Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

пʼятниця, 31 серпня 2012 р.

СЛАВНЕ МІСТО ХЕРСОНЕС

 Якщо говорити про перших католиків власне у місті Севастополі (давньому Херсонесі), то вони з’явилися тут від моменту його заснування. Тома Макензі, засновник Севастополя – нащадок стародавнього шотландського католицького роду. Багато офіцерів та інші чини в російській армії того і більш пізнього часу мали католицьке віросповідання.



Засновник Херсонеського музею Костюшко-Валюжинич, який першим почав розкопувати славне місто Херсонес і домігся надання музейної цінності цим розкопкам, також був католиком. Відомо, що історично католицька громада Севастополя, яка налічувала близько 3000 чоловік (2000 – військові), 1897 року отримала дозвіл від монарха на будівництво в місті католицького храму. Парафіяни викупили за зібрані гроші ділянку землі на вулиці Театральній і придбали необхідні будматеріали.
Розгорілася оборона Севастополя. І громада безоплатно передала всі ці будівельні матеріали для будівництва військових укріплень.
Після закінчення війни знову були зібрані кошти, і за проектом архітектора Третесського 1905 року було розпочато будівництво храму. Закінчили його будувати 1911 року, і в квітні місяці храм був урочисто освячений. Після комуністичних репресій 1937 року в католицькій громаді Севастополя залишилося 77 осіб. Священик – Матвій Гудайтіс – був розстріляний. Міська влада змусила осиротілих парафіян підписати документи про передачу будівлі святині місту.
Але справжнього удару було завдано 1958 року, коли влада ухвалила рішення зробити з храму кінотеатр. І храм почали руйнувати. Тоді розібрали парапет по всьому периметру даху, сам дах, зруйнували колони, розбили звід, зробили скляний "намордник"...
Відродженням католицької громади в місті після перебудови опікувалася Леоніда Петрівна Чернишова: "На початку 1993 року я почула на радіо, що відкрився католицький храм в Ялті. Ми з дочкою поїхали, знайшли храм, познайомилися зі священиком… Він дав адреси севастопольських католиків. Пізніше я дала оголошення на радіо, і запросила зібратися тих, хто має польське коріння або католицьке віросповідання. Так зібралася група, яка налічувала близько 20-ти осіб. Священик приїжджав до нас двічі на місяць в неділі, вів Богослужіння і первинну катехизацію у музичній школі. Місто було закритим, й іноді отця не пропускали… Незабаром єпископ Ян Ольшанський призначив на постійне служіння отця-мар’янина Леоніда Ткачука. Так в будинку напроти будівлі храму в кінці 1993 р. відкрилася каплиця, де вірні щонеділі стали збиратися на молитву і богослужіння…"
Протягом чотирьох місяців парафіяни пікетували біля будівлі храму, збиралися там на молитву, зверталися до місцевих мешканців за підтримкою. Багато хто підходив. Люди розповідали, як вони брали тут участь у будівництві, ділилися своїми спогадами про ті події, говорили слова співчуття і підтримки.
Міська влада залишалася глухою до закликів і прохань севастопольців-католиків. Богослужіння дозволяли проводити тільки на великі свята на вулиці – біля стін храму.
Так сформувалася севастопольська парафія св.Клімента. Багато наших парафіян приїхали в місто як молоді будівельники, як сім’ї військовослужбовців, є і ті, хто приїхав пізніше – після того, як місто вже відкрили. Можна говорити вже й про третє покоління католиків: бабусі не натішаться на онуків, які приймають тут Перше Причастя. Зараз наша громада налічує близько 400 осіб, які постійно збираються на недільні Богослужіння та на свята. Багато хто приїжджає з навколишніх сіл, і навіть з Бахчисарая (бл. 50 км). Зростають сім’ї, вінчаються і приймають хрещення нові члени нашої громади. Працює недільна школа. Є спеціальна "дитяча" Меса в неділю, діє дитячий ансамбль. Близько 10 юнаків склали присягу міністрантів та прислуговують при вівтарі. Кілька осіб належать до спільноти францисканських терціаріїв. Від 2009 року в нашому храмі служать отці-мар’яни Юрій Зімінський і Ян Білецький. Богослужіння відбуваються трьома мовами – російською, українською та польською. У будні дні після Богослужінь відбувається молитва за зцілення душі і тіла.
Зараз парафіяни почали рішучі дії для повернення аварійному будинку належного статусу католицького храму. Ми збираємо підписи городян на підтримку католицької громади. Під час останньої сесії міської ради ми стояли з пікетом біля входу в будівлю, щоб особисто засвідчити депутатам свою віру. Сподіваємося, що в червні під час розгляду питання про повернення храму будуть враховані у повній мірі останні розпорядження Президента про повернення майна релігійним організаціям.

Ірина ШУХТУЄВА

ФОТО:
Був храм – потім кінотеатр… Чи правитимуть ще колись Святі Меси у севастопольському католицькому храмі? Повернення цієї святині потребує довгої молитви…


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/


четвер, 30 серпня 2012 р.

РОЗДУМИ ПРО ЄВХАРИСТІЮ


Як вчить Катехизм (1322), Пресвята Євхаристія завершує християнське втаємничення. Ті, хто був піднятий до гідності царського священства через Хрещення і глибше уподібнилися Христові через Миропомазання, через Євхаристію стають учасниками в жертві Господній разом зі всією спільнотою. Отже, продовжуємо (див. "КВ" №23, 2011) пізнавати Таїнство Євхаристії разом зі святими та тими, хто присвятив Її ціле життя.



Євхаристія є стислим змістом і підсумком нашої віри (ККЦ 1327): "Наш спосіб мислення узгоджується з Євхаристією, а Євхаристія, своєю чергою, підтверджує наш спосіб мислення" (св. Іриней Ліонський, "Проти єресей", 4, 18, 5).

Св.Йоан Золотоустий (†407), архієпископ Костантинополя про причащання Святих Таїнств: "Знаю, що багато хто скоро прийде і приступить до цієї духовної трапези. Щоби нам зробити це не на шкоду і не на осудження, а на спасіння душі нашої, я з цих пір уже попереджую і прошу всіляко очистити самих себе і потім приступати до Святих Таїнств. Ніхто нехай не говорить мені: я покритий соромом, совість моя повна гріхів, я ношу величезний тягар. П’яти цих днів достатньо, щоби очистити безліч гріхів, якщо будеш тверезитися, молитися і чувати. Ти дивися не на те, що момент короткий, а дивись на те, що Господь людинолюбний. Ніневітяни і за три дні відвернули від себе такий гнів Його, і ніскільки не завадила їм короткочасність, але й душевна ревність, за допомогою людинолюбства Господа, змогла зробити все. І блудниця, приступивши до Христа, за коротку мить змила з себе весь сором". Цит. за виданням: Святий Йоан Золотоустий. Зібрання повчань. Л.: Місіонер, 2006

