ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА МАЙБУТНЄ

Психологи б’ють на сполох: у доросле життя входить покоління, базові цінності якого формувалися в так звані "лихі 1990-ті", коли з розпадом СРСР люди втратили моральні орієнтири. Радянська система виховання виявилася недієздатною, а на що орієнтуватися – було незрозуміло. Дорослі розгубилися й не знали, як жити і виховувати своїх дітей. У повітрі зависло питання: "Хто відповідальний за виховання людини?"

Те, що стало актуальним для нас сьогодні, для отців ІІ Ватиканського Собору було очевидним на початку 1960-х. Результатом спостережень і висновків отців Собору стала Декларація Gravissimus educationi (Вагомість виховання), ухвалена на VII сесії Собору 28 жовтня 1965 р.

У Вступі до Декларації про християнське виховання наголошується на важливості не лише виховання молоді, а й на тривалому вишколі дорослих. Документ не оминає увагою соціальних змін, а також того, що питання про виховання людської гідності постає щоразу гостріше. У Вступі звернуто увагу, що зміни в політичному і соціальному житті, науково-технічний прогрес є благом для людей, але водночас несуть неабиякі виклики самій концепції виховання в сучасному світі. Питання виховання набуває дедалі більшої значущості та інституалізації. Ухвалення документів про права дітей і батьків на найвищому світовому рівні – ознака того, що світова спільнота наблизилася до усвідомлення: людина від першого моменту життя наділена гідністю і правами, що мають бути захищені. Зростає кількість учнів, зростає кількість шкіл, кількість людей, задіяних у процесі виховання. Попри багато позитивних змін, у Вступі також відзначено, що все ще багато дітей залишаються без належної опіки, не мають відповідного виховання, у якому би однаковою мірою поєднувалися рівночасно виплекана правда і любов.

Церква ж, за своєю природою, не може залишатися осторонь процесу виховання. Вона повинна дбати про ціле людське життя... бере вона свою участь і в прогресі та поширенні виховання. Тому Священний Собор проголошує деякі основні засади щодо християнського виховання, зокрема шкільного, що їх розвине ширше окрема пособорова Комісія, а Єпископські Конференції пристосують до різнорідних краєвих обставин.

Для розв’язання поставлених завдань необхідно насамперед визначитись із загальним правом на виховання та з покликанням учителів.

У першому пункті відразу ж було наголошено, що всім людям кожного роду, стану, віку, з огляду на їхню людську гідність належить право на виховання. При цьому слід ураховувати суб’єктивні та об’єктивні чинники, такі як природні таланти, стать, відмінності культури й батьківських традицій. Потрібно бути відкритим на інші народи й традиції та прагнути плекати справжній мир і єдність на землі. Справжнє виховання має на меті формування людської особи стосовно остаточної її цілі, а рівночасно на благо тих спільно, до яких належить та чи та особа.

При цьому Священний Собор заявляє, що діти і молодь мають право на те, щоб бути заохочуваними до правильної оцінки моральних вартостей та їхнього особистого сприймання, а також до щораз досконалішого пізнавання і любові Бога.

Тому Декларація окремим підпунктом дає визначення тому, що мається на увазі під поняттям "християнське виховання". У документі пояснюється, що воно має на меті не тільки... зрілість людської особи, але звертає увагу головно на те, щоб ті, хто прийняв таїнство Хрещення, були свідомі одержаного дару віри; щоб навчилися в дусі і правді почитати Бога Отця (пор. Йн 4, 23) передовсім у літургійні дні, щоб могли пристосувати власне життя відповідно до вимог нової людини, та вести його в праведності та святості істини (Еф 4, 22-24)... Важливо навчитися свідчити про Христа й прагнути допомагати поширенню християнства у світі. Тому цей Священний Собор пригадує душпастирям про тяжкий обов’язок так усе уладжувати, щоб ...християнським вихованням могли користуватися всі вірні, а передовсім молодь, що є надією Церкви.

Звісно, що за всіх глобальних цілей і завдань, покладених на виховання, потрібно дати відповідь, хто є головним вихователем молоді – надії Церкви. У колишньому СРСР доктрина радянської педагогіки проголошувала, що виховувати молодь має держава в особі школи, з допомогою батьків і середовища. Де-факто батьки були поставлені в такі умови, що, постійно працюючи на виробництві, повністю перекладали відповідальність за виховання дітей на державу. А держава (СРСР) одного дня "закінчилася", і плоди радянського підходу до виховання збираємо зараз.

Подивімося, що нам із цього приводу каже Декларація Gravissimus educationi: Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов’язок виховати своїх дітей; тож мусять бути визнані за перших і головних виховників. А цей обов’язок є такої великої ваги, що де його занедбано, ледве можна було його будь-чим заступити. Думаю, що для нас із нашим пострадянським минулим цей момент є особливо важливим. Ані двір, ані школа, ніхто інший, окрім батьків, не зможе закласти головні цінності в людський характер. Отці Собору наголошують, що саме сім’я є першою школою соціальних чеснот, яких потребує кожне суспільство. Тому важливо, щоб дитина народилася в сім’ї, освяченій таїнством Шлюбу, щоби змалечку вбирала в себе засади віри. Не забуваймо, що всі ми, християни, творимо Святу Церкву, а Церква виховує своє майбутнє через батьків, чия роль у цьому процесі є головною. Саме на батьках лежить відповідальність, чи стануть діти повноправними і свідомими членами християнської спільноти. Церква ж має бути дороговказом для всіх, хто задіяний у процесі виховання: Церква, як мати, обов’язана давати таке виховання, через яке все... життя просякло б духом Христовим, і одночасно подає вона всім народам свою співпрацю для плекання повної і досконалої людини, для блага земної суспільності та для більш гуманного формування і побудови світу.

Відповідно до цих засад, у Декларації вказуються різні засоби християнського виховання. Адже, крім батьківської родини, у процесі виховання беруть участь різні інституції, які дуже спричиняються у вишколенні духа та формуванні людини, як наприклад: засоби суспільного повідомлення, різнорідні товариства для школення духа і тіла, молодіжні спілки та, передовсім, школи.

Тому цілком логічно, що в наступному підпункті Документу йдеться про значення школи. Крім переліку завдань, які має школа у вихованні різних якостей особистості, наголошується на тому, що школа становить певний центр, у роботі якого мають брати участь родини​, вчителі, різнорідні культурні, громадські, релігійні товариства, цивільна суспільність та вся людська спільнота. А тому ті, хто працює у школах, мають особливе покликання, яке вимагає окремих прикмет духа і серця, дуже пильної підготовки та постійної готовності до оновлення і пристосування.

