіків живуть у Залісцях за певним розпорядком (зокрема, разом моляться та читають Святе Письмо), працюють. Оскільки Валерій за фахом ветеринар, справа тваринництва поставлена тут професійно, але мешканці центру також обробляють землю, виконують інші господарські роботи, а також допомагають місцевим жителям.
Життя підопічних центру складається по-різному: хтось утікає світ за очі, а потім знову повертається, фактично рятуючись від загибелі. Більшість стабільно проходять реабілітацію, готуючись повернутися в родини. Є незвичайні випадки: один із заліських "вихованців", самотній чоловік, зустрів тут самотню пані – так на Поділлі стало на одну щасливу родину більше. Тепер уже він сам допомагає "товаришам по нещастю" ставати на ноги. Допомагають Залісцям і парафіяни (місцеві та з Дунаївців), і прості селяни (хоч одразу не всі зраділи появі реабілітаційного центру біля храму).

***

Колись король надав Дунаївцям статус міста, щоб "жителі мали постійний захист та охорону". Сьогодні бажання короля збулося, і міський статус Дунаївців захищає сам Господь, який поставив охороняти місто свого вірного слугу, архангела Михаїла. Чи ви бачили надійнішу охорону?..

Ірина МАКСИМЕНКО



До апостольства в Дунаївцях можете долучитися і ви!

Благодійний фонд "Хмельницький обласний центр для інвалідів та осіб, які потребують соціально-профілактичної допомоги"
с. Залісці, Дунаєвецький р-н, Хмельницька обл., 32444
Код ЄДРПОУ – 37328734
Р/р: 26005338849 в ХОД ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", МФО – 380805
Призначення платежу: Благодійна пожертва.

Можна також придбати українські музичні диски "У Твоїх обіймах", "Довірся Йому", що їх дунаївська Спільнота Розіп’ятої Любові створила спільно з польською Спільнотою Розіп’ятої Любові. Ці диски записані й подаровані спільнотою для справи євангелізації в Україні.
Кошти від розповсюдження будуть призначені на потреби реабілітаційного центру в Залісцях, а також на інші євангелізаційні справи спільноти.

Вартість одного диска – 25 гривень. Якщо вас зацікавить ця пропозиція, можна телефонувати за парафіяльними номерами: 038-58 (258) 334-55; 348-13.

СПРЯМУВАННЯ СВОБОДИ

"Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом" (Рим 13, 1). Ці слова, які св. Павло скерував до римлян, сьогодні складно зрозуміти. Але тільки з першого погляду. Насправді ж ідеться не про те, що кожен представник влади (зокрема, тут сказано про світську владу) "богообраний" або непомильний.



Влада є насправді владою лише тоді, коли вона походить від Бога, – тобто її реалізація відбувається на образ Божої влади над людьми. Адже Божа влада – це служіння аж до прагнення віддати життя за своїх підвладних, дійсно любити їх та відповідати за них. Христос чітко та однозначно визначає параметри влади: "хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх" (Мк 10, 43б-44). А параметри сучасного підходу до політичного життя згідно з Євангелієм визначає Компендіум соціальної доктрини Церкви (393-405).

Основа політичної влади

Необхідність влади зумовлена покладанням на неї великої відповідальності. Є і ще одна причина, з якої влада як така (тобто її важлива роль) походить від Бога: вона є інтегральною частиною сотвореного Богом людського суспільства.
Політична влада мусить гарантувати впорядковане громадське життя. Вона не повинна узурпувати вільну діяльність окремих осіб і груп, а має дисциплінувати і спрямовувати їхню свободу на реалізацію спільного блага, поважаючи та захищаючи незалежність індивідуальних і соціальних суб’єктів. Влада "чи в спільноті як такій, чи в установах, які представляють державу, завжди має здійснюватися в межах моралі та в інтересах динамічного спільного блага, згідно з юридично закріпленим правопорядком. Тоді громадяни, керуючись сумлінням, мусять проявляти послух" (із Конституції ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі "Радість і надія").
Суб’єкт політичної влади – народ у своїй сукупності; він – носій верховної влади. Народ делегує здійснення верховної влади тим, кого вільно обирає своїми представниками, але він зберігає за собою прерогативу утверджувати свій суверенітет, оцінюючи діяльність керівників і навіть змінюючи їх, якщо вони незадовільно виконують свої функції.