"Що є знаменом тих, що їдять і п’ють чашу Господню? Безнастанно у пам’яті заховувати Того, який за нас помер і воскрес. Що є знаменом того, що зберігає ту пам’ять? Вже не для себе жити, але для Того, що за нас помер і воскрес" (св.Василій Великий, МПр. 80). Цит. за виданням: Перлини Східних Отців. Зібрав о. Юліян Катрій, ЧСВВ. Л.: Місіонер, 2006

"Ось Він, Цар царів і Володар володарів (див. Одкр 19, 16) – тут, в цьому Хлібі. Так змалів з любові до Тебе.
Він лишився з любові до тебе. – Отже, якщо ти хочеш причаститися, і не смієш, особливої шанобливості в цьому немає. – От якщо ти приймеш Його негідно, то станеш нешанобливим.
Духовне Причастя… Яке джерело благодаті! – Прибігай до нього частіше – і ти будеш частіше з Богом. І труди твої будуть більше з ним пов’язані". Святий Хосе Марія Екскріва, Шлях (538-540)

Опрацювала Ірина Максименко


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/


середа, 29 серпня 2012 р.

ПОДОРОЖНІЙ ЧУЖОЗЕМЕЦЬ


"А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього". Слова, що їх ми щойно почули у другому читанні (Кол 3,1-4), закликають нас звернути погляд до небесного. Справді, під словом "горішнє" св.Павло розуміє Небеса, оскільки додає: "де Христос перебуває, сівши по правиці Бога".



Апостол звертається до вірян, до тих, які "померли" для гріха і чиє життя відтепер є "поховане з Христом у Бозі". Вони є покликані щодня жити у Христі, – Який є Альфою та Омегою будь-якого їхнього вчинку, – засвідчуючи нове життя, що було їм подароване в Хрещенні. Це оновлення у Христі відбувається у глибині душі людини: боротьба з гріхом дає нам можливість зміцнюватися в чеснотах, прагнути якомога повніше й швидше дати відповідь на Божу Благодать.
Згодом, на контрасті, апостол говорить про "земне", підкреслюючи таким чином, що життя у Христі тягне за собою радикальну відмову від усього того, що – як баласт – підтримує в людині прихильність до земного, й тим самим губить її душу. Прагнення до "горішнього" не означає, що християнин має нехтувати своїми земними обов’язками і завданнями: він лише має не загрузнути в них, так, начебто вони мають вирішальне значення. Заклик шукати горішнього – це заклик визнати відносність скороминущого – адже є цінності, що залишаються незмінними. Ми маємо працювати, робити свою справу, дозволяти собі відпочинок, але зі спокійною відстороненістю особи, яка знає, що вона – лише подорожній, який мандрує до своєї Небесної вітчизни; що вона – лише паломник; що вона, у певному сенсі, – подорожній чужоземець на шляху до вічності […]
Пригадаймо з любов’ю тих, хто покинув нас протягом цього року, віддаймо подяку Господу за Його дари, щедро уділені Церкві через наших братів – наших попередників у досягненні мети віри, які нині упокоїлися у мирі. І нехай нашою подякою стане заупокійна молитва про них, щоб Господь прийняв їх до блаженства Раю. За їхні душі ми приносимо цю Святу Євхаристію, згромадившись навколо Вівтаря, де є присутня Жертва, яка проголошує перемогу Життя над смертю, Благодаті над гріхом, Раю над пеклом.
Життя вічне відкрилося нам через Пасхальну Таємницю Христа, а віра – це шлях її досягнення. Це випливає зі слів, сказаних Ісусом Никодиму й наведених євангелістом Йоаном: "Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним" (Йн 3,14-15). Тут явно міститься посилання на епізод, описаний у книзі Чисел (21,1-9), в якому підкреслюється спасенна сила Божественного Слова. Під час виходу єврейський народ повстав проти Мойсея і Бога, за що був покараний вогняними гадюками. Мойсей благає про прощення і Бог, приймаючи каяття ізраїльтян, наказує йому: "Зроби собі вогненну гадюку й повісь її на стовпі, а як укусить когось гадюка, то він погляне на неї й зостанеться живий". Так воно і сталося. У розмові з Никодимом Ісус розкриває глибокий сенс цієї події спасіння, порівнюючи її зі своєю смертю і воскресінням: Син Людський має бути піднесений на дерево хреста, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав життя […]
Продовжуючи діалог з Никодимом, Ісус ще більше розкриває спасенний сенс Хреста, ясно вказуючи, що він полягає в безмежній любові Бога і в жертві Його єдинородного Сина: "Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав". Це одні з центральних слів Євангелія. Дієслова "любити" і "дати" вказують на вирішальний і остаточний акт, що є виразом радикальності, з якою Бог йде назустріч людині в любові, аж до повного віддання Себе, щоби переступити поріг нашої самотності, спустившись у безодню нашої безпорадності, пройшовши у двері смерті. Об’єктом і отримувачем божественної любові є світ, тобто людство. Ці слова повністю перекреслюють ідею, що буцімто Богові байдуже до людського шляху: Він віддав нам Свого Сина з любові, щоби бути нам близьким, щоби дати нам відчути Його присутність, щоби піти нам назустріч. Син Людський прийшов не для того, аби Йому служили, але щоби самому служити і дарувати життя. Бог не гнобить нас, а любить без міри. Він демонструє Свою всемогутність не в покаранні, а в милосерді й прощенні. Зрозуміти все це й означає увійти в таємницю спасіння: Ісус прийшов, щоб врятувати, а не осудити; Жертвою Хреста Він відкриває обличчя Бога, яке променіє любов’ю. І саме через віру в щедру любов, даровану нам в Ісусі Христі, ми знаємо, що навіть найменша любов є набагато більша за будь-яку руйнівну силу, і що вона може перетворити світ, і через цю саму віру ми можемо мати "тверду надію" на життя вічне і на воскресіння плоті […]
І ми, паломники до Небесного Єрусалиму, очікуємо – в мовчанні, проте, тверді у своїй надії, – спасіння від Господа (пор. Пс. 3,26), намагаючись йти дорогою добра, укріплені благодаттю Божою, завжди пам’ятаючи, що "ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм" (Євр 13,14). Амінь.

Бенедикт XVI

З проповіді 4 листопада 2010 р., Ватикан.

(Скорочений переклад "КВ")


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

вівторок, 28 серпня 2012 р.

МІСТО СВЯТОЇ КЛАРИ


Любов небесна є така ж реальна, як Любов земна. Цю тезу довела своїм життям послідовниця св. Франциска – св.Клара. Засновниця одного з найбільших жіночих орденів – "Кларисок", вона готувала духовне воїнство, яке діє не силою, а переконанням, а радше – переконує безсиллям.



