П’єро делла Франческа (бл.1420-1492). ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ

Ми не маємо в Євангелії опису того моменту, коли Господь перейшов від стану смерті до нового життя, та саме цей момент великі митці не раз обирали для своїх творів.

Постать Христа – центральна в композиції. Його фігура випростана, рух поставлення ноги на гроб – що символізує поконання смерті – вже звершений. На тіло Спасителя накинуто саван, однак правий бік оголений, відкривається кривава рана від спису. Художник немов робить Христа вічним, поєднуючи мотиви як смерті – голі дерева та пейзажі ліворуч, так і життя – в буянні зелені праворуч.

Гроб, що заповнює собою всю нижню частину фрески, це – ніби мур, що відділяє нас від таємниці життя та смерті, зображеної у верхній частині. Цей кордон перетинає лише стопа Христа та його хоругва (символ перемоги), встромлена з боку сплячих фігур стражників. Ймовірно, що обличчя одного з них – того, який спирається на хоругву – автопортрет художника.

Внизу праворуч бачимо камінь. Може, це підпис автора, чиє ім’я походить від слова "камінь"? А може, одвічний "наріжний камінь": "ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос". (Еф 2, 19-20).

(1460/1464), фреска, 225х200 см, Сан-Сеполькро, Тоскана, Італія.

МІСТО ХЛІБА І ПАЛОМНИКІВ

Віфлеєм – містечко поблизу Єрусалима, територія Палестинської автономії. На івриті його назва звучить як Бейт-Лехем і означає "Дім Хліба", арабською це Байт-Лахм – "Дім М’яса". Перші згадки про Віфлеєм датовані XV ст. до н. е., тут здавна жили пастухи та землероби.

Зараз у Віфлеємі близько 25 тисяч мешканців, із яких лише третина – християни. Це маленьке містечко є одним із найвизначніших місць для віруючих трьох світових релігій. Тут у маленькій печері для пастухів народився Ісус Христос. Саме сюди, побачивши зірку над містом, прийшли волхви, щоб поклонитися Немовляті, принісши йому дари: золото як Цареві, ладан як Богові та смирну як Людині.

У цьому місті за тисячу років до Сина Божого народився цар Давид. Тут під час пологів померла праматір Рахіль, дружина патріарха Якова. Її гробницю шанують не лише юдеї, а й християни та мусульмани. Щоправда, віднедавна вона відчинена тільки для єврейських жінок, які просять свою праматір про легкі пологи та щастя для дітей.

Головна святиня Віфлеєма – храм Різдва Христового. Він збудований св. Оленою, матір’ю першого римського імператора-християнина Константина, над печерою, де народився Ісус Христос. У невелику печеру можна потрапити й досі; тут на прочан чекає вівтар Ясел Христових. Власне, самі ясла, у які Діва Марія поклала маленького Ісуса, у VII ст. хрестоносці вивезли до Рима. Але ту частинку, що залишилася, замурували в мармур, і тепер над нею горять п’ять незгасних лампад.

Храм Різдва Христового – чи не єдина церква, де Богослужіння ніколи не припинялися. Тільки 529 року під час повстання Самарії тут сталася пожежа. Її сліди досі залишилися на колонах, низ яких світліший, бо відтертий від кіптяви, а верх – темніший. Згодом храм відновив і розширив імператор Юстиніан.

Відтоді будівлю не руйнували: святиня дійшла до нас крізь віки фактично в первозданному вигляді. Її не знищили перси, бо побачили на одній із мозаїк своїх співвітчизників – волхвів, які принесли Немовляті гостинці. Не чіпали турки, ба навіть не забороняли відвідувати християнам святе місце. А 1897 року, коли було вкрадено Срібну зірку, що вказує на місце народження Христа, її точну копію зробив і встановив мусульманин – султан Абдул-Меджид I.

Вхід до храму Різдва Христового вкрай низький: зайти можна, лишень схилившись – його недарма називають Воротами смирення. У напівтемряві на стінах і колонах заледве можна розгледіти фрагменти фресок із ликами святих. На підлозі збереглися фрагменти кольорової візантійської мозаїки. Вівтар належить Грецькій Православній Церкві, але в храмі служать також вірмени, копти й сирійці.

Кілька різних Церков-власниць храму – характерне явище для християнських святинь на Святій Землі. Будь-хто з паломників може зайти до католицького, православного чи вірменського храму. Тут не запитують, до якої конфесії належиш – ці святі місця спільні для всіх християн.

Людмила ПОЛЯХ

РИМ – ВІДПУСТОВЕ МІСТО

У Рік Віри "КВ" запропонує своїм читачам серію матеріалів про відпустові місця України. Однак розпочнеться наша мандрівка не тут, а в серці католицького світу – на вулицях і площах Рима.

 

Перший храм, який необхідно відвідати у Вічному місті, – це собор святого Петра. Папа Бенедикт назвав його істинним місцем для молитви, поклоніння та хвали Господові: "У цьому святому місці, куди тисячі паломників і туристів щодня приїздять з усього світу, більше, ніж будь-де, необхідне створення молитовної спільноти, яка забезпечить неперервність традицій". Оскільки ж собор від початку був і досі залишається найбільшим храмом світу, кожен паломник може долучитися до цієї спільноти не лише духовно, а й фізично: у дні великих святкувань усередині храму можуть одночасно перебувати до 60 тисяч осіб.

Хоча сучасний собор святого Петра збудований в епоху пізнього Ренесансу, його історія починається значно раніше, ще на початку IV століття, коли імператор Константин наказав збудувати храм на Ватиканському пагорбі. Вибір місця був символічним: саме цей пагорб вважають місцем поховання апостола Петра. Базиліка, завершена 349 року, проіснувала аж до середини XV століття, коли аварійний стан будівлі змусив папу Миколая V розпочати реставраційні роботи. Після його смерті реставрацію припинили, але 1506 року папа Юлій ІІ заклав перший камінь сучасного собору святого Петра, який виріс не навколо, а на місці давньої базиліки.

Собор – одне з найцікавіших місць Рима також і з мистецького погляду, оскільки в його побудові брали участь майже всі великі архітектори та скульптори італійського Відродження. Тут, зокрема, зберігається єдина підписана робота Мікеланджело – славнозвісна "П’єта"; над троном святого Петра здіймається кафедра роботи Берніні, який створив також грандіозний балдахін заввишки 29 метрів над головним вівтарем; ґратки каплиці Святого Причастя виконані за проектом Борроміні. Купол роботи Мікеланджело здіймається на 120 метрів, а довжина центрального нефу собору становить понад 200 метрів – і на цій чималій території храму живе цілий пласт духовної й мистецької історії.

Існує в Римі ще одне місце, яке не може не привабити уваги українських паломників, оскільки його неовізантійський стиль одразу викликає відчуття чогось знайомого й рідного. Ідеться про собор святої Софії, побудований наприкінці 60-х років ХХ століття. Його освятили у вересні 1969 року в присутності папи Павла VІ, який переніс під головний престол храму частину мощей св. Климента, папи.

