БОГ РОБИТЬ ЧУДЕСА

Хочемо познайомити Вас з молодою  жінкою, яку звати Неля. Разом із чоловіком та дітьми вона мешкає у мальовничому закарпатському місті Хусті. Ця молода родина знайшла своє щастя, щиро та безумовно прийнявши покликання бути разом – і водночас служити Богу та ближнім. До вашої уваги справжня історія любові: Бога до них, і їх – одне до одного… Любові, що творить нове життя.

…Із моїм чоловіком – Юрієм – ми знайомі від 2000 року, тоді нам обом було десь по 14 років. Стрічалися на християнських фестивалях, спільних служіннях наших спільнот (тоді ми належали до євангельських християн-баптистів). І хоч ми дуже різні, та цінності, погляди і мрії в нас від початку були однакові, про що ми дізналися, уже ставши католиками. Він із дитинства беріг себе в цілковитій чистоті й бажанні виконувати Божу волю. Я ж розпорошувала своє серце на закоханості, прагнула любові. Одне я усвідомлювала чітко і ясно: буду щаслива лише з тим, хто повністю належить Богові. Тому в молитвах за майбутнього чоловіка виявляла перед Богом лише два прохання: щоб він любив Господа всім своїм серцем і щоб був до мене добрий (адже маю "чудовий" характер). Юрчик, молячись за майбутню дружину, просив одного – любові до Бога. Так ми й жили – до певного часу незалежно одне від одного…

2006 року Господь дарував мені величезну благодать стати дитям Католицької Церкви. Багато перемін відбувалося в цей період у моєму серці, розумі, навіть у тілі… Велику роль у змінах, що настали в моєму житті, відіграв Інститут св. Томи Аквінського в Києві, куди я того ж року вступила спраглою, голодною знань – і з готовністю слухатися всього, чого навчає Свята Церква.

Наступного року ми з Юрчиком потрапили на спільні реколекції (тоді він ще був протестантом), які відбувалися в с. Шенборні (Мукачівський р-н), де потім, до речі, й відбулося наше весілля. Тоді я дізналася, що Юрчик досліджує життя Католицької Церкви, а особливо – тему таїнства Хрещення (адже він ще був не охрещений). Теми Церкви і таїнств поєднали наші душі у справжній братній дружбі.

За кілька тижнів, окремо одне від одного, Юрчика і мене запросили допомогти у християнському дитячому таборі. Там наша дружба стала такою міцною, що й зараз супроводжує нас у шлюбі. У таборі особливо проявилися наші прагнення служити Богові. Потім я знову поїхала до Києва на навчання, а Юрчик залишився вдома. Однак відстань аж ніяк не розривала нашого дружнього зв’язку, і ми майже щодня спілкувалися по телефону, підтримуючи одне одного молитвою.

На той час я так сильно загорілася бажанням присвятити себе Богові в монашому житті, що навіть не припускала думки про наші з Юрчиком стосунки в іншому ракурсі… Разом ми молилися: про моє покликання – і його приготування до таїнства Хрещення. Перед Новим роком Юрчик зізнався мені в коханні, але без будь-яких претензій, у готовності порадіти за мою монашу мрію, наголошуючи на тому, щоб я слухала Бога. Усе продовжувалося, як і раніше: ми співали, раділи, плакали і молилися разом. На Різдво 2008 року Юрчик прийняв Хрещення і повністю увійшов у Божу родину Католицької Церкви. Разом ми раділи, мов діти.

І ось у квітні, коли ми разом святкували Воскресіння нашого Господа Ісуса Христа, я зрозуміла, що Юрчик – це той Дар від Бога, який відкрив моє серце на справжню Любов, що ніколи не минає, усе прощає і переносить… Через нього Бог увійшов у моє життя по-новому, вилікувавши мої рани і подарувавши моїй покаліченій душі нову історію з Найулюбленішим Ісусом. Проходячи різні "шторми", ми ще більше переконувалися, що Господь – із нами. Так Ісус збудував наші стосунки на принципах чистоти, відвертості й сміливості жертвувати своїм егоїзмом заради іншого. У нас була домовленість: одразу говорити одне одному, коли відчуваємо маніпуляцію чи будь-яке поневолення з боку іншого, адже ми не можемо посідати місце Бога у житті того, кого любимо.

16 травня 2009 року – день, коли невидима Божа благодать любові увінчала нас перед вівтарем. Як і перед шлюбом, добрий Господь продовжує супроводжувати нас благословеннями, несподіванками і, звичайно, випробовуваннями, про які я не згадувала, але їх було дуже багато. І саме випробовування допомогли нам іще більше утверджуватися в Божій любові та принципах, які для нашої сім’ї є непорушними.

Головне – це участь у Святій Літургії, щоденна спільна молитва, читання Святого Письма і спілкування. Також маємо постанови, які допомагають перемагати непорозуміння: ніколи не говоримо на підвищених тонах; "сонце не заходить у нашому гніві", тобто не залишаємо іншого з тягарем, відвернувшись одне до одного спинами; не допускаємо, щоб Тереза (старша донечка) була учасницею наших непорозумінь… Стосовно виховання дітей – розуміємо, що Господь довіряє нам душу, а не забавку, тому в цій сфері намагаємося бути вимогливими і люблячими. У падіннях намагаємося вірити не власним переживанням чи емоціям, а обітницям Бога, який полюбив раз і назавжди. Багато дрібниць, які наповнюють наше сімейне життя, є маленькими цеглинками, що знаходять своє місце на Єдиному Найміцнішому Фундаменті – Ісусі.

Зараз ми разом із Терезкою чекаємо на появу нового життя, яке активно стрибає в моєму лоні, і сподіваємося, що таких очікувань буде щонайменше дванадцятеро. Адже "Спадок Господній – діти: плід лона – нагорода" (Пс 127, 3). Ми прагнемо знайти своє місце там, де хоче бачити нас Господь. Про це зараз молимося – і готуємося до нових викликів. Дякуємо Богу, що своєю благодаттю робить нас щасливими і здатними боротися з немочами та невдачами, які підстерігають нас щодня. Щось нам вдається легше, щось важче, але в усьому – Ісус. "Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. Хто життя своє любить, той погубить його…" (Йн 12, 24‑25) – один з уривків Божого Слова, яке надихає нас, підносить наші руки і випростовує наші ноги. "Не бійтеся! Вірте Мені!" – промовляє до кожного з нас Той, Хто народжується для нашого спасіння. Бог робить чудеса, особливо там, де Йому віддають належне місце.

Неля БОРДЕЙ

ДІТЯМ, ЦЕРКВІ ТА СВІТОВІ

Сьогодні пастирська педагогіка лише починає набувати сталих рис, натомість св. Йоан Золотоустий (347-407) уже у свій час окреслює цілу типологію людських стосунків, тісно пов’язаних між собою. За визначенням Отторіно Паскуато, як головне завдання родини Золотоустий ставить "всебічне батьківське виховання дітей на всіх щаблях їхнього доростання". Він надає вихованню пріоритет моральної науки – християнського обов’язку батьків щодо дітей, який виконується у співпраці з Божою благодаттю.

Богослов’я виховання

Роздумам Золотоустого про виховання властиві повнота і всебічність, плід глибокого й проникливого аналізу всіх аспектів та етапів виховного процесу. Фактично, святитель викладає богослов’я виховання як душпастирського процесу, невіддільного від людини, покликаної як до подружжя, так і до священицького або монашого стану.