Життєвий шлях цієї святої вражає і надихає своєю християнською сміливістю, впевненістю. Для святої людини Бог пояснює і стверджує все – і св.Клара не стала винятком. Вона, як і св. Франциск, народилася в Ассизі в кінці XIII ст., в шляхетній італійській родині. Дівчина отримала пророче ім’я, Chiara – що означає "світло, чистота". Приблизно у віці 12 років вона вперше зустріла св.Франциска, і зерно покликання почало проростати. Після тривалого слухання проповідей засновника "братів менших" вона остаточно визначилась. Св.Клара захотіла стати "сестрою братам меншим", тобто, заснувати Другий орден францисканців. Батьки були принципово проти цього й декілька разів хотіли видати її заміж. Але 18-річна дівчина прийняла зріле, виважене рішення дорослої людини. За благословенням Гвідо, єпископа Ассизі, Вербної Неділі 1211 р., у церкві Порціункули, Франциск приймає обітниці Клари і дає їй чернечий хабіт. Відтоді вона стає нареченою Христа. За деякий час до неї долучилися її матір Ортолана та рідна сестра Агнеса, які були згодом беатифіковані. "Клариски" зорганізували монастир при церкві св.Даміяна з допомогою "братів менших" і Франциска. Ці два францисканські ордени підтримували один одного духовно і молитовно. Тогочасні джерела свідчать, що в обох орденів св.Франциска можна знайти багато чоловіків і жінок з усіх соціальних прошарків. Йшли до Ордену, залишивши все заради Христа і обравши крайню убогість – і цим заслужили на велику повагу з боку мирян, Понтифіка і кардиналів. Папа Інокентій III надав Другому францисканському ордену "привілей бідності". На підставі цього документу "сестри менші" не могли володіти ніякою матеріальною власністю. Папа визнав євангельську святість францисканської харизми ордену. Клара проповідувала своїм життям такі чесноти як послух, любов до ближнього, дух чистоти та покаяння, як настоятельниця служила своїм "сестрам", коли вони того потребували. Св.Клара ще за її життя удостоїлася стати учасницею кількох Господніх чуд. Вона бачила Месу під проводом св.Франциска, коли перебувала в іншому місці (через це її вважають покровителькою телебачення), відігнала ціле військо найманців, тримаючи саму тільки дароносицю в руках, примножувала хліби. Після радикально аскетичного способу життя в монастирі впродовж 42 років, її було швидко канонізовано.


Папа Бенедикт XVI так сказав про святу Клару: "Вся Церква через містичне шлюбне покликання богопосвячених дів являє те, чим вона буде завжди: прекрасною й чистою Христовою Нареченою".

Тетяна СКВОРЦОВА

ФОТО:

Свята Клара

Базиліка святої Клари в Ассизі

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/



ЯК ГЛУХОМУ ПОЧУТИ БОГА?

В реалізації душпастирства глухих у Церкві є багато складнощів. Але глухота, неначе своєрідний інструмент, робить можливим містичний досвід з Богом у властивій глухим людям глибині людської свідомості. Вона не є перешкодою до моральної оцінки власних вчинків та думок, усвідомлення гріха і покаяння, прийняття благодаті. Цей важливий контекст життя глухої людини в жодному разі не можна обходити чи залишати осторонь.



Щоби пізнати, чим є душпастирство глухих, варто зосередитися на понятті "духовність глухих". Вона має розвинутися до такого ступеня, щоб глухі та особи з вадами слуху брали повноцінну участь у житті Церкві. І це потрібно робити навіть тоді, коли самі вони слабко можуть оцінити власну здатність до церковного життя. Саме тому "формація свідомості – бути у Церкві" для спільноти глухих відбувається через спільне служіння тих, хто чує, та тих, хто має вади слуху. Ціль такого служіння – ідентифікація Божих дарів і ясність у розумінні власної ролі у Церкві. Потреба представити соціально-культурне життя глухої людини виникає через бажання зрозуміти і насправді прийняти її, взяти участь у її житті і працювати разом, співвідповідально.
Головним завданням душпастирства глухих є адаптація їхньої спільноти до загальноцерковних завдань євангелізації і катехизації.

Спільне служіння

Богослов і дослідник спільнотного життя глухих у Церкві Петер МакДоно (Peter McDonough) в праці "Спільне служіння" (англ. Collaborative ministry) визначив кілька головних перешкод на шляху успішного душпастирства. Серед них те, що глухі люди мають брак доступу до інформації про Церкву, і, таким чином, вони безсилі, навіть якщо б і хотіли брати участь у житті Церкви. Також глухі люди потребують надто багато сил і уваги від капеланів і пасторальних працівників, які з ними працюють. Формація для глухих відіграє надто малу роль, адже вони не почуваються вільними задовольняти свої дари і таланти, виражати свою думку. Так само є незрозумілою їхня роль у спільноті Церкви.
Виправити все це можна, якщо приділяти більше часу для вишколу компетентних капеланів та пасторальних працівників. Відсутність такого вишколу призводить до не завжди вдалої співпрацї з глухими в окремих "традиційних парафіях", де священики на свій розсуд провадять опіку над особами з вадами слуху або взагалі не провадять її…
Є ще один фундаментальний момент, що його зауважив пан Петер. Це проблема пристосування Літургії до потреб глухих парафіян. В світі є дуже мало осіб з добрими навичками і вмінням у жестовій мові, здатних перекладати Літургічні відправи у жестовій мові. Біблійних текстів і творів Отців Церкви у візуальний форматах існує жалюгідно мало. Відповідно, глухі люди не беруть активної участі у Літургіях, якщо навіть прості душпастирські зустрічі для них становлять проблему. Тут можна зауважити також брак тренінгів, семінарів, спеціальних секцій для організації душпастирства глухих.

Еффата! Відкрийся!

Усі ці аспекти вкрай потрібні для пасторальних працівників, які бережуть свій час. Адже багато труднощів виникає через брак знань. Тому часто праця в середовищі глухих для молодих пасторальних працівників чи капеланів стає малозрозумілою і малоефективною.
Сьогодні Католицька Церква (зрештою, як і головні протестантські спільноти) виходить з тези, що нездатність чути – це суто сенсорна вада, яка не перешкоджає реалізації людини як особи. Глухота створює перешкоди в комунікації, але не є фундаментальною перешкодою для розвитку людини. Церква однаково з любов’ю ставиться як до тих, хто чує, так і до глухих. Більше того, у привітальному слові з нагоди конференції "Еффата. Глуха людина в житті Церкви" (Ватикан, 2009) Папа Бенедикт ХVI заявив, що глухі люди "є не тільки реципієнтами Євангельського послання, але також, завдяки Хрещенню, у повній мірі тими, які проголошують Євангеліє". Тож завданням пасторальної праці є створення умов для реалізації місця і ролі глухої людини у Церкві, а метою – повноцінна євангелізація глухої людини та її цілісний розвиток у спільноті Церкви.