Однак історія собору знову ж сягає значно глибше. Цей храм продовжує архітектурну традицію Київської Русі: його створив італійський архітектор Лючіо ді Стефано на основі первісних планів Софії Київської. Святослав Гординський спроектував запрестольну мозаїку й вітражі, які ще більше посилили візуальні зв’язки собору з його київським побратимом. До храму ведуть чотири мармурові сходинки, які символізують чотири моральні чесноти: розсудливість, справедливість, витривалість і стриманість.

 

Галина ГЛОДЗЬ

 

ФОТО:

 

Базиліка святого Петра (фото: filipdemuinck-kristelpardon.blogspot.com)

 

Базиліка святої Софії у Римі (фото: www.palomnyk.info )

АНТОНІО ФОГЕЛЬ. СВЯТИЙ ФРАНЦИСК, 1910

Скульптура Базиліки святого Франциска Ассізького, Буенос-Айрес, Аргентина

Монастир отців-францисканців постав у столиці Аргентини ще у XVI ст. Нині на тому самому місці, в історичному центрі міста – районі Монсерат – височіє Базиліка святого Франциска з Ассізі. Будівлю спроектував у ХVIII cт. архітектор-єзуїт Андрес Б’янкі. На початку ХІХ ст. виконано оригінальний фасад у стилі італійської неокласики. Однак у перших роках ХХ ст. архітектор Ернесто Шекман реконструював фасад у стилі німецького (а саме баварського) необароко. Під час цієї реставрації між двома вежами базиліки з’явилася скульптурна композиція зі святим Франциском. Цікаво, що під час реставраційних робіт 2007 р. всередині скульптури (в порожнині голови Данте) знайшли лист, залишений майстром Антоніо Фогелем. Він докладно пояснює, хто робив скульптуру, хто провадив реконструкцію храму, хто давав на це кошти, а також звертається в листі до Бога і до святого Франциска з проханням про "довге життя" для скульптури.

Святий Франциск немов обіймає згори трьох своїх співвітчизників: ліворуч від нього – Джотто (1267-1337), засновник італійської школи живопису, праворуч – Данте Аліг’єрі (1265-1321), "батько італійської літератури", а перед ним навколішках – видатний мореплавець, першовідкривач Америки Христофор Колумб (1451-1506). Усі троє належали до францисканського третього ордену, світської гілки Ордену святого Франциска з Ассізі, який реформував християнський спосіб життя відповідно до ідеалу євангельської бідності та простоти.

КОРОННИМ ШЛЯХОМ ЗАКАРПАТТЯ

 

Коронний – це слово має присмак свободи. Статус коронного міста був привілеєм, а свій загадковий ореол ці особливі міста зберегли й дотепер.

 

 

Середньовічний король Карл І Роберт здобув угорський престол у неспокійний час внутрішніх воєн, але й на троні мусив бути пильним: угамування непокірних баронів та воєнне лихоліття зробили його правління складним і неоднозначним. Наступного року виповниться 685 років відтоді, як Карл Роберт стратегічно надав коронний статус п’яти містам Мармарощини (тоді – історичний комітат на північному заході Угорського королівства, хоч уже від V ст. після Р. Х. тут проживали слов’яни).

Сьогодні до України належить частина Мармарощини, зокрема – три коронних міста. Це Хуст, Тячів і Вишкове (нині селище на Хустщині). Два інші міста, Марамуреш-Сігет і Довге Поле, належать до сучасної Румунії.

Хуст здавна був містом, де перетиналися торгові й стратегічні шляхи. Хустський замок, поставлений на сторожі коронних міст і поблизьких солекопалень, належав самому королю. Багато могли б розповісти його руїни… Крута замкова гора, серпантин доріг – кожен, хто долав ці перешкоди та досягав твердині, був захоплений замковими вежами, які немов сягали неба. А золоті хрести на вежах своїм блиском засліплювали очі мандрівників. Навіть сьогодні від руїн замку віє неприступністю та колишньою величчю.

Тячів – це місто трьох давніх храмів. Найдавніша (бл. ХІІІ ст.) та найбільш помітна святиня сьогодні належить реформатам, хоч історично це католицький храм. Натомість сучасний католицький храм св. Стефана постав у 1780 році. Греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці – наймолодша, минулого року вона відзначила "всього лиш" 160-річчя. Солекопальні, про які ми згадали раніше, розташовані неподалік Тячева, у Солотвино.

Назва "Вишкове" відома всім, хто любить закарпатську мінеральну воду. Вишківський замок, від якого сьогодні можемо побачити лише ймовірні контури, також належав до охоронних та стояв на сторожі "марамороського соляного шляху" – місцевих соляних копалень і перевезення солі по Тисі. Коли Вишкове стало королівським містом та центром Марамороського комітату, замок також отримав статус королівського.

Оскільки виробництво та продаж солі були справою напрочуд прибутковою, замків-хранителів соляних копалень було кілька: до таких також належали замок Канків у Виноградові та замок Ня́лаб у Королевому. Занепав вишківський замок із плином часу, коли хустська твердиня перебрала на себе провідну роль охорони комітату.

Мандруючи загадковим коронним шляхом, мимоволі починаєш мріяти про відродження цих заповітних місцин, величі яких не стерло навіть комуністичне безглуздя. Чи це лише мрії? Час покаже…

 

ФОТО:

 

Тячів (Фото: http://tyachiv.in.ua)

Cофія Середнянська

ФРА АНЖЕЛІКО. ІНІЦІАЛ ІЗ МЕСАЛУ, БЛИЗЬКО 1430

На момент народження друкованої книги в Західній Європі вже майже 1000 років існував рукописний кодекс, текст та ілюстрації до якого відтворювалися від руки.

Сьогодні читач вважає, що головне у книзі – її зміст. Проте чи не так само важлива й форма, у якій цей зміст передано? Перш ніж братися до роботи, середньовічний переписувач чи ілюстратор провадив детальне планування площини сторінки, шукаючи найкращі співвідношення між полем тексту, зовнішніми полями, рядками та стовпцями, користуючись при цьому загальними законами гармонії, вживаними в архітектурі (золотий перетин). Від самого початку свого існування книга не лише була носієм думок людини, а й віддзеркалювала уявлення про красу та гармонію.

За Аристотелем, головні форми прекрасного – це "порядок у просторі, співмірність та визначеність". Прагнення середньовічної людини до порядку та співмірності помітне в усіх видах мистецтв, насамперед в архітектурі, музиці, а також і в рукописних, а пізніше – друкованих книжках, найкращі взірці яких вражають гармонією та вишуканістю.

