ПРО ТЕОЛОГІЮ ЛІТУРГІЇ

"Є численні прекрасні роботи, де пояснюється скерування молитви в Церкві протягом першого тисячоліття. Думаю, що, передусім, це важлива та лаконічна книга Ю.Ланга", – пише Папа Бенедикт XVI у передмові до книги "Теологія Літургії". Публікуємо фрагмент цього тексту, що увійшов до першого тому повного зібрання праць Папи Бенедикта XVI.

Для звичайного вірянина найбільш очевидними є два наслідки літургійної реформи ІІ Ватиканського Собору: зникнення латинської мови та переміщення вівтарів лицем до Божого люду. Однак викликає подив те, що такі вказівки відсутні у відповідних текстах декретів Собору. Вживання національної мови, безсумнівно, дозволяється, особливо в Літургії Слова, але загальне правило текстів Собору звучить так: "В латинських обрядах, за винятком місцевого права, нехай зберігається латинська мова" (SC 36, 1)

У текстах Собору немає жодної вказівки стосовно переміщення вівтарів лицем до Божого люду; цей пункт виник лише в післясоборних інструкціях. Найважливішу директиву можна знайти в п.262 Загального впровадження до Римського Месалу, виданого 1969 р. Там сказано: "Було б краще, щоб головний вівтар розміщувався на деякій віддалі від стіни, щоб легко можна було проходити навколо нього та бачити Божий люд під час Богослужіння". Загальне впровадження до Месалу, видане 2002 р., залишає цей текст незмінним, окрім другорядних пунктів: "бажано, де тільки це можливо". У багатьох частинах світу було сприйнято, що текст 1969 року означає загальну необхідність розташовувати вівтарі лицем до Божого люду, "де тільки це можливо".

Однак Конгрегація Божественного Культу 25 вересня 2000 р. відхилила

це пояснення, заявивши, що слово expedit (бажано) не означає "обов’язково", а є всього лише рекомендацією. Конгрегація вказує, що необхідно відрізняти фізичну орієнтацію від духовної. Навіть, коли священик служить Месу обличчям до Божого люду (versus populum), він має бути завжди звернений обличчям до Бога через Ісуса Христа (versus Deum per Jesum Christum). Обряди, знаки, символи та слова ніколи не зможуть повністю відобразити іншу реальність – тайну спасіння. Саме тому Конгрегація застерігає від жорсткої однобокої позиції в цій суперечці.

Називати чиюсь позицію "дособорною", "реакційною" чи "консервативною" або "прогресивною" та "невластивою вірі" не є конструктивним. Необхідна нова, зріла відкритість у пошуку найкращого способу реалізації того, що заповідав Христос.

Це важливе уточнення Конгрегації вказує на все, що є відносним у зовнішніх символічних формах Літургії та протистоїть фанатизму, який, на жаль, не був рідкістю в суперечках останніх сорока років. Водночас воно вказує внутрішній напрям літургійної дії, який ніколи не може бути розкритий у своїй повноті через зовнішні форми. Внутрішній напрям є одним і тим самим для священиків та для Божого люду: до Бога-Отця через Христа у Святому Дусі. Отже, відповідь Конгрегації може бути початком нового, більш спокійного обговорення, під час якого ми можемо шукати шляхи впровадження тайни спасіння в повсякдення. Цього можна досягнути, не засуджуючи, але уважно слухаючи одне одного, та ще важливіше – прислухаючись до внутрішнього провадження самої Літургії.

Відомий літургіст з Іннсбрука Йозеф Андре Юнґманн, один із творців соборної Конституції про Святу Літургію, від самого початку був рішучим противником полемічного вислову, що раніше священики служили Святу Месу "повернутими спиною до Божого люду". Він наголошує, що річ не в тому, що священик був відверненим від Божого люду, а навпаки, він дивився в тому ж напрямі, що і весь Божий люд. Літургія Слова має характер проповіді та діалогу, їй властиве звертання та відповідь.

Але в Євхаристійній Літургії священик провадить Божий люд у молитві та спільно з ним звертається до Бога. Юнґман має рацію, вказуючи, що спільне скерування священика та Божого люду насправді є властивим літургійній дії та слушним. [Деякі інші] провідні літургісти Собору, кожен у свій спосіб, розглядають це ж саме питання. Але, попри свій величезний авторитет, вони не змогли зробити так, щоб їхні голоси були почуті першою чергою, бо настільки сильною була тенденція впровадити – як абсолютно необхідну – поставу священика та Божого люду обличчям до обличчя.

Останнім часом атмосфера стала менш напруженою: розглядається ряд важливих питань без ризику потрапити під звинувачення в буцімто антисоборних настроях. Чесне історичне дослідження зробило цю суперечку менш запеклою, а серед вірян зростає впорядковане відчуття властивих проблем, що переконливо свідчить про відкритість Літургії до вищих речей та майбутнього світу.

Бенедикт XVI (Йозеф Рацінгер)

Рим, 2003 р.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ДОРОГА ДО НЕБА

Наша нова мандрівка веде нас до мальовничої місцевості за 40 км від Ліона. Ця місцина – власне кажучи, село Арс-сюр-Форман, – коротко зветься "Арс". Певно, тільки найближчі сусіди знали б її, якби 1818 року настоятелем парафії св. Сикста в Арсі не став отець Жан-Марі Віанней (1786–1859).

Коли о. Жан-Марі з’явився в цьому селі, там мешкало заледве триста осіб. Новий настоятель спершу з труднощами відшукав парафію, а потім… шукав своїх парафіян. Дослівно. Бо небагато їх тоді приходило до церкви.

Святому настоятелеві важливо було зібрати вірних: усім своїм парафіянам він прагнув показати дорогу до неба. Лише це бралося до уваги. Для св. Йоана Марії Віаннея справа була цілком проста. У житті важливе лише те, що провадить до неба. Усе інше – як він казав в одній зі своїх роззброювально-простих проповідей – це втрата часу.

Існує історія, пов’язана з приходом молодого священика Жана-Марі в цю місцевість, куди єпископ призначив його настоятелем. У густому тумані, майже навпомацки просувалися польовою дорогою дві постаті: священик і бабця. Звіддаля долинали голоси дітей. "Покажіть, як дійти до Арса", – попросив священик одного з хлопчиків. "Отам, туди", – вказав Антуан. "Хлопче, ти показав мені дорогу в Арс, а я тобі покажу дорогу до неба…"

Святий настоятель любив своїх парафіян, але був безжальний до гріха. Він знав, що гріх гірший від тілесної хвороби. Останнього року життя о. Віаннея (1859) до Арса з усієї Франції з’їжджалися люди, понад 80 тисяч осіб, аби в нього висповідатися.

Сьогодні святий, який ніс тут священицьке служіння впродовж 41 року, також в особливий спосіб чуває над паломниками. І хоча нинішній Арс налічує заледве 1 100 уроджених мешканців, однак він переповнений людьми, які постійно прибувають сюди в паломництво. Приходять до базиліки, де в саркофагу спочиває переможний заступник перед Богом – о. Жан-Марі Віанней. Підраховано, що арську базиліку щороку відвідує близько 500 000 прочан як із Франції, так і з-за кордону. Усі вони хочуть на власні очі побачити тіло святого старця, якого чудесним чином не торкнулося посмертне тління.

Нині св. Йоан Марія Віанней є покровителем усіх настоятелів парафій, а з 2010 року – також покровителем священиків.