Центр "Надія"

В Католицькій Церкві досить глибоко опікуються проблемами глухих у Церкві. Варто згадати про молоду інституцію УГКЦ – Центр душпастирства осіб з вадами слуху "Надія", заснований архієпископом Львівським Ігорем Возьняком декретом від 12 березня 2009 року. "Надія" – це координаційний орган, що здійснює моніторинг життєвого становища глухих для швидкої реакції Церкви на їхні потреби. Проблем та потреб безліч, тож центр ініціює середовища служіння, сприяння і підтримки глухих людей, зібраних навколо Євхаристії, і є відкритим до міжінституційної співпраці. Владика Ігор є куратором цього напрямку праці і сприяє будь-яким ініціативам "Надії", що наближають центр до реалізації його цілей.
Католицька Церква має багаторічний безперервний досвід душпастирства глухих. Міжнародна Конференція "Еффата. Глуха людина в житті Церкви", організована Папською Радою з душпастирства для працівників охорони здоров’я, була знаковою для цілої Католицької Церкви. На ній відбулася спроба переосмислення пасторального досвіду і були запропоновані рекомендації для тих, хто працює в душпастирстві глухих. Починаючи від свого заснування, Центр веде діяльність у трьох напрямках: науково-дослідницькому, навчальному і практичному. Прикладом останнього можуть бути реколекції, євангелізаційна модерація для глухих, пасторальна праця в Школі глухих Марії Покрови у Львові, співпраця з УТОГом в Києві і Львові, передподружні науки для осіб з вадами слуху тощо.
На жаль, сьогодні дуже мало фахових спеціалістів, здатних працювати з глухими у євангельському дусі. Тому Центр планує розробляти спільно з науковими інституціями Національної академії педагогічних наук методичні матеріали, посібники, семантично-термінологічний словник жестової мови для пасторальних працівників та священиків, задіяних в служіння глухим (зокрема – капеланів). У цій праці Центр використовує католицький досвід (як УГКЦ, так і в РКЦ в України), а також в дусі міжконфесійної співпраці контактує з Православними Церквами.

Занурення в повну тишу. Пасторальний досвід вивчення жестової мови

Вивчення та застосування жестової мови, а також творення спеціальних жестів релігійного характеру є невід’ємною складовою пасторальної праці незалежно від того, чи є душпастир носієм жестової мови. Німецький священик Еріх Прокош (Erich Prokosch) у своїх працях наголошував на важливості застосування жестової мови у парафіях, де є потреба в праці для глухих. Він стверджує, що парох (настоятель) є відповідальний за вивчення релігійних жестів, так само як учитель є відповідальний за вживання мови. Крім того, релігійні жести стають остаточно легітимізовані лише тоді, коли їх приймає спільнота глухих. Він назвав критерії для вивчення і дослідження жестової мови, але остаточною метою їх застосування є прийняття Церквою мови, культури, життєвого середовища глухої людини. Тому організація курсів жестової мови є серцевиною діяльності для Центру "Надія". Тому 23 липня 2011 року в УКУ завершився черговий 3-х тижневий навчальний модуль "Інтенсивні курси жестової мови і культури глухої людини" організований Центром "Надія" УГКЦ, УКУ та Львівською архієпархією УГКЦ.
У цьому році для навчання була запропонована нова методика вивчення української жестової мови (УЖМ) під назвою "Занурення в повну тишу". (розробник програми – Наталія Адамюк). Такого роду навчання є складнішим, бо передбачає цілковиту увагу до жеста і міміки. Проте, з кожним роком покращується якість набору на курси УЖМ – знати її хочуть люди з високим рівнем загальної освіти… На цих курсах відбулися перші дискусії тих, хто чує, та глухих людей з опрацювання богословської термінології. Виявляється, що ця ділянка в розвитку жестової мови є майже не досліджена.

***

Досвід інтенсивних курсів жестової мови внутрішньо перемінює і наповнює відчуттям отримання особливого дару спілкування. Після фізичної втоми, яку несуть вправи з жестової мови, з’являється туга за невербальним спілкуванням з іншою особою. Важливо знати, що жестова мова має просторовий вимір. Конфігурація жесту змінюється залежно від того, де перебуває мовець, те, про що йде мова, і до кого говорять. Чим не виклик для богослов’я?.. Невербальною мовою жестів людина не поспішає говорити зайве, а передає необхідне поглядом, жестом чи мімікою. Натомість в "звичайному" житті ми часто розсіяні, втрачаємо головне у спілкуванні… Глухі люди мають особливий дар спілкування, яким потрібно послуговуватися – не щоб тільки говорити, але і співпереживати з ближніми.

Отець Олег ЛАЗУРКЕВИЧ, директор Центру "Надія"
E-mail : deaf.ugcc@gmail.com, +39 (097) 482-66-63

ФОТО:
Емблема центру "Надія"

Глухі люди мають особливий дар спілкування, яким потрібно послуговуватися – не щоб тільки говорити, але і співпереживати з ближніми

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

понеділок, 27 серпня 2012 р.

ОСЬ І ЛІТО У РОЗПОВНІ


З катехиз Святішого Отця, проголошених ним 2010 р. під час перебування у літній папській резиденції в Кастель Гандольфо



Ось уже й літо у розповні, принаймні, в північній півкулі. Це час, коли закриваються школи і розпочинається більшість відпусток. Пастирська активність у парафіях також зменшується, і я теж призупинив аудієнції на певний період. Отже, це сприятливий час для того, щоб поставити на перше місце те, що справді є найважливішим в житті – йдеться про слухання Слова Божого. Про це нам нагадує також Євангеліє знаменитим епізодом відвідин Ісусом дому Марти і Марії, про яке розповідає святий Лука (10,38-42).
Марта і Марія – дві сестри; у них є також брат, Лазар, який, втім, у цьому епізоді не з’являється. Ісус проходив їхнім селищем і, – як каже текст, – Марта прийняла Його у своїй хаті (пор. 10,38). Ця деталь дає зрозуміти, що з двох сестер Марта була старша і господарювала. Насправді, після того, як Ісус увійшов до хати, Марія сідає біля Його ніг і слухає Його, тоді як Марта вся клопочеться, прагнучи гідно прийняти особливого Гостя. Уся ця сцена так і стоїть перед очима: одна сестра метушиться, вся у клопотах, а інша сидить, заворожена присутністю Господа та Його словами. Трохи згодом Марта, явно скривджена, не витримує і протестує, навіть вважає, що має право критикувати Ісуса: "Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла". Марта, здається, прагне просто-таки повчати Вчителя! Ісус же, навпаки, дуже спокійно відповідає: "Марто, Марто, – і те, що ім’я повторюється двічі, свідчить про Його прихильність до неї, – ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї" (10,41-42). Слово Христа є кристальне й зрозуміле: жодного презирства до активного життя, а надто до щедрої гостинності; але чіткий акцент на тому справді необхідному: треба слухати Слово Боже; і Господь у той момент – там; Він присутній в особі Ісуса! Все інше минеться, ми втратимо все, але Слово Боже є вічне і надає сенс нашим повсякденним учинкам.
Дорогі друзі, як я й казав, ця євангельська історія, як жодна інша є співзвучна часу відпусток, оскільки нагадує про те, що насправді людина повинна трудитися, клопотатися домашніми й професійними справами, але перш за все людина потребує Бога, Який є Любов’ю і Істиною. Без любові навіть найважливіші дії втрачають цінність і не приносять радості. Без глибокого сенсу вся наша діяльність зводиться до безплідної і безладної активної метушні. А хто дає нам Любов і Істину, як не Ісус Христос? А тому давайте навчимося допомагати один одному співпрацювати, і перш за все – обирати разом те, що є насправді цінним, і саме це завжди буде найкращим благом для нас.