Головне орнаментальне, а часом і змістове навантаження в ранніх рукописах припадало на ініціал – першу букву тексту або його частини. В Італії великий ініціал із часом набув вигляду кольорового ініціалу з мініатюрою, яка ілюструє зміст рядків тексту. Листя аканту, переплетене з зображенням птахів, широко вживане золото... Оформлений ініціалами рукопис ставав високохудожнім твором.

 

Музей Сан-Марко, Флоренція

 

 

МІСТО НАД РІЧКОЮ

Городенка – місто на березі річки Ямгорів, засноване ще в XII столітті. Тоді це було маленьке поселення, схоже на сотні інших на території сучасного Прикарпаття. Лише з XV століття, коли польські шляхтичі, власники поселення, збудували замок, Городенка набула важливого значення.

 

Уже тоді в місті постали перші християнські святині, які, на жаль, до нашого часу не збереглися. А 1745 року розпочалося будівництво храму, який можна побачити й зараз, – святині Непорочного Зачаття Діви Марії, замовником якої був Микола Потоцький. Для роботи він запросив відомого архітектора німецького походження Бернарда Меретина і скульптора Йогана Георга Пінзеля, і саме тут розпочалася їхня плідна спільна діяльність.

Освячення храму відбулося 1769 року. Прекрасна барокова святиня дотепер стоїть над річкою, попри всі випробування, які їй довелося пережити. За радянських часів у храмі й монастирі розташували технікум. Більшість скульптур та інших чудових барокових прикрас було знищено або продано. Фрески XVIII століття майже повністю зникли, а вівтар роботи Пінзеля вдалося врятувати тільки частково.

Після здобуття Україною незалежності святиню передали місцевій греко-католицькій громаді. Уперше за довгі роки в цих стінах віряни знову вознесли молитву Господу. До відновлення первозданної краси храму ще далеко: реставрація, яка через брак коштів просувається вкрай повільно, триває до сьогодні. Та все ж його інтер’єр поступово оживає, показуючи вірним свою давню красу. Створена Пінзелем унікальна скульптура Діви Марії після реставрації повернена на своє законне місце перед фасадом храму. Деякі дивом збережені скульптури й досі перебувають у музеях (наприклад, у музеї народного мистецтва в Коломиї та в музеї Пінзеля у Львові) та не можуть бути повернуті "додому". Монастир, розташований біля стін святині, стоїть занедбаний. Може, зусиллями місцевої влади і парафіян вдасться відновити цю пам’ятку.

Варті уваги й інші сакральні пам’ятки міста, яких тут чимало. Ще під час будівництва храму Непорочного Зачаття Діви Марії Потоцький просто в центрі Городенки закладав нову греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Діви Марії. За роботу взялися вже відомі нам Меретин і Пінзель, і вже 1763 року розпочалося будівництво. Хоча церква від початку була запланована меншою за розмірами, ніж величезний римо-католицький храм – символ міста, однак вона зачаровує плавністю та красою барокових обрисів як зовні, так і всередині. Дуже велично виглядає іконостас – його автором, імовірно, теж був Пінзель. Цей храм має особливу рису, спільну зі святинею Непорочного Зачаття: вони обидва увінчані хрестоподібними гербами Потоцьких.

За популярною легендою, церкву замовив князь Потоцький як "покуту" за вбивство Бондарівни, дівчини з сусіднього села. Цю легенду поклали в основу народної пісні, яку можна почути й сьогодні.

1706 року чимала громада вірмен збудувала в Городенці храм. Зараз це найстаріша збережена архітектурна пам’ятка, яка вражає наших сучасників своїм неприступним оборонним виглядом, навіть попри повністю занедбаний стан.

За довгий час, який минув від заснування Городенки, постали нові сакральні споруди: деякі з них збереглися до нашого часу, інші зникли без сліду; якісь гордо красуються новим ремонтом, а інші, такі як синагога, збудована у XVIII ст., поступово занепадають. Утім, духовне життя міста вирує, віра людей міцнішає, і можна сподіватися, що давні храми і сьогодні знайдуть турботливих господарів серед вірян.

 

Антон БАРАНОВСЬКИЙ

ПІД ЗАХИСТОМ АРХАНГЕЛА

У сучасній Церкві постає дуже багато питань про те, якою має бути сучасна парафія. Закритим клубом "для своїх" чи все-таки гостинним осередком апостольства? Місцем, де зі священика "випивають усі соки" чи центром співпраці та спільних ініціатив духовенства й мирян? Якщо ви в обох питаннях обрали варіант "б", то запрошуємо до Дунаївців. Саме тут теорія церковного життя ("як має бути?") поступово стає практикою.

"Позаяк земля подільська постійними нападами татар та інших ворогів плюндрується, внаслідок чого вкривається пустками, дозволяю Єлизаветі Лянцкоронській, вдові каштеляна галицького, свій маєток – село Дунаївці – перелаштувати на місто, що відтепер має називатись Дунайгородом, у якому б жителі мали постійний захист та охорону…" Так 1592 року писав польський король Сигізмунд ІІІ Ваза про сучасне місто Дунаївці на Поділлі. Щоправда, його слова не збулися: надання міського статусу не зупинило спустошень та страждань мешканців давнього Поділля.

У Дунайгорода багатша історія, ніж у деяких сучасних обласних центрів: діставши від короля Сигізмунда магдебурзьке право, місто розвивалося й зростало, на початку XVII ст. тут побудували римо-католицький храм… Стабільність тривала до середини ХVII ст. – тоді майже всі мешканці загинули під час спустошення земель кримською ордою. Почалися територіальні поневіряння: Османська імперія, Річ Посполита, Російська імперія… Попри всі історичні колізії, Дунаївці недарма 2001 року посіли чільне місце у Списку історичних населених пунктів України: місту хоча б частково вдалося "зберегти свій історичний ареал з об’єктами культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку". Багато об’єктів уціліло – але римо-католицький храм не встояв під тиском часу.

Духовне відродження "по всіх фронтах"

Від історичних поневірянь перейдемо до 1989 року – саме тоді в Дунаївцях почалася відбудова святині. Парафіяни, більшість із яких були вихованцями парафії в поблизьких Голозубенцях (сюди вже в 1960-х роках священики доїжджали більш-менш регулярно, а 1980 року о. Йосиф Чоп заходився будувати каплицю), ревно взялися до справи: храм св. Михайла Архангела був побудований без великих спонсорських "вливань", фактично зусиллями місцевих мешканців. Будівництвом керував також о. Йосиф Чоп – так за п’ять років на старому цвинтарі постала велична святиня.

Але справа полягала не лише в будівництві рукотворних храмів: треба було відбудовувати храми людських душ та сердець. Коли постало питання катехизації, парафіяни були повністю відкриті на нього завдяки попередньому досвіду: сам священик усіх потреб чималенької місцевості не охопить, тож потрібна кваліфікована допомога мирян. У Дунаївцях і сьогодні можна почути фразу: "Ми не звикли до того, що душпастир – один священик".