За всього цього не треба забувати про права і обов’язки батьків, які повинні мати свободу вибору школи, вихователів, типу освіти. Місцева ж влада повинна докласти максимум зусиль для забезпечення цієї базової свободи батьків – вибору відповідно до свого сумління школи для своїх дітей. Попри це, сама держава повинна зберігати право дітей на відповідне шкільне виховання, подбати про здоров’я учнів.

При тому, що Собор не заперечує, ба наголошує на важливості державного регулювання питання шкільництва, Декларація нагадує про необхідність присутності морального і релігійного виховання в усіх школах. Забезпечення якого певною мірою має взяти на себе Церква в тій чи іншій формі. Треба, щоб Церква... окремою любов’ю і поміччю огортала тих усіх і численних, що навчаються у некатолицьких школах. Це має відбуватися за участі батьків, учителів, вихователів, які, належачи до лона Церкви, можуть працювати в некатолицьких інституціях, але своєю діяльністю, поведінкою, прикладом поширюватимуть принципи християнського виховання в некатолицьких освітніх закладах.

Зрозуміло, що окрему увагу Декларація приділила католицьким освітнім закладам різних рівнів і різного призначення, починаючи від дошкільної підготовки й закінчуючи католицькими університетами і факультетами, які тим паче повинні нести слово правди й любові до всіх, хто приходить до них по знання та особистісне формування. У документі наголошується, що католицькі інституції мають бути відкриті для всіх, доступ до них нехай буде легкий для учнів, що дають кращі надії, хоча вони і бідніші, а передовсім для тих, хто походять з нових націй.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Текст Декларації цитується за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996)

ФОТО:

Виховання багато в чому нагадує роботу у винограднику – аби отримати певні плоди, треба докласти багато зусиль

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПОТРЕБА ВІРУЮЧИХ ФАХІВЦІВ

Продовжуємо публікацію уривків із книги "Діти Собору ставлять питання". Сьогоднішній герой публікації – святої пам’яті єпископ Ян Храпек (1948-2001), доктор теології, член Колегії консультантів Папської Ради у справах засобів масової інформації. Питання ставлять Аліція Висоцька, Томаш Вишчицький і Кшиштоф Войчеховський.

У тексті декрету "Inter mirifica" з’являється визначення "засоби суспільного повідомлення думки". Чому не скористалися найбільш популярними визначеннями "засоби масової інформації", "mass media" тощо? Що означає ця термінологічна різниця?

У визначенні "засоби масової інформації" прихований засновок, що переконаннями й поведінкою людей можна довільно керувати. Церква свідомо протистоїть такому спрощеному поглядові.

Словом "засоби" наголошують на тому, що діяльність преси, радіо, телебачення залежить від того, ким вони застосовуються, з якою метою і який зміст передають. Адже це лише "засоби", які служать розмаїтим цілям. Те, чи буде прийнято переданий зміст, залежить від багатьох факторів – не лише від бажання надавача інформації.

Важко заперечити, що саме під впливом ЗМІ здійснилося надзвичайне уодноманітнення культурних і звичаєвих зразків.

Так, із досліджень впливу засобів суспільного повідомлення виходить, що вони дуже сильно впливають на нашу зовнішню поведінку. Адже вони можуть уодноманітнити стилі поведінки чи одягу. Проте інакше виглядає вплив змісту ЗМІ на більш глибокому рівні. Людина приймає передусім ті речі, які узгоджуються з її наявним досвідом.

Але острах перед уодноманітненням світу, принаймні в зовнішньому шарі, не видається ані перебільшеним, ані неактуальним. Чи можна від цього захиститися, поважаючи водночас завжди сильно наголошуване Церквою право на інформацію?

Ця дуже важлива проблема постала не лише перед Церквою. Але я не був би тут песимістом. Для того Господь Бог дає нам різні здібності, а передусім – інтелект, щоби ми використовували їх для захисту від загроз.

ЗМІ підпорядковані законам вільного ринку, але Церква, переповідаючи слово Боже, послуговується цілком іншими категоріями. Чи у зв’язку з цим повинна Церква брати участь у грі, правила якої для неї є неприйнятними?

Чи обов’язково ринок повинен бути ворогом Церкві? Так, сьогодні їй загрожує передусім хижацький характер ринку. Церква нині повинна виробити методи присутності у світі, захопленому ринком і економікою. Церква має зробити більш людяними наявні на ринку й в економіці закони, а також використовувати економіку для євангелізації. У Середньовіччі люди, які отримували прибуток, опікувалися справами милосердя, підтримували культуру, будували церкви, сиротинці, лікарні, бібліотеки. Я думаю, ми маємо рухатися в тому ж напрямі.

Великою небезпекою є оцінка ЗМІ лише згідно з комерційними критеріями. Так, ці критерії є вагомі: коли щось добре продається, це означає, що воно задовольняє потреби великої групи людей, не можна про це забувати. Але не можна й зупинитися на цьому.

У такому разі чим є "добра преса", сприяти якій закликає Декрет?

Як на мене, це та преса, яка шанує споживача, його переконання й цінності, які він визнає. Така повага не має нічого спільного з дешевою домовленістю з читачем, легким компромісом. Також повага може виражатися в належній полеміці. Добра преса будує простір порозуміння між людьми. Крім того, вчить людей думати. Це має бути преса на високому професійному рівні.

А добра католицька преса?

До того, що я тільки що сказав, додав би, що добра католицька преса мусить бути вірною всьому навчанню Церкви й проголошуваним нею моральним засадам. Католицька преса повинна сіяти братерство, надію і мир, а також уміти полемізувати у євангельський спосіб, тобто без ненависті.

Декрет стверджує, що обговорення, опис, представлення морального зла, також і у ЗМІ, може служити глибшому пізнанню й аналізу людини, але ці засоби мають підпорядковуватися моральним засадам. Чи не звучить це як наказ моралізаторства?

Звісно, не можна не показувати проявів зла, але при цьому потрібна певна етична вразливість. Критерієм вибору матеріалу в пресі, у фільмі, на телебаченні не має бути лише сенсаційність. Це може звучати моралістично, але я сказав би, що правда повинна подаватися зі співчуттям до людських страждань і з відповідальністю за споживача.

Підготувала Катерина Рассудіна

ФОТО:

Ось таким єпископ Ян Храпек лишився в пам’яті своїх співвітчизників… Усміхнений друг дітей, відкритий на добрі медіа-ресурси. Малюнок К. Мондель, http://www.madel.jezuici.pl

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БУТИ ВДОМА

За свою історію Церква пережила різні зміни. Будучи сталою структурою з міцними традиціями, вона весь час еволюціонує й розвивається. Це стосується багатьох питань, зокрема й апостольства мирян, яке стало предметом особливо прискіпливої уваги Собору.