Маріуш ВОЗНЯК  ОР

* Якби людина знала, як Бог її любить, то вмерла б від щастя.

* Добрий пастир, пастир за Серцем Божим – це найбільший скарб, який лиш добрий Бог може дати парафії, і один із найцінніших дарів Божого милосердя.

* О, який же великий священик! Якби я себе зрозумів, то вмер би… Бог йому підкорюється: він каже два слова, і на його голос Господь сходить із небес і вміщується в малій гостії…

* Залиште парафію на 20 років без священика, і в ній заведуться чудовиська… Священик не є священиком сам для себе, він є ним для вас.

* Причина розпущеності священика в тому, що він не звертає уваги на Святу Месу. О мій Боже, як же треба жаліти священика, який служить її так, ніби виконує щось звичайне!

св. Йоан Марія Віанней

ФОТО:

Базиліка Нотр Дам де ла Гард, де похований "арський пастир"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАРОДЖЕННЯ ВОПІЮЩОГО

"Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Христителя" Мт 11, 11а

Постать Йоана Хрестителя була, є і буде неординарною. Останнього пророка Старого Завіту від самого зачаття, народження і до останньої секунди життя супроводжувала підготовча місія. І ця підготовка полягала саме в тому, щоби свідчити – стати свідком самого Господа Ісуса Христа.

Дослівно "мученик" (грецькою – martyrios) слов’янською звучить як "ісповідник", а українською – "свідок". Ісповідники – свідки – це ті, які засвідчили своїм життям, муками і стражданнями істинну любов до Господа. Тому постать св.Йоана важлива для нас. Стихира Вечірні Різдва Йоана Хрестителя влучно розкриває нам сутність святкування: "Сьогодні Голос Слова розв’язує язик батька, що занімів був задля невірства; він проображає багатодітність Церкви та й розриває узи материнської неплідності. Наближається світильник Світла, зоря сповіщає прихід Сонця правди, для збудування і спасіння душ наших". Сам Господь Ісус каже про Йоана: "Той був світич, який палає і світить, тож ви й побажали на часинку з світла повтішатись…" (див. Йн 5, 35). Його життя – це безперервний ланцюг жертви і покути. Хреститель проголошує науку, яку ще ніхто не проголошував: про хрещення покаяння, про наближення Небесного Царства, про появу і живу присутність Месії. Сам указує пальцем на Ісуса: "Ось Агнець Божий, що бере гріхи світу" (див. Йн 1, 29).

"…І спізнаєте правду, і правда визволить вас" (див. Йн 8, 32) – ці слова Христа найбільше характеризують проповідь св.Йоана Хрестителя. Коли Захарії благовістить ангел Господній про народження сина, то Захарія не вірить словам ангела – і стає німим. Так і ми: при зустрічі зі Словом не віримо, бо маємо свої уявлення про події життя. Слово – правда, яке визволяє і дає правдиву свободу. Адже той, хто може говорити, може бути почутим.

Йоан своїм народженням розв’язує німоту Захарії, повертаючи йому здатність говорити. Пізніше сам Йоан тим відзначиться у своєму житті, що говоритиме – озвучуватиме вголос те, що побачить духовним і тілесним зором. Говоритиме правду.

Але, щоби щиро озвучити те, що є на думці, і одночасно те, що саме зараз потрібно сказати, треба насамперед замовкнути, заніміти. Опинитися в пустелі свого життя, увійти до свого єства, щоби почути там Божий голос. Кажуть, що сучасній людині вже не пасує аскетизм, покута. Немодно – і взагалі це "середньовічна термінологія" розуміння християнської духовності. Сьогодні ми боїмося самого слова "аскетизм". Як стати аскетом сьогодні? Адже життя Йоана Хрестителя було позначене суцільним аскетизмом, і Свята Церква багато разів на рік вшановує його, бо ставить нам його за приклад для наслідування. А ми тепер живемо в добу технологій і технократії. Живемо за часів, коли брехня стає "правдою", сучасні царі іроди – "культовими" особистостями. І нерідко це "толерують" навіть ті, хто називає себе християнами… Ніби і є вже досвід тоталітарного режиму, але сучасних Йоанів Хрестителів чути вкрай рідко.

Для сучасного християнина замало "просто" ходити до церкви, давати пожертву та ставити "галочку", щоб заспокоїтися: мовляв, усе виконано. Богові цього "спокою" не потрібно. Замало навіть ходити щомісяця і сповідатися, коли я з черговою сповіддю не змінююся, ба навіть не прагну цього. Замало "просто бути" на прощах, якщо наше щоденне мислення від цього не змінюється…

Перед нами образ, ікона Йоана Хрестителя: у нього день народження. Уявімо на мить, що ми прийшли до нього на гостину. Що ми побажали би Предтечі, що сказали би йому? І що він нам сказав і побажав би? Важко собі це уявити, але спробуймо. Спробуймо йти на глибину, не біймося. Усі, незалежно від становища в Церкві. Почуймо його голос і тверде слово, яке нас оздоровить у корені: "Голос вопіющого в пустині: Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки його!" (див. Мт 3, 3). Чи я є тим голосом? Чи приготовляю дорогу Господню для інших? Чи даю добре свідчення своєї віри в Бога, чи намагаюся прикладом свого життя заохотити до духовності інших, які ще далеко стоять від Церкви та правди?.. Чи вирівнюю свою стежку в напрямку до Господа? Чи день за днем живу з Господом у Його благодаті? Ось такий маємо іспит сумління з Йоаном Предтечею.

Життя у Христі – це вже своєрідний аскетизм. Тому, що вже не я живу – а живе в мені Господь (пор. Гал 2, 20). А що найбільше заважає тому, щоб Господь жив у мені, був у моєму житті? Пиха, егоїзм, догоджання своєму "Я". Святий Теодор Студит (+826), реформатор монашого життя на Сході, про вмертвлення й аскетизм писав: "…дякуємо Йому і провадьмо дні цього життя, немовби святкуючи й оспівуючи паче ізраїльтян: "Заспіваю Господеві, славно бо прославився; коня і вершника скинув у море"" (див. Вих 15, 1).

Справжній аскетизм – це святість у буденному. Терпеливість у переповненому транспорті. Спокійна відповідь замість нахабної реакції на крик біля каси. Сучасний аскет несе в нічний супермаркет останні гроші, аби тільки раптовий гість не лягав голодним. Це розуміння у відповідь на знервованість. Це прагнення зрозуміти іншого, налагодити стосунки з ближнім – з братом, жінкою, чоловіком, дітьми. Щире бажання допомогти. Це перемога над усім тим, що глибоко в серці перешкоджає дії Божої благодаті. А благодать – це не добре сентиментальне відчуття чогось надзвичайного. Щоб осягнути Божу благодать, не обов’язково їхати до Рима або Єрусалима. Місце для навернення можна знайти будь-де. Життя у Христі – це життя із Ним щодня. Не лише в неділю чи на Великдень. Християнство – це передовсім виклик собі самому, це внесення в цей світ світла правди, тепла та любові.

Що ще сьогодні в цей урочистий час міг би сказати нам св.Йоан Хреститель? Що хочемо від нього почути? "Чиніть плоди, достойні покаяння, і не беріться говорити собі: Маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог з цього каміння може підняти дітей для Авраама. Ба вже і сокира прикладена до кореня дерев: кожне бо дерево, що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь… Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить" (див. Лк 3). Духовний учень Предтечі св.Теодор Студит немов продовжує ці слова: "переносімо все з любов’ю: якщо треба буде голодувати – голодуймо; якщо треба зазнати побоїв – зазнаймо; якщо треба буде вмерти – умрімо, щоб успадкувати вічне життя у Христі Ісусі, Господі нашому".