Коли 1997 року до Дунаївців прибули сестри-монахині – францисканки-місіонерки Марії, – вони доєдналися до катехитичного навчання, але служіння мирян продовжується. П’ятнадцятеро світських катехитів уже тривалий час забезпечують цілу катехитичну систему, якою охоплені не лише діти від трьох років та молодь (зокрема, студентська), а й різні вікові та соціальні групи дорослих, також і на п’яти доїзних парафіях (ідеться про села Дем’янківці, Залісці, Іванківці, Миньківці та Нестерівці).

Ноїв Ковчег

Саме таке враження справляє парафія св. Михайла Архангела, коли ознайомлюєшся з її структурою та ініціативами, що сьогодні сягають далеко за храмові ворота. Спільнота Розіп’ятої Любові, кола Святого Розарію (близько 30, 22 з них – "дорослі", інші – "дитячі"), родинні кола, Віднова у Святому Духові, Третій орден святого Франциска, заснована однією з парафіянок спільнота молитви за душі в чистилищі… Усіх не згадаєш. Існує тут і сімейна консультація, і кухня для нужденних (діє на пожертви парафіян), "Карітас" і навіть світлиця для дошкільнят, де перебуває малеча, поки батьки працюють.

Щодо поєднання духовності та апостольства, то візьмемо за приклад класичний Рух Живого Розарію (т. зв. "рози", або кола Святого Розарію), поширений майже в кожній парафії – принаймні, що стосується католиків латинського обряду в Україні. Який зазвичай вигляд має Рух у багатьох наших парафіях? Періодичний "обмін" таємницями (ще подекуди з умовляннями, бо хтось не прийшов, і треба доповнити коло), час від часу спільна молитва – і дуже часто на тому все й завершується. Звісно, не обходиться без спогадів, як Розарій допоміг, молитва врятувала… Але для багатьох це лише спогади. Вишукані різнокольорові вервички прикрашають багато дитячих (і не тільки, зрештою) ший – але це ще не Живий Розарій.

Натомість у Дунаївцях Рух Живого Розарію базується на постійній формації його членів. Діти та дорослі не лише моляться спільно, їхнє членство в Русі – це також служіння, спільні зустрічі й апостольство (як це й передбачає ідея Живого Розарію). Це також тематичне апостольство: щомісяця священик збирає аніматорів (т. зв. "зеляторів") на тематичну катехизацію, а вже вони, отримавши на зустрічі відповідні матеріали, готують тематичні зустрічі для членів своєї "рози".

Усі спільноти в Дунаївцях зорієнтовані на служіння – передусім парафіяльне. Так, харизматична спільнота Віднови у Святому Духові на базі Школи Християнського Життя і Євангелізації (ШХЖіЄ) опікується філіями Школи в м. Барі на Хмельниччині та у… Москві! Миряни тут беруть участь у проведенні (!) реколекцій, а також євангелізаційного курсу "Альфа". П’ять бригад парафіян служать на кухні для нужденних, також тут діє Легіон Марії, Матері в молитві, 39 "Маргариток" (невеликі спільноти молитви за священиків), скаутський рух, хори (дитячий, молодіжний та дорослий), дитячий оркестр… Парафіяни також можуть, із благословення настоятеля, закладати свої молитовні групи – так це сталося, наприклад, зі спільнотою молитви за померлих.

Рушійні сили розвитку

У Дунаївцях понад 1500 практикуючих католиків, із них до 700 вірних є членами різних молитовних та апостольських рухів, спільнот, груп… Додайте до цього індивідуальну катехизацію та катехитичні групи – і маємо парафію, за яку люди відчувають відповідальність. Але ця відповідальність не з неба впала: її вже понад два десятиліття виховують у парафіянах. Ідеться також про виховання жертовністю: у Дунаївцях цілком природно жертвувати десятину свого прибутку на розвиток апостольства.

Коли є резерви для розвитку, то ми починаємо осмислено дивитися навколо себе, помічаючи, що в соціальному плані Церква є відображенням суспільства. Тому в Дунаївцях існує не лише Домашня Церква (дев’ять кіл), а й група молодих сімей, душпастирство яких відкрите також на т. зв. "несакраментальні" подружжя, які, попри власну непросту ситуацію, також шукають Божої волі та прагнуть по-християнськи виховати своїх дітей. У відповідь на потреби родин відкрилася також подружня порадня (консультація): у ситуації глибокої кризи сімейних цінностей в Україні з’являються ініціативи, які є обов’язковими атрибутами здорової парафії.

У Дунаївцях роздумують також над методитикою Ломбарді, вивчають стратегічну програму "Нове обличчя парафії", мріють про будівництво парафіяльного будинку… Але не забувають і про екуменізм та потреби людей, яких треба рятувати – тут і зараз.

Що таке екуменізм?

Екуменізм тут мислиться на рівні дружнього спілкування та співпраці – зокрема, з християнами-протестантами. Так, наприклад, католики й протестанти разом узяли участь у велопробігові "Україна без сиріт".

Але є тут і одна надзвичайно важлива та актуальна ініціатива, яка виросла з досвіду ШХЖіЄ в Красилові. Це реабілітаційний центр у Залісцях – Благодійний фонд "Хмельницький обласний центр для інвалідів та осіб, які потребують соціально-профілактичної допомоги". Тут приймають чоловіків, які загубилися в цьому світі через власні слабкості та хвороби. Звісно, за конфесійною приналежністю ніхто нікого не поділяє. Католики та православні ходять до своїх храмів, протестанти також відвідують відповідні служіння (пастори й католицькі священики приїздять із Дунаївців, православний храм є на місці).

Відповідає за центр Валерій Шутюк – людина, яка сама свого часу пройшла шлях реабілітації та з Божою допомогою міцно стоїть на ногах. Душпастирем центру є о. Валентин Розгон, вікарій парафії в Дунаївцях. Близько 20 чоловіків живуть у Залісцях за певним розпорядком (зокрема, разом моляться та читають Святе Письмо), працюють. Оскільки Валерій за фахом ветеринар, справа тваринництва поставлена тут професійно, але мешканці центру також обробляють землю, виконують інші господарські роботи, а також допомагають місцевим жителям.

Життя підопічних центру складається по-різному: хтось утікає світ за очі, а потім знову повертається, фактично рятуючись від загибелі. Більшість стабільно проходять реабілітацію, готуючись повернутися в родини. Є незвичайні випадки: один із заліських "вихованців", самотній чоловік, зустрів тут самотню пані – так на Поділлі стало на одну щасливу родину більше. Тепер уже він сам допомагає "товаришам по нещастю" ставати на ноги. Допомагають Залісцям і парафіяни (місцеві та з Дунаївців), і прості селяни (хоч одразу не всі зраділи появі реабілітаційного центру біля храму).