Apostolicam Actuositatem – Декрет про апостольство мирян – є документом, який, правду кажучи, нагадує нам, чим є апостольство, чого мають прагнути християни, об’єднані в Містичному Тілі Церкви. Уже на початку Декрету нам нагадують, що християни мають гуртуватися, особливо за наших часів (слід врахувати, що від ІІ Ватиканського Собору минуло півстоліття, тож ситуація ще більш актуалізувалася для нас із вами). Нас закликають брати до уваги зростання населення планети й науково-технічний прогрес. З огляду на сучасні можливості телекомунікацій і соціальних мереж, це особливо стосується нас тут і тепер.

Розділ І, Про покликання мирян до апостольства, нагадує нам засади Вселенської Апостольської Церкви: кожен християнин, покликаний бути апостолом Христовим, повинен щодня, щомиті дбати про навернення до Ісуса, про поширення віри у Святу Трійцю, про пізнання Правди тими, хто ще перебуває на шляху до Бога.

Думаю, що всім нам потрібно пам'ятати, як каже Декрет, що на всіх християн покладено важливе завдання: трудитися заради того, щоби Божественну звістку спасіння пізнали й прийняли всі люди по всій землі. Це має бути під силу лише всій християнській спільноті, об’єднаній разом, і миряни не можуть перекласти це завдання на плечі богопосвячених осіб.

Розділ ІІ, Про задачі апостольства мирян, указує на те, що кінцевою метою є порятунок людства. Христос прийшов, щоби врятувати світ. Ті ж, які йдуть за Ним, не повинні ані на мить забувати про свою місію, що її апостоли успадкували від Сина Божого і передали своїм послідовникам. Божий задум щодо людства полягав у тому, щоб люди в мирі творили й невтомно вдосконалювали порядок усталених речей. Людина не повинна забувати, що Бог є Творцем і закликає нас до творчості. Тож миряни не повинні закопувати свої таланти, а навпаки, мають розвивати їх і заохочувати інших до розкриття свого потенціалу.

Миряни повинні взяти на себе обов’язок оновлення поточних справ. Повинні піклуватися, щоб Церква не була поза суспільством. Повинні дбати, щоби почуватися громадянами не лише у своїх країнах, а й щоби бути повноправними громадянами Містичного Тіла Церкви. Декрет нагадує, що сучасні засоби комунікацій сприяють тому, щоб Церква набула вселенського поширення, а її громадяни почувалися справді єдиною родиною попри фізичні політичні кордони.

Розділ ІІІ вказує на різні сфери апостольства, що випливає з людського різноманіття. Церква складається з чоловіків і жінок різного віку, різних національностей, і кожен із нас повинен знайти в Церкві своє місце, свою посильну працю, щоб якнайповніше розкрити свої таланти. У цьому розділі нам нагадують, що в церковних спільнотах участь мирян є настільки необхідна, що нормальна діяльність парафій без діяльності вірян просто неможлива. Не можна також забувати про апостольство подружжя. Церква заохочує, щоб в апостольській діяльності знаходили своє місце й подружжя, адже християнська родина є основою Церкви майбутнього. У подружжі виховується молодь, а молодь зі своєю енергією, сміливістю, відкритістю якнайкраще прислуговується для розбудови Церкви згідно з викликами часу.

У Декреті йдеться про різні способи апостольства, коли кожен несе Христа відповідно до своїх здібностей, можливостей, талантів. Мирян заохочують до розпізнання свого покликання, свого шляху до апостольства. Адже кожен із нас є унікальним і має свій особливий талант. Як немає двох однакових людей, так і немає двох однакових шляхів і способів апостольства.

Проте не можна забувати про важливість підготовки до апостольської діяльності. Важливою є катехизація, важливим є навчання, важливо пережити, пропустити крізь своє серце, свою душу і свій розум науку Христа, і лише тоді брати на себе сміливість нести цей дар іншим.

ІІ Ватиканський Собор своїм Декретом про апостольство мирян наголошує на тому, що Церква – наш спільний дім, і ми разом маємо про нього дбати. Миряни не є в ньому гостями, а тому відповідальність за нього лежить і на них також.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ГРОМАДЯНИ ЦЕРКВИ

"КВ" продовжує публікувати уривки з книги "Діти Собору ставлять питання". Сьогодні ми познайомимося зі Станіславою Ґрабською (1922-2008) – публіцистом, католицьким діячем, авторкою трьох книжок і багатьох статей із теології й етики, першою жінкою, яка стала доктором теології в Католицькому Університеті в Лувені. Про апостольство мирян у контексті ІІ Ватиканського Собору з п.Станіславою розмовляють Ельжбета Адамяк і Юзеф Маєвський.

У чому полягає перелам у вченні Церкви про мирян і що до нього привело?

Собор являв собою перелам із багатьох поглядів. Якщо узагальнити, він визнав значно більшу роль мирян у житті та місії Церкви. До Собору цю роль описували як цілковито пасивну.

Новизну вчення Собору про мирян ми знаходимо також у Конституції про Боже Одкровення. Тут говориться, що Традиція – як щоразу більше розуміння Одкровення – зростає в Церкві протягом століть не лише через учення Учительського Уряду і твори біблеїстів, але й шляхом міркувань світських вірних.

Як бачимо з цього, Собор навчає, що миряни також творять Церкву. Вони не є клієнтами Церкви, як це розуміли доти, миряни не лише перебувають у Церкві, а – разом зі священиками, монахами і монахинями – є Церквою.

Подібні інтуїції з’являлися у вченні ще до Собору?

Звісно. Так, заснування руху "Католицька Дія" уже було свідченням цього, хоча його трактували як світське продовження праці священика в галузях, до яких у нього не доходять руки. Миряни могли працювати за мандатом єпископа, тобто вони перебували під постійним керівництвом, опікою ієрархії. Проте в документах Собору ми знаходимо зауваження про різні форми діяльності мирян: за мандатом, але і на власну відповідальність у зв’язку з ієрархією. Це абсолютно нова можливість організації товариств.

Ви хочете сказати, що до Собору вважалося, що місія світської особи закорінена в місії єпископа?

Так. Миряни були "руками" єпископа. Їхня місія мала виходити з місії ієрархії. Проте Собор підкреслює, що миряни покликані і послані безпосередньо Христом! Це здійснюється у святому хрещенні. Можна сказати, що, згідно з повчанням Собору, якоюсь мірою місія єпископа закорінена в місії всіх християн у тому сенсі, що єпископ виконує роль стосовно спільноти вірних і для цієї ролі отримує свячення. Або що апостольська безперервність Церкви – це не лише безперервність свячень, а передусім безперервність хрещення.

Як би Ви пояснили світській людині про значення того, що вона належить до Церкви, що є Церквою?