Влада як моральна сила

Влада має керуватися моральним законом. Уся її гідність походить від приналежності до сфери морального порядку, "який, своєю чергою, бере початок і набуває своєї кінцевої мети в Богові" (з "Радість і надія").
…Саме моральний порядок, а не сваволя чи прагнення панувати, дає владі право примусу і моральну легітимність. Влада покликана втілювати цей порядок у конкретні дії задля досягнення спільного блага.
Влада повинна визнавати, поважати й утверджувати основні людські й моральні цінності як складові об’єктивного морального закону, "природного закону", вписаного в серце людини (пор. Рим 2, 15), і як нормативні орієнтири для цивільного права. "Людський закон – настільки закон, наскільки він узгоджується з праведним розумом, а отже, випливає з вічного закону. Якщо ж якийсь закон суперечить розумові, то його називають несправедливим; однак тоді він перестає бути законом і перетворюється на акт насильства" (св. Тома Аквінський).

Право на протест сумління

Громадяни не зобов’язанні сумлінно виконувати розпорядження влади, якщо ті суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини чи євангельському вченню. Якщо людину зобов’язують брати участь у морально лихих діях, вона мусить відмовитися. Це не лише моральний обов’язок, а й основоположне право людини, що його має визнавати і захищати цивільне право: "Того, хто посилається на протест сумління, не слід карати і піддавати жодним іншим правовим, дисциплінарним, матеріальним і професійним утискам" (блаж. Йоан Павло ІІ).
Сумління забороняє брати навіть формальну участь у тих діях, які, хоч і дозволені законодавством, суперечать Закону Божому. Таку участь ніколи не можна виправдати. Ніхто не уникне моральної відповідальності за свої вчинки, і на основі цієї відповідальності кожного судитиме сам Бог (пор. Рим 2, 6; 14, 12).

Ірина МАКСИМЕНКО



понеділок, 24 червня 2013 р.

ШЛЯХ ДО ДІАЛОГУ НА СХОДІ


Як Святий Престол заснував Конгрегацію у справах Східних Церков? Що робить ця папська інституція? Що ми знаємо про кардинала-префекта Леонардо Сандрі? Отже, коротко – про історію та сучасність відносин між Святим Престолом та Східними Католицькими Церквами.




Конгрегація у справах Східних Церков за дорученням Вселенського Понтифіка опікується тими Католицькими Церквами, які служать не за латинським літургійним обрядом. Ця інституція покликана постійно контактувати зі Східними Католицькими Церквами, щоб допомагати їм і сприяти їхньому розвитку в рамках апостольської діяльності Вселенської Церкви. Конгрегація координує роботу трьох експертних комісій: літургійної, з вивчення християнства на Сході, а також комісії у справах духовенства та душпастирства.
Конгрегація складається з керівника – кардинала-префекта, 27 кардиналів, одного архієпископа і чотирьох єпископів, які входять до складу Конгрегації за призначенням Папи Римського. Також до складу Конгрегації входять глави Східних Католицьких Церков, серед яких – Блаженніший Святослав Шевчук, Батько і Глава УГКЦ.

"Схід – діло Боже"

Історія Конгрегації у справах Східних Церков сягає XVI століття. Тоді на престолі святого Петра перебував папа Григорій XIII, знаний також і тим, що запровадив тип календаря, пізніше названий за його ім’ям григоріанським.
1573 року папа Григорій XIII створює прообраз майбутнього дикастерію – Конгрегацію у справах греків, яка мала реформувати Василіянський Чин, а також надавати підтримку візантійському літургійному обряду.
Наступна важлива дата в історії Конгрегації переносить нас уже в XVII століття, а саме: у 1622 рік, у часи правління папи Григорія XV. Усього лише за два роки понтифікату він устиг багато зробити: проголосив святим творця Ордену єзуїтів Ігнатія Лойолу, зробив паризьким кардиналом майбутнього главу уряду Франції Армана Рішельє. Що стосується безпосередньо нашої теми, то й вона не пройшла повз увагу понтифіка. Спеціальною буллою Incrutabili Divinae Providenciae ("Незбагненне Боже Провидіння") того самого 1622 року папа доручив опіку Східними Католицькими Церквами щойно створеній Конгрегації поширення віри (Propaganda Fidei). Ця папська інституція опікувалася всіма місіями католиків поза Італією.
Минуло ще п’ять років – і 1627 р. папа Урбан VIII створив у складі Конгрегації поширення віри спеціальну Комісію з обрядів Сходу.