***

Колись король надав Дунаївцям статус міста, щоб "жителі мали постійний захист та охорону". Сьогодні бажання короля збулося, і міський статус Дунаївців захищає сам Господь, який поставив охороняти місто свого вірного слугу, архангела Михаїла. Чи ви бачили надійнішу охорону?..

Ірина МАКСИМЕНКО

До апостольства в Дунаївцях можете долучитися і ви!

Благодійний фонд "Хмельницький обласний центр для інвалідів та осіб, які потребують соціально-профілактичної допомоги"

с. Залісці, Дунаєвецький р-н, Хмельницька обл., 32444

Код ЄДРПОУ – 37328734

Р/р: 26005338849 в ХОД ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", МФО – 380805

Призначення платежу: Благодійна пожертва.

Можна також придбати українські музичні диски "У Твоїх обіймах", "Довірся Йому", що їх дунаївська Спільнота Розіп’ятої Любові створила спільно з польською Спільнотою Розіп’ятої Любові. Ці диски записані й подаровані спільнотою для справи євангелізації в Україні.

Кошти від розповсюдження будуть призначені на потреби реабілітаційного центру в Залісцях, а також на інші євангелізаційні справи спільноти.

Вартість одного диска – 25 гривень. Якщо вас зацікавить ця пропозиція, можна телефонувати за парафіяльними номерами: 038-58 (258) 334-55; 348-13.

КУРС НА РОЗКВІТ Цього року греко-католицька парафія у Севастополі відзначає 20-тиріччя

Греко-католики Севастополя пройшли складний шлях випробувань перед тим як отримали можливість безперешкодно відправляти богослужіння. Процес обстоювання громадою своїх прав триває і донині, адже місце під храм, що виділила Міська Рада Севастополя, з усіх боків забудовується – і таким "природним чином" громада позбавляється можливості побудувати на тому місці власний храм. Але, попри складнощі, Богослужіння збирають багато людей, серед яких багато молоді та дітей.

Історія УГКЦ в нашому місті почалась одночасно із свого роду пробудженням українського життя в Севастополі наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Одразу ж постало "церковне питання". Багато активних учасників перших українських організацій походили з західних областей нашої держави. Тому потяг людей до віри своїх батьків був природнім. Таким чином, саме греко-католицька спільнота стала першою церковною спільнотою незалежної України, яка постала в Севастополі. Крім того, Севастопольський осередок УГКЦ взагалі став першим на Кримському півострові. Весь час, від початку до сьогоднішнього дня, розвиток церкви був пов’язаний із розвитком українського життя міста.

Велику допомогу в реєстрації громади УГКЦ в Севастополі надавали 1991 року депутати міської ради, які сформували депутатську групу "Україна". 19 серпня 1991 року в приміщенні Севастопольської міської державної Адміністрації її тодішній голова офіційно оголосив про реєстрацію громади, оформлену юридично.

Щороку кількість парафіян зростала, а громада зміцнювалась. Якщо перші служби доводилось відправляти в оселях севастопольців, на базі міських шкіл та військових частин Військово-Морських Сил України, які тільки народжувались, то згодом були відремонтовані та облаштовані два приміщення в різних районах міста для проведення Богослужінь.

Першим священиком, який оселився в Севастополі, став 1993 року о.Анатолій Мазурик. До того довгий час Богослужіння відбувалися лише на свята, коли в місто скеровували священиків. Другим священиком був о.Микола Бердник, третім – о.Петро Кам’янський. Сьогодні священиком є о.Миколі Квич, який багато зусиль докладає для того, аби побудувати храм в Севастополі. Проект вже є, зараз треба подолати певний опір місцевих чиновників та інших осіб, аби розпочати будівництво. Фінансову підтримку будівництву храму в Севастополі надають представники української діаспори з Америки та Канади.

Весь час, що існує в місті громада УГКЦ, священики беруть активну участь у житті українського флоту, опікуються національною скаутською організацією України "ПЛАСТ". На всіх літніх таборах були присутні греко-католицькі священики.

За час існування громади її відвідували відомі діячі УГКЦ, зокрема – владики Михайло Сабрига та Юліян Вороновський. На освячення Хреста на території під майбутній храм до нас приїжджав екзарх Одесько-Кримський, преосвященний владика Кир Василь Івасюк. Багато священників з різних областей України, навіть представники Греко-Католицької Церкви з Білорусі відвідували нас.

Нині в місті зареєстровані дві греко-католицькі громади: св.Андрія Первозванного та Успіння Пресвятої Богородиці. До першої належать переважно мешканці передмість, до другої – самого Севастополя.

Українська Греко-Католицька Церква в Севастополі, попри всі проблеми та перешкоди, активно розвивається. І всі парафіяни сподіваються, що в недалекому майбутньому настануть часи розквіту нашої Церкви в Криму.

Фото: Історичне фото 1992 року з галереї "Великдень на Херсонесі". Джерело – офіційний сайт парафії УГКЦ в Севастополі http://ugcc.sebastopol.ua

НА ШЛЯХУ ДО ВІДРОДЖЕННЯ

6 серпня 2011 року відбулося освячення каплиці Переображення Господнього та Матері Божої з Лурду в м.Кодима на Одещині. З Божою допомогою, якщо все відбудеться так, як заплановано, освячення здійснить єпископ Броніслав Бернацький у співслужінні з отцем-деканом Балтського деканату Мартіном Пленетом та за участю паломників, щиро запрошених на святкове Богослужіння.

Кодима є розташована на північному заході Одеської обл., повз неї проходить залізнична дорога Одеса-Київ, на відстані 250 км від Одеси. Сучасна територія Кодими в XVI-XVIII ст. входила до складу Польщі (Брацлавське воєводство). У різні часи цими землями володіли польські магнати Замойські, Конецпольскі, князі Любомирські. 1672 року ці землі після війни Польщі з Османською Імперією та Московським Царством на короткий час перейшли до складу Османської імперії, а після Карловицького миру 1699 року спустошений край був повернутий Польщі. 1703 року в Кам’янець-Подільському замку був складений документ про кордони по річках Ягорлик і Кодима.

Володарями міста тоді були Конецпольські. 1719 року, після смерті останнього з їхнього роду – Яна Олександра, 1723 р. місто перейшло до князя Юрія Павла Олександра Любомирського, який розпочав активно залюднювати своє нове володіння під ріками Вісла та Волинь. Після його смерті 1735 р. ці землі відійшли його синові Юзефу, який 1754 р. заснував містечко Кодима (назва тюркського походження, "мочариста земля", від "мочар" – річка). Тут бере свій початок річка Кодима. Юзеф Любомирський та наступні володарі Кодими, його брат Станіслав, а потім син Станіслава – Олександр, також активно провадили політику переселення людей зі своїх володінь сюди. Фактично, вони вплинули на етнічний склад населення сучасної Кодими та району, в якому донині проживають нащадки тих переселенців із глибин Польщі. Про це можна судити з великої кількості прізвищ польського походження, що їх мають місцеві мешканці.