18 липня 2010 р.

***
Ось вже декілька днів, – і ви це знаєте, – як я залишив Рим задля літнього перебування у Кастель Гандольфо. Дякую Господу, що Він дав мені скористатися цією нагодою для відпочинку. Дорогим мешканцям цього прекрасного містечка, куди я завжди із задоволенням повертаюся, шлю мої сердечні вітання. Євангеліє цієї неділі починається з питання, що його ставить Ісусу якийсь законник: "Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?" (Лк 10,25). Знаючи цього законника як знавця Священного Писання, Господь пропонує йому самому дати відповідь. І справді, законник чудово впорався з цим завданням, цитуючи дві головні заповіді: полюбити Бога всім серцем, усією душею, всією силою і всією думкою, а ближнього, як себе самого. Потім, прагнучи виправдатися, законник питає: "А хто мій ближній?" (Лк 10, 29). Цього разу Ісус відповідає знаменитою притчею про "Доброго самарянина" (пор. Лк 10, 30-37), вказавши, що це ми маємо стати "ближніми" будь-кому, хто потребує допомоги.
Ця євангельська розповідь пропонує "критерій міри", тобто, тут ми бачимо вимогу проявляти любов "до тих, які потребують, хоч би ким вони були, навіть якщо зустрічаємось із ними випадково (пор. Лк 10,31)" (Енцикліка Deus caritas est, 25). Разом із безперечною універсальністю заповіді любові, в ній міститься ще й специфічно церковна вимога, – а саме, що в самій Церкві, "як і в родині, жоден її член не повинен страждати від злиднів" (там само). Християнська програма, програма Ісуса – це "серце, яке бачить", де любов є потрібна, і діє згідно з цим (пор. там само, 31).
Тож довіримо Діві Марії наш шлях віри і особливо – цей час відпусток, щоб наші серця ніколи не випускали з уваги Слово Боже і братів, які переживають труднощі.

11 липня 2010 р.

Бенедикт XVI

Апостольський Палац, Кастель Гандольфо

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ГОСПОДИ, ДО КОГО Ж ЙТИ НАМ?


З одного боку, Церква несе повноту істинної віри та проголошує, що повнота Божого Об’явлення – Ісус Христос. З іншого – закликає до релігійної свободи, толерантності та міжрелігійного діалогу навіть тоді, коли християни стають мучениками від рук релігійних фанатиків та фундаменталістів. І якщо ще додати, що помилки немає в жодному з тверджень, то лишається тільки знизати плечима. Чи ні?



Катехизм Католицької Церкви – перший універсальний помічник, коли виникають сумніви. Саме тут міститься свого роду квінтесенція церковного вчення та доступне пояснення багатьох неоднозначних, здавалося б, питань. І саме Катехизм, послуговуючись догматичною конституцією ІІ Ватиканського Собору Lumen gentium, каже нам, хто і яким чином належить до Католицької Церкви: "До католицької єдності Божого Народу покликані всі люди; до цієї єдності по-різному належать або до неї спрямовані і вірні католики, й інші віруючі у Христа, і, врешті, усі люди без винятку, яких Божа благодать кличе до спасіння". Тобто треба відрізняти повну належність до Вселенської Церкви (яка стосується тих, хто реально визнає її), недосконале з’єднання зі Вселенською Церквою (стосується, наприклад, дійсно охрещених в некатолицьких Церквах та християнських спільнотах) та загальне покликання до спасіння у Вічності, належне всім. Інша справа, що повноту засобів до спасіння зберігає Вселенська Католицька Церква. І у справі вічного спасіння багатьох некатоликів ми можемо лише уповати на Боже Милосердя. Покликаних багато, але кількість вибраних точно не відома, чим також не варто легковажити.

Церква і юдеї

Нехристияни, тобто ті люди, які ще не прийняли Євангелія, також різними шляхами є спрямовані до Божого Народу – Христової Церкви.
Передусім, тут варто сказати про ставлення Церкви до сповідників юдаїзму – юдеїв, представників однієї зі світових релігій. Церква, Божий Народ Нового Союзу, визнає свій зв’язок з єврейським народом, з тими, до кого Господь Бог наш промовляв раніше, якщо звернутися до П’ятикнижжя Мойсея – Тори. На відміну від усіх інших нехристиянських релігій, юдейська віра вже є відповіддю на Боже об’явлення в Старому Завіті. Це єврейському Народові "належить усиновлення, і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них І Христос тілом" (Рим 9,4-5), бо "дари Божі і покликання незмінні" (Рим 11,29).
Якщо розглядати майбутнє, то Божий Народ у Старому Завіті і новий Божий Народ прагнуть до подібної мети: очікування приходу (юдеї) або повернення (християни) Месії. Звісно, ці два варіанти очікування все ж суттєво відрізняються один від одного. Ми чекаємо на Месію, померлого й воскреслого, Господа і Сина Божого. Юдеї ж очікують на Месію, чиї риси приховано до кінця віку… Це їхнє очікування й нині супроводжується драмою незнання або не визнавання Ісуса Христа – істинного Месії.

Церква і мусульмани та нехристияни загалом

Як твердить Lumen gentium, задум спасіння охоплює також і інших нехристиян – зокрема тих, які визнають Творця, насамперед мусульман, які зберігають віру Авраама і вшановують разом із нами єдиного милосердного Бога. Спільно з мусульманами ми віримо, що Він судитиме людей останнього дня.
Людський рід має спільне походження та мету, отже діти Церкви не можуть бути не пов’язані з представниками нехристиянських релігій. Декларація ІІ Ватиканського Собору Nostra aetate проголошує, що всі народи утворюють єдине суспільство; мають спільний початок, тому що Бог оселив весь рід людський на землі. Всі ми маємо також одну кінцеву мету – Бога. Боже Провидіння, доброта і задум спасіння поширюються на всіх, аж поки вибрані не об’єднаються у святому місті – Небесному Єрусалимі, тріумфуючій Христовій Церкві.
Представники інших релігій мають право на свободу та пошуки Бога, хоч не знають Його вповні. Він є близько них та попри все бажає, аби всі люди спаслися. Церква розглядає все, що можна визнати добрим і істинним у нехристиянських релігіях, як приготування до Євангелія і Божий дар, який Господь дає їм заради того, щоби нехристияни також врешті-решт досягли Життя Вічного.