Новітні часи

Як самостійна структура в межах Римської курії, Конгрегація для Східних Церков постала лише 1917 року, за понтифікату папи Бенедикта XV. Її було засновано рескриптом у формі моту пропріо Dei Providentis ("Божественне Провидіння"). Далі римські папи змінювали й модифікували Конгрегацію. 1967 року її назву було змінено на "Конгрегацію у справах Східних Церков". Такою вона лишається й досі.
Нині Конгрегація у справах Східних Церков має широке коло обов’язків, адже церков нелатинського обряду (візантійський, мелькітський та інші) досить багато, а їхня географія розлога – від Балкан з їхньою релігійною строкатістю до Ефіопії та Єгипту, де зародилися перші християнські громади, і до Сирії, Іраку та Лівану, де зараз головне – це встановлення миру.

Людина з Аргентини

Нинішній очільник Конгрегації – людина "з-за океану", аргентинець Леонардо Сандрі. Він довгі роки був помічником Папського державного секретаря, кардинала Анжело Содано.
Народився Леонардо Сандрі 1943 р. в Буенос-Айресі. Почав осягати основи теології, пройшовши довгий шлях навчання спершу на Батьківщині – у семінарії й на факультеті теології, а далі – у Римі, де навчався в Григоріанському університеті та Папській академії, яка готує дипломатичні кадри для Святого Престолу.
Він став нунцієм 1974 р. За майже 30-річну кар’єру дипломата представляв Святий Престол і Папу в багатьох країнах: від Мадагаскару до Венесуели. Поєднував цю роботу з посадами в Папському державному секретаріаті.
Другий етап кар’єри Сандрі розпочався 11 жовтня 1997 р., коли він став єпископом та отримав архієпископський титул від папи Йоана Павла ІІ. До 2000 року ще був на дипломатичній службі, але невдовзі отримав посаду заступника Папського державного секретаря, ставши, таким чином, правою рукою Анжело Содано. Обіймав цю посаду сім років, а 2007 р. змінив сирійця Ігнатія І на посаді кардинала-префекта Конгрегації у справах Східних Церков.
Сьогодні кардинал-префект Конгрегації у справах Східних Церков, використовуючи свій досвід єпископа й папського дипломата, має шукати баланс між Європою, Африкою та Близьким Сходом, між мусульманами, православними і католиками. Звісно, це не просто, і лише шляхом діалогу між конфесіями можливо створити належні умови для існування Східних Католицьких Церков, адже, як відомо, Схід – то справа делікатна.

Анатолій МАКСИМОВ

ФОТО:

У цьому римському палаццо розміщено резиденцію Конгрегації у справах Східних Церков (фото з сайту rometour.org)

ЦЕРКВИ, А НЕ ЛІТУРГІЙНИЙ МУЗЕЙ



Цього разу про ухвали ІІ Ватиканського Собору йдеться в інтерв’ю з о. Яном Сергієм Ґаєком MIC (нар. 1949) – священиком-мар’янином. Він доктор теології, спеціаліст із духовності Східних Церков та екуменічно-порівняльної теології, викладав у Люблінському католицькому університеті, з 1993 р. – апостольський візитатор для греко-католиків Білорусі, з 1996 р. – архімандрит, з 1997 р. – голова Білоруської Католицької Церкви візантійського обряду.




Чому ІІ Ватиканський Собор звернув увагу на Східні Церкви?

Католицька Церква зауважила, що її повнота складається не лише з католиків латинської традиції, а й із християнських спільнот східних традицій. Декрет про Східні Католицькі Церкви (ДСЦ) присвячений саме їм, але стосується і некатолицьких Східних Церков.
Яку принципову новизну пропонує Декрет?

Новим є твердження, що спільноти католиків східних традицій є партикулярними Церквами. Це не просто якісь угруповання, яким дано поступку молитися в дещо інакшій формі. Ні, вони – Церкви зі своєю ієрархією, канонічною і теологічною традицією (з усіма тими прерогативами, що їх має Церква). Ідеться про Церкви, а не якийсь літургійний музей у межах Католицької Церкви, яку, зрештою, дуже часто ототожнювали тільки з Церквою латинського обряду.
Певно, найновішим у ДСЦ є твердження, що Церкви між собою рівні. Тут не йдеться про т.зв. вищість латинського обряду, оскільки це обряд папи або обряд св. Петра (таке переконання багато століть функціонувало на практиці).

Православні часто закидають уніатам латинізацію як прояв викорінення особливостей. Чи можна говорити про латинізацію після ДСЦ?