1793 року, після ІІ поділу Польщі, місто Кодима ввійшло до складу Російської імперії, і тоді ж визріло рішення про побудову римо-католицького храму. За дуже скромними відомостями з Літургійного календаря Кам’янець-Подільської та Луцько-Житомирської дієцезій відомо, що храм Провидіння Господнього був побудований у 1831-1849 рр. Він входив до складу Балтського деканату. Можна припустити, що, згідно з відомостями 1847 року, його будівництвом опікувався о.Станіслав Дужицький, збираючи пожертви від місцевих католиків. 1867 р. настоятелем був Целестин Пшецлавський. За відомостями 1905 року храм "був кам’яний п’ятого класу, парафіян – 1295 душ, адміністратором був Антоній Скальський". 1914 року адміністратор не змінився, а кількість парафіян зросла і становила 1374 особи. Варто зазначити, що до революції католицьку віру сповідувала майже половина тогочасного населення міста Кодима.

Наприкінці 20-х років ХХ св., вже в період войовничого атеїзму, храм у Кодимі було закрито. Було знищене все церковне майно та музичний інструмент, також кладовище, на місці якого радянська влада побудувала ретранслятор.

Наприкінці 70-х років в будинку храму була православна церква (на фото). Фото автора походить з 1982 року. Можна визначити, що власну архітектуру колись католицького храму тоді ще не було зруйновано. Натомість на початку 90-х років храм повністю "переобразився" на православну церкву.

1990 року було видано Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". Після розпаду Радянського Союзу, в незалежній Україні почали відроджувати духовність, відновлювати храми та релігійні організації. Вірні з Кодимського району стали їздити до смт.Чечельник Вінницької області, де був відкритий храм.

Після того, як Папа Римський Йоан Павло ІІ створив Одесько-Симферопольську дієцезію, він, разом із єпископом Броніславом Бернацьким, який приклав багато зусиль для відродження Церкви на цій великій території, відновив Балтський деканат. На прохання мешканців м.Кодима для проведення Богослужінь 2009 року до Кодими було скеровано о.Франциска Августовського. Служба Божа щонеділі відбувалася в домівках вірян. 2011 року кодимська парафія придбала дім під каплицю на вул.Єлисеєва, 2, поблизу колишнього храму. До благоустрою каплиці взявся новий настоятель, о.Мар’ян Гребельский, який опікується парафією і до сьогодні.

Олександра ТАСКІН, м.Балта

Надіслав о.ліц. Мар’ян Грабельський

Каплиця у Кодимі (фото з сайту: http://rkc.kh.ua)

САКРАЛЬНІ СПОРУДИ БУЧАЧА

21 листопада 2012 р. в Луврі розпочалася виставка "Бароковий скульптор в Україні середини ХVІІІ століття: Йоган Георг Пінзель". Однак для того, щоби подивитися на роботи генія, не потрібно їхати аж так далеко. Долучитися до його творчості можна майже поруч – наприклад, відвідавши храми Бучача.

Тернопілля багате на цікавинки, що природні, що рукотворні. Без сумніву, Бучач – яскравий зразок цього.

Місто постало в ХІІІ-XIV столітті, а перша писемна згадка про нього датована 1397 роком. 1515 року польський король Сигізмунд I Старий надав мешканцям Магдебурзьке право, і відтоді ніщо вже не заважало збагаченню та розвитку міста на березі річки Стрипи.

Недивно, що вже тоді в місті існували храми різних конфесій, щоправда, здебільшого дерев’яні, а тому недовговічні. Єдине, що збереглося з того часу, – загадкові руїни монастиря XVI століття за межами сучасного Бучача, в урочищі "Монастирок". 

Проте час минав, місто розвивалося й росло; тому, за тогочасними правилами фортифікації, уже потребувало власного кам’яного замку, який і звели 1580 року. Споруда відразу стала в пригоді, адже тоді майже щороку по цих землях проходили кримські татари. 1610 року коштом Стефана Потоцького було збудовано Миколаївську церкву, яка збереглася до сьогодні. Її унікальний бароковий іконостас містить ікону, подаровану дружиною Потоцького. Церква дивом пережила випробування, що випали на долю міста.

Активно забудовувати місто сакральними спорудами почали у XVIII столітті. 1751 року Микола Потоцький заклав перший камінь у фундамент майбутнього монастиря василіян, для будівництва якого вибрали надзвичайно гарне місце – Федорову гору, другу за висотою після замкової. Через це храм і досі є однією з домінант міста. Сьогодні він – чи не найвідоміша споруда міста та важливий центр релігійного життя.

Того самого 1751 року архітектор Бернард Меретин і скульптор Йоган Пінзель звели Бучацьку ратушу, сьогодні відому на всю країну. Ці двоє вже уславлених на той час майстрів працювали під покровительством Миколи Потоцького на Галичині та Поділлі, створюючи шедеври архітектури і скульптури. Меретин не обділив і Бучач, побудувавши тут Покровську церкву, яка дивує поєднанням невеликих розмірів із бароковою розкішшю.

Проте найвідоміше привабливе місце для вірян і туристів – це Успенський костел, збудований у 1761-1763 роках на місці старого дерев’яного. В архітектурному плані це типовий зразок барокових храмів, який не виділяється якимись цікавинками. Але над оздобленням інтер’єру споруди працював Пінзель, який виготовив цілий ряд унікальних скульптур, шедеврів свого часу. На жаль, у радянські часи в храмі діяв музей, а прикраси з нього вивезли до великих міст. Мешканці Бучача довго домагалися повернення скарбів на їхні законні місця, довго йшли до своєї мети, і 2010 року декілька шедеврів роботи знаного майстра повернулися з музеїв до відновленого храму. Тепер і віряни, і туристи можуть поринути в духовну атмосферу цього місця.

Сьогодні Бучач – один із центрів релігійного життя нарівні з Зарваницею, Луцьком, Почаєвом тощо. Тому не зволікайте, відвідайте його! З родиною або з друзями, на вихідні чи у відпустку, влітку чи взимку – це чарівне місто неодмінно вразить вас.

Антон БАРАНОВСЬКИЙ

ФОТО:

Монастир василіян був закладений Миколою Потоцьким

Скульптури для оздоби Успенського костелу робив славетний Йоган Пінзель

ОСПІВАНИЙ У ПСАЛМАХ

Ліван – єдина християнська арабська країна, а крім того, ще й одна з перших, які прийняли християнство. Це зелена країна гір та оспіваних у псалмах правічних кедрів. Світло Євангелія туди приніс сам Христос: Він не раз проходив повз давні портові міста Тир і Сидон. До речі, Він навіть ставив їхніх мешканців за приклад євреям (пам’ятаєте: якщо б у Тирі й Сидоні відбувалися такі речі, то вони б давно навернулися?).