Ієрей Стефан САМБОРСЬКИЙ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Я СТАВ УСІМ ДЛЯ УСІХ

Місіонер Волині, Сибіру та Казахстану о. Серафим-Алоїз Кашуба OFMСap народився у Львові (передмістя Замарстинів) 17 червня 1910 р. Його життєвий шлях, що почався на тодішній території Республіки Польща, набагато перевищив той кілометраж, який випадає на долю "звичайних" місіонерів: ув’язнення та заслання змінило уявлення про місіонерство в багатьох тогочасних священиків…

Алоїз Кашуба походив із небагатої родини, мав двох сестер і брата. Удома панувала релігійна атмосфера, батько був лідером молитовної спільноти Святого Розарію при храмі отців-капуцинів. Близькість капуцинів напевно зумовила і покликання сина: після закінчення гімназії, 1928 року, Алоїз вступив до Ордену Братів Менших (капуцинів), отримавши ім’я Серафим. 1933 року бр. Серафим став священиком.

Пізніше він розпочав навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету, здобувши також і ступінь магістра польської філології. Молодий священик виявляв здібності й любов до навчання: його професор навіть хотів залишити бр. Серафима своїм асистентом і вже звернувся з цього приводу до о. Казимира Нічинського, тодішнього настоятеля Провінції. Але у вересні 1939 року вибухнула ІІ Світова війна, яка застала о. Серафима Кашубу вдома у Львові.

До квітня 1940 року о. Серафим перебував у рідному домі, а по смерті матері вирішив скористатися запрошенням о. Болеслава Войтуня, який душпастирував в околицях Острога, і вирушив на Волинь. Тут відчувався брак священиків, тому що деякі настоятелі залишили свої парафії. Новоприбулий працював у різних місцевостях: Карасині, Дерманці, Старій Гуті. Умови служіння були різними: раз краще, раз гірше, але щораз частіше ставало гірше…

1945 року о. Серафим Кашуба оселився в Рівному, хоча його родина вже виїхала зі Львова до Польщі. Він так писав про це рішення до сестри, яка з батьком уже мешкала у Стальовій Волі: "Однак мушу ще тут лишитися. Мушу бути далеко від вас, хоч Бог знає, як я люблю вас… Можливо, мене не розуміють найближчі – можливо, підозрюють у свавіллі в Ордені, але я мушу. Знаю, що ти мене добре зрозумієш, і не мушу перед тобою виправдовуватися, що я насамперед священик, а потім – брат і син. Тих людей, які не можуть звідси виїхати, я не залишу. Те, що "інші так зробили", не було б для мене виправданням. Я не мав би потім спокою до кінця життя. Я віддався Божій волі і спокійний. Буду старатися усілякими способами утримувати контакт із Орденом, а до вас при нагоді писати".

1958 року тогочасна влада міста Рівного заборонила о. Серафимові Кашубі виконувати священицькі функції. Він не погодився з таким рішенням і розгорнув таємну (у розумінні властей – нелегальну) душпастирську працю. Ризикуючи власною свободою і навіть життям, він відвідував віруючих, проповідував їм Євангеліє, уділяв Святі Таїнства. Переслідуваний владою, очорнюваний у газетах, позбавлений права на постійне місце проживання… До 1963 року, як мандрівний апостол, служив о. Серафим віруючим від Одеси аж до Даугавпілса (Латвія). Безперервно цькований ворогами релігії, восени 1953 року отець вирушив до Казахстану, ставши мандрівним душпастирем католиків, розкиданих на широких просторах України, Казахстану та Сибіру. Не дбаючи про себе і не рахуючись зі своїм слабким здоров’ям, переслідуваний міліцією, арештований і засуджений на заслання, пізніше замкнений в ізоляційному закладі, звідки йому вдалося втекти, нічим не зламаний на дусі, цілком покладаючись на Боже Провидіння, протягом 19 років поневірянь о. Серафим ніс людям Бога.

***

…Серафим-Алоїз Кашуба OFMСap знову кілька місяців перебував у Рівному. Сильніші та молоді люди вже давно виїхали звідси до Польщі, залишилися тільки "недобитки" влади з його давніх парафіян, старші люди… Однак він хотів служити їм як душпастир, тому що найближчий священик мешкав у Кременці. Отець справді погано виглядав, але йому здавалося, що почувається добре. Мав їхати до Ленінграда, квитки вже були куплені. Але раптово змінив плани й заявив, що поїде до Львова.

Наступного дня після полудня вже був у Львові. По ньому було видно, що дуже змучений, однак був погідний і навіть веселий. Зі старшою пані – полькою, у якої зупинився, відмовив молитву Святого Розарію, помолився за Примаса Польщі й близько 23:00 відправився на відпочинок. О третій годині ранку його знайшли неживим. Він помер, сидячи в кріслі, при столі, над розгорненим Бревіарієм. Сліди крові свідчили, що мав кровотечу, правицею тримався за серце.

Діагноз: атеросклероз серця і мозку. Це сталося 20 вересня 1977 року. Похорон відбувся двома днями пізніше, однак не в катедрі, а в каплиці біля клініки, на Янівському цвинтарі. Поховали його поблизу могили святого архієпископа Юзефа Більчевського, серед чотирьох інших священиків. Згідно з розповідями учасників, на похорон приїхали близько 20 священиків, вірних також було дуже багато. Ховали його його о. Антоній Хомицький і о. Рафал Керницький, францисканець, настоятель катедри. На його гробі викарбовано слова св. апостола Павла, які коротко виражають ціле життя о. Серафима Кашуби: "Я став усім для усіх".

Надіслали парафіяни рівненської парафії свв. Петра і Павла

За матеріалами часопису "Волання з Волині"

ФОТО:

Отець Серафим Кошуба

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РУХ НАЗУСТРІЧ

21 листопада 1964 р. на V сесії ІІ Ватиканського Собору було ухвалено Декларацію про відновлення християнської єдності – Unitatis reditengratio. Цим документом Католицька Церква в особі учасників Собору засвідчила добру волю до руху назустріч представникам інших відгалужень християнства. Цей документ, який готувався в серйозних теологічних дискусіях, став важливим кроком уперед, визнанням необхідності рухатися одне до одного, щоби, возз’єднавшись одного дня, усьому світові нести Правду про Христа.

Уже у Вступі до Декрету про екуменізм було підкреслено, що прагнення до відновлення єдності між усіма християнами – це одна з найважливіших задач ІІ Ватиканського Собору і одна з найголовніших причин його скликання. Наголошувалося на тому, що Господь встановив одну Церкву, а вже люди розділилися на громади, і кожна вважає, що саме вона правдиво представляє науку Ісуса Христа. ...Всі себе визнають за учнів Господа, але по-різному думають та різними прямують шляхами, немовби Христос сам розділився.

У Вступі до документа також зазначається, що, попри багатовікове розділення, почався рух на взаємне зближення між християнами.  У русі єдності, що називається екуменічним, беруть участь ті, що призивають Триєдиного Бога та визнають Ісуса як Господа і Спасителя, і то не тільки одиниці та нарізно, а й також об’єднанні в громадах, у яких почули Євангеліє та які кожен називає своєю і Божою Церквою.