Безсумнівно, ДСЦ став для Східних Церков виразним викликом для повернення до своєї первинної традиції. Реалізація цього завдання здійснюється і вимагається Апостольською Столицею, хоча на практиці це не завжди просто, адже процес делатинізації стикається з різною реакцією в окремих локальних Східних Церквах. Спроби зламати певні звичаї силою тут не годяться.
Якщо говорити про українську Церкву, то на заході Європи і в Північній Америці Літургію очищено від латинських впливів, вони зберігають місцеві українські традиції. Для цієї Церкви в Україні, яка пережила Собор у підпіллі та переслідуваннях, ця проблема постала лише в умовах незалежності.

ДСЦ у п. 6 каже, що східні християни повинні скрупульозно зберігати свою традицію і навіть – у разі відступу – повернутися до старої. Чи не є таке прагнення зворотним стосовно всієї Церкви, одним із гасел якої було саме aggiornamento (відновлення)?

Дуже часто реформа означає повернення до первинної, більш властивої форми від того, що наросло, що є вторинним. Значна частина єпископів, теологів, навіть вірних Східних Церков переконана, що справжнє відновлення їхніх Церков означає повернення первинної, чистої Літургії та духовної традиції.

Однак традиція не зводиться лише до Літургії. Яку традицію Собор має на увазі в ДСЦ: давню чи ту, що її нині культивують у Православних Церквах? А може, уніатську? До якої вони мають повернутися?

Собор цього не уточнює. Тому дискусії, іноді навіть дуже гострі у межах однієї Церкви, тривають до сьогодні. Я не думаю, що мірилом треба визнати традицію з моменту укладання унії, хоча вона певною мірою важлива. Радше йдеться про сягання давньої традиції, що культивується і православними: певні інновації, внесені в неї православними, мають бути для католиків орієнтиром.

А чи не можна говорити про певну «латинізацію» самого ДСЦ, що він має специфічне бачення східних традицій, яке часто критикується православними? Вони кажуть, що певні пункти Декрету неможливо узгодити з інтегральним баченням східної традиції (як-от, наприклад, про примат Папи або вузьке розуміння обряду).

ДСЦ став важливим переламним моментом, але не останнім словом. Радше він розпочав певний процес і вказав напрямок, у якому треба йти. Тому будь-яка православна критика (вельми цінна – що, проте, не означає, ніби завжди слушна) допомагає побачити вади.

Четвертий пункт ДСЦ часто вважають відкриттям шляху до прозелітизму. Чи це справді так?

Цей пункт хоче сказати дуже багато й тому говорить досить неточно. ДСЦ виражає прагнення, щоби латинська Церква допомогла відновити цілісність літургійного, духовного, монашого життя у Східних Церквах, оскільки відчуває певну провину за латинізацію, за обмеження можливостей їхньої діяльності (згадаймо східних християн в Індії, наприклад, малабарських, яким не дозволялося засновувати власні парафії серед нехристиян поза Малабаром). У ДСЦ, отже, ідеться про викорінення якихось передумов латинізації.

Інтерв’ю провів Іренеуш Чешлік

Скорочений переклад "КВ" за виданням: "Діти Собору ставлять питання" (Dzieci Soboru zadają pytania // Pod redakcją Zbigniewa Nosowskiego. Wstęp – bp Tadeusz Pieronek. – Biblioteka Więzi, Tom 89).


ФОТО:

Ян Сергій Ґаєк MIC (фото – Wikipedia)

пʼятниця, 21 червня 2013 р.

БОГ РОБИТЬ ЧУДЕСА

Хочемо познайомити Вас з молодою  жінкою, яку звати Неля. Разом із чоловіком та дітьми вона мешкає у мальовничому закарпатському місті Хусті. Ця молода родина знайшла своє щастя, щиро та безумовно прийнявши покликання бути разом – і водночас служити Богу та ближнім. До вашої уваги справжня історія любові: Бога до них, і їх – одне до одного… Любові, що творить нове життя.