Уже у Золотоустого (а Вчительський Уряд Церкви сьогодні це підтверджує) плідність подружньої любові не звужується до самого лише народження дітей. "Вона поширюється і вчиняє всі ті плоди морального, духовного і надприродного життя, що їх батько і мати, за своїм покликанням, мають давати дітям і, за посередництвом дітей, – Церкві та світові".

З раннього віку – в Небесне життя

Прийняття та виховання потомства батьками святитель розглядав як першооснови християнства їхніх дітей, а обґрунтуванням виховання та освіти називав потребу вказати дитині на її покликання до Небесного Царства: "з раннього віку введемо дітей у життя Небесне…"

Є досить сучасний вираз: якщо хочете добре виховати дитину, витрачайте на неї вдвічі більше часу і вдвічі менше грошей. Виявляється, ця думка слушна за всіх часів, можна побачити і її духовний вимір. Небесне життя вже на землі, тобто плід виховання потомства св. Йоан Золотоустий ставить вище за всі можливі дари для дитини: "…Небесне життя зовсім не таке: не вимагаючи витрат, воно приносить нам велику і певну користь. […] Тому що тут потрібні не грошові витрати й не багатство, а чиста душа та розум тверезий. Із цих якостей тчуться для душі одежі, відповідні для того життя, і сплітається вінець". Якщо душа не буде прикрашена чеснотами, то й безліч золота не принесе їй жодної користі; навпаки, і бідність ніскільки не зашкодить їй, якщо буде в неї багатство внутрішнє. "Тому прошу всіх вас посвячувати на це служіння [Небесному життю, тобто життю у благодаті Божій] синів і дочок своїх змалку й заготовляти для них багатство, властиве цьому життю, не закопуючи в землю золото і не збираючи срібло, але складаючи в душі їхній лагідність, цнотливість, скромність і всі інші чесноти".

Опіка над Божим храмом

Виховання у вірі дітей – це свідчення віри та дорога спасіння їхніх батьків. Його відсутність кидає в небезпеку душі і тих, і тих: "А визнання [Христа] буває не лише вірою, але й ділами, а тому, якщо немає справ, ми перебуваємо в небезпеці – бути покараними поряд із тими, хто зрікся Господа".

Золотоустий учить сприймати дитину як царський храм, храм Духа Святого, згідно зі вченням св. Павла. Недбання про дім Божий – про душу дитини – ображає Бога, який сотворив її не для того, щоб стала вертепом розбійників, тобто потонула у гріхах. Тому, наголошує святитель, "будемо щодня наглядати за дітьми, і, вживаючи слово як бич, станемо всі гріховні пристрасті виганяти з їхньої душі, щоби діти були спроможні разом із нами взяти участь у вищому житті і здійснити всяке в ньому служіння".

Як син виконає те, чого не знає батько?

Неправильне виховання провадить до нещастя в родині, вважає св. Йоан. Його педагогіка щодо дітей має виразний катехитично-пастирський характер, тобто дар слова та педагогічні методи підпорядковані передусім тому, щоби дитина якнайкраще пізнала Бога. "Без цього не має сенсу ні загальне виховання, ні отримання освіти, ні пуста пошана від людей".

Святитель переконує батьків навчати дітей євангельських настанов, суворо засуджуючи їхню злочинну бездіяльність: "А чи переконував ти коли-небудь свого сина уникати цього, такого звичайного для всіх гріха осудження ближніх, який накликає на нас найтяжче покарання, і чи зробив відомими для нього заповіді Христові про це? Чи й сам ти не знаєш, що таке заповіді? Як же син може виконати те, стосовно чого не знає законів і батько, який мав би навчити його?"

Освіта чи християнське виховання?

Суті виховного процесу як педагогіки Царства Небесного, спрямування до Небесного життя, св. Йоан присвячує багато часу, хоча ця тема не була надто популярна серед його слухачів. Святитель мусив подолати багато суспільних упереджень щодо значення християнського виховання та показати обов’язковість його спасенного напрямку.

Вам часто доводиться чути прохання священика не приносити катехизацію в жертву черговому гуртку чи музичній школі? Так-от, і в IV ст. духовенство мало подібні проблеми. Як і тепер, тоді світ більше наголошував на важливості серйозної освіти, ніж на розвитку духовного життя дитини, а виховання в страхові Божому взагалі не було поширене, як, наприклад, і скромне проведення весіль та дошлюбна цнота юнаків.

Навчання дітей "у послусі та напоумленні Господньому", виховання у Божих правдах святитель визначає як відновлення Божої подоби в дітях. "Доброчесність дітей має зростати через виховання їх добрими, недратівливими, незлопам’ятними, готовими до благодіянь, людинолюбними, що властиво Богу, і якщо навчимо їх не дорожити земними благами [тобто не прив’язуватися до них]".

Виховання – перше приготування до шлюбу

Святитель Йоан подає своє вчення про подружжя та родину, підкреслюючи, що всі ці обов’язки встановлені Богом, а він покликаний лише пояснити їх та донести до сердець і розуму вірних. І порушення цього Божого порядку може вилитися в домашню війну: "А що домашні війни є плодами гріхів і що виконавцями покарання грішникові Бог призначає домашніх його, про це свідчить Божественне Писання, від якого немає нічого достовірнішого".

Виховання юнаків у цнотливості ставиться святителем вище за тогочасні звичаї давати молодикам "свободу" до шлюбу (дівчат берегли). У цьому він викриває гріх занедбання батьками своїх обов’язків, який призводить до "безутішного горя". Натомість "ніщо стільки не прикрашає цього віку, як вінець цнотливості й те, коли юнак візьме шлюб чистим від усякої розпусти".

Святий Йоан, хоч ніколи й не був одружений, розуміє практичну вартість вірності, не роблячи її абстрактною чеснотою. Він слушно зауважує, що вірність є запорукою довіри між чоловіком та дружиною, що виявляється також й у відкритості в особистому житті: "Через те й кохання буває палкіше, і ласка щиріша, і дружба надійніша, якщо юнаки беруть шлюб цнотливими".

***

Напрошується, кінець кінцем, простий висновок: дитина в родині – це шанс зробити своєрідну "інвестицію". Якщо інвестувати постійно та щедро, не шкодуючи часу, здібностей, коштів та зусиль – результатів вистачить на все життя. І не лише на земне, а й на вічне.

Опрацювання Ірини Максименко

Опрацьовано за:

Святий Йоан Золотоустий. Зібрання повчань. Книга 1, 2 / Пер. з рос. І. Жеребецької – Жовква: Місіонер, 2009.

Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.1. – Львів, 2002.

Паскуато О. Миряни у Йоана Золотоустого: У Церкві, родині, громаді. – Львів: Свічадо, 2007.

ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА МАЙБУТНЄ

Психологи б’ють на сполох: у доросле життя входить покоління, базові цінності якого формувалися в так звані "лихі 1990-ті", коли з розпадом СРСР люди втратили моральні орієнтири. Радянська система виховання виявилася недієздатною, а на що орієнтуватися – було незрозуміло. Дорослі розгубилися й не знали, як жити і виховувати своїх дітей. У повітрі зависло питання: "Хто відповідальний за виховання людини?"

Те, що стало актуальним для нас сьогодні, для отців ІІ Ватиканського Собору було очевидним на початку 1960-х. Результатом спостережень і висновків отців Собору стала Декларація Gravissimus educationi (Вагомість виховання), ухвалена на VII сесії Собору 28 жовтня 1965 р.