Перший розділ документа був присвячений визначенню католицьких засад екуменізму, і в ньому наголошено насамперед на тому, що Церква є одна і єдина. І у цьому проявляється любов Божа до всіх людей, оскільки Господь Бог послав Свого Сина задля відкуплення всіх людей. У цій частині Декларації на підставі документів Нового Завіту наголошується на першопочатковій єдності Церкви. Отці, посилаючись на Євангеліє, лаконічно відтворюють історію Церкви від початків, нагадують, що з-поміж дванадцятьох апостолів Господь вибрав Петра, на якому, по визнанні віри, постановив побудувати Свою Церкву.

Крок за кроком у цій частині документа отці підводять до визначення священного таїнства Церкви, що в Христі і через Христа, через Святого Духа спричинює різнородність чинів. Найвищий приклад і глава цього таїнства є одність осіб у Святій Трійці, одного Бога Отця і Сина у Святому Духові.

У цьому моменті виникла необхідність висвітлити питання ставлення нез’єднаних до Католицької Церкви. Тут довелося визнати, що в одній і єдиній Церкві вже від початку постали деякі тріщинки... а в пізніших століттях зродилися більші розходження, та немалі громади відлучилися від повноти спільноти Католицької Церкви, деколи не без вини людей з обох сторін. ІІ Ватиканський Собор наголосив на тому, що, попри історичні обставини і розкол, який відбувся в попередні віки, нинішні християни, які належать до некатолицьких спільнот, не можуть бути засуджені за події, що відбулися в минулому. Бо ті, що вірять у Христа та правильно прийняли хрещення, існують у певній, хоч і недосконалій, спільності з Католицькою Церквою.

Звісно, не можна заплющувати очі на те, що розходження, які існують між різними видами християнських спільнот і Католицькою Церквою чи то у справах вчення, чи правопорядку та устрою Церкви, ставлять багато перешкод для досягнення єдності в Церкві. Тож екуменічний рух покликаний допомогти християнам подолати ці перешкоди на шляху до відновлення цілісності християнства.

У цій частині документа отці Собору наголошують, що поза Католицькою Церквою, серед інших спільнот, возз’єднаних у Христі, католики можуть знайти важливі для себе і для своєї Церкви речі, які не можуть бути відкинені лише тому, що вони походять не з католицького середовища. Це, наприклад, записане Слово Боже, життя благодаті, віра, надія і любов та інші внутрішні дари Святого Духа й видимі елементи. Тут звертається увага, що все те, що походить від Христа та до Нього провадить, правно належить до єдиної Церкви Христової.

Цілком логічно, що виникає питання щодо спасіння, адже Син Божий прийшов нас спасти від гріха, і вчення Церкви – це вчення про спасіння. ІІ Ватиканський Собор визнає, що інші, некатолицькі спільноти, попри те, що вони мають браки, не є позбавлені в містерії спасіння свого значення та ваги. Дух Христа не відмовляється уживати їх як засобів спасіння, яких сила походить від самої повноти благодати і правди, що доручена Католицькій Церкві.

Окремим підпунктом Декларації визначено суть екуменічного руху. Це центральна частина документа, у якій зосереджена позиція Собору щодо руху назустріч одне одному. Собор зазначив, що у багатьох країнах світу цей рух існує, і він є ознакою часу, тому закликав вірних-католиків не цуратися цих знаків часу, не заплющувати очей на позитивні зміни, що відбуваються, і брати участь в екуменічному ділі.

Звісно, потрібно було дати визначення, тому було сказано: "під екуменічним рухом" треба розуміти ці дії та ініціятиви, що постають та організуються відповідно до різних потреб Церкви та обставин часів для сприяння одності всіх християн... вилучити з ужитку всі слова, погляди і вчинки, що не відповідають по-правді і слушності обставинам нез’єдинених братів, і тому утруднюють взаємні відносини з ними; далі, діялог між добре вишколеними знатоками на спільних конференціях, зорганізованими на спільних конференціях, зорганізованих між різними Церквами та громадами, в дусі релігійному... через такий діялог усі здобуватимуть правдивіше знання вчення й життя обох громад...

Цей рух може існувати як на рівні співпраці громад, об’єднань, під проводом душпастирів, так і кожен католик окремо повинен пам’ятати про братів і сестер своїх у Христі, молитися за них, за їхнє спасіння і прагнути правдивого возз’єднання у спільній Євхаристії. Потрібно бути свідомим того, що це спільна справа не одного дня. Католикам потрібно багато зробити в лоні своєї Церкви, щоб ті, хто прийдуть до єдності у Христі й у Церкві, почувалися там добре, були в себе вдома.

Декларація прямо говорить, що не всі католики живуть правдиво, як вимагає Церква, що всередині католицизму ще багато чого потрібно владнати, тому не годиться засуджувати інших, вірян некатолицьких християнських спільнот. Отці Собору наголошують на тому, що католики заради добра і справедливості мають більше зосереджуватися на спільних дарах Церкви, а не згадувати розходження, що існують у християнській спільноті.

Другий розділ Декларації – "Про виконування екуменізму". У ньому акцент робиться на тому, що екуменізм – це спільна справа, яка належить до цілої Церкви, так до вірних як і до пастирів та зобов’язує кожного відповідно до власної чесноти, чи то у щоденному християнському житті, чи в богословських та історичних дослідах.

Для цього просто необхідно впровадити певні оновлення всередині Церкви. Цей процес має відбуватися постійно, Христос закликає до цього. Декларація звертає увагу на те, що потрібно розрізняти речі, які належать до скарбниці віри і є непорушні, і речі, які слушного часу будуть оновлені. ...Оновлення має визначне екуменічне значення.

Крім оновлення, важливе значення для екуменічного руху має також і навернення сердець. Причому це має бути внутрішнє навернення, яке походить із середини серця. Немає справжнього екуменізму без внутрішнього навернення. Бо з відновлення духу, з самозречення та з найсвобіднішого вияву любови походять та назрівають бажання єдності.

Якщо хтось не відчуває такої внутрішньої потреби, то мусить молитися й просити Бога, аби Він допоміг віднайти всередині себе це внутрішнє навернення, бо, з одного боку, екуменічний рух є справою вільного вибору, а з другого – без цього вибору не вдасться досягти цілковитої єдності Церкви, яка має бути метою прагнення всіх християн.

Другий розділ – це просто покрокове роз’яснення того, який саме вигляд повинен мати екуменічний рух, де, крім наведених вище пунктів, приділено увагу також і таким важливим аспектам, як однодушна молитва, братнє взаємопізнання, екуменічний вишкіл, спосіб викладу науки віри, співпраця з нез’єдиненими братами. Екуменічний рух не є однобічним рухом, тому потрібно давати свободу волевиявлення і простір іншій стороні, іншим учасникам процесу.

Третій розділ – "Про Церкви та церковні громади, нез’єдинені з Апостольським Римським Престолом", власне, звертає увагу на різні важливі аспекти ведення екуменічного діалогу з представниками різних християнських спільнот. Для нас, католиків в Україні, особливо важливим є пункт Про окрему увагу для Східних Церков, де автори звернулися як до труднощів історичного процесу, так і до інших моментів, особливо важливих для християнського єднання.