На початку жовтня я мав нагоду вінчати у Лівані молодят. Ця чудова країна відома християнському світові завдяки святому, до якого звертаються не лише католики, але й люди інших віросповідань зі всього світу. Більше того – за його заступництвом отримують рясні благодаті! Йдеться про святого Шарбеля. Але почнімо спочатку.

На сьогодні близько половини мешканців Лівану – християни, а переважна більшість із них – католики. Серед католиків тут є вірні п’ятьох (!) католицьких обрядів. До абсолютної меншості належать римо-католики і сиро-католики (віряни давнього сирійського обряду). Певну частину католиків становлять вірмени, які не асимілюються з ліванцями і плекають свій власний обряд. Помітну громаду творять мельхіти, тобто греко-католики. Цей обряд було привнесено за часів панування Візантійської імперії, тож його не можна вважати питомим ліванським обрядом. Таким є натомість маронітський обряд, до якого належить більшість тамтешніх католиків.

Своїм корінням Маронітська Церква сягає перших століть християнства. Антіохія, сирійське місто недалеко від меж Лівану, християнська метрополія і апостольська столиця, у IV ст. почала занепадати. Ширилися єресі та несприйняття правовірного християнства, переслідування католиків.

У такий атмосфері прийшов у світ св. Марон, сучасник багатьох видатних святих і Отців Церкви: св. Антоній Великий, засновник монашого життя, помер, коли Маронові було 16 років, а св. Йоан Золотоустий учився риторики разом із ним та був його близьким другом. Після здобуття ґрунтовної освіти св. Марон віддалився в пустелю. Однак його проповіді та приклад життя притягували численних послідовників, а вплив на суспільство і Церкву в Антіохії та Лівані невпинно зростав. Марон заснував монашу традицію в цій частині Ближнього Сходу, а його боротьба з єретичними течіями дозволила сформувати зачаток відновленої Церкви Антіохії та влити в неї новий запал. Саме тому Маронітська Церква позначена виразним відбитком монаших традицій і світогляду. Святий помер 410 р., а на його могилі збудували величний монастир, який заселяло навіть до 800 монахів і який дістав назву "Кришталевого монастиря".

Палкі захисники Халкедонського Собору 417 р., монахи-мароніти заплатили кров’ю за чистоту своєї віри: єретики-монофізити вбили близько 50 братів, а решта мала шукати собі прихистку в горах Лівану, що стали для них другим домом і де вони осіли. У дуже швидкому часі монахи-мароніти лишилися чи не єдиними священиками на цій землі, які зберегли вірність Папі та постановам Собору. Тому Папа вибрав серед них єпископів і призначив їм Патріарха, хоча ця молода Церква залишалася переслідуваною.

Невдовзі територію Лівану захопили араби-мусульмани. Оскільки маронітське населення Лівану не хотіло полишати свою віру, почалися криваві переслідування. Миряни, священики й навіть Патріарх були змушені втікати в гори. Надійний притулок вони знайшли в долині Кадіша (Свята Долина) – високогірному плато, густо порослому тисячолітніми кедрами. Справа в тому, що ця долина вкрита невеликими скелями, часто порожніми всередині, але вхід до печер непомітний для чужинця навіть з відстані кількох метрів.

Так минали століття, аж поки в Лівані з’явилися хрестоносці. Як же вони були здивовані, коли віднайшли добре організовану і міцну у своїй вірі Церкву, що залишилася вірною Папі! Таким чином, мароніти могли знову вийти з підпілля і посісти гідне місце у своїй країні.

Відновилися й живі відносини маронітського Патріарха з Римом, які тривали протягом усіх наступних віків, незважаючи на панування ісламу, переслідування з боку Османської імперії та криваві війни.

Монаше походження, важка історія і непохитна вірність Папі наклали свій особливий відбиток на маронітський обряд, саме тому він не має аналогів у християнському світі. Спочатку для всіх богослужбових текстів використовувалася давньосирійська мова. Зокрема, багату спадщину залишив св. Єфрем Сирієць, якого прозвали "арфою Святого Духа". Після арабського завоювання Літургія помалу перейшла на арабську, але центральні її частини, наприклад, перемінення дарів (консекрація), до сьогодні лишаються давньосирійською мовою.

Маронітська Літургія виросла з давньої сирійської Літургії св. Якова, але зазнала значних латинських впливів і збагатилася власним доробком у період переслідувань і підпілля, коли ця Церква була відрізана від решти християнського світу. Зовнішній вияв Літургії помітно латинізований, особливо це дається взнаки в оздобі храмів та літургійних шат. Але духовний зміст тяжіє більше до давньосирійських взірців із деяким впливом візантійської Літургії. Вступна частина й Літургія Слова належать до змінних частин, а Літургія вірних і Євхаристійна – залишаються однаковими кожного дня. Маронітський обряд використовує на вибір аж три (!) різні анафори: св. Василія Великого (дуже рідко), св. Якова Апостола і Дванадцятьох Апостолів (найчастіше; ця анафора походить із майже не зміненої першохристиянської традиції).

Важливе місце посідає культ Пресвятої Діви Марії. "Не ліванець той, хто не має вдома Її образу і не прославляє Її у своїй родині". Тут до Неї звертаються "Кедре Ліванський", прославляючи Її красу та силу опіки. Розарій становить щоденну молитву пересічного мароніта. Цікаво, що молитва Розарію збирає повні храми ще задовго до початку Літургії. Причому більшість вірян у Церкві становлять молоді чоловіки віком 20-40 років, які палко моляться, ба навіть провадять молитву Розарію в парафіяльній спільноті.

І такий-от традиційний обряд виявився дуже відкритим на харизматичні рухи. Мені пощастило побувати на харизматичній Літургії з прекрасно організованою молитвою прослави, проведеною в особливому музичному супроводі, що поєднував традиційні маронітські співи з "воршипом". Після Літургії була молитва звільнення, яку провадив екзорцист. Такі Літургії відбуваються щотижня в одному з найбільших храмів Бейрута, столиці Лівану.  При цьому сама церква була заповнена вщерть.

У Маронітській Церкві діють також потужні спільноти Віднови у Святому Дусі, є і нові харизматичні спільноти, як-от молитовна спільнота св. Шарбеля. Цікава історія її виникнення. Кілька років тому один молодий фахівець у галузі ядерної фізики переживав кризу віри, тож подався помолитися на могилі св. Шарбеля у монастирі Аннайя. Аж раптом він відчув особливу присутність святого і гарячий дотик чиєїсь руки до свого плеча. Шарбель просив його зібрати людей, які потребують духовних благодатей, і молитися до нього, тому що Господь готовий вділяти благодаті за його заступництвом. Після цього особливого моменту в молодого чоловіка залишився опік (у лікарні діагностували 3-й ступінь) у чіткій формі людської долоні. Тепер ця молитовна група мирян налічує близько ста осіб, вони поглиблено вивчають Святе Письмо, збираються разом на молитву в тих намірах, про які їх просять, і намагаються нести літургійне, харизматичне й харитативне служіння в парафіях.