Це означає, що людина – її громадянин, так, як є громадянином своєї країни. Я – громадянка Польщі, але це не означає, що я прем’єр-міністр. Я – громадянка Церкви, але це не означає, що я єпископ. Як громадянка Польщі я несу відповідальність за Польщу, як громадянка Церкви – за Церкву. Це означає, що, помітивши якісь проблеми або недоліки, я намагаюся їх здолати. Якщо не впораюся – залучаю інших, діємо разом. Або йду до настоятеля чи навіть до єпископа.

Що треба робити, щоб миряни відчули відповідальність за Церкву?

Надавати їм поле для діяльності в Церкві. Людина почувається відповідальною тоді, коли щось вирішує. У нашій Церкві, з одного боку, пасивність багатьох мирян зміцнює у священика відчуття, що йому немає про що з ними говорити; а з другого – нехіть священиків надавати поле для діяльності є причиною відстороненості мирян.

Що треба робити в такому разі? Я думаю, ідеться про розуміння свого місця як  духовенством, так і мирянами. І ті, й інші зустрічаються з Богом і у світі, і на Літургії. Тільки акценти тут різні. Миряни мають особливу харизму діяння у світі, особливий дар залучення у світ і через це залучення – дар зустрічі з Богом. Харизма мирянина – це зустріч зі світом, де він створює нові речі, де формулює політичні й економічні програми, де має бути християнином-підприємцем, лікарем, учителем – не лише для віруючих, але й для невіруючих також. Цю свою зустріч зі світом світський християнин мусить вносити в Церкву, молитву за цей світ – у Літургію, пам'ять про нього – до молитви.

Які головні риси світської духовності Ви могли б запропонувати?

По-перше, розуміння світу як місця зустрічі з Богом. По-друге, активне слухання Слова Божого, читання Святого Письма, представлення своїх (світських!) проблем Святому Письму і впровадження у своє буття у світі життя Письмом. Третій аспект – Літургія для життя, а не життя для Літургії; Літургія в житті й для життя. Звідси випливає потреба родинної Літургії, родинного свята. Молитва світської людини не повинна полягати у викиданні з думок світських справ, щоби зосередитися на одному Святому Письмі. З цим, власне, багажем, з цим мішком світських справ, я приходжу та висипаю його перед Богом…

Уривок з інтерв’ю. Адаптація та переклад Катерини Рассудіної

ФОТО:

Станіслава Ґрабська (у центрі) з 1956 р. брала участь у діяльності польського Клубу католицької інтелігенції (з сайту: www.drumbun.kik.waw.pl)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАСАМПЕРЕД – ОБОВ’ЯЗОК

16 квітня 1927 року, Великої суботи, у баварського поружжя Йозефа та Марії Рацінгерів народився другий син. Дитину булу охрещену усього за чотири години, новою, тільки-но освяченою водою. На народження молодшого брата з нетерпінням очікував старший на три роки брат Георг. Цього року молодший з братів Рацінгерів, Йозеф, – нині відомий всьому світові як папа-емерит  Бенедикт XVI, – відзначає 85 років з дня народження.

Родина Рацінгерів переїхала 1929 року у Тітмонінг, що в околиці річок Інн та Сальзах, що їх Папа донині згадує як країну мрій свого дитинства. Для малого Йозефа тут все було наповнено романтикою, а особливо його захоплювали яскраво освітлені та оздоблені дo Різдва вітрини магазинів.

Брати вже досить рано знали, ким хочуть бути у житті. Але це не була професія поліцейського чи машиніста поїзда, про які мріяло багато їхніх ровесників. Георг хотів стати кафедральним капельмейстером. Йозеф довго мовчав, але, побачивши кардинала, що приїхав з візитом до його рідної парафії, був так вражений пурпуровою мантією, що упевнено сказав: "Я теж буду кардиналом!"

Десятирічний Йозеф 1937 року розпочав навчання в гуманітарній гімназії в Траунштейн, де між іншими дисциплінами вивчав також грецьку та латинську мови. Він був зачарований давньогрецькими філософами та латинськими класиками, а також математикою. Хоч і важкі тоді були часи у Німеччині, і до школи потрібно було добуватись пішки хвилин тридцять, але пізніше кардинал Рацінгер із великою вдячністю згадував своїх невтомних вчителів. Як же знадобилась йому та латина під час сесій ІІ Ватиканського Собору! Святе Письмо теж важко зрозуміти без грецького оригіналу.

Однокласники з любов’ю згадують Йозефа, оповідають, що він був несміливим, хоча й найкращим учнем у класі. Охоче розповідають, як завжди він щось читав, все знав, допомагав їм зрозуміти та виконати домашні завдання, а навіть давав щось списати. Був дуже зібраним, мав чітко організований план дня і все робив з гаслом: "Насамперед – обов’язок". Улюбленою грою була Служба Божа, а міністрантками були його однокласниці. Брати не хотіли вступати до Гітлерюгенду, тому мусіли сплачувати додаткові шкільні внески, на які мати заробляла тяжкою фізичною працею на сезонних роботах. Цей період був дуже тяжким для їхньої родини. За все своє дитинство діти ніколи навіть не спробували шоколаду. Але друзі родини Рацінгерів згадують їхню щирість та доброзичливість, надзвичайну гостинність. Брати та їхня сестра Марія пронесли тепло свого дому та щиру дружбу через усе життя.

За кілька днів до закінчення війни Йозеф, повертаючись до Траунштейну, натрапив на двох солдатів, які мало не застрелили його, вваживши його за дезертира. Але зглянулися на хлопця, помітивши, що він поранений, і дозволили йому втекти.

Йозеф щиро радів, що Господь дав йому пережити ту шалену війну, а наприкінці 1945 року вступив до семінарії у Фрейзінгу (Баварія). Він ніколи не здавався занадто побожним студентом, запам’ятався однокурсникам своїми жартами. Однак завжди мав прагнення бути хорошим християнином. У червні 1951 року Йозеф та Георг отримали священицькі свячення. У ту мить, коли старенький архієпископ Міхаель Фаульхабер – той самий, чиє вбрання колись так вразило молодшого брата, – поклав руки на нововисвячуваного, під склепіння катедри залетіла малесенька пташка і почала весело виспівувати. Йозеф розцінив це як підтвердження того, що він є на правильному шляху.

Пропрацювавши рік вікарним священиком в Монахіумі, отримав пропозицію викладати в семінарії, що її закінчив сам. Це був важкий вибір, бо, хоча молодий священик і мав велике прагнення до науки, але він дуже любив своїх парафіян і бачив важливість своєї присутності серед них. Отець Рацінгер вперше виступив з професорської кафедри, маючи всього 27 років. Його студенти були на кілька років молодші, а набагато старші від нього колеги слухали його недільні проповіді в кафедральному соборі, ховаючись за колонами.