Не треба й забувати також, що Східні Церкви вже з самого початку мають багатство, з якого зачерпнула Церква Заходу в справах літургійних, в духовному переданні та в правному порядку. Та й це не можна недооцінювати, що основні догмати християнської віри про Св. Тройцю та про Слово Боже, воплочене з Діви Марії, були визначені на Вселенських Соборах, що відбулися на Сході.

З цього документа видно відкритість і перспективи проведення екуменічного діалогу, який у жодному разі не може стати відмовою від власної традиції. Про такі аспекти йдеться у підпунктах Декларації Літургійні й духовні традиції, Окремішній правопорядок, Власна богословська спадщина.

Екуменічний рух не є справою одного дня, не має терміну придатності, не має "дати здачі і виходу". Проте кожен і нас має брати в ньому участь, виходячи зі самої суті християнства, яке прагне єдиної Церкви. То не є питанням – чи доживемо до цих часів. Наша задача – крок за кроком рухатися в цьому напрямі.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Усі посилання на Декрет подаються за виданням: Документи ІІ Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РАЗОМ ДО НАШОГО ОТЦЯ ( історія про одне пробачення )

Під час обіду, коли я розрізала м’ясо на тарілці сина Луки і водночас розмовляла зі своїм чоловіком Піно, у нас несподівано дійшло до непорозуміння. Ішлося про прийняття певного рішення, яке стосувалося сина.

Я мала свою концепцію, свій план, і замість того, аби спокійно все обговорити, почала, підвищуючи голос, висловлюватися надміру гостро, рішучо. А найгірше те, що це відбувалося в присутності Луки.

Після обіду чоловік пішов до праці, і ми, як зазвичай, попрощалися з ним у дверях.

Отож я залишилася з Лукою вдома, зайнялася домашніми справами. Лука трохи побавився, зробив уроки й сів переглядати телепрограму для дітей. Усе йшло як належить, у звичному ритмі. Але мене не покидало почуття ніяковості. Навіть не могла, як завжди, перевірити, як син виконав завдання, щось підказати, підправити… Здавалося, що не маю на це морального права.

Під вечір гукнула сина, щоб пішов зі мною на Святу Літургію. Ми вийшли з дому. Коли входили в храм, Служба Божа тільки-но розпочиналась. Я помітила у сповідальниці священика і, не замислюючись, підійшла. Хоча не мала в тому конечної потреби, однак не могла би наблизитися до Ісуса у Пресвятій Євхаристії, попередньо не звільнившись від почуття провини, що не давало мені спокою ціле пополудня. Лука сумирно всівся на кріселку і чекав на мене. Коли я повернулася після сповіді, він сидів на тому самому місці з рученятами, складеними в молитві. Його ніжки, мов маятник, коливалися вперед і назад. Округла лінія щоки підкреслювала лагідність милого личка. Я відчула, що мушу ще щось зробити, щоб запанувала повна гармонія між мною і світом.

– Синку!

Глянув на мене запитливо, але спокійно.

– Хочу попросити в тебе пробачення. Сьогодні за столом, коли ми розмовляли з татусем, я була занадто роздратованою й не подала тобі прикладу справжньої любові. Хочу, аби ти мені пробачив.

Лука дивився на мене широко розплющеними очима. Був здивований. Раптом усміхнувся. Не зумію переказати, що тоді відбулося. Усмішка як усмішка, але здавалося мені, що в очах сина, немов у дзеркалі, побачила його душу.

– Я уже тобі вибачив! – вигукнув. – Узагалі-то це я мав би просити в тебе пробачення, бо все сталося через мене.

Я не чекала на відповідь, тим паче на таку, але власне це дуже хотіла почути. Коли повернулися, дала йому деякі завдання по дому. Він одразу ж їх виконав. Внутрішнє порозуміння, особливий контакт, що запанував між нами, були невимовно прекрасні.

"Мама й тато можуть помилятися, вони недосконалі. Досконалий лише Бог", – цю думку Лука засвоїв змалечку. Як і те, що своїм хрис­тиянським життям ми робимо лише потуги на шляху до досконалості, аби бути, як Отець наш у небі. Він є зразком для всіх. Так і в родині: ми є ніби братами, які допомагають собі навзаєм, аби ставати щораз кращими. Однак батьки отримують особливий дар від Бога, щоб могли виховувати дітей, і цю нашу "перевагу" Лука добре розумів і шанував.

Того вечора краще, аніж будь-коли, я зрозуміла, що, визнаючи перед сином свою помилку, не втратила авторитету, навпаки – ще більше утвердила його. Знову почулася у своїй тарілці. Мої прохання й зауваги звучали впевнено й переконливо. Та й Лука виконував їх із задоволенням і без вагань. Відчувала, що це не я вимагаю чогось від сина, але що через мене висловлюється Божа воля.

Маріель ДЖОРТАНА

Фрагмент із книги "Невигадані історії. Родинні перехрестя", Л.: Свічадо, 2003

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ФРАГМЕНТ МОЗАЇКИ З ЦЕРКВИ ПРИМНОЖЕННЯ ХЛІБІВ І РИБИН. ТАБХА, ІЗРАЇЛЬ, V СТ.

 Є місцина на Святій Землі, назва якої перекладається як"Сім джерел", нині знана як "Табха". Тут, на узбережжі озера Генісарет, що неподалік Капернаума, відбувалися описані у Євангелії події.

Свідчення, датовані IV ст., стверджують, що церкву в Табсі збудували навколо того самого каменя, на якому Господь розкладав хліб, помножуючи його. Той камінь правив за вівтар у церкві. У V ст. храм перебудували у візантійському стилі. Рештки давнього вівтаря зберегли, а камінь розмістили під новим вівтарем.

 За часів перської навали (614 р.) церкву було зруйновано. Її рештки більш ніж на 1300 років опинилися під товстим шаром ґрунту.

1982 року на старому візантійському фундаменті церкву реконструювали за зразком V ст., бо в 30-ті роки ХХ ст. німецькі археологи віднайшли сакральні руїни, а під ними на диво добре збереглася чудова мозаїчна підлога церкви.

Найвідоміший фрагмент цієї мозаїки – дві рибини й кошик із хлібами – перед вівтарем. На знак чуда, що тут сталося, зображено дві рибини та лише чотири хліби, хоча у Євангелії Ісус помножив п’ять хлібів. Чому? Схоже, що творці мозаїки так прагнули передати своє розуміння події: чудо помноження хлібів не було демонстрацією " здібностей" Ісуса. Це прообраз чогось важливішого – Євхаристії. П’ятий хліб – це той Євхаристійний Хліб, що на вівтарі. Духовна пожива, що її повік поділятимуть християни.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЧАС ІСПИТУ CУМЛІННЯ

Готуючись до свят, ми прагнемо змінити щось в інтер’єрі, одязі, зовнішності… Свята Церква також готує нас до Різдва через зміни – але дещо інакші. Адже якщо ми так піклуємося про матеріальний бік святкових приготувань, то наскільки більшим та глибшим має бути приготування через духовні зміни. Суть Різдвяного посту (та й посту взагалі) – це не обмеження в їжі. Це час глибокого іспиту власного сумління та відповідей на питання: ким Бог є для мене? Ким я є перед Богом?

А відтак виникають й інші питання: чи я люблю? Якою є моя любов до Бога та ближніх, звідки я її черпаю? Чи ставлю собі питання, чим є справжня любов для християнина?