У Вступі до Декларації про християнське виховання наголошується на важливості не лише виховання молоді, а й на тривалому вишколі дорослих. Документ не оминає увагою соціальних змін, а також того, що питання про виховання людської гідності постає щоразу гостріше. У Вступі звернуто увагу, що зміни в політичному і соціальному житті, науково-технічний прогрес є благом для людей, але водночас несуть неабиякі виклики самій концепції виховання в сучасному світі. Питання виховання набуває дедалі більшої значущості та інституалізації. Ухвалення документів про права дітей і батьків на найвищому світовому рівні – ознака того, що світова спільнота наблизилася до усвідомлення: людина від першого моменту життя наділена гідністю і правами, що мають бути захищені. Зростає кількість учнів, зростає кількість шкіл, кількість людей, задіяних у процесі виховання. Попри багато позитивних змін, у Вступі також відзначено, що все ще багато дітей залишаються без належної опіки, не мають відповідного виховання, у якому би однаковою мірою поєднувалися рівночасно виплекана правда і любов.

Церква ж, за своєю природою, не може залишатися осторонь процесу виховання. Вона повинна дбати про ціле людське життя... бере вона свою участь і в прогресі та поширенні виховання. Тому Священний Собор проголошує деякі основні засади щодо християнського виховання, зокрема шкільного, що їх розвине ширше окрема пособорова Комісія, а Єпископські Конференції пристосують до різнорідних краєвих обставин.

Для розв’язання поставлених завдань необхідно насамперед визначитись із загальним правом на виховання та з покликанням учителів.

У першому пункті відразу ж було наголошено, що всім людям кожного роду, стану, віку, з огляду на їхню людську гідність належить право на виховання. При цьому слід ураховувати суб’єктивні та об’єктивні чинники, такі як природні таланти, стать, відмінності культури й батьківських традицій. Потрібно бути відкритим на інші народи й традиції та прагнути плекати справжній мир і єдність на землі. Справжнє виховання має на меті формування людської особи стосовно остаточної її цілі, а рівночасно на благо тих спільно, до яких належить та чи та особа.

При цьому Священний Собор заявляє, що діти і молодь мають право на те, щоб бути заохочуваними до правильної оцінки моральних вартостей та їхнього особистого сприймання, а також до щораз досконалішого пізнавання і любові Бога.

Тому Декларація окремим підпунктом дає визначення тому, що мається на увазі під поняттям "християнське виховання". У документі пояснюється, що воно має на меті не тільки... зрілість людської особи, але звертає увагу головно на те, щоб ті, хто прийняв таїнство Хрещення, були свідомі одержаного дару віри; щоб навчилися в дусі і правді почитати Бога Отця (пор. Йн 4, 23) передовсім у літургійні дні, щоб могли пристосувати власне життя відповідно до вимог нової людини, та вести його в праведності та святості істини (Еф 4, 22-24)... Важливо навчитися свідчити про Христа й прагнути допомагати поширенню християнства у світі. Тому цей Священний Собор пригадує душпастирям про тяжкий обов’язок так усе уладжувати, щоб ...християнським вихованням могли користуватися всі вірні, а передовсім молодь, що є надією Церкви.

Звісно, що за всіх глобальних цілей і завдань, покладених на виховання, потрібно дати відповідь, хто є головним вихователем молоді – надії Церкви. У колишньому СРСР доктрина радянської педагогіки проголошувала, що виховувати молодь має держава в особі школи, з допомогою батьків і середовища. Де-факто батьки були поставлені в такі умови, що, постійно працюючи на виробництві, повністю перекладали відповідальність за виховання дітей на державу. А держава (СРСР) одного дня "закінчилася", і плоди радянського підходу до виховання збираємо зараз.

Подивімося, що нам із цього приводу каже Декларація Gravissimus educationi: Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов’язок виховати своїх дітей; тож мусять бути визнані за перших і головних виховників. А цей обов’язок є такої великої ваги, що де його занедбано, ледве можна було його будь-чим заступити. Думаю, що для нас із нашим пострадянським минулим цей момент є особливо важливим. Ані двір, ані школа, ніхто інший, окрім батьків, не зможе закласти головні цінності в людський характер. Отці Собору наголошують, що саме сім’я є першою школою соціальних чеснот, яких потребує кожне суспільство. Тому важливо, щоб дитина народилася в сім’ї, освяченій таїнством Шлюбу, щоби змалечку вбирала в себе засади віри. Не забуваймо, що всі ми, християни, творимо Святу Церкву, а Церква виховує своє майбутнє через батьків, чия роль у цьому процесі є головною. Саме на батьках лежить відповідальність, чи стануть діти повноправними і свідомими членами християнської спільноти. Церква ж має бути дороговказом для всіх, хто задіяний у процесі виховання: Церква, як мати, обов’язана давати таке виховання, через яке все... життя просякло б духом Христовим, і одночасно подає вона всім народам свою співпрацю для плекання повної і досконалої людини, для блага земної суспільності та для більш гуманного формування і побудови світу.

Відповідно до цих засад, у Декларації вказуються різні засоби християнського виховання. Адже, крім батьківської родини, у процесі виховання беруть участь різні інституції, які дуже спричиняються у вишколенні духа та формуванні людини, як наприклад: засоби суспільного повідомлення, різнорідні товариства для школення духа і тіла, молодіжні спілки та, передовсім, школи.

Тому цілком логічно, що в наступному підпункті Документу йдеться про значення школи. Крім переліку завдань, які має школа у вихованні різних якостей особистості, наголошується на тому, що школа становить певний центр, у роботі якого мають брати участь родини​, вчителі, різнорідні культурні, громадські, релігійні товариства, цивільна суспільність та вся людська спільнота. А тому ті, хто працює у школах, мають особливе покликання, яке вимагає окремих прикмет духа і серця, дуже пильної підготовки та постійної готовності до оновлення і пристосування.

За всього цього не треба забувати про права і обов’язки батьків, які повинні мати свободу вибору школи, вихователів, типу освіти. Місцева ж влада повинна докласти максимум зусиль для забезпечення цієї базової свободи батьків – вибору відповідно до свого сумління школи для своїх дітей. Попри це, сама держава повинна зберігати право дітей на відповідне шкільне виховання, подбати про здоров’я учнів.

При тому, що Собор не заперечує, ба наголошує на важливості державного регулювання питання шкільництва, Декларація нагадує про необхідність присутності морального і релігійного виховання в усіх школах. Забезпечення якого певною мірою має взяти на себе Церква в тій чи іншій формі. Треба, щоб Церква... окремою любов’ю і поміччю огортала тих усіх і численних, що навчаються у некатолицьких школах. Це має відбуватися за участі батьків, учителів, вихователів, які, належачи до лона Церкви, можуть працювати в некатолицьких інституціях, але своєю діяльністю, поведінкою, прикладом поширюватимуть принципи християнського виховання в некатолицьких освітніх закладах.