Професор Рацінгер славився тим, що читав лекції з пам’яті – так чітко, ніби вони мали одразу іти до друку. Студентам здавалось, що він знає все. З’явився навіть термін "феномен Рацінгера" – опора на медитативне та рефлексивне мислення, що впадає слухачеві до серця. Його вміння говорити і духом, і емоціями у поєднанні з красномовністю будило щирий і необмежений подив. При цьому він завжди знав можливості своїх студентів і ніколи не запитував на екзаменах того, що вони не знали.

Про нього ходили легенди, але він був і залишився скромною людиною. І хоча іноді він формулює гострі висловлювання, то тільки тому, що не погоджується з поширеними у світі помилками чи справжніми нісенітницями. А ще Папа і донині вміє знайти час, щоб зіграти на фортепіано свою улюблену музику.

Наталія КАРПОВА

ФОТО:

"Занурення у таємницю Воскресіння, від самого початку мого життя, завжди наповнювало мене великою вдячністю, бо було передусім знаком благословення". Йозеф Рацінгер.

(Родина Рацінгерів. Йозеф – крайній праворуч)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ В ЖИТТІ МАРІЇ

Перед вами уривки з проповіді владики Ярослава Приріза, єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ця проповідь, виголошена кілька років тому з нагоди прощі до с.Зарваниця, розкриває роль Богородиці як Матері Церкви в історії спасіння.

Нині Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після Свого Вознесіння на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж усього свого життя, від першої його хвилини, досвідчувала дію Святого Духа. Через Неї – Свою Наречену і Свій Храм – Господь освячує і дарує радість іншим людям.

Підтвердження цієї істини можемо знайти у Святому Письмі. Після Благовіщення, що стало особистою П’ятидесятницею в житті Марії, вона поспішає в гірську околицю, у місто Юди, ввійшовши в дім Захарії, вітає Єлисавету. І як почула Єлисавета привітання Марії, здригнулася дитина в її лоні, і Єлисавета сповнилася Святим Духом (Лк 1, 39-40). Християнське Передання від самих початків бачить у цій події сповнення слів ангела про Йоана Предтечу, промовлених до його батька Захарії: "Бо він буде великий в очах Господніх… і сповниться Духом Святим вже з лона матері Своєї" (Лк 1, 15).

Освячення і зішестя Святого Духа на Йоана Хрестителя пов’язане з присутністю Марії. Сущий в її лоні Христос очищує, дає Духа і радість. Цим Духом наповнюється після привітання Марії також Єлисавета. Отже, як бачимо, у домі Захарії відбулося справжнє зішестя Святого Духа. Розповідь про відвідини Пресвятою Богородицею своєї родички Єлисавети містить у собі одну з радісних новин християнства. Дух Святий освячує і просвічує через Марію Єлисавету – для цього достатньо одного її слова, її привітання. Освячення Йоана і Єлисавети – це не одноразова подія, вона повторяється завжди, навіть і в нашому житті, якщо ми захочемо прийняти Марію до свого дому, до свого життя так, як це зробила Єлисавета, так, як це зробив Йоан Богослов.

В іншому місці Святого Письма ми бачимо Марію, яка разом із Христовими апостолами після Його Вознесіння на небо перебуває на молитві в сіонській горниці. У Діяннях апостолів про це читаємо: "Тоді вони повернулися в Єрусалим з гори, що зветься Оливною… Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами" (Діян 1, 12-14). Своєю молитвою Богоматір випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом із Матір’ю Ісуса.

Образ Церкви, яка молиться разом із Марією, підкреслює першість і виняткове значення молитви. Після того, як учні Христові розлучилися зі своїм Учителем на Оливній горі, вони не розпочали апостольської діяльності відразу, а пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа, зберігаючи заповідь Господню: залишатися у Єрусалимі, поки не зодягнуться силою з висоти. Як бачимо, передусім найважливіша сама молитва!

Так само було і в житті Ісуса. Його месіанському служінню передували молитва і дар Святого Духа. Євангеліст Лука оповідає: "Коли Ісус, охрестившись, молився, відкрилось небо, і Святий Дух у тілеснім вигляді, немов голуб, зійшов на нього…" (Лк 3, 21-22). Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли. Саме тому після Його Вознесіння вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Наслідком цієї молитви стало те, що Дух із шумом відчинив двері горниці – і тоді Його силою і благодаттю розпочалися великі діла ранньої апостольської Церкви: свідчення, проповідь, навернення народів. Це чудовий урок для нас! Якщо діяльність буде стояти на першому місці, а молитва, усамітнення десь на самому кінці, то плоди нашої праці будуть дуже бідними. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва.

По-перше, ця молитва є однодушною. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить, аби усунути з наших родин, із наших парафіяльних спільнот, із Церкви поділи, ворожнечу й непорозуміння. Христос перед Своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для Своєї Церкви: "Щоб усі було одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані" (Йн 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.

Молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії, була пильною і тривалою. Це терпеливе молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі й мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не лише їхні серця, а й воля. Тут маємо перед собою приклад наполегливої молитви, якої нелегко навчитися. Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах!

Іншою складністю є також те, що ми не завжди знаємо, про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння. Апостоли просили дару Святого Духа. До цього прохання заохочує Спаситель також і нас, запевняючи, що Отець дасть Святого Духа тим, хто про це просить (Лк 11, 13). Дар Святого Духа – це найбільший з усіх дарів, тому саме про нього належить перш за все благати Бога. Разом зі Святим Духом прийдуть до нас любов, радість, терпеливість, мир, доброта, милосердя, лагідність.

І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона – Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом із нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви й донесла їх своєму Синові…

Повний текст читайте на офіційному сайті Самбірсько-Дрогобицької єпархії: http://www.sde.org.ua

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ШЛЯХ ДО ДІАЛОГУ НА СХОДІ

Як Святий Престол заснував Конгрегацію у справах Східних Церков? Що робить ця папська інституція? Що ми знаємо про кардинала-префекта Леонардо Сандрі? Отже, коротко – про історію та сучасність відносин між Святим Престолом та Східними Католицькими Церквами.

Конгрегація у справах Східних Церков за дорученням Вселенського Понтифіка опікується тими Католицькими Церквами, які служать не за латинським літургійним обрядом. Ця інституція покликана постійно контактувати зі Східними Католицькими Церквами, щоб допомагати їм і сприяти їхньому розвитку в рамках апостольської діяльності Вселенської Церкви. Конгрегація координує роботу трьох експертних комісій: літургійної, з вивчення християнства на Сході, а також комісії у справах духовенства та душпастирства.