Наступний крок під час посту – це реальні, конкретні дії та вчинки, зумовлені заново віднайденою любов’ю. І це треба робити не раз. Буває так, що ми залишаємо цю найважливішу річ до передсмертного часу, до останньої нашої хвороби – щоби виправдатися, мовляв, неміч уже не дає можливостей діяти.

Зло – це брак добра

Сьогодні найбільшою кризою у світі є брак любові. А коли немає любові – найбільшого добра, – то її місце так чи інакше заступає зло та ненависть.

Згадаємо обставини Різдва Христового у Віфлеємі: Ісус народжується у стайні, у яслах поруч із худобою саме через брак любові в людей, що відмовили в притулку Марії та Йосипу, через людську байдужість. Сучасний Різдвяний піст покликаний пробудити в нас прагнення Христа, Його любові. У цьому вся містерія різдвяного посту: я чекаю на Ісуса. І не просто чекаю, а прагну Його приходу. Тому в латинському обряді цей період називається Advenus (з лат. "прихід"), тобто прихід Христа.

Різдвяний піст став також для Східних Церков символом молитов і постів старозавітних патріархів – пророків, які так нетерпляче очікували на прихід Месії. Тому Церква подає в календарі спомини святих пророків Старого Завіту і святих апостолів, святителів, мучеників Нового Завіту, щоби прикладом вірності й любові об’єднати своїх вірних двох епох.

Піст у візантійському обряді

У візантійському обряді Різдвяний піст розпочинається святкуванням пам’яті св.апостола Пилипа. Загалом у цій церковній традиції вірні завжди готуються до великих урочистостей за допомогою довгого або короткого посту. Так, ми маємо Великий і святий піст (Чотиридесятницю) перед урочистістю Світлого Христового Воскресіння. Є одноденні пости, присвячені деяким урочистим дням церковного року, наприклад, Воздвиженню Чесного і Животворящого Хреста Господнього або Усікновенню голови св. Йоана Хрестителя. Тривалі пости передують дню свв. ап. Петра і Павла та Успінню Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.

Чому Східні Церкви мають стільки постів? Під час кожного посту перед відповідним святом Мати Церква подає певні правди віри, над якими охрещений в ім’я Пресвятої Трійці християнин має роздумувати – передусім молитовно. Також у богослужіннях передпразнества (дня перед урочистістю. – Прим. ред.) якогось свята чітко наголошується на значенні для нас цього свята чи згадуваної євангельської події. Після свята йде попразнество – немов відлуння самої урочистості. Зауважте, що Церква чинить так, як хороший вчитель у школі: є вступ до теми, її розкриття, вивчення матеріалу і повторення – щоби краще зрозуміти й запам’ятати суть.

Різдво як друга Пасха

Мета Різдвяного посту – подивитися на Різдво Христове, як на другу Пасху. До речі, у сам день Пасхи Христової на святковій Божественній Літургії не читають Євангеліє про те, як Ісус Христос воскрес із мертвих. Натомість звучить початок Євангелія від Йоана: "На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог…" (Йн 1, 1-17). Різдво і Пасха між собою дуже тісно пов’язані. Якщо уважно поглянемо на ікону Різдва Христового, то ми не побачимо радісної сцени. Мале Дитя Ісус лежить не в яслах, а в гробі, у якому немов вже немає Христа – Він воскрес – і видно тільки пелени, у які Його сповито, а Пресвята Богородиця покірно роздумує над таїнством воплочення самого Бога…

Існує ризик забути про справжній сенс свята Христового Різдва. Його нам розкриває тропар передпразнества: "Готуйся, Вифлеєме, розкрийся всім, Едеме, *красуйся, Євфрате, *бо дерево життя в вертепі розквітнуло від Діви. *Її лоно раєм мисленним явилось, в якому – божественний сад. *3 нього, ївши, будемо жити – і не, як Адам, помремо. *Христос раждається, щоб оновити упалий колись образ". Ця богослужбова пісня образно звернена до мене, бо я є тим Вифлиємом, де має народитися Христос; і Едемом – бо це є також сад мого гріха; і Євфратською долиною – місцем мого вигнання…

Ієрей Стефан Самборський

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НЕХАЙ НАС РОЗСТРІЛЯЮТЬ…

Ці сестри-назаретанки не думали звершувати подвиг. Але сталося так, що під загрозою смерті опинилися невинні люди. Тоді сестри думали не про себе, а про цих невинних, у яких були сім’ї. І не лише про віруючих – про всіх приречених на смерть. Вони просили свободи для них навіть за ціну свого життя. Смерть одинадцятьох сестер є великим прикладом того, як одна людина може присвятити себе іншій. Вони раділи життю – але склали його в жертву заради спасіння інших.

У Новогрудок (сучасна Гродненська обл., Республіка Білорусь) сестри-назаретанки прибули 4 вересня 1929 р. на запрошення єпископа Зиґмунда Лозінського, щоби працювати в Білій Фарі ("вежі Вітольда", як іще називали місцевий парафіяльний храм), а також виховувати й навчати дітей. У стінах монастиря розташувалася школа, яку провадили сестри. Піклувалися вони й про бідних дітей та допомагали малозабезпеченим родинам. Були чутливі на людські потреби. Молитва у храмі, де сестри віддавали Богу всі турботи і проблеми довірених їм людей, стала для знедолених мешканців Новогрудка променем надії в темряві пануючого зла.

Улітку 1943 року фашисти почали масові репресії, арешти й переслідування мирних жителів. 18 липня було заарештовано понад 120 осіб, головно чоловіків, але жінки й діти теж там були. Усі вони мали бути розстріляні. Родичі арештованих приходили до сестер ділитися своєю бідою та шукати розради. У стінах храму сестри прийняли нелегке рішення. Вони вирішили віддати своє життя за тих, хто мав сім’ї, жінок і дітей.

Ухвалене рішення оголосили перед своїм капеланом о. Александром Зінкевичем. Від імені всіх сестер цей намір висловила с. Марія Стелла, яка виконувала обов’язки старшої: "Мій Боже, якщо потрібна жертва життя, то нехай краще розстріляють нас, ніж тих, які мають сім’ї – про це навіть молимося". Перед загрозою опинився і єдиний священик в околиці, той самий о. Зінкевич: його фашисти також засудили на смерть. І знову назаретанки повторили готовність віддати своє життя за капелана: "Боже, наш Боже, отець-капелан набагато більше потрібний на цьому світі, ніж ми; просимо тепер Господа, щоб краще нас забрав, ніж священика, якщо потрібна подальша наша жертва".

31 липня сестер викликали в гестапо. Вони знали, що йдуть на смерть. Дорогою вони зустріли с. Малгожату, яка мала чергування в лікарні, де працювала й за рішенням настоятельки залишилася. То саме вона пізніше знайде місце загибелі сестер і буде вірною опікункою їхньої могили та храму. Вона залишиться в Новогрудку аж до 26 квітня 1966 р. – дня своєї смерті.

Цілу ніч сестри провели на молитві, по черзі лежачи хрестом у підвалі. Розп’яття, яке вони тримали тієї останньої ночі, збереглося й перебуває в домі сестер у Новогрудку при вході до каплиці. На світанку 1 серпня 1943 р. сестер вивезли в ліс за п’ять кілометрів від міста і там розстріляли. 1991 року мощі сестер були перепоховані в саркофазі в каплиці парафіяльного храму.