Зрозуміло, що окрему увагу Декларація приділила католицьким освітнім закладам різних рівнів і різного призначення, починаючи від дошкільної підготовки й закінчуючи католицькими університетами і факультетами, які тим паче повинні нести слово правди й любові до всіх, хто приходить до них по знання та особистісне формування. У документі наголошується, що католицькі інституції мають бути відкриті для всіх, доступ до них нехай буде легкий для учнів, що дають кращі надії, хоча вони і бідніші, а передовсім для тих, хто походять з нових націй.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Текст Декларації цитується за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996)

ФОТО:

Виховання багато в чому нагадує роботу у винограднику – аби отримати певні плоди, треба докласти багато зусиль

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАСАМПЕРЕД – ОБОВ’ЯЗОК

16 квітня 1927 року, Великої суботи, у баварського поружжя Йозефа та Марії Рацінгерів народився другий син. Дитину булу охрещену усього за чотири години, новою, тільки-но освяченою водою. На народження молодшого брата з нетерпінням очікував старший на три роки брат Георг. Цього року молодший з братів Рацінгерів, Йозеф, – нині відомий всьому світові як папа-емерит  Бенедикт XVI, – відзначає 85 років з дня народження.

Родина Рацінгерів переїхала 1929 року у Тітмонінг, що в околиці річок Інн та Сальзах, що їх Папа донині згадує як країну мрій свого дитинства. Для малого Йозефа тут все було наповнено романтикою, а особливо його захоплювали яскраво освітлені та оздоблені дo Різдва вітрини магазинів.

Брати вже досить рано знали, ким хочуть бути у житті. Але це не була професія поліцейського чи машиніста поїзда, про які мріяло багато їхніх ровесників. Георг хотів стати кафедральним капельмейстером. Йозеф довго мовчав, але, побачивши кардинала, що приїхав з візитом до його рідної парафії, був так вражений пурпуровою мантією, що упевнено сказав: "Я теж буду кардиналом!"

Десятирічний Йозеф 1937 року розпочав навчання в гуманітарній гімназії в Траунштейн, де між іншими дисциплінами вивчав також грецьку та латинську мови. Він був зачарований давньогрецькими філософами та латинськими класиками, а також математикою. Хоч і важкі тоді були часи у Німеччині, і до школи потрібно було добуватись пішки хвилин тридцять, але пізніше кардинал Рацінгер із великою вдячністю згадував своїх невтомних вчителів. Як же знадобилась йому та латина під час сесій ІІ Ватиканського Собору! Святе Письмо теж важко зрозуміти без грецького оригіналу.

Однокласники з любов’ю згадують Йозефа, оповідають, що він був несміливим, хоча й найкращим учнем у класі. Охоче розповідають, як завжди він щось читав, все знав, допомагав їм зрозуміти та виконати домашні завдання, а навіть давав щось списати. Був дуже зібраним, мав чітко організований план дня і все робив з гаслом: "Насамперед – обов’язок". Улюбленою грою була Служба Божа, а міністрантками були його однокласниці. Брати не хотіли вступати до Гітлерюгенду, тому мусіли сплачувати додаткові шкільні внески, на які мати заробляла тяжкою фізичною працею на сезонних роботах. Цей період був дуже тяжким для їхньої родини. За все своє дитинство діти ніколи навіть не спробували шоколаду. Але друзі родини Рацінгерів згадують їхню щирість та доброзичливість, надзвичайну гостинність. Брати та їхня сестра Марія пронесли тепло свого дому та щиру дружбу через усе життя.

За кілька днів до закінчення війни Йозеф, повертаючись до Траунштейну, натрапив на двох солдатів, які мало не застрелили його, вваживши його за дезертира. Але зглянулися на хлопця, помітивши, що він поранений, і дозволили йому втекти.

Йозеф щиро радів, що Господь дав йому пережити ту шалену війну, а наприкінці 1945 року вступив до семінарії у Фрейзінгу (Баварія). Він ніколи не здавався занадто побожним студентом, запам’ятався однокурсникам своїми жартами. Однак завжди мав прагнення бути хорошим християнином. У червні 1951 року Йозеф та Георг отримали священицькі свячення. У ту мить, коли старенький архієпископ Міхаель Фаульхабер – той самий, чиє вбрання колись так вразило молодшого брата, – поклав руки на нововисвячуваного, під склепіння катедри залетіла малесенька пташка і почала весело виспівувати. Йозеф розцінив це як підтвердження того, що він є на правильному шляху.

Пропрацювавши рік вікарним священиком в Монахіумі, отримав пропозицію викладати в семінарії, що її закінчив сам. Це був важкий вибір, бо, хоча молодий священик і мав велике прагнення до науки, але він дуже любив своїх парафіян і бачив важливість своєї присутності серед них. Отець Рацінгер вперше виступив з професорської кафедри, маючи всього 27 років. Його студенти були на кілька років молодші, а набагато старші від нього колеги слухали його недільні проповіді в кафедральному соборі, ховаючись за колонами.

Професор Рацінгер славився тим, що читав лекції з пам’яті – так чітко, ніби вони мали одразу іти до друку. Студентам здавалось, що він знає все. З’явився навіть термін "феномен Рацінгера" – опора на медитативне та рефлексивне мислення, що впадає слухачеві до серця. Його вміння говорити і духом, і емоціями у поєднанні з красномовністю будило щирий і необмежений подив. При цьому він завжди знав можливості своїх студентів і ніколи не запитував на екзаменах того, що вони не знали.

Про нього ходили легенди, але він був і залишився скромною людиною. І хоча іноді він формулює гострі висловлювання, то тільки тому, що не погоджується з поширеними у світі помилками чи справжніми нісенітницями. А ще Папа і донині вміє знайти час, щоб зіграти на фортепіано свою улюблену музику.

Наталія КАРПОВА

ФОТО:

"Занурення у таємницю Воскресіння, від самого початку мого життя, завжди наповнювало мене великою вдячністю, бо було передусім знаком благословення". Йозеф Рацінгер.

(Родина Рацінгерів. Йозеф – крайній праворуч)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БЛАГАННЯ ПРО МАЙСТРА

Як розуміти сам термін "виховання", ба більше – "християнське виховання"? Яка роль батьків у цьому процесі? А як щодо вчителів? Про це Ельжбета Осевська і Томаш Охіновський розмовляють з о. Янушем Тарновським (нар. 1919), професором педагогіки, викладачем педагогіки у Митрополичій духовній семінарії у Варшаві, професором Академії католицької теології.

Існує думка, що весь ІІ Ватиканський Собор треба розуміти як важливу педагогічну подію, як виховну дію щодо Церкви та світу. Чи згодні Ви з такою думкою?

Це залежить від розуміння терміна "виховання". Ми можемо розуміти його вузько й застосовувати щодо дітей та молоді або широко – і тоді маємо на увазі не лише молодих, а й усе людство. У цьому розумінні весь Собор був виховною подією.

Ми часто маємо проблеми з розрізненням головних термінів – таких як загальне, релігійне, християнське, католицьке виховання.

Релігійне виховання відбувається тоді, коли центральною цінністю є релігія, будь-яка. Сутність християнського виховання полягає в тому, що верховною особою є Ісус Христос, тоді як католицьке виховання стосується Христа, який діє в Церкві.

Особливе місце у вихованні Декларація визнає за батьками. Проте нині зміни в родинному житті викликають питання, чи родина продовжує бути і буде першим (не лише хронологічно, а й у порядку значущості) осередком християнського виховання?

Церква проголошує, що батьки – це перші вихователі, але це не надто узгоджується з теперішньою ситуацією, бо в католицькому вихованні з батьками дуже мало співпрацюють. Так само і катехити не турбуються про те, щоби запросити батьків, дізнатися про їхні поради, клопоти, проблеми.

Але чи підготовлені батьки до такої співпраці?