Конгрегація складається з керівника – кардинала-префекта, 27 кардиналів, одного архієпископа і чотирьох єпископів, які входять до складу Конгрегації за призначенням Папи Римського. Також до складу Конгрегації входять глави Східних Католицьких Церков, серед яких – Блаженніший Святослав Шевчук, Батько і Глава УГКЦ.

"Схід – діло Боже"

Історія Конгрегації у справах Східних Церков сягає XVI століття. Тоді на престолі святого Петра перебував папа Григорій XIII, знаний також і тим, що запровадив тип календаря, пізніше названий за його ім’ям григоріанським.

1573 року папа Григорій XIII створює прообраз майбутнього дикастерію – Конгрегацію у справах греків, яка мала реформувати Василіянський Чин, а також надавати підтримку візантійському літургійному обряду.

Наступна важлива дата в історії Конгрегації переносить нас уже в XVII століття, а саме: у 1622 рік, у часи правління папи Григорія XV. Усього лише за два роки понтифікату він устиг багато зробити: проголосив святим творця Ордену єзуїтів Ігнатія Лойолу, зробив паризьким кардиналом майбутнього главу уряду Франції Армана Рішельє. Що стосується безпосередньо нашої теми, то й вона не пройшла повз увагу понтифіка. Спеціальною буллою Incrutabili Divinae Providenciae ("Незбагненне Боже Провидіння") того самого 1622 року папа доручив опіку Східними Католицькими Церквами щойно створеній Конгрегації поширення віри (Propaganda Fidei). Ця папська інституція опікувалася всіма місіями католиків поза Італією.

Минуло ще п’ять років – і 1627 р. папа Урбан VIII створив у складі Конгрегації поширення віри спеціальну Комісію з обрядів Сходу.

Новітні часи

Як самостійна структура в межах Римської курії, Конгрегація для Східних Церков постала лише 1917 року, за понтифікату папи Бенедикта XV. Її було засновано рескриптом у формі моту пропріо Dei Providentis ("Божественне Провидіння"). Далі римські папи змінювали й модифікували Конгрегацію. 1967 року її назву було змінено на "Конгрегацію у справах Східних Церков". Такою вона лишається й досі.

Нині Конгрегація у справах Східних Церков має широке коло обов’язків, адже церков нелатинського обряду (візантійський, мелькітський та інші) досить багато, а їхня географія розлога – від Балкан з їхньою релігійною строкатістю до Ефіопії та Єгипту, де зародилися перші християнські громади, і до Сирії, Іраку та Лівану, де зараз головне – це встановлення миру.

Людина з Аргентини

Нинішній очільник Конгрегації – людина "з-за океану", аргентинець Леонардо Сандрі. Він довгі роки був помічником Папського державного секретаря, кардинала Анжело Содано.

Народився Леонардо Сандрі 1943 р. в Буенос-Айресі. Почав осягати основи теології, пройшовши довгий шлях навчання спершу на Батьківщині – у семінарії й на факультеті теології, а далі – у Римі, де навчався в Григоріанському університеті та Папській академії, яка готує дипломатичні кадри для Святого Престолу.

Він став нунцієм 1974 р. За майже 30-річну кар’єру дипломата представляв Святий Престол і Папу в багатьох країнах: від Мадагаскару до Венесуели. Поєднував цю роботу з посадами в Папському державному секретаріаті.

Другий етап кар’єри Сандрі розпочався 11 жовтня 1997 р., коли він став єпископом та отримав архієпископський титул від папи Йоана Павла ІІ. До 2000 року ще був на дипломатичній службі, але невдовзі отримав посаду заступника Папського державного секретаря, ставши, таким чином, правою рукою Анжело Содано. Обіймав цю посаду сім років, а 2007 р. змінив сирійця Ігнатія І на посаді кардинала-префекта Конгрегації у справах Східних Церков.

Сьогодні кардинал-префект Конгрегації у справах Східних Церков, використовуючи свій досвід єпископа й папського дипломата, має шукати баланс між Європою, Африкою та Близьким Сходом, між мусульманами, православними і католиками. Звісно, це не просто, і лише шляхом діалогу між конфесіями можливо створити належні умови для існування Східних Католицьких Церков, адже, як відомо, Схід – то справа делікатна.

Анатолій МАКСИМОВ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com

ДОРОГОЮ В КОХАВИНО

"Ти ж обіцяла сюрприз…" Хлопчик нетерпляче поглядав на матір, а у вікно вже зазирав похмурий ранок. Жінці довелося похапцем підніматися з ліжка, мерщій згадуючи, що ж таке вона могла пообіцяти малому, поки вони їхали до Жидачева.

Нарешті пригадалося. Автобус плентався зі Львова до Жидачева, де стривожено чекала бабця, здивована раптовим приїздом дітей. Так, вона точно обіцяла йому "сюрприз", аби хоч якось відволікти від причин неочікуваного переїзду.

– Обіцяла! Ми підемо в паломництво. Згода?

Великі очі хлопця стали ще більші.

– У паломництво? То треба і священика, і прочан…

– Священик знайдеться на місці, а ми разом із бабцею чим не прочани? Вона обіцяла розказати цілу історію про те місце, де вона народилася.

– Так що тут, у Жидачеві, розповідати!

– А от і не в Жидачеві. У Кохавино – це тут неподалік.

– Ма, а може, тато приїде, і ми разом підемо…

І от як було пояснювати, що тато після останньої сварки взагалі навряд чи кудись приїде?

– Так, досить розмов. Ми з бабусею йдемо. Ти з нами чи корови пасти?

Поки йшли дорогою, малий випитав у бабці всі подробиці про "таємну" батьківщину, яку совєти так ревно оберігали від прочан ще з 1940-х років. Виявилося, що в далекому ХVII ст. тут проїжджала вельможна пані, власниця міста Руда, що було поблизу. Коні стали й не бажали рухатися далі, поки пані не вийшла з карети. На старезному дубі вона побачила образ Богородиці з Немовлям, який невідомо як тут опинився. З часом Кохавинська Богородиця "переїхала" до парафіяльної церкви, пізніше ікону визнали чудотворною – перед нею збиралися прочани з усього світу, тут заснували монастир. Люди йшли пішки і їхали, з вірою молилися – і зцілювалися їхні душі й тіла. Покійна мама бабці навіть пошепки розповідала, як збирала квіти, якими було вкрите все Кохавино, коли 1912 року ікону коронували папськими коронами. Ця святиня завжди була рідною як для римо- і греко-католиків, так і для львівських вірмено-католиків, яких колись було тут багатенько.

– Бабцю, ти і з мамою сюди ходила?