…Із моїм чоловіком – Юрієм – ми знайомі від 2000 року, тоді нам обом було десь по 14 років. Стрічалися на християнських фестивалях, спільних служіннях наших спільнот (тоді ми належали до євангельських християн-баптистів). І хоч ми дуже різні, та цінності, погляди і мрії в нас від початку були однакові, про що ми дізналися, уже ставши католиками. Він із дитинства беріг себе в цілковитій чистоті й бажанні виконувати Божу волю. Я ж розпорошувала своє серце на закоханості, прагнула любові. Одне я усвідомлювала чітко і ясно: буду щаслива лише з тим, хто повністю належить Богові. Тому в молитвах за майбутнього чоловіка виявляла перед Богом лише два прохання: щоб він любив Господа всім своїм серцем і щоб був до мене добрий (адже маю "чудовий" характер). Юрчик, молячись за майбутню дружину, просив одного – любові до Бога. Так ми й жили – до певного часу незалежно одне від одного…
2006 року Господь дарував мені величезну благодать стати дитям Католицької Церкви. Багато перемін відбувалося в цей період у моєму серці, розумі, навіть у тілі… Велику роль у змінах, що настали в моєму житті, відіграв Інститут св. Томи Аквінського в Києві, куди я того ж року вступила спраглою, голодною знань – і з готовністю слухатися всього, чого навчає Свята Церква.
Наступного року ми з Юрчиком потрапили на спільні реколекції (тоді він ще був протестантом), які відбувалися в с. Шенборні (Мукачівський р-н), де потім, до речі, й відбулося наше весілля. Тоді я дізналася, що Юрчик досліджує життя Католицької Церкви, а особливо – тему таїнства Хрещення (адже він ще був не охрещений). Теми Церкви і таїнств поєднали наші душі у справжній братній дружбі.
За кілька тижнів, окремо одне від одного, Юрчика і мене запросили допомогти у християнському дитячому таборі. Там наша дружба стала такою міцною, що й зараз супроводжує нас у шлюбі. У таборі особливо проявилися наші прагнення служити Богові. Потім я знову поїхала до Києва на навчання, а Юрчик залишився вдома. Однак відстань аж ніяк не розривала нашого дружнього зв’язку, і ми майже щодня спілкувалися по телефону, підтримуючи одне одного молитвою.
На той час я так сильно загорілася бажанням присвятити себе Богові в монашому житті, що навіть не припускала думки про наші з Юрчиком стосунки в іншому ракурсі… Разом ми молилися: про моє покликання – і його приготування до таїнства Хрещення. Перед Новим роком Юрчик зізнався мені в коханні, але без будь-яких претензій, у готовності порадіти за мою монашу мрію, наголошуючи на тому, щоб я слухала Бога. Усе продовжувалося, як і раніше: ми співали, раділи, плакали і молилися разом. На Різдво 2008 року Юрчик прийняв Хрещення і повністю увійшов у Божу родину Католицької Церкви. Разом ми раділи, мов діти.
І ось у квітні, коли ми разом святкували Воскресіння нашого Господа Ісуса Христа, я зрозуміла, що Юрчик – це той Дар від Бога, який відкрив моє серце на справжню Любов, що ніколи не минає, усе прощає і переносить… Через нього Бог увійшов у моє життя по-новому, вилікувавши мої рани і подарувавши моїй покаліченій душі нову історію з Найулюбленішим Ісусом. Проходячи різні "шторми", ми ще більше переконувалися, що Господь – із нами. Так Ісус збудував наші стосунки на принципах чистоти, відвертості й сміливості жертвувати своїм егоїзмом заради іншого. У нас була домовленість: одразу говорити одне одному, коли відчуваємо маніпуляцію чи будь-яке поневолення з боку іншого, адже ми не можемо посідати місце Бога у житті того, кого любимо.
16 травня 2009 року – день, коли невидима Божа благодать любові увінчала нас перед вівтарем. Як і перед шлюбом, добрий Господь продовжує супроводжувати нас благословеннями, несподіванками і, звичайно, випробовуваннями, про які я не згадувала, але їх було дуже багато. І саме випробовування допомогли нам іще більше утверджуватися в Божій любові та принципах, які для нашої сім’ї є непорушними.
Головне – це участь у Святій Літургії, щоденна спільна молитва, читання Святого Письма і спілкування. Також маємо постанови, які допомагають перемагати непорозуміння: ніколи не говоримо на підвищених тонах; "сонце не заходить у нашому гніві", тобто не залишаємо іншого з тягарем, відвернувшись одне до одного спинами; не допускаємо, щоб Тереза (старша донечка) була учасницею наших непорозумінь… Стосовно виховання дітей – розуміємо, що Господь довіряє нам душу, а не забавку, тому в цій сфері намагаємося бути вимогливими і люблячими. У падіннях намагаємося вірити не власним переживанням чи емоціям, а обітницям Бога, який полюбив раз і назавжди. Багато дрібниць, які наповнюють наше сімейне життя, є маленькими цеглинками, що знаходять своє місце на Єдиному Найміцнішому Фундаменті – Ісусі.
Зараз ми разом із Терезкою чекаємо на появу нового життя, яке активно стрибає в моєму лоні, і сподіваємося, що таких очікувань буде щонайменше дванадцятеро. Адже "Спадок Господній – діти: плід лона – нагорода" (Пс 127, 3). Ми прагнемо знайти своє місце там, де хоче бачити нас Господь. Про це зараз молимося – і готуємося до нових викликів. Дякуємо Богу, що своєю благодаттю робить нас щасливими і здатними боротися з немочами та невдачами, які підстерігають нас щодня. Щось нам вдається легше, щось важче, але в усьому – Ісус. "Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. Хто життя своє любить, той погубить його…" (Йн 12, 24‑25) один з уривків Божого Слова, яке надихає нас, підносить наші руки і випростовує наші ноги. "Не бійтеся! Вірте Мені!" – промовляє до кожного з нас Той, Хто народжується для нашого спасіння. Бог робить чудеса, особливо там, де Йому віддають належне місце.

