Засмучені будуть утішені

о. Патрик Оліх OFM


Блаженство засмучених, подібно як і вбогих, поєднане зі старозавітним євангелістом Ісаєю, який пророкував про завершення їхнього гідного жалю стану (див. Іс 61, 1 3). Засмучені, разом з убогими та спраглими, становлять одну групу людей, хто відчує на собі прихід Бога. Але як і в разі попередніх категорій блаженних, засмученість, про яку говорить Ісус, становить не пасивний стан тих, кого щось засмучує у житті.


Насправді засмученість – це чеснота, що вимагає активних дій із боку людини, тобто з боку кожного віруючого. Можна певною мірою сказати, що Спаситель говорить не так про засмучених, як про людей, які засмучуються. Навіть більше, увесь дух Блаженств, записаних у Євангелії від Матея, має виразно релігійний характер, указує на моральну поставу християнина. Тож і ця засмученість має бути пов’язана з вірою, повинна містити в собі вказівки для дії. Але як це зрозуміти? Які директиви для життя можна витягнути з цих слів Христа?
Із перших століть набуває популярності пояснення, яке вбачає причину засмучення в самій людині. Тобто блаженний той, хто бачить свої провини, свою гріховність і тому засмучується цим станом недосконалості. Засмученість через віддаленість від Божого ідеалу святості спонукає людину до змін, до навернення, до преображення єства (думок, почуттів, волі) та зовнішніх речей (слів, учинків). Тому деякі переклади навіть подавали це Блаженство так: "Благодать Бога вам, каяникам, бо ви знайдете пробачення!" Відтак ці каяники саме через роздуми над власними провинами приходили до внутрішнього незадоволення собою.
Останнім часом більшість біблеїстів схиляється до трошки іншого розуміння цього Блаженства, також і на підставі більш точного розуміння слова "засмучені", що в Біблії не вживається для визначення стану людини стосовно неї самої чи її гріхів. Таким чином, тут мається на увазі стан справедливої людини в сучасному світі. Або, іншими словами, термін "засмучений" визначає ставлення взірцевого християнина до світу, до того, що відбувається навколо. Зважаючи на все те зло, що панує навкруги, на гріх та несправедливість, що загніздилися на різних щаблях людських стосунків і поведінки, віруючий відчуває власне смуток. Таке ставлення до світу містить у собі й ставлення до зла, присутнього не лише навколо, а і в самому віруючому, який часто може робити те, чого не хоче (як зазначив св. Павло у Рим 7, 15).
Схожа думка була наявна вже і в Старому Завіті (Пс 120; 137), а в Новому вона звучить також у св. Якова (див. Як 4). Як каже апостол, ті, що хочуть жити за волею Божою, мусять іти на певний конфлікт зі світом, у якому багато зла. Жодних союзів, умов, пактів із гріхом бути не може. Віруючий завжди відчуватиме в собі напруження й конфлікт поміж тим, у що він вірить, і тим, що бачить навколо.
Чи це значить, що християнин має вганяти себе в депресію? Що має постійно ходити засмученим? Звісно, ні! Навпаки, Христос своїми словами хоче додати втіхи і відваги своїм учням. Блаженство, яке має стимулювати нас до активних дій, учить жити згідно з Божою волею, виховувати в собі святу впертість бути націленими на те, що нам каже Бог. Не звертаючи глобально уваги на те, як це сприймає світ, більшість, сильні цього світу.
Слова Христа знову нам нагадують, що віра в Нього – це не знеболююче, яке позбавляє турбот. Християнин гостро реагує на зло, на те, що справи навколо складаються не по-божому. І біль від гріха в мені самому та у світі навколо навіть повинен бути: на зло ми ніколи не можемо погоджуватися! Бо "спокій" зі світом не стане Божим миром… Друга ж частина Блаженства, обіцянка втішення, має нас зміцнювати в боротьбі зі злом – у Божому Царстві його не буде. Але ми до цього маємо додати і свій внесок.