Помилки та спотворення

Однак у своїй релігійній поведінці люди виявляють також обмеженість і помилки, які спотворюють у них образ Божий, і це, як ми всі напевно розуміємо, треба усвідомлювати. Нехристиянські віровизнання з’являлися та продовжують з’являтися внаслідок того, що люди, обманені лукавим, відкидають Істину та заміняють Божу правду на брехню. Прикрі плоди приносить служіння створінню, а не Творцю. Живучи й помираючи без Бога в цьому світі, не зважаючи на власне сумління та розум, нехристияни у прямому значенні наражаються на пекельну небезпеку.
Церква Христова є тим місцем, де Отець знову збирає всіх Своїх дітей, що їх гріх розпорошив і ввів в оману. Тут людство має знову віднайти свою єдність і спасіння. Отці Церкви стверджували, що саме Церква є одвічним Ковчегом Ноя, що порятує людство від потопу лукавого.

Поза Церквою немає спасіння?..

Як розуміти це твердження, здавна відоме в Традиції Церкви? По суті, йдеться про те, що будь-яке спасіння йде від Христа-Голови через Церкву, яка є Його Тілом.
Lumen gentium твердить, що Церква є необхідною для спасіння. Власне, один тільки Христос є посередником і дорогою спасіння. Він для нас стає присутній у Своєму Тілі, яким є Церква. Наголошуючи на необхідності віри і Святого Хрещення, Господь водночас підтвердив необхідність самої Церкви, до якої люди входять через Хрещення, немов через двері. Саме тому "не можуть бути спасенними ті люди, які, знаючи, що Вселенську Церкву заснував Бог через Ісуса Христа як необхідну, не хочуть вступити до неї або залишатися в ній". Варто зазначити, що йдеться конкретно про тих, хто усвідомлює Спасіння через Церкву, але відкидає його свідомо та добровільно. Тобто мова не про те, що Бог відкидає когось, а про те, що людина сама вільна відкинути Церкву (хоч розуміє, що тут – джерело Вічного Життя). І в такому разі Господь не примусить до спасенного вибору та покаяння.
Ті, які не з власної вини не знають Христа і Його Церкви, але шукають Бога щирим серцем і намагаються під впливом Його благодаті діяти таким чином, щоби виконати Його волю так, як їм диктує їхнє сумління, можуть осягнути вічне спасіння, і це також проголосив II Ватиканський Собор.
Господь відомими лише Йому шляхами може привести людей, які не з власної вини не знають Євангелія, до віри, без якої "неможливо подобатися Богові" (Євр 11,6). Але це не скасовує місіонерського обов’язку Церкви і кожного християнина зокрема. Церква має обов’язок та право проповідувати Євангеліє усім людям, що проголосив, зрештою, сам Христос. І кожен з нас із любов’ю та відданістю має свідчити Христа нехристиянам – також заради того, щоб їхня кількість зменшувалася. І тут варто пам’ятати, що Божу Істину не можна приносити в жертву ані псевдоекуменізму (справжній-бо є спрямований на єдність всіх християн у Лоні Католицької Церкви), ані міжрелігійному діалогу.

Адаптовано за Катехизмом Католицької Церкви (836-856)



"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

четвер, 23 серпня 2012 р.

КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?


Нещодавно на консультації один батько сказав: мені легше взяти ременя, бо тоді мій син робитиме так, як потрібно, так, як я хочу. Але я розумію, що це матиме нетривалий результат: таким чином я не виховую в ньому відповідальності, розумного ставлення до себе, до інших, до своїх обов’язків…



Мабуть, кожен з батьків хоче, щоб його дитина самостійно та свідомо вибирала добро, навіть тоді, коли їх не буде поряд, навіть тоді, коли, здається, ніхто за це не каратиме. Якщо так, то варто пам’ятати кілька речей, про які йтиметься далі.

"Що посієш, те й збереш". Якщо хочемо виховати у дитини відповідальну поведінку, то потрібно пояснювати їй, які будуть наслідки невиконання певних зобов’язань чи вчинків: "Якщо не зробив уроки – тебе позбавлено можливості грати в ігри (чи дивитися телевізор, чи зустрічатися з друзями)". Наслідки мають бути відчутні дитині, тобто потрібно вибирати те, що має для неї значення. Це виховує відповідальність за свої вчинки і вчить, що кожні дії мають свої наслідки.
Крім того, потрібно навчити дитину виправляти наслідки своїх дій. Якщо знищив щось – полагодити, якщо когось образив – зробити так, щоб цій людині стало легше. Якщо ви як батьки якоїсь поведінки не передбачили, не попередили, не пояснили, тоді не потрібно картати за вчинок, що його дитина не вважала поганим. Краще це використати як нагоду для пояснення, чому так чи інакше не слід робити, і вказати альтернативу небажаними вчинкам: "Не можна грати в м’яча у домі, бо (…), але можна грати в м’яча на подвір’ї".
Батькам та вихователям потрібно вийти з полону своїх емоцій. Зрозуміло, що певні дій наших дітей можуть сильно роздратувати. Однак сумнівно, що під впливом сильного гніву чи роздратування ми є здатні до виховання. Від криків, галасу, стресу, биття в пориві емоцій негативна поведінка дітей лише підсилюється. "Знову те саме, скільки разів це тобі говорили, а ти як дерево, до тебе нічого не доходить, ти постійно лише шкодиш…" Думаю, не потрібно говорити, з якою самооцінкою виросте дитина, яка часто чує щось подібне, що думатиме про себе і як, з огляду на це, поводитиметься в реальному житті. Годі вже казати про те, як дитя після такого "виховання" ставитиметься до нас, наскільки нам довірятиме, шануватиме нашу думку (особливо коли такі "нервові зриви" відбуваються регулярно).
А чи ми, дорослі, можемо ясно думати та ефективно діяти, коли наш шеф виливає на нас свою лють, вважає нас "нерозумними", виносить нам догану тощо? Згадайте ваші емоції та думки в ту мить. Чи не краще працюється, коли на роботі панує атмосфера доброзичливості та спокою, коли твої успіхи помічають, коли чітко виписано правила та наслідки їхнього дотримання чи порушення. І так само дитина, якщо виховується переважно в негативній емоційній атмосфері, є позбавлена дороговказу: як бути доброю, як гарно ставитися до інших, як виконувати свої обов’язки.
Правило виховання, т.зв. "три до одного", звучить так: "Перш ніж робити критичні зауваження, слід знайти мінімум три речі за які можна похвалити дитину". Якщо ми сьогодні не говорили дитині гарних слів – то не маємо права її критикувати. Нерідко добрі вчинки вважаються самі собою зрозумілими й не здобувають похвали, натомість провини караються та супроводжуються нотаціями. Тобто нагодою для виховання стають лише погані вчинки. Тож чому б саме на прикладі гарної поведінки, добрих вчинків, розумного вибору дитини не показати взаємозв’язок вчинків та їхніх наслідків? Окрім того, що такий спосіб виховання є приємний для обох сторін, він ще й формує позитивну самооцінку дитини, відчуття спроможності впливу на свою поведінку ("Я можу, я здатен це зробити"), а не лише пасивне сприйняття навколишнього світу. Також варто пам’ятати про співпереживання, підтримку дитини, яка зробила неправильний вибір: наприклад, не виконавши своїх домашніх обов’язків, була позбавлена можливості зустрітися з друзями: "Я знаю, як тобі прикро, що ти не можеш піти сьогодні до своїх друзів". Це має зовсім інший емоційний вплив та вимір, аніж слова "Не марудь мені, вийди з кімнати, якби робив те, що кажуть тобі батьки, то було б по-іншому".
І на закінчення зазначу: ідеальних батьків не існує. Кожна сімя має власний стиль виховання, власний арсенал технік, власне ставлення до покарання. Варто лише поставити собі тест-запитання: мій спосіб виховання формує особистість і приноситиме плоди не лише зараз, але і в майбутньому – або ж я лише отримую швидкий результат, що він мене влаштовує сьогодні, зараз, цієї миті і без огляду на почуття дитини та її добро?