Жертва сестер не була марною. Бог її прийняв. Адже скоро після їхньої загибелі частину арештованих звільнили, а решту вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни всі вони повернулися додому. І сьогодні їхні діти та внуки приїжджають у Білу Фару, де перебувають мощі сестер-мучениць.

Усі інші ув’язнені разом зі священиком залишилися живими. Вони стали проповідниками віри в заступницьку силу сестер перед Богом. Папа римський Йоан Павло II на площі св. Петра оголосив 5 березня 2000 р. блаженними одинадцятьох сестер-назаретанок, мучениць із Новогрудка, призначивши їхній літургійний спомин на 4 вересня.

Блаженні назаретанки, пожертвувавши життям, героїчно реалізували духовність Конгрегації – служіння сім’ям. Їхній учинок є проявом любові перед лицем ненависті; це свідчення віри в Бога, який перший нас полюбив. Мучениці з Новогрудка є для Конгрегації сестер-назаретанок найціннішим скарбом і найкращим прикладом вірної назаретанки.

Підносячи до слави вівтаря новогрудських мучениць, Церква дає їх нам як зразок любові та охорони від різноманітного зла, що загрожує сучасній сім’ї.

Щодня сестри-назаретанки у своїх молитвах довіряють усі радощі й страждання кожної родини на світі Пресвятій Родині, а також заступництву блаженних сестер-мучениць. Ми є свідками численних благодатей та чудес за їхнім заступництвом. Нехай кожна родина знає, що вона має велику підтримку на небі, що сестри, які віддали життя, рятуючи від смерті родини, завжди заступаються перед Богом за кожного, хто просить у Нього опіки.

Сестра Марія Вероніка Беляк CSFN

(Конгрегація Святої Родини з Назарета)

Молитва за заступництвом блаженних сестер-мучениць із Новогрудка

"Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Йн 15, 13)

Боже, наш Отче, Твій Син Ісус сказав, що немає більшої любові, ніж віддати життя за іншу людину. Сестра Стелла та її співсестри добровільно вибрали смерть, щоб урятувати братів.

Ти прийняв їхню жертву. За заступництвом блаженних сестер почуй наші благання, які заносимо до Тебе в ім’я Ісуса, нашого Господа. Амінь.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НОВИЙ СИНАЙ, ДАР НОВОГО ЗАВІТУ

З проповіді Святого Отця Бенедикта XVI під час Урочистості П’ятидесятниці 2011 р.

Дорогі брати та сестри, сьогодні ми святкуємо велике торжество Зіслання Святого Духа. П’ятидесятниця є особливою саме тому, що п’ятдесятий день означає виповнення події Виходу вибраного народу з Єгипту, смерті та воскресіння Господа Ісуса – через дар Духа Воскреслого. Протягом декількох днів Церква у молитві готувалася до цієї урочистості, в особливий спосіб заносячи до Бога прохання про свіжий подих Святого Духа.

В Літургії П’ятидесятниці псалом перекликається з описом народження Церкви, поданого в Діяннях Апостолів (пор. Діян 2, 1-11): гімн, що ним усе творіння прославляє Духа Творця, Який мудро створив усе (пор. Пс 104 (103) 24,31). Це те, що Церква хоче нам сказати: Дух – Творець усіх речей є тим самим Святим Духом, Якого Отець зіслав спільноті Апостолів. Отже, П’ятидесятниця є святом творіння.  Для нас, християн, світ є плодом любові Бога, Який створив усі речі і возрадувався ними, бо вони були "дуже добрі", про що свідчить усе творіння (пор. Бут 1, 1-31). Отже, Бог не є абсолютно Іншим, безіменним та прихованим. Бог відкриває Себе, Він має обличчя. Бог є причиною, Бог є рушійною силою, Бог є любов’ю, Бог є красою. Віра в Духа Творця та віра в Духа Воскреслого Христа обдарувала Апостолів та дарує кожному з нас благодать нерозривної єдності.

Сьогоднішнє друге читання показує нам цей зв’язок. Святий Дух є Тим, Який дає нам здатність розпізнати Господа в Христі та спонукає нас до визнання віри Церкви: "Ісус є Господом" (пор. Кор 12, 3б). "Господь" – це звання, що належить Богові у Старому Завіті, – титул, який у Біблійній інтерпретації, заміняв Його невимовне Ім’я. А Символ Віри Церкви є нічим іншим як розвитком короткого твердження: "Ісус є Господом".

Слова "Ісус є Господом" можна інтерпретувати двома способами: Ісус - це Бог і, одночасно, Бог – це Ісус. Святий Дух освітлює цей взаємозв’язок: Ісус має Божу гідність, Бог має людське обличчя Ісуса. Бог, являючи Себе в особі Ісуса, відкриває нам істину про нас самих. Зіслання Святого Духа освітлює Словом самі глибини нашого буття. Вимовляючи Символ Віри, ми входимо у таємницю першої П’ятидесятниці: радикальна переміна наслідків вавилонського бунту, відгомони якого звучать у наших душах – нині різноманітність стає багатоликою єдністю, взаєморозуміння зростає з універсальної сили Істини.

У Символі Віри, який об’єднує людей всього світу і який через Святого Духа дає нам певність позрозуміння навіть у різноманітності мов, – твориться нова спільнота Божої Церкви, завдяки вірі, надії та любові.

Євангеліє дає нам чудовий образ, що показує зв’язок між Ісусом, Святим Духом та Отцем: Святий Дух є зображений як подих Воскреслого Ісуса Христа (пор. Йн 20, 22). Подих Бога є життям. Сьогодні Господь вдихає у наші душі нове життя – Святого Духа, Свою найбільш глибинну суть – і, таким чином, запрошує нас у життя Своєї родини.

Святий Дух є Творцем, водночас Він є Духом Ісуса Христа, але при цьому Отець, Син, Святий Дух є одним Богом. [І ми] можемо додати: Святий Дух дає життя Церкві. Вона є народжена не з волі людини, не з її роздумів, можливостей чи організаційних здібностей.

Коли читаємо фрагмент, де святий Лука представляє Святого Духа як полум’яні язики (пор. Діян 2, 2-3), на думку спадає Старий Завіт, встановлений на основі Закону, отриманого Ізраїлем на Синаї. Подія П’ятидесятниці є представлена як новий Синай, як дар нового Завіту, в якому Завіт з Ізраїлем простягається на всіх людей землі, руйнуючи всі бар’єри старого Закону. Новий Завіт є любов’ю, якою говорить сам Святий Дух, любов’ю, яка, розливаючись, перемінює все. У той же час, Закон розширився, відкрився, але при цьому став простішим – це Новий Завіт, написаний Духом у серцях всіх, хто вірує в Христа. Поширення Закону на всіх народів землі св.Лука представив списком народів, значно більшим за його епоху (пор. Діян 2, 9-11). Цим він повідомляє нам щось найважливіше: Церква є Вселенською від самих початків, її універсальність не є результатом успішного включення різноманітних спільнот. Насправді, від першого моменту Святий Дух створив її як Церкву всіх народів. Церква огортає цілий світ, людей усіх рас, націй та соціальних прошарків, руйнуючи всі перешкоди та об’єднуючи народи у визнанні Триєдиного Бога. Від самих своїх початків Церква була єдиною, вселенською та апостольською – це її істинна природа і мусимо такою її розпізнавати. Вона є свята не завдяки здібностям її членів, а завдяки присутності Самого Бога, Його Духа, Який ніколи не перестає її творити, очищувати та освячувати.