Звичайно, вражень набагато більше, ніж місця на папері, але я можу підсумувати свій досвід зустрічі з Маронітською Церквою так: я вдячний Господу, що Він поставив на моїй дорозі цих свідків глибокої віри, простої, але щирої, для якої чудеса, зцілення, навернення і чисте християнське життя не залишилися тільки євангельськими оповідями.

о. Юрій БЛАЖЕЄВСЬКИЙ FDP

ФОТО:

Інтер’єр маронітського каферального собору святого Георгія у Бейруті (фото з сайту http://www.mountainsoftravelphotos.com)

ЙОГАН ГЕОРГ ПІНЗЕЛЬ. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ. ІІ ПОЛ. XVIII СТ. Дерево, левкас, позолота. Львів, Музей Пінзеля

Йоган Георг Пінзель (1707-1761) – скульптор світового масштабу, який працював на теренах Галичини. Донедавна він був цілковито незнаний. Творчий доробок Пінзеля відкрито й збережено головним чином завдяки Борисові Возницькому (1926-2012) – академіку-мистецтвознавцю, "ангелу-охоронцеві" українських музеїв, замків, пам’яток культури.

Походження, місце й час народження майстра Пінзеля лишаються загадкою. Більшість його творів зараз перебувають в Україні: це і скульптури церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Бучачі, і святий Юр на парапеті однойменного собору у Львові, і кілька десятків робіт, зібраних у музеях Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Коломиї. Зараз праці "українського Мікеланджело" – майстра Пінзеля – як першу експозицію з України виставлено в Луврі.

"Жертвоприношення" характеризує емоційну, динамічну манеру майстра. Скульптури мають живі риси, їхні рухи рвучкі. Перекручені тіла немов тремтять і звиваються в конвульсіях, нагадуючи полум’я під поривами вітру.

Отці Церкви вважали, що Ісус вказав на жертвоприношення Авраама як на прообраз голгофської Жертви: "Авраам, ваш батько, сповнений був радощів звидіти день мій – і звидів, і втішився" (Йн 8, 56). Ісаак був слухняний Авраамові, як Ісус – Богу-Отцю. Несення дров Ісааком на гору – це несення Ісусом Хреста, а шлях на гору – Хресна дорога… А в народженні Ісуса здійснилося виконання Божої обітниці, даної Авраамові: "У твоєму потомстві благословляться всі народи землі" (Бут 22, 18).

ЩО ТАКЕ МІСІЯ?

Місія – це не тільки проповідування в екзотичних куточках світу, де люди живуть у дикунському стані й не знають цивілізації. Тоді що таке місія? Варто дослідити походження самого терміна та історію місійної діяльності Церкви.

Значення слова

Сам термін походить від латинського missio – "посланництво, послання". Тринітарна теологія та христологія позначають ним посланництво Отцем у світ свого Сина заради спасіння людей, а також зіслання Святого Духа від Отця через Христа задля звершення справи спасіння в людських душах (Йн 3, 17). Натомість еклезіологія підкреслює місійний характер Церкви, посланої Христом (Мт 10, 16; Йн 20, 21) проголошувати всім народам Добру Новину. Терміном "місія" окреслюється також усяка діяльність, пов’язана з проголошенням Слова Божого.

Походження слова

Саме як діяльність із проголошення Євангелія, слово "місія" поширилося в Церкві у XVI ст., після заснування Ордену єзуїтів, і було пов’язане з четвертою обітницею, яку складали його члени, – послуху Папі Римському: votum circa missiones. Тож єзуїти вирушали з апостольським служінням як посланці з місією від Папи. На початках існування Товариства Ісуса апостольство поза єзуїтськими колегіумами називали місіями. Воно було скероване як до католиків, так і до православних, протестантів, язичників. Пізніше єзуїти розпочали місії у Південній Африці, на Далекому Сході, а також у країнах, охоплених Реформацією, де одночасно працювали і над поглибленням та зміцненням віри католиків.

Рання діяльність

Місійна діяльність, визначення якої сформувалося остаточно у другій половині XVI ст., сягає початків історії Церкви. Під час своєї публічної діяльності Ісус Христос мандрує Палестиною і навчає про Царство Боже (Мк 16, 15-18; Мт 28, 18-20; Діян 1, 8). Перед Вознесінням Він довірив учням місію проголошувати Євангеліє та навертати всі народи. Часи апостолів в історії Церкви – це часи мандрівного проповідництва учнів Христа, серед яких особливо виділяється постать св. Павла – проповідника у грецьких містах і засновника помісних спільнот.

До Міланського едикту розвиток християнських спільнот відбувався передусім на території Римської імперії. Уже на початку Середньовіччя в її західній частині виникла потреба у євангелізації германських племен. У цей період важливу роль відігравали ірландські монахи, залучені до місії у Британії та на європейському континенті. У наявну модель чернечого життя вони внесли ідею паломництва для Христа – peregrinatio propter Christum, яка виражалась у мандрівному проповідництві за межами Батьківщини як наслідуванні Христа – Вчителя.

Середньовіччя

У процесі формування ідеалу монашого життя в Середньовіччі за приклад було взято життя апостолів. Наголошувалося, що монах так само, як і апостол, покликаний залишити все задля Христа, а чернеча спільнота має наслідувати першу християнську спільноту Єрусалима (Діян 2, 43-47).

XIII століття принесло нові виклики Церкві. З одного боку – швидкий демографічний та економічний розвиток Європи, з іншого – єресь катарів і альбігойців на півдні Франції та півночі Італії. Для боротьби з цими викликами постали жебрачі ордени, зокрема домініканці й францисканці, які заопікувалися душпастирством, проповіддю та місійним служінням у містах.

Місії Нового часу

Період між Середньовіччям та Новим часом характеризувався у Європі глибокими суспільними, політичними та релігійними змінами: відкриття нових земель, Реформація, потреба вдосконалення Церкви, реалізована Тридентським Собором. І вкотре в історії Церкви плідним виявився місійний вимір мандрівного проповідництва. Одночасно з відродженням християнства на старому континенті Церква взялася за проголошення Доброї Новини в Америці, Азії та Африці, створюючи сталі церковні структури й поширюючи посланництво-місію до всіх людей.

Від XVIII ст. поступово виникли поняття "внутрішня місія" та "зовнішня місія", з огляду на те, до кого були скеровані зусилля проповідників: чи то до вірних Католицької Церкви, чи до тих, хто перебував поза нею. І вже в другій половині XIX ст. остаточно утвердилося поняття "внутрішньої місії", щоб відрізнити її від "зовнішньої", провадженої серед нехристиян.

Д-р Славомир БЖОЗЕЦЬКИЙ ОР

(Люблін, Польща, спеціально для "КВ")

ФОТО:

Рим. У глибині – палац Колегії Propaganda Fide, де з XVI ст.  готували місіонерів для всього світу