Лілія ЛОСКУТОВА, психолог


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/



ВАРШАВА – ПЕРЕМОГА ДОБРА


Дивлячись нині на варшавське середмістя, важко уявити, що побачене – це не чудово збережені пам’ятки старовини, а дбайливо відтворена історія.
Від 1529 р. Варшава відіграє роль адміністративного центру Польщі, постійно розбудовується та модифікується.



Після закінчення Першої світової війни польський парламент, стурбований станом деяких старовинних будівель, видав закон про охорону історичних пам’яток. Здавалося, така державна політика унеможливила руйнування старої Варшави, проте, на відміну від багатьох європейських міст, які протягом століть залишаються незмінними, польська столиця тільки впродовж Другої світової війни руйнувалася три рази.
Від самого початку воєнних дій на території Польщі німецьке військо цілеспрямовано руйнувало Варшаву як уособлення польської державності. Вже у вересні 1939 р. було знищено половину будівель. Від 1940 р. в місті було засноване гетто, в якому утримувалося єврейське населення Варшави, в квітні 1943 р. німецькі війська знищили всю територію гетто, де мешкало півмільйона людей.
А після краху Варшавського повстання столицю було просто приречено. Все населення міста було депортовано. Згідно з особистим наказом Гітлера, Варшаву слід було звести з землі, бібліотеки та музеї мали бути вивезені до Німеччини або спалені.
Коли після війни вцілілі мешканці повернулися до міста, воно майже повністю лежало в руїнах, а в середмісті залишилися тільки два будинки. Попри це, ухвалили відбудувати столицю. Однак друга світова війна підірвала засади державності Польщі, і в країні було встановлено комуністичний режим. Реставрація деяких об’єктів зустрічала різкий спротив влади – це, зокрема, стосувалося королівського замку і, звичайно ж, костелів.
Варшавська катедра св. Йоана Хрестителя, перша згадка про яку датовано ще 1339 р., була для Польщі не лише центральним храмом, а й символом державності, адже саме в ній 1791 р. було проголошено першу в Європі конституцію. Саме тому, на небажання влади долучатися до відновлення храму, кардинал Август Хлонд виголосив промову, в якій звучав заклик: "Відбудуйте Варшаву як народну святиню!" Під його егідою була створена Єпископська Рада Відбудови Костелів Варшави, яку після смерті засновника очолив кардинал Стефан Вишинський. Згодом обидва єпископи будуть поховані у святині, відновлення якої стало для них справою життя.
Таким чином, під опікою Церкви поступово відбудовувалися знищені костели, реставраційні роботи тривали аж до 80-х років ХХ ст. Тривалий термін був зумовлений не тільки станом понівечених будівель, а й перешкодами з боку влади.



Після повалення комуністичного режиму відновлені костели стають символом духовного відновлення Польщі, осередком відновлення польської державності. Цю думку свого часу дуже влучно висловив кардинал Йозеф Глемп: "Катедра св. Йоана Хрестителя – найповажніший і найстаріший храм старої Варшави, у якому Папа польського походження розпочав свою першу прощу батьківською землею… Це місце зберігає відлуння проповідей Петра Скарги, пам’ятає акт створення Комісії загальної освіти та проголошення конституції. Місце, яке завжди навчало, як служити Богу і Польщі, як захистити культуру в житті кожної людини і в житті Народу..."

Меланія ШЕВЧЕНКО

ФОТО:

Варшава: Старе Місто

Варшавська катедра св. Йоана Хрестителя

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

середа, 22 серпня 2012 р.


Анонс часопису "Католицький Вісник" № 15, 2012: "Про християнське виховання" – Gravissimum Educationi

У номері:
·      Хто має бути відповідальним за виховання?
·      Хрещені батьки та їхні обов’язки.
·      Що говорить ІІ Ватиканський Собор про виховання?
·      Чи виховує телебачення?
·      А також оголошення: Інститут св. Томи Аквінського продовжує набір студентів на 2012 / 2013 навчальний рік.



Свята Катерина Сієнська – Вчитель Церкви – подає всім своїм духовним дітям найвитонченішу науку про те, як пізнати та полюбити Ісуса Христа і Церкву. Про неї та про її духовне материнство катехиза Бенедикта XVI в рубриці Слово Папи.

Метою покарання є перевиховання особи, тож необхідно особливо турбуватися про збереження гідності кожного з в’язнів. Цю думку Папа Бенедикт XVI прагнув донести до всіх людей доброї волі, закликаючи молитися за в’язнів. Детальніше читайте в рубриці Апостольські палаци.

Що таке християнське виховання і з чого воно складається, а також хто є основними дійовими особами виховного процесу – про це говорять отці ІІ Ватиканського Собору в Декларації про християнське виховання. Докладніше на сторінках рубрики Тема номера.
Хто несе відповідальність за виховання: батьки, вихователі дитячого садка, школа, суспільство? Врешті-решт, що таке вихованість? Відповіді на ці питання шукайте в рубриці Соціум.

 Рідні батьки несуть основний тягар виховання дитини. А яка роль належить хресним батькам? Докладніше про це читайте в Темі номера.

Рубрика Моя історія розповість про плоди християнського виховання в одній з українських сімей, де з шістьох дітей двоє стали священиками, одна обрала монаше життя, а троє – родинне. А про те, чого насправді навчає телевізор, читачі дізнаються з рубрики Домашня Церква.