– Щороку. Спершу з дідусем, потім – і з мамою та твоїми дядьками. Але тишком-нишком…

Коли на Львівщину прийшла радянська влада, Кохавино прибрали з усіх карт, адміністративно з’єднавши з Гніздичевом. Ще до того ікону Богородиці монахи-єзуїти вивезли з Кохавино до Польщі, щоб уберегти. Тепер у Кохавино її копія, а монастир зі здобуттям Україною незалежності відновили вже отці-редемптористи.

Раптом малий закричав: "Онде вже церква!" – і хутчіш побіг уперед. А бабця дещо стривожено дивилася на свою – таку дорослу вже та згорьовану – дитину.

– А що, дочко, може, ти б до сповіді сходила?

Час у монастирі пролетів швидко, уже треба було збиратися додому. Після Літургії наші прочани з легкістю крокували додому. Аж поки в мами не дзенькнуло повідомлення в мобільному. Висвітилося: "Чоловік". Руки тремтіли, і вона з п’ять разів перечитала одні й ті самі рядочки: "Вибач, дурне я наговорив… Їду до вас".

Софія СЕРЕДНЯНСЬКА

ФОТО:

Кохавинська святиня (фото з сайту http://pilgrimage.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БЛАГАННЯ ПРО МАЙСТРА

Як розуміти сам термін "виховання", ба більше – "християнське виховання"? Яка роль батьків у цьому процесі? А як щодо вчителів? Про це Ельжбета Осевська і Томаш Охіновський розмовляють з о. Янушем Тарновським (нар. 1919), професором педагогіки, викладачем педагогіки у Митрополичій духовній семінарії у Варшаві, професором Академії католицької теології.

Існує думка, що весь ІІ Ватиканський Собор треба розуміти як важливу педагогічну подію, як виховну дію щодо Церкви та світу. Чи згодні Ви з такою думкою?

Це залежить від розуміння терміна "виховання". Ми можемо розуміти його вузько й застосовувати щодо дітей та молоді або широко – і тоді маємо на увазі не лише молодих, а й усе людство. У цьому розумінні весь Собор був виховною подією.

Ми часто маємо проблеми з розрізненням головних термінів – таких як загальне, релігійне, християнське, католицьке виховання.

Релігійне виховання відбувається тоді, коли центральною цінністю є релігія, будь-яка. Сутність християнського виховання полягає в тому, що верховною особою є Ісус Христос, тоді як католицьке виховання стосується Христа, який діє в Церкві.

Особливе місце у вихованні Декларація визнає за батьками. Проте нині зміни в родинному житті викликають питання, чи родина продовжує бути і буде першим (не лише хронологічно, а й у порядку значущості) осередком християнського виховання?

Церква проголошує, що батьки – це перші вихователі, але це не надто узгоджується з теперішньою ситуацією, бо в католицькому вихованні з батьками дуже мало співпрацюють. Так само і катехити не турбуються про те, щоби запросити батьків, дізнатися про їхні поради, клопоти, проблеми.

Але чи підготовлені батьки до такої співпраці?

Я боюся, що досить небезпечно вважати, ніби батьки не підготовлені й ми їх удосконалимо. Ще невідомо, чи не треба вдосконалювати нас. Тому я радше говоритиму про консультації, спільну діяльність, а не про повчання. Відомо, що батьки дають таке виховання, яке отримали у власному домі.

Ми говорили про допомогу з боку Церкви, а які функції можуть виконувати інші виховні інституції?

Родину не можна замінити жодною іншою інституцією, адже, окрім патологічних випадків, у ній панують дуже сильні зв’язки. Інша справа, якщо родина цілковито патологічна.

Як Ви бачите проблему шкільництва й освіти вчителів?

Ми маємо справу з підтвердженим занепадом авторитету вчителя, але здебільшого всі авторитети, пов’язані лише з виконуваною функцією в суспільстві, похитнулися, так само й авторитет духовної особи. Величезні шанси мають авторитети, що постають з особових цінностей, оскільки в усьому світі лунає благання про майстра, пошук майстра. У своїх пошуках люди, однак, часто помиляються і вибирають за вчителів звичайних ідолів, дивуючись їхнім зовнішнім рисам або успіхові, досягнутому в різних сферах. Для вчителя дуже важлива професійна компетентність, а передусім уміння налагодити контакт.

Виховання надзвичайно складне, але радість отримують ті, хто любить дітей. Прикладом тут може бути Януш Корчак, який заглибився у світ дитини, почувався в ньому, як у своєму, – у цьому полягає мистецтво. Для педагога важливе теж вправляння та поглиблення свого знання. Мистецтво виховання полягає і в одночасному поєднанні теорії та практики. Практика має підтверджувати теорію.

Згідно з Декларацією, присутність Церкви в галузі освіти особливо виявляється у католицькій школі. Чим повинна характеризуватися католицька школа?

На мою думку, важливим є високий рівень знань, але також і вільне висловлювання поглядів, не обов’язково ортодоксальних. Учні мають право говорити те, що думають. Тоді постає розмова, дискусія, пошук аргументів. Ми не можемо створювати католицькі гетто. Маємо готувати євангельську закваску і підтримувати контакт із державними школами.

Декларація використовує термін "катехизація", певним чином відходячи від визначення "наука релігії". У чому полягає суттєва відмінність між ними?

Наука релігії – це предмет, так само як релігієзнавство, з акцентом на інформуванні. Натомість катехизація має за мету пробуджувати віру, допомагати в її розвитку, у знаходженні правильного ставлення до Бога, Христа і Церкви, а також у провадженні християнського життя.

Уривок із книги "Діти Собору ставлять питання" (Dzieci Soboru zadają pytania. Pod redakcją Zbigniewa Nosowskiego. Wstęp – bp Tadeusz Pieronek. Biblioteka Więzi, Tom 89).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

У БОГА ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ

Від самого дитинства Олена СТАСЬ, органістка римо-католицької парафії м. Боярки на Київщині, мріяла про дім, повний дитячого сміху. Але після народження довгоочікуваної третьої дитини – Богданчика – сталася біда. Олену раптом залихоманило, вона перестала їсти, схудла, а одного дня майже осліпла. Виявилося, мозок вражений вірусом розсіяного енцефаліту, про що ніхто й не здогадувався…

Ця хвороба почалася з багатьох дивних симптомів. Лікарі відверто казали, що не розуміють, у чому справа. Місяць після народження сина я почувалася дуже погано: боліли живіт і голова, кінцівки німіли, погіршився зір. Організм узагалі не сприймав не лише їжу, а й воду. Я схудла на 22 кілограми, уже не могла ходити… Тільки лежала й дивилася на образ Господа, і молилася: просила, щоб Ісус усе це припинив, бо знала, що Йому варто було лише схотіти! Однак усе відбувалося не так, як мені хотілося. Тоді прийшло розчарування, я почала дорікати Богу: "Ти про мене забув! Ти не чуєш мене. Я помираю, а Ти нічого не робиш! Ти дав мені цю дитинку, щоб залишити її сиротою, а також старших дітей? Чому? Я Тебе взагалі не розумію!"