Я боюся, що досить небезпечно вважати, ніби батьки не підготовлені й ми їх удосконалимо. Ще невідомо, чи не треба вдосконалювати нас. Тому я радше говоритиму про консультації, спільну діяльність, а не про повчання. Відомо, що батьки дають таке виховання, яке отримали у власному домі.

Ми говорили про допомогу з боку Церкви, а які функції можуть виконувати інші виховні інституції?

Родину не можна замінити жодною іншою інституцією, адже, окрім патологічних випадків, у ній панують дуже сильні зв’язки. Інша справа, якщо родина цілковито патологічна.

Як Ви бачите проблему шкільництва й освіти вчителів?

Ми маємо справу з підтвердженим занепадом авторитету вчителя, але здебільшого всі авторитети, пов’язані лише з виконуваною функцією в суспільстві, похитнулися, так само й авторитет духовної особи. Величезні шанси мають авторитети, що постають з особових цінностей, оскільки в усьому світі лунає благання про майстра, пошук майстра. У своїх пошуках люди, однак, часто помиляються і вибирають за вчителів звичайних ідолів, дивуючись їхнім зовнішнім рисам або успіхові, досягнутому в різних сферах. Для вчителя дуже важлива професійна компетентність, а передусім уміння налагодити контакт.

Виховання надзвичайно складне, але радість отримують ті, хто любить дітей. Прикладом тут може бути Януш Корчак, який заглибився у світ дитини, почувався в ньому, як у своєму, – у цьому полягає мистецтво. Для педагога важливе теж вправляння та поглиблення свого знання. Мистецтво виховання полягає і в одночасному поєднанні теорії та практики. Практика має підтверджувати теорію.

Згідно з Декларацією, присутність Церкви в галузі освіти особливо виявляється у католицькій школі. Чим повинна характеризуватися католицька школа?

На мою думку, важливим є високий рівень знань, але також і вільне висловлювання поглядів, не обов’язково ортодоксальних. Учні мають право говорити те, що думають. Тоді постає розмова, дискусія, пошук аргументів. Ми не можемо створювати католицькі гетто. Маємо готувати євангельську закваску і підтримувати контакт із державними школами.

Декларація використовує термін "катехизація", певним чином відходячи від визначення "наука релігії". У чому полягає суттєва відмінність між ними?

Наука релігії – це предмет, так само як релігієзнавство, з акцентом на інформуванні. Натомість катехизація має за мету пробуджувати віру, допомагати в її розвитку, у знаходженні правильного ставлення до Бога, Христа і Церкви, а також у провадженні християнського життя.

Уривок із книги "Діти Собору ставлять питання" (Dzieci Soboru zadają pytania. Pod redakcją Zbigniewa Nosowskiego. Wstęp – bp Tadeusz Pieronek. Biblioteka Więzi, Tom 89).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ВІДЧУВАЮЧИ ЗАГРОЗУ…

Звернення католицького єпископату України: Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Єпископів України латинського обряду про захист подружжя.

Від імені Єпископів Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков України прагнемо сьогоднішнім зверненням підтримати всілякі старання, спрямовані на захист подружжя, що є союзом любові між чоловіком та жінкою, та виступити на захист сім’ї, що є найкращим середовищем для виховання дітей, адже саме в родині кожний дістає визнання, захист і шану, і що більшої потребує допомоги, то чуйнішою і турботливішою опікою оточується (1). Батьки стають співпрацівниками і в певному сенсі представниками Бога, коли вони передають життя і виховують його у згоді з Його Отцівським задумом (2).

Десять років тому папа Йоан Павло ІІ, перебуваючи у Львові та Києві, закликав Церкву поставити добро родини за пріоритет. Оскільки сім’я є незаперечною цінністю як в індивідуальному, так і суспільному вимірі, понтифік закликав родини, щоб "відновлюючись, духовно спричинилися до піднесення якості цілого суспільного життя" (Київ, 24 липня 2001 року). Ці слова є завданням сьогодення.

З болем спостерігаємо, як у багатьох країнах світу, зокрема Заходу, на юридичній площині чиняться спроби знищити сім’ю та допустити розбещення дітей. Такі спроби найчастіше є ініціативою діячів гомосексуальних середовищ, за підтримки засобів масової інформації. Такі дії суперечать не лише християнським цінностям, а й природному моральному закону, що базується на здоровому глузді та внутрішньому імперативі чинити добро та уникати зла. У різні способи суспільство намагаються переконати, що в ім’я толерантності та політичної правильності слід це приймати або принаймні закривати очі на зло, яке несуть собою гомосексуальні союзи, що вдають та пародіюють "священні подружні вузли", а також вважати за нормальне усиновлення дітей такими зв’язками. Здорові традиційні погляди ігноруються, замовчуються або висміюються. Ці згубні тенденції не мають кордонів і поступово проникають також і в наше суспільство та країну.

Церква бачить велику загрозу для сім’ї у поширенні та негативному впливі таких тенденцій, які є проявом морального безладу, а тому є неприйнятні. Ще не запізно протиставитися їм не тільки як християни – заради вірності Євангелію нашого Господа Ісуса Христа, а й просто як українські громадяни – заради гідності людини та її справжнього блага, заради щастя теперішнього та прийдешнього поколінь та задля збереження перевірених тисячоліттями наших добрих національних традицій.

Відчуваючи щораз більшу загрозу традиційним людським цінностям, хочемо нагадати, що Святе Письмо засуджує гомосексуальні зв’язки (пор. 1 Кор 6, 9-10) як наслідок проявів гріха. Творець від початку сотворив людину чоловіком і жінкою та покликав їх стати одним тілом (пор. Мт 19, 4-6; Мк 10, 6-8; Бут 2, 24), а це означає – образом таїнства самого Бога: "Бог сотворив людину на свій образ, на образ Божий сотворив її: чоловіком і жінкою сотворив їх" (Бут 1, 27). Віддаляючись від Бога, людина втрачає здатність усвідомлювати й розпізнавати в собі Божий образ.

Згідно з Конституцією України права кожної людини є захищені. Водночас внаслідок брехливої гомосексуальної пропаганди поступово утворюється таке становище, коли захисту, також і юридичного, сьогодні потребує найдорогоцінніша частина суспільства, якою є і має залишитися сім’я. Саме сім’я збудована на нерозривному союзі чоловіка та жінки, скріпленому взаємною любов’ю та вірністю, й обдарована Богом благодаттю продовження людського роду. Не можна допустити, щоб гомосексуальні зв’язки поважилися на права, що належать винятково подружжю та родині. Пам’ятаючи про те, наскільки важливою для доброго і гармонійного розвитку дитини є присутність батька і матері в сім’ї, сама думка про виховання дітей у середовищі гомосексуальних зв’язків переповнює нас болем та викликає обурення.

Благословляємо всіх на діяльність, спрямовану на порятунок, зміцнення і підтримку подружжя і сім’ї та захист дітей перед моральним розбещенням, бо майбутність належить тим народам, у яких подружжя є святою засадою, у яких родинне життя чисте і святе. Молимо Господа охоронити від спокус злого духа, який підступно спокушує нас дуже невинними, на перший погляд, пропозиціями, оволодіває людським сумлінням та диктує свій спосіб життя і діяльності. Перед брехнею та деморалізацією нехай оберігає нашу країну святий архангел Михаїл, покровитель України – держави з більш ніж тисячолітнім християнським корінням.