Скільки жив – стільки і працював. Так можна сказати про Ежена – Габріеля – Жерве – Лорана кардинала Тіссерана. Математик та літературознавець за освітою, знавець східних мов, перекладач, дослідник, історик, управитель Ватиканської бібліотеки й архіву – звідки в кардинала Тіссерана було стільки енергії та наснаги, читачі дізнаються з рубрики Обличчя Собору.

Також у свіжому номері "КВ" ви знайдете коментарі до літургійних читань і літургійний календар.

Заохочуємо не шкодувати часу й грошей на новини з життя Церкви та інформацію задля свідомого формування своєї віри.

Приємного читання!

***

"КВ" – двотижневик католиків України, до 2008 р. відомий як "Парафіяльна Газета". Кожен його номер – мов маленька енциклопедія, призначена збагатити життя Церкви в Україні та кожного українського католика зокрема. Тут є і свіжі новини з життя Церкви в Україні та світі, сучасні катехитичні матеріали, католицький погляд на культуру, суспільство та історію… Батьки та діти також знайдуть у часопису багато цікавого для свого зростання у вірі.
Запитуйте "КВ" у своїх парафіяльних кіосках або шукайте в каталозі на 2012 р. у будь-якому відділенні "Укрпошти".
Передплатний індекс – 01101, тел. редакції в Києві – (044) 503 30 22.

ДУШПАСТИРСТВО МОЛОДІ: НАВІЩО?


Коли почнемо придивлятися до душпастирства, а зокрема – в Україні, то помітимо, що певна частина людей взагалі не прагне відвідувати літургічні "маневри" (принаймні так їх сприймають), що відбуваються в наших храмах. А ще більше лякає, коли діти батьків-католиків також одного дня починають оминати Церкву десятою дорогою…



Душпастирство в наших парафіях здебільшого полягає у відправленні Святої Служби і в дуже сухій катехизації, що її вже за кілька занять не всі прагнуть продовжувати. Через те, що формація молоді відбувається тільки через таїнства, молоді люди нерідко відходять. Не всі спроможні зрозуміти, що відбувається в Церкві. Добре, коли священик має гарні керигматичні проповіді, що грунтуються на Слові Божому, але якщо і цього немає, то особливо молодь не може і не хоче перебувати в спільноті, де нічого не розуміє.
ІІ Ватиканський Собор, заглиблюючись у проблеми сучасної Церкви, пропонує душпастирство малих спільнот, які починаються з парафій. Ці спільноти, як казав Бенедикт XVI, не можуть бути альтернативою, тобто заміною парафіяльної структури. Парафіяльні групи мають ввійти в структури парафії і своєю присутністю збагачувати життя Церкви. Однією з таких груп має бути також молодь парафії, де її пастир створить специфічний клімат. Від нього залежить, як функціонуватиме конкретна спільнота.



Якось один священик запалився думкою створити при парафії Біблійне коло. Він оголосив на недільній Службі про це, запросив людей. Коли настав час зустрічі, ніхто не прийшов. Цей священик пішов до свого духовного наставника за порадою, а той йому підказав ввійти до своєї кімнати, намалювати коло, стати в його центрі і молитися, зазначаючи: такий є початок спільноти… Щоб розпочати формувати людей до молитви, пастир сам має бути в неї занурений.
Якщо йдеться про постання молодіжної спільноти, то варто пам’ятати, що молодь – це специфічна частина населення. Наприклад, молоді люди цілком інакше відчувають і переживають любов, яку їм пропонують інші. Якщо дорослому вистачить запевнення в своїй любові словами, або якоюсь прихильністю, то для молоді, каже Беррі Сент-Клер, любов – це час. Коли душпастир присвячує їм свій час, опікується, бачить у кожному особистість і старається пізнати їхні зацікавленості та потреби, то дружба між пастирем і молоддю поглиблюється.
Ілюстрацією опіки над молоддю може бути історія Мардохея, а також Естери, якою він опікувався після смерті її батьків. Перед тим як Естера стала дружиною царя Ксеркса, її опікун Мардохей щодня приходив під палац, в якому вона готувалася до того, що цар її прийме. Мардохей щодня приходив до неї і питав: як її здоров’я, чи нічого їй не бракує, загалом цікавився її життям. Так він її виховав. Згодом, коли Естера стала царицею, а ізраїльському народу загрожувала смерть, вона боялася попросити царя про змилування. І саме Мордохей, якому Естера звикла довіряти, зумів її переконати – і цим було врятовано юдеїв (пор. Ес 2, 11. 4, 1-6).
З цього можна зробити висновки: якщо священик добре виховає свою молодь, якщо перебуватиме з нею, цікавитиметься її життям, проблемами та переживаннями, то коли вони дозріють, зможе також допомагати їм робити дуже вагомі кроки. Бо перебуваючи з ними, проповідуючи їм Слово Боже і допомагаючи їм в їхніх проблемах, душпастир стає для них авторитетом, який буде для них дуже важливим, навіть коли молоді вже стануть незалежними.
Дехто робить наголос на душпастирстві молоді лише влітку, вивозячи молодих парафіян на кількатижневі табори. Там молоді люди справді відчувають, що ними цікавляться. Тільки є одне "але": прийняття молоді мусить бути постійною позицією священика, а не кілька тижнів на рік. Власне тому в парафії мусить постати молодіжна група з конкретною формацією. Ця формація має передусім ґрунтуватися на Святому Письмі. Варто насамперед розвязувати проблеми, що їх переживає молодь, – а це вимагає солідного приготування самого священика. Найкраще було б ці проблеми пояснювати в світлі Святого Письма, на прикладі біблійних героїв. Як вони давали собі раду з відкинутістю, самотністю, почуттям провини, проблемами з батьками, з приятелями. Водночас добре робити зустрічі, що пояснювали б нашу віру, і те, у що ми віримо. Якщо така формація існуватиме, то і пережиття Святих Таїнств, і адорація для молоді будуть зрозумілими і цікавими.
Дуже важливо будувати спільноту, адже ця група не може бути анонімною, де ніхто нікого насправді не знає. Для цього важливі інтеграційні зустрічі. Це може бути якийсь вид спорту, спільні розваги, прогулянки, похід, пікнік або створення музичної групи. Все це зближує – і молоді починають розуміти силу спільноти.
Опіка над молоддю вимагає багато зусиль і часу – але тільки в такий спосіб у майбутньому в наших храмах не побачимо порожніх лавок. А наші парафії свідчитимуть про те, що Христос насправді живе в наших серцях.

Отець Юстин МІЩЕНКО OSPPE,
вікарій парафії Пресвятої Діви Марії Неустанної Допомоги (РКЦ),
м.Бровари Київської обл.

ФОТО:
Опіка над молоддю вимагає багато зусиль і часу – але тільки в такий спосіб у майбутньому в наших храмах не побачимо порожніх лавок

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/