Зрештою, я змирилася зі становищем, безсила будь-що змінити… Я готувалася померти, навіть просила рідних вирішити деякі практичні питання, коли мене не буде. Однак раптово Господь послав людину, яка мені допомогла гірудотерапією (лікування п’явками). Мені ставало легше, з’явився апетит, незабаром навіть маленького синочка спромоглася взяти на руки. Уся родина шалено раділа та славила Творця!

Але на ліве око я й надалі не бачила… А за декілька днів прокинулася зовсім сліпою. Тоді світлої пам’яті с. Марія Мартa Рик OSU порадила мені звернутися до провідного офтальмолога, який, обстеживши мене, одразу ж виявив, що проблема не в очах – вони цілком здорові, причина недуги глибше, у голові! Лише тоді стали зрозумілими всі попередні симптоми, адже вірус пошкодив мозок і зорові нерви обох очей, а також центральну нервову систему, що впливало на опорно-руховий апарат. Мене взявся лікувати відомий український нейрохірург, під наглядом якого перебуваю й досі.

Вижити мені допомогло усвідомлення, що вдома на мене чекають діти: було заради кого боротися з недугою. А моя родина дуже просила всіх молитися за мене. Молилася надзвичайно велика кількість людей: католицькі та православні священики, брати-протестанти, знайомі, друзі, друзі наших друзів, навіть ті, кого ми не знаємо. Ми й досі вражені тим, які люди добрі, як переймаються чужою бідою. Чи не вперше в житті я насправді відчула підтримку спільноти, силу її молитви! Тоді одна людина розповіла мені, що під час молитви за мене в одній спільноті Бог відкрив декільком членам цієї спільноти певні речі: неймовірну ненависть сатани, його бажання знищити віру в Боже Милосердя та переконати мене і мою родину в тому, що Господу насправді байдуже те, що з нами відбувається, що ніби Він про нас забув. Яка це була брехня! Лише тоді я все зрозуміла. Пригадалися нарікання на Бога, мені стало так прикро… Тоді я нарешті довірилася Ісусові, перепрошуючи Його за недовіру. Дякувала за це випробування, – дякувала, хоч і боялася, що більше не зможу читати Його Слово, що не побачу рідних, не побачу, як зростають мої діти. Я насправді відчула Його Любов і відтоді могла прийняти будь-який розвиток подій.

У хвилини повної безпорадності дуже відчувається підтримка та любов близьких. Досі дивуюся терпінню чоловіка, який не залишив мене ані на мить; дітей, які з теплим співчуттям спостерігали за всім, що відбувається; мами, яка залишила роботу, аби бути з немовлятком, поки я в лікарні; старенької бабуні, яка з покорою та стисненим від болю серцем тихо всім і в усьому допомагала. Моє серце переповнює неймовірна вдячність також до всіх тих людей, які молилися за нас, до тих, які матеріально допомагали в тяжкі хвилини. Прошу у Всевишнього щедрого благословення для всіх тих милосердних Його дітей. А Господь, наш добрий Батько, подбав про найкращого лікаря та медперсонал, який мною опікувався, про найменші дрібниці під час мого лікування та реабілітації, так щоб ми ні в чому не мали скрути.

Багато років я граю на органі, останнім часом служу так у боярській парафії Святого Духа. Під час хвороби руки не слухалися, ніби вони не мої… Було враження, що голова грала би, але руки не встигають. Та ще й навпомацки, бо ж зовсім була сліпа. Дякувати Богу, чутливість поступово повертається, я знову граю, як і колись, а мій малюк під час співу на Месі ще й підтанцьовує.

Зараз я бачу майже так само добре, як і раніше. Знаю, що моя історія, висвітлена також світськими ЗМІ, допомогла багатьом людям, які не знали, що з ними відбувається, доки не прочитали про симптоми розсіяного енцефаліту. Про це пізніше розповів мій лікар. Не знаю, що Бог приготував для нас у майбутньому, та сподіваюся на велику Його милість. Вірю, усе що сталося, сталося на велику славу Всемогутнього, і що в Нього все під контролем, це точно.

Підготувала Світлана Філоненко

ФОТО:

Під час хвороби руки не слухалися, ніби вони не мої…

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Єпископ і целібат

У візантійській та латинській традиціях Католицької Церкви склався різний підхід до розуміння целібату пресвітерів. Натомість целібат єпископів є обов’язковою умовою для обох традицій. Чому так? Які історичні та догматичні корені цього аспекту? Відповідає польський єзуїт, отець Марек Блаза SI.

На християнському Сході вже з перших століть одружені єпископи, так само як священики та диякони, були звичайним явищем. Адже ще св. Павло писав, що єпископ має бути "бездоганним, однієї лише жінки чоловіком (...), щоб власним домом добре правив та щоб дітей тримав у послусі з усякою повагою" (1 Тим 3, 2. 4). Також Апостольські правила (ймовірно, написані на зламі ІV та V ст.) у 40-му правилі наказують, щоб єпископ перед смертю міг залишити спадок дружині, дітям, родичам та слугам, аби ті не бідували. Ще св. Григорій Ниський (IV ст.) був єпископом і мав дружину. Натомість на Заході єпископи вже з IV століття, а також священики та диякони, жили в целібаті (безшлюбності).

Однак на Сході під впливом розвитку монашого життя щораз частіше єпископами ставали монахи. Цю практику офіційно схвалив візантійський імператор Юстиніан І у VI столітті, а пізніше – Трулльський Собор (691-692). На ньому, однак, було передбачено можливість обрання на єпископа одруженого чоловіка, але тоді дружина мусила погодитися на те, щоб її чоловік став єпископом, і відтоді мусила жити в сепарації від чоловіка та піти до монастиря (пор. правило 48 Трулльського Собору).

Ці правила показують передусім, що Церква таким чином захищалася від зловживань щодо спадкоємства єпископського уряду, особливо якщо єпископ мав синів-священиків. Тому вважалося, що краще буде обирати єпископів з-поміж монахів. З іншого боку, це мало й негативні аспекти. Адже, по-перше, монашество могло стати нагодою до церковної кар’єри, а по-друге, вибір одруженого чоловіка на єпископа та подальша сепарація від дружини применшували значення, цінність та гідність подружжя.

Целібат єпископів має також свої підстави на богословському ґрунті, які викладено в Новому Завіті. Христос навчає: "Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано. Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне" (Мт 19, 11-12). А святий Павло так написав: "Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений" (1 Кор 7, 32-33).

У кожному разі целібат єпископів – це не догмат, а дисципліна Церкви.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/