Львів-Брюховичі, 09 лютого 2012 року Божого

(1) Пор. Йоан Павло ІІ, Енцикліка Evangelium Vitae (25 березня 1995 р.), №92.

(2) Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes (7 грудня 1965 р.), № 50.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЗЕМЛЯ СВЯТОГО ПАВЛА. У ВОГНІ.

Якби я взялася за цей матеріал десь зо два роки тому, то він би називався "Сирія – далека і близька", або "Наш спільний дім – Сирія", або "Сирія – затишок для всіх" тощо... Хоча, певно, десь на середині матеріалу, де я розповідала б, як мирно співіснують мусульмани і християни і якою багатою палітрою представлено християнство, я би спіткнулася, згадавши свого сирійського приятеля із Берліну, який радше курд, ніж сирієць, і що він не може повернутися на батьківщину, бо він курд...

Справді, якщо подивитися ззовні, то все має навіть дуже привабливий вигляд: 90% мусульман, 10% християн. Християни є представлені католиками і православними. Серед католиків є римо-католики, сиро-католики, греко-католики, вірмено-католики, халдеї, мароніти. Всі мають свого патріарха (крім римо-католиків) і підпорядковуються Папі Римському. Православні також є представлені уповні: греко-православні, сиро-православні, вірмено-григоріани Всі мають свого патріарха. Є також і російсько-православні спільноти. Християни мають вихідні на Різдво і Великдень, причому залежно від свого календаря (хто григоріанського, хто юліанського). Є також і протестанти. Маємо повний християнський набір, який виник не сьогодні і не вчора.

Християнство у Сирії має глибоке коріння, і можна сказати, що це канонічна християнська територія, від початків. Зрештою, тут проповідував св.Павло, тут є святиня – голова св.Йоана. Мусульмани з повагою ставляться до християн і шанують наші святині. Сирія прийняла до себе жертв вірменського геноциду, християнських біженців із Палестини. У минулому між Сирією і Російською Імперією склалися тісні стосунки, і згодом дипломатичні відносини рідко коли ускладнювалися саме через православну складову. Цікаво, що і з Радянським Союзом все було добре. Окрему групу православних становлять "російські" дружини, або дружини з колишнього СРСР, які себе позиціонують як православні, і їх ніхто насильно не навертає на іслам. Це, зазвичай, результат студентських шлюбів, коли після навчання у "нас" чоловіки привозили із собою не лише диплом, а й дружину. На відміну від деяких інших країн Близького Сходу, в Сирії "наші" жінки почуваються насправді комфортно і живуть якщо не у розкоші, то принаймні у затишку патріархального життя, опікуючись родиною, насолоджуючись приємним кліматом, не наступаючи на горло своїй ідентичності. Рай на землі?

Коли на початку цього року у ЗМІ почали подавати інформацію про те, що християнські святині у Сирії були піддані актам вандалізму, храми були обстріляні тощо, це не могло не привернути увагу. Ситуація ускладнюється саме тим, що християни у цій країні не є монолітними, проте, є дуже помітними у суспільному житті. Вони обіймають значні посади в уряді й парламенті, деякі з них підтримують чинного Президента. Тому навряд чи можна зводити негативні, прикрі, трагічні події до релігійного протистояння.

Якщо порівняти російськомовні і англомовні медіа-коментарі про події у Сирії, у тому числі і про випадки вандалізму щодо християнських святинь, то можна простежити протилежні тенденції. У російськомовних ЗМІ бачимо не лише загальну тенденцію засудження актів поруги над християнами, а й негативну оцінку всіх політичних процесів скерованих на демократизацію. Причому головне пояснення – це підступи західних ворогів, які підбурюють мирне населення заради боротьби "за якусь примарну свободу" (цитата дослівна – Т.Д.) Водночас закриваються очі на той факт, що цей "Захід" – так чи овак – все ж належить до християнського світу.

Англомовні медіа вказують на посилення ісламського радикалізму, який дискредитує демократичні процеси в країні. Вказують на небезпеку того, що сирійські борці за демократизацію і свободу можуть піти по лівійському чи єгипетському сценарію, що зрештою, не піде на користь ані мусульманам, ані християнам – нікому, враховуючи сирійську релігійну поліфонію (мусульмани також є представлені там різними гілками й напрямками).

Згадую свого сирійського приятеля, курда Шираза (адже одна справа – медіа, інша справа – спілкування з живою людиною). У цього, на сто відсотків маскулінного чоловіка (вибачте за масло масляне) стояли сльози на очах, коли він дізнався, що у нас в Україні курди не повинні приховувати, що вони курди. Також він казав, що за такі висловлювання, що їх ми дозволяємо на адресу свого уряду, президента тощо (у нього кузен вчився у Харкові, він знає), у Сирії і посадять, і голову відітнуть, і не лише курду. Схоже, що стоїть питання не про "якусь примарну свободу", а про цілком реальну, яка є запорукою гарантії не лише матеріального добробуту, але й волевиявлення та віросповідання.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Для сирійських християн молитви про релігійну свободу – справа нагальна

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ГОЛОС ГОСПОДА БУВ СИЛЬНІШИЙ…

Усе моє життя складається зі щедрих дарунків Господа – неочікуваних, радісних і сумних, яскравих та незабутніх. Так часто Господь веде нас, зачиняючи двері, тим самим відчиняючи вікно в нове життя. І саме такою є моя історія…

Церковне життя розпочалося для мене в сім років. Завдяки подрузі я почала відвідувати недільну школу, ходити на "дитячі" Богослужіння. Було мало що зрозуміло, адже моїй родині Церква була потрібна тільки на Великдень і на Різдво. Пригадую, що лише бабуся постійно молилася перед сном, а решта родини тоді жила за девізом: "Як тривога, то до Бога". На щастя, голос Господа був сильніший за сімейні "традиції" та погляди на релігію. І вже тоді відвідування храму стало для мене першим кроком до християнського життя в Церкві та світі.

Так сталося, що одного літнього дня я почула слова, які назавжди змінили моє життя. Розлучення батьків для дитини будь-якого віку є дуже болючим досвідом. Я довго не могла повірити цьому, ще довго мала надію, що то лише злий жарт, що все мине і стане на своє місце… Але Господь мав свої плани щодо мого життя та майбутнього: саме через ту подію, через ті труднощі Він показав, хто є Господарем мого життя, хто є справжнім Утішителем, Порадником і Батьком.

Ніколи не забуду тих відчуттів, коли ми з мамою потрапили до храму св. Олександра в Києві. Мабуть, це була найбільша і найперша потреба після переїзду з Житомира до Ворзеля, – потреба церковної спільноти, потреба мати однодумців, які тебе підтримають і зрозуміють. Із часом ми дізналися про Вищу духовну семінарію у Ворзелі та про парафіяльну спільноту, яка відтоді й до сьогодні є для нас рідною.

У 17 років, у нелегкий для підлітка вік, Господь поставив на моєму шляху "Рух чистих сердець" (РЧС). На той час я вже навчалась у Коростишівському педагогічному коледжі імені Івана Франка, жила в гуртожитку, де не мала однодумців та підтримки, була "білою" вороною серед занадто сучасної молоді та їхніх "прогресивних" інтересів. Справді, дуже важко було плисти проти течії та протистояти пропозиціям світу. Осудження, несправедливе ставлення, іноді навіть насмішки стали для мене випробуванням віри на час навчання. Проте моє життя серед тих людей не минуло безслідно. Я зрозуміла це лише тоді, коли деякі з моїх друзів стали цікавитися Церквою, РЧС, почали відвідувати Богослужіння, коли життя тих, хто мене оточував, почало змінюватися.