Неля БОРДЕЙ


РОЗДУМИ ПРО СВЯТОГО ТЕОДОРА СТУДИТА

Про складний період середньовічної історії Візантії – бурхливий, з огляду на релігійну та політичну перспективу, – йдеться у катехизі Папи Бенедикта XVI.




Святий Теодор народився 759 р. у благочестивій шляхетній родині. Його матір Теоктисту та дядька Плато, настоятеля монастиря в Бітинії, було проголошено святими. Саме дядько ввів Теодора у чернече життя, до якого він долучився у віці 22 років. Отримавши священицькі свячення з рук патріарха Тарасія, невдовзі був змушений припинити з ним взаємини, бо Тарасій толерантно поставився до громадянського шлюбу імператора Костянтина VI. Це призвело до вигнання Теодора до Солуня 796 р. Наступного року він був помилуваний імператорською владою імператриці Ірини, чиє благовоління спонукало Теодора і Плато перенести з міста монастир студитів, разом із великою частиною спільноти ченців Saccudium, аби уникнути навали сарацинів. Таким чином розпочалася важлива "Студитська реформа".
Однак життя Теодора й надалі було сповнене подій. Зі звичною йому енергією він очолив опір проти іконоборства (яке підтримував імператор Візантії Лев V). Процесія з іконами, організована ченцями-студитами, була придушена владою. Між 815 та 821 рр. Теодора бичували, ув’язнювали та висилали до різних місцевостей Малої Азії. Нарешті, йому дозволили повернутися до Константинополя, але не до свого рідного монастиря. Тому він разом зі своїми братами оселився по той бік Босфору. День його спомину у візантійському календарі припадає на 11 листопада, що є ймовірною датою його смерті 826 р.
В історії Церкви Теодор відзначився як один із великих реформаторів монастичного життя та як захисник поклоніння святим образам, разом зі святим Никифором, Патріархом Константинополя – у другому періоді іконоборства. Теодор усвідомлював, що питання вшанування ікон випливає безпосередньо з самої істини про Воплочення. У своїх книгах Теодор проводить порівняння між стосунками Предвічної Трійці, де існування кожної з Божих Осіб не нищиться їхньою єдністю, та двома природами Христа, які в Ньому не становлять небезпеки для єдиної Особи Логосу. Теодор також стверджує, що відмова від вшанування образу Христа означатиме відкинення Його спасительної допомоги, яка підносить людську природу, бо невидиме Предвічне Слово з’являється у видимому людському тілі, освячуючи таким чином увесь видимий світ.
Теодор та його брати були тісно пов’язані з реформою чернечого життя у Візантії. Їхня важливість могла б бути визначною навіть з огляду на їхню кількість. Тоді як у монастирях того часу зазвичай було близько 30-40 ченців, то з "Житія Теодора" знаємо, що загальна кількість ченців-студитів становила понад тисячу осіб.
Головні елементи духовної доктрини Теодора – це любов до воплоченого Господа і Його присутності в Літургії та іконах; вірність хрещенню та обітниці життя у спільноті Тіла Христового, що її він розумів як єдність християн між собою; дух бідності, стриманості та самозречення; чистоти, покори та послуху – супроти примату егоїзму, який нищить соціальні структури та мир у душах; любов до духовної праці; духовна любов, що народжена через очищення власного сумління, власної душі, власного життя.
Студитський статут, відомий під назвою Hypotyposis, систематизований невдовзі по смерті Теодора, був прийнятий, з незначними змінами, на горі Афон 962 р., коли святий Атаназій Антоніт заснував тут монастир Велику лавру, та у Київській Русі на початку другого тисячоліття, коли святий Феодосій запровадив його у спільноті Києво-Печерської лаври. Істинне значення статуту виявилося надзвичайно позачасовим. Численні тенденції сьогодення загрожують єдності віри та штовхають людей на небезпечний духовний індивідуалізм і духовні гордощі. Необхідно докласти зусиль, щоб захистити та зміцнити досконалу єдність Тіла Христового, у якій можуть гармонійно поєднуватися сила порядку та щирі особисті стосунки в Духові.