Нарешті, сьогоднішнє Євангеліє говорить нам ці чудові слова: "…показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа" (Йн 20, 20). Ці слова є глибоко людськими. Втрачений Друг знову є присутній, і ті, які перебували у розпачі, безмежно зраділи. Насправді Він – Друг, і водночас Він – Істина, яка дає життя людині. Те, що Він дає, це – сама радість, дар Святого Духа. Ці слова адресовані також і нам, бо ми можемо побачити Його у вірі. У вірі Він стає посеред нас і нам теж показує свої руки і свій бік, і ми радіємо. Тому помолімося: Господи, покажи нам Себе! Зроби нас даром Своєї присутності – і ми отримаємо найкращий дар: Твою радість. Амінь.

Бенедикт XVI

(Ватикан, базиліка святого Петра, 12 червня 2011 р.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ДИТИНА "З ПРОБІРКИ"?

Бездітне подружжя – це дуже часто сумне подружжя. Я маю таких знайомих. Десять років подружнього життя. Хороша робота, квартира, друзі, кожної неділі – Свята Меса в храмі, щоденна молитва, допомога бідним та хворим – усі елементи нормального католицького життя. Але по півгодинній розмові стає ясно: сум і біль у кожному русі, у кожній фразі. І відчуття невпевненості та почуття вини. Пустка, яка нічим не може заповнитися. Так, немає дітей. Жінка, пані Г. , перенесла хворобу, після якої вже неможливе зачаття нормальним шляхом. Чоловік, пан Т., є вірним католиком і не хоче лишати своєї дружини. Любить він її і боїться Бога. Так і живуть, страждаючи.

"Що ж, – скажете ви, – але ж існують зараз новочасні технології, які допомагають жінці, та й узагалі родині в такій ситуації. Про це часто бувають передачі по телебаченню. Я домашня господарка, не вчена, і то про це знаю.

Тепер все дуже легко: беруть якимось чином у жінки з лона статеву клітину, здається, вона називається "яйцеклітина", потім шляхом мастурбації (не дуже приємно, але що зробиш?) отримують від чоловіка сперму, після цього все це змішують у спеціально створених, дуже дорогих умовах – і ось у склі з’являється дитина, маленький зародок, який залишається тільки підселити в матицю жінки. Потім – дев’ять місяців, і готово! Тепер уже, слава Богу, не часи Авраама, коли він, бідний, мусив чекати до ста років, поки Сара розродиться сином. Не мусимо чекати дитини, як обітниці від Бога. Зараз усе простіше: заплатив гроші – і отримуй дар від науки. Запропонуйте вашим знайомим звернутися до такої клініки. Адресу можна знайти навіть на рекламі в метро".

Однак у відповідь ви почуєте тишу, що народилася від страждання, від солодкого відчуття пережитої жертви, від послуху, від любові. Якщо вам удасться завоювати довіру моїх знайомих, то ви зможете почути історію їхнього вибору. Звичайно, вони чули про можливості новітньої медицини. Лікарі не один раз радили їм звернутися в клініку запліднення in vitro (з лат. – "у склі"). Релігійна інтуїція підказувала пані Г., що в пропозиції штучного запліднення є щось дуже негідне. Але вона не знала що саме й дуже хотіла мати дитину. Її чоловік вирішив просто: треба піти до священика. Якщо він дозволить, то скористаємося цим "новітнім" методом. Візит до священика приніс категоричну, однозначну відповідь: Католицька Церква не благословляє і не дозволяє вірним користатися з будь-яких методів штучного запліднення. Висновок із цього зробили такий: до клініки in vitro не підуть, будуть молитися та уповати на Бога, і, може, з часом знайдуть сміливість, щоб всиновити дитину.

"Це ж жорстоко! – вигукнете ви. – Як можна позбавити жінку права мати дитину, якщо це можливо з технологічної точки зору? Чи ви знаєте, як страждає жінка, коли вона не має дітей? Що це діється в Католицькій Церкві?"

Так, на світі є багато страждань, і не у всіх винні ми самі. Ісус – Син Божий – безгрішний, та постраждав за всіх нас, щоб ми мали вічне життя. Католицька Церква охороняє гідність та право на життя кожної людини. І власне тому вона забороняє штучне запліднення. Під час процесу штучного запліднення, який рекламується на телебаченні, далеко не всі людські зародки – а точніше ембріони – приживаються. Тому для гарантії успіху їх "утворюють" багато – десяток чи два. Пізніше декілька з них знову-таки для гарантії підсаджують у матицю. І дуже часто трапляється, що приживається більше, ніж один. Часто буває четверо, п’ятеро або навіть восьмеро. Тоді лікарі абортують усіх, окрім одного, якому пощастило. А ми з вами знаємо, що людське життя починається в момент запліднення, коли чоловіча та жіноча статеві клітини зливаються в одну, зливаються їх нуклеоси – ядра, і утворюється абсолютно новий генетичний код, унікальна біологічна істота, яка ніколи ще не існувала й ніколи не повториться. У той момент це нове створіння отримує безсмертну душу і стає людиною, дорогоцінною в очах Божих, однією з тих, за кого Господь Ісус помер на хресті. Однак абортування "зайвих" людських ембріонів – це не єдина проблема, яка існує при застосуванні технології in vitro. Багато з утворених ембріонів залишаються "невикористаними". Вони зберігаються в холоді, їх набагато більше, ніж потрібно, і їх використовують для медичних дослідів, виготовлення ліків – простіше кажучи, їх убивають. У багатьох країнах світу існують закони, які захищають права ембріонів, але ці закони недосконалі, а в Україні вони взагалі відсутні.

"Але, – скажете ви, – технологія йде вперед, і, може, скоро вже непотрібно буде вбивати "зайві" ембріони. Чи може тоді Церква змінити своє ставлення до in vitro?"

Ні, бо ніхто не знає, що переживає дитина під час перших годин, днів і тижнів розвитку. Науці зараз відомо тільки небагато про те, якими важливими є умови початку життя. Але й того, що відомо, достатньо для того, щоб розглядати материнське лоно як єдине відповідне й достойне місце розвитку нової людини. Бог, який є всемогутнім, створив усесвіт і людину, коли послав Свого Сина на землю, не знайшов нічого кращого за лоно жінки, Діви Марії, для Його зачаття.

Ця проблема дуже тісно пов’язана ще з однією – з чистотою та святістю подружнього життя. Тільки поєднання в любові, в інтимному зв’язку подружнього статевого акту є гідним людини виразом своєї плідності. Якщо цей статевий акт не супроводжується зачаттям дитини, то не можемо запросити в нього третьої або четвертої особи для допомоги, навіть якщо ці особи мають назву та дипломи лікарів. Мусимо як вірні католики дякувати за все й чекати на милість від Бога.

Мої знайомі ще не всиновили дитини, але знайшли себе у служінні ближнім. Ціле їхнє життя є знаком страждання й одночасно глибокого почуття власної гідності. Ісус наповнює їхнє життя, ніби кажучи: "Чи я не краще для тебе за багатьох синів?" (1 Сам). Побажаємо їм щастя в Господі, повноти життя в Ньому, а для нас самих – глибшого переживання нашої гідності в тому стані, у якому ми перебуваємо.

Зоя СЕРЕБРОВСЬКА, канд. біол. наук.

Всеукраїнський благодійний фонд "За гідність людини": http://www.dignity.org.ua

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/