"Рух чистих сердець" став для мене поштовхом та стимулом до духовного зростання. Реколекції, дні зосередження, конференції, дієцезіальні дні молоді збагачували моє духовне життя, але часом я мала такі питання, на які не могла ані сама відповісти, ані отримати відповідь від когось іншого. А деколи просто не знала, як поставити питання…

Частково все це стало причиною того, що виникла потреба вчитися не лише "заради професії". Так 2009 року заочні катехитичні студії при Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві поповнилися новими студентами, якими стали учасники РЧС – я і мої друзі та однодумці. Завершивши навчання в коледжі, я вирішила реалізувати себе у школі, працюючи з дітьми 6‑10 років. Ця праця вимагає любові до дітей, але також педагогічної підготовки. Не обійтися й без відповідних та різнобічних знань, тому продовжую навчання не лише в педагогічній сфері, а й у богословській. Інститут св. Томи став для мене підтримкою в цій нелегкій справі.

Працюючи з дітьми та спілкуючись із батьками, бачиш проблеми сучасної родини, сльози дітей із неповних сімей, агресію та відсторонення тих, хто зростає в неблагополучних сім’ях. Щодня намагаюся сіяти в їхніх серцях любов, мир, добро. Знаю, що плодів одразу не буде, адже для цього потрібен час.

Несподіваним подарунком стало для мене служіння на "Радіо Марія". Саме там зрозуміла, що можу бути корисна багатьом людям, особливо самотнім та хворим. Спілкування з людьми різного віку, співпраця з іншими волонтерами відкрили для мене можливості самореалізації та розвитку.

Не знаю, що Господь приготував для мене завтра, але знаю точно, що це буде ще один подарунок, який зробить мене щасливішою.

Ольга ГРИБ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КАНІКУЛИ З БОГОМ

Незабаром – весняна перерва в навчанні, тож "КВ" пропонує цікаву ідею "Канікул із Богом" на прикладі табору, що відбувся цього року на мальовничій Вінниччині. Ці дні дали дітям змогу оновити та укріпити свою віру, а дорослим – нагоду об’єднати зусилля, аби спільно зробити справді добру справу. Цей матеріал особливо зацікавить тих, хто організує дитячий відпочинок: "Оаза" є прикладом поєднання катехизації та розважальної програми, відпочинку паралельно з духовним зростанням.

Для маленьких парафіян храму св. Миколая в Чернівцях на Вінниччині кожні канікули є ще й дуже змістовними, адже це християнський дитячий відпочинок. Як розповідає настоятель, о. Антоній Андрущишин МІС, восени, навесні та влітку діти подорожують, здійснюють паломництва до храмів, знаходять нових друзів, моляться, вивчають Святе Письмо, співають духовних пісень. Так здійснюється безперервність виховання, укріплюються і духовне, і фізичне здоров’я діток.

Цього літа відпочинок розпочався 14 червня в таборі "Оаза". Він став можливим завдяки співпраці людей із різних куточків України: священиків, сестер та мирян. Отже, співорганізаторами стали отець-паулін Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE (настоятель парафії Божого Тіла в Ружині на Житомирщині), с. Валентина Петровська OSU (смт Чернівці), вихователі с. Аквілла OSU (Київ), с. Людмила Бойко (Згромадження Сестер Слуг Ісуса, Житомир), Оксана Пеньківська (Ружин), Галина Мігаль (Городок-Подільський). Допомагали їм студентки – Вікторія Калюжна, Зінаїда Бабчинська (Калинівка), Людмила Ольшевська (Вишневе), а також місцеві вихователі Юрій і Світлана Кирилюк.

Спільні зусилля подарували чудові дні понад 60 дітям із Чернівців, Сокола, а також із Києва, Ружина, Зарудинців, Житомира, Андрушівки. Усі діти були об’єднані в різновікові загони, які різнилися за кольоровими стрічечками на грудях. Гості проживали в місцевих сім’ях.

На кожен день для дітей було продумано окремий план. Щодня – Свята Літургія. Потому діти виконували різні ігрові завдання, брали участь у конкурсах, співали духовних пісень. По обіді – відпочинок, купання, праця в групах, майстер-класи з вишивки, малювання, витинання… Спільними зусиллями малеча виготовляла сувеніри для місцевих священиків, куховарок і для сімей, де проживали. Наступна частина дня – катехитична. У цей час діти разом із катехитами читали Святе Письмо, вчилися його розуміти, а також розглядали істини віри. Опісля – полуденок, ігри та розваги.

14 і 15 червня діти здійснили паломництво до Сокільського храму на відпуст (храмове свято) Найсвятішого Серця Ісуса. Катехитичними темами цих днів були: "Господь – мій Добрий Пастир" та "Найсвятіше Серце Ісуса". Дітей навчали, яким важливим є кожне добре слово, сказане людині. Також розглядалося непросте питання: "Що означає – йти до храму з вірою?" У день свята Непорочного Серця Марії діти організованою ходою рушили до Павлівських ставків. Тут на Святій Месі йшлося про те, як дванадцятирічний Ісус загубився у храмі, як непокоїлося про Нього Материнське Серце Богородиці. Діти почули науку про те, що всі наші дії мають бути згідні з волею Небесного Отця.

Наступного дня, у неділю, була Свята Меса у храмі св. Миколая. Варто зауважити, що Літургію готували маленькі парафіяни з Чернівців, які нещодавно вперше приступили до Святого Причастя. Дітям розповідали про зерна, які проростають на доброму ґрунті: "Такими мають бути наші душі, щоби проростали в них Божі слова. Такими зернятами є також діти, з яких виростуть гарні християни". Біля каплиці Матері Божої Неустанної Допомоги на Хринівці відбулася виставка дитячих робіт і концерт "Оаза має талант".

У понеділок діти відпочивали у Вилянській стінці. Темою проповіді під час Святої Меси було свято Відвідин св. Єлизавети Божою Матір’ю. Під час Літургії отець Лаврентій пояснював суть відмови від помсти. Діти молилися про благодать для Церкви, за Святішого Отця, священиків, монахинь, за свою державу і політиків, за померлих, за всіх людей і за себе, щоби могли прославляти Господа не лише молитвою, а й щоденною працею і допомогою ближньому. Вони приносили дари під час Служби: квіти, свічу, воду, вино, чашу, гостію. З особливим благоговінням приступили вони до Святого Причастя. Дарували одне одному мир, обмінюючись дружніми потисками рук. Служба Божа закінчилася благословенням. Відбулася вона на затишній галявині, просто неба, під гітарний супровід с. Аквілли. Після Служби, обіду на природі (так він відбувався щодня) і відпочинку діти влаштували справжній концерт під акомпанемент о. Лаврентія, який грав на акордеоні.

19 червня темою Літургії стало Різдво Христове, хоча це було трохи незвично для літньої пори. Під час катехитичної частини діти разом зі своїми вихователями розмірковували над любов’ю до ворогів. Наступного дня діти відвідали с. Лозове. Місцеві мешканці радо прийняли маленьких паломників, чудово організувавши як Службу Божу, так і обід та концерт-дискотеку. Катехитична тема дня – "Жертвування Ісуса в Єрусалимському храмі" – поставила перед дітьми та дорослими питання жертвування Богу своєї волі.