Бенедикт XVI

Ватикан, 27 травня 2009 р.


(Скорочений переклад "КВ")

середа, 19 червня 2013 р.

КУРС НА РОЗКВІТ Цього року греко-католицька парафія у Севастополі відзначає 20-тиріччя

Греко-католики Севастополя пройшли складний шлях випробувань перед тим як отримали можливість безперешкодно відправляти богослужіння. Процес обстоювання громадою своїх прав триває і донині, адже місце під храм, що виділила Міська Рада Севастополя, з усіх боків забудовується – і таким "природним чином" громада позбавляється можливості побудувати на тому місці власний храм. Але, попри складнощі, Богослужіння збирають багато людей, серед яких багато молоді та дітей.





Історія УГКЦ в нашому місті почалась одночасно із свого роду пробудженням українського життя в Севастополі наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Одразу ж постало "церковне питання". Багато активних учасників перших українських організацій походили з західних областей нашої держави. Тому потяг людей до віри своїх батьків був природнім. Таким чином, саме греко-католицька спільнота стала першою церковною спільнотою незалежної України, яка постала в Севастополі. Крім того, Севастопольський осередок УГКЦ взагалі став першим на Кримському півострові. Весь час, від початку до сьогоднішнього дня, розвиток церкви був пов’язаний із розвитком українського життя міста.
Велику допомогу в реєстрації громади УГКЦ в Севастополі надавали 1991 року депутати міської ради, які сформували депутатську групу "Україна". 19 серпня 1991 року в приміщенні Севастопольської міської державної Адміністрації її тодішній голова офіційно оголосив про реєстрацію громади, оформлену юридично.
Щороку кількість парафіян зростала, а громада зміцнювалась. Якщо перші служби доводилось відправляти в оселях севастопольців, на базі міських шкіл та військових частин Військово-Морських Сил України, які тільки народжувались, то згодом були відремонтовані та облаштовані два приміщення в різних районах міста для проведення Богослужінь.
Першим священиком, який оселився в Севастополі, став 1993 року о.Анатолій Мазурик. До того довгий час Богослужіння відбувалися лише на свята, коли в місто скеровували священиків. Другим священиком був о.Микола Бердник, третім – о.Петро Кам’янський. Сьогодні священиком є о.Миколі Квич, який багато зусиль докладає для того, аби побудувати храм в Севастополі. Проект вже є, зараз треба подолати певний опір місцевих чиновників та інших осіб, аби розпочати будівництво. Фінансову підтримку будівництву храму в Севастополі надають представники української діаспори з Америки та Канади.
Весь час, що існує в місті громада УГКЦ, священики беруть активну участь у житті українського флоту, опікуються національною скаутською організацією України "ПЛАСТ". На всіх літніх таборах були присутні греко-католицькі священики.
За час існування громади її відвідували відомі діячі УГКЦ, зокрема – владики Михайло Сабрига та Юліян Вороновський. На освячення Хреста на території під майбутній храм до нас приїжджав екзарх Одесько-Кримський, преосвященний владика Кир Василь Івасюк. Багато священників з різних областей України, навіть представники Греко-Католицької Церкви з Білорусі відвідували нас.
Нині в місті зареєстровані дві греко-католицькі громади: св.Андрія Первозванного та Успіння Пресвятої Богородиці. До першої належать переважно мешканці передмість, до другої – самого Севастополя.
Українська Греко-Католицька Церква в Севастополі, попри всі проблеми та перешкоди, активно розвивається. І всі парафіяни сподіваються, що в недалекому майбутньому настануть часи розквіту нашої Церкви в Криму.