У четвер у "Канікули з Богом" особливим чином втрутився Божий промисел: діти разом із катехитами та вихователями спільно молилися під час похорону Анатолія Тарнавського, дідуся Ярослава Тарнавського. Ярослав завжди їздив із діточками на оази, а тим разом мусив допомагати доглядати хворого дідуся. Пан Анатолій був людиною великої, справжньої віри, своє серце повністю віддавав Богу і Церкві, допомагав у віднові каплиці й храму в Чернівцях.

Під час Святої Меси, що відбулася ввечері, йшлося про тишу і пробачення у світлі Молитви Господньої "Отче наш". Катехитична частина мала тему "Зрілість дитини Божої". У п’ятницю, 22 червня, – "Скарби на землі й на небі". Сестри Ордену Святої Урсули (Римської Унії) зробили для дітей окрему зустріч про покликання до священства та монашества.

Світлана МЕЛЬНИК

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

АРМІЯ СИЛ ДОБРА

Імовірно, Святий Розарій був започаткований мирянами як наслідування Літургії Годин (Бревіарію) – молитви в монаших згромадженнях, під час якої монахи щодня молилися 150-ма псалмами. Світські особи замінили псалми п’ятдесятьма або й навіть ста п’ятдесятьма "Радуйся, Маріє". Так із часом постали цілі молитовні спільноти мирян, об’єднані не лише спільною метою духовного розвитку, а й іншою діяльністю, що сприяла і продовжує сприяти розвитку цілої Церкви.

Ця молитва, принаймні її перша частина, дуже сильно пов’язана зі Святим Письмом і датується – згідно зі стародавніми малюнками в місцях зібрань християн – щонайменше початком ІІ століття. З часом стали використовувати шнурок із вузликами (вервичку), аби рахувати докладне число молитов.

Хоч історичні записи згадують раннє використання "молитовного шнурка" під час читання молитви "Радуйся, Маріє", проте перший спомин про "Псалтир Пресвятої Діви Марії" з’являється 1213 р. з нагоди перемоги над альбігойцями, з чим був міцно пов’язаний новозаснований тоді св. Домініком де Гузманом Орден Проповідників. Від XV століття цю подію об’єднують із розповіддю про те, як Мати Божа переказала Розарій св. Домінікові. Сьогодні Святий Розарій – нарівні з Сумою теології св. Томи Аквінського – вважається одним із найбільших дарів Ордену Проповідників Вселенській Церкві.

Розарій замінив популярну молитовну практику, що складалася з рецитування (читання на одній ноті) 150 псалмів за три прийоми, або ж по 50 за один раз. Замість псалмів, 150 разів читали Молитву Господню ("Отче наш"), яку в Середньовіччі замінило Ангельське привітання ("Радуйся, Маріє"). Форма молитви усталилася наприкінці XVI століття й не змінювалася аж до початку ХХ століття, коли до неї було додано "Фатімську молитву". Розширив розарієву молитву, впровадивши до неї четверту частину – Таємниці світлі, блаженний Йоан Павло ІІ. Він зробив це в опублікованому 16 жовтня 2002 р. (в 24-ту річницю свого понтифікату) Апостольському листі під назвою Rosarium Virginis Mariae. Читання цієї частини залишене як пропозиція, і молитва попередніми трьома частинами Розарію залишається дійсною.

Метою Живого Розарію є молитва і роздуми над таємницями з життя Ісуса і Марії, а також наслідування цих таємниць у щоденному житті за заступництвом Марії і разом із Нею так, аби все наше життя ставало Розарієм. Метою Розарію також є зміцнення віри, лікування моральної недуги, боротьба з сатаною, поширення миру, набування християнських чеснот.

Існує теорія, яка каже: назва "трояндовий сад" походить із Середньовіччя. Відмовляння цієї молитви було порівнюване із даванням (саджанням) Матері Божій троянд. Тому також цю молитву було названо "вінком троянд (роз)", або ж просто Розарієм.

1883 року папа Лев XIII установив в усій Церкві жовтневий розарієвий молебень. За 300 років до цього, 1571 року, папа св. Пій V установив свято Матері Божої "від Розарію" і звелів щороку 7 жовтня святкувати його "в пам’ять про перемогу під Лепанто і на честь Благословенної Діви". Тоді в морській битві під Лепанто (Іспанія) Священна Ліга (коаліція католицьких держав) перемогла турецький флот – це розцінювалося як перемога католицизму над турками-ісламістами, які до того були фактично непереможними. Вояки-католики молилися Святим Розарієм перед битвою, молилися всі – навіть Святіший Отець особливо звертався до Пресвятої Діви в цей час. І чудо сталося.

Живий Розарій завдячує своїм виникненням Поліні Жеріко (1799-1862). Переконана в тому, що добрі вчинки важать небагато, якщо вони не збудовані на молитві, Поліна вигадала "живий розарій" (1825), що було дуже практично й відповідало духові часу. Жеріко заснувала групи, які складалися з 15-ти осіб, кожна з яких щодня відмовляла одну з п’ятнадцяти таємниць Розарію. До свого брата Філеаса, священика, Поліна написала, що то буде "армія сил добра". Незабаром Живий Розарій став дуже популярним в усій Франції, а один із єпископів, здивований релігійним відновленням у своїй дієцезії, написав: "Я приписую це дії Живого Розарію".

Рух розвивався чимдалі більше. За два роки після його виникнення існувало вже 150 груп, і багато єпископів прийняли ідею Живого Розарію у своїх дієцезіях. Папа Лев ХІІ благословив 1827 року цю справу, а Григорій XVI видав документ, яким затвердив діяльність Живого Розарію. Через кілька років після виникнення цього руху тільки в самій Франції до нього належали понад 3 млн. вірних.

Розарієві кола – рози – є молитовними групами. Кожна з них сьогодні складається здебільшого з 20-ти осіб, які щодня спільно відмовляють цілий Розарій. Розу очолює старший (т. зв. зелятор), відповідальний за зміну таємниць, укомплектованість групи, а також за те, щоб ціле коло систематично відмовляло весь Розарій. Кола щодня моляться Розарієм у загальних намірах, найчастіше помісячних, які стосуються цілої Церкви, парафії, місії, дієцезії, або в особистих намірах – за членів рози, за тих, хто просив про молитву, чи за справи, доручені молитвам групи.

Члени Живого Розарію мають особливі обов’язки. Передусім це щодня молитися однією таємницею Розарію. Брати участь у щомісячній зміні таємниць та часто приступати до святих таїнств, а також поширювати вшанування Марії прикладом свого життя й апостольською діяльністю. Існує і ще один серйозний обов’язок: за прикладом св. Домініка відважно ставати на захист віри і Церкви.

Кожний, хто часто молиться Розарієм, помітить, що ця молитва впроваджує мир у життя людини. Роздуми над таємницями Святого Розарію є джерелом незліченних Божих дарів і благословень, а крім того, допомагають нам любити наших ближніх і повніше їм служити.

У нашому житті – особистому, родинному, суспільному – обов’язковою є молитва Розарію, звернена до Матері Божої в наших численних і різноманітних потребах.

Якщо прагнеш допомогти самому собі – довірся Матері. Якщо перебуваєш у важкому становищі, по-людськи безвихідному – довірся Матері. Якщо прагнеш допомогти ближньому – довір його Матері. Посеред щоденних клопотів удома, на роботі, у школі – не забувай про молитву Святого Розарію.

За матеріалами київської парафії св. Миколая (http://www.nicolasparish.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/