Фото: Історичне фото 1992 року з галереї "Великдень на Херсонесі". Джерело – офіційний сайт парафії УГКЦ в Севастополі http://ugcc.sebastopol.ua

НА ШЛЯХУ ДО ВІДРОДЖЕННЯ

6 серпня 2011 року відбулося освячення каплиці Переображення Господнього та Матері Божої з Лурду в м.Кодима на Одещині. З Божою допомогою, якщо все відбудеться так, як заплановано, освячення здійснить єпископ Броніслав Бернацький у співслужінні з отцем-деканом Балтського деканату Мартіном Пленетом та за участю паломників, щиро запрошених на святкове Богослужіння.




Кодима є розташована на північному заході Одеської обл., повз неї проходить залізнична дорога Одеса-Київ, на відстані 250 км від Одеси. Сучасна територія Кодими в XVI-XVIII ст. входила до складу Польщі (Брацлавське воєводство). У різні часи цими землями володіли польські магнати Замойські, Конецпольскі, князі Любомирські. 1672 року ці землі після війни Польщі з Османською Імперією та Московським Царством на короткий час перейшли до складу Османської імперії, а після Карловицького миру 1699 року спустошений край був повернутий Польщі. 1703 року в Кам’янець-Подільському замку був складений документ про кордони по річках Ягорлик і Кодима.
Володарями міста тоді були Конецпольські. 1719 року, після смерті останнього з їхнього роду – Яна Олександра, 1723 р. місто перейшло до князя Юрія Павла Олександра Любомирського, який розпочав активно залюднювати своє нове володіння під ріками Вісла та Волинь. Після його смерті 1735 р. ці землі відійшли його синові Юзефу, який 1754 р. заснував містечко Кодима (назва тюркського походження, "мочариста земля", від "мочар" – річка). Тут бере свій початок річка Кодима. Юзеф Любомирський та наступні володарі Кодими, його брат Станіслав, а потім син Станіслава – Олександр, також активно провадили політику переселення людей зі своїх володінь сюди. Фактично, вони вплинули на етнічний склад населення сучасної Кодими та району, в якому донині проживають нащадки тих переселенців із глибин Польщі. Про це можна судити з великої кількості прізвищ польського походження, що їх мають місцеві мешканці.
1793 року, після ІІ поділу Польщі, місто Кодима ввійшло до складу Російської імперії, і тоді ж визріло рішення про побудову римо-католицького храму. За дуже скромними відомостями з Літургійного календаря Кам’янець-Подільської та Луцько-Житомирської дієцезій відомо, що храм Провидіння Господнього був побудований у 1831-1849 рр. Він входив до складу Балтського деканату. Можна припустити, що, згідно з відомостями 1847 року, його будівництвом опікувався о.Станіслав Дужицький, збираючи пожертви від місцевих католиків. 1867 р. настоятелем був Целестин Пшецлавський. За відомостями 1905 року храм "був кам’яний п’ятого класу, парафіян – 1295 душ, адміністратором був Антоній Скальський". 1914 року адміністратор не змінився, а кількість парафіян зросла і становила 1374 особи. Варто зазначити, що до революції католицьку віру сповідувала майже половина тогочасного населення міста Кодима.
Наприкінці 20-х років ХХ св., вже в період войовничого атеїзму, храм у Кодимі було закрито. Було знищене все церковне майно та музичний інструмент, також кладовище, на місці якого радянська влада побудувала ретранслятор.
Наприкінці 70-х років в будинку храму була православна церква (на фото). Фото автора походить з 1982 року. Можна визначити, що власну архітектуру колись католицького храму тоді ще не було зруйновано. Натомість на початку 90-х років храм повністю "переобразився" на православну церкву.
1990 року було видано Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". Після розпаду Радянського Союзу, в незалежній Україні почали відроджувати духовність, відновлювати храми та релігійні організації. Вірні з Кодимського району стали їздити до смт.Чечельник Вінницької області, де був відкритий храм.
Після того, як Папа Римський Йоан Павло ІІ створив Одесько-Симферопольську дієцезію, він, разом із єпископом Броніславом Бернацьким, який приклав багато зусиль для відродження Церкви на цій великій території, відновив Балтський деканат. На прохання мешканців м.Кодима для проведення Богослужінь 2009 року до Кодими було скеровано о.Франциска Августовського. Служба Божа щонеділі відбувалася в домівках вірян. 2011 року кодимська парафія придбала дім під каплицю на вул.Єлисеєва, 2, поблизу колишнього храму. До благоустрою каплиці взявся новий настоятель, о.Мар’ян Гребельский, який опікується парафією і до сьогодні.

Олександра ТАСКІН, м.Балта

Надіслав о.ліц. Мар’ян Грабельський

Каплиця у Кодимі (фото з сайту: http://rkc.kh.ua)