Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

вівторок, 31 липня 2012 р.

МАРІЯ ТА ЄЛИЗАВЕТА


Євангельський фрагмент (Лк 1 39-56) вводить нас в суть усього євангельського послання. Він показує природу Божого Сина. Уся сцена відвідування нагадує пісню Анни – матері пророка Самуїла (1 Сам 2,1-10). Це є визнанням віри, в якому Марія не тільки подає короткий зміст спасіння, а й прославляє доброту та милосердя Бога.



В історії вибраного народу в Старому Завіті ми бачимо багато чудесних втручань Бога. Частіше за все підкреслювався випадок, пов’язаний із Виходом з єгипетської неволі (Второз 10,21; 11,7; Суд 7).
Ми знаходимо тут важливу залежність: заповідь обітниці – та її виконання. Для Марії великою річчю є дівиче зачаття Божого Сина. Таким чином Бог зреалізував обітницю, яку дав Аврааму та його потомству. Тому Марія прославляє Бога за Його любов і опіку над людьми.
Кантик характеризується теоцентричним змістом. Марія дякує Богу за благодіяння, виявлені до вибраного народу та до неї самої як до доньки цього народу. Тільки Він є гідний прослави та вдячності. Господь всесвіту перебуває в самому центрі життя Марії, тому в ній народжується радість, яка проявляється в прославі Бога.
Також цей уривок має тринітарний вимір. Марія проголошує святість Божого імені, прославляє Його милосердя (Лк 1 50-54). Зачаття Божого сина від Святого Духа є приводом для радості. Грецьке слово Киріос – Господь, є тлумаченням єврейського Адонай, яким в єврейській Біблії замінювали ім’я Бога JAHWE. У цьому місці до Ісуса був уперше прикладений титул Господь, який у Старому Завіті стосували до Бога.
Євангеліє не вказує конкретного місця, де відбулася зустріч Марії та Єлизавети. Пізня традиція з VІ ст., вказує Аін-Карем як місце, де мешкали Захарій та Єлизавета. Ця місцевість розташована за декілька кілометрів на захід від Єрусалиму. Дорога, яку мала пройти Марія після Благовіщеня, простягалася приблизно на 140 км, а подорож нею могла тривати близько чотирьох днів. Маріологійний зміст вказує нам поставу Марії як слугині слова (покори) та чину (допомога ближньому, молитва прослави).
Зустрічаються дві жінки, стосовно яких Бог вчинив особливі знаки. Обоє зачали внаслідок Божого діяння. Вони є переповнені радістю. Марія та Єлизавета мають глибоку та зрілу віру. Кажуть про те, ким є Бог і що вчинив в їхньому житті.
Прославлення Бога є характерною рисою віруючих людей, які пізнали Бога і залишаються з Ним в близьких стосунках. Тому Марія в своїй молитві, повної прослави та вдячності, описує діяння Бога в історії Ізраїлю. Вона згадує  Його імена: Бог, спаситель, могутній, святий, милосердний, вірний, всемогутній, сильний, добрий, заступницький.
Плодом зустрічі обох жінок була виняткова та урочиста прослава Бога.
Зустріч із особою глибокої віри є завжди плідною, бо приносить радість, внутрішній мир, зміцнює віру та схиляє до молитви, сповненої вдячності. Тому, якщо ми прагнемо бути щасливими та радісними, – шукаймо та зустрічаймося з такими людьми. Хвилина зустрічі з людиною, яка любить Бога, є набагато ціннішою, ніж години, перебуті з Його ворогами.

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6


понеділок, 30 липня 2012 р.

БУТИ ГАНЧІРКОЮ БОГА І КРОКУВАТИ НА ЧОЛІ ЧАСІВ


1915 рік, Італія. Січнева хурделиця не додає настрою водію королівської машини. Сутеніє… Тут, в горах під Авеццано, зграя вовків може напасти навіть на озброєні загони. Але король із супроводом все не виходить з намету. Там триває його зустріч із керівниками спецгрупи, яка ліквідує наслідки руйнівного землетрусу і надає допомогу потерпілим. Раптом двері до авто відчиняються, і якийсь священик в потертому плащі та старому капелюсі починає швидко розсаджувати в салоні обдертих і виснажених дітей…

На здивоване запитання водія, що ж це він таке робить і чи знає, кому належить автомобіль, священик відповідає із типовою італійською емоційністю, щоб водій не витрачав час на балачки, а їхав мерщій до міста і швидше повертався, адже треба буде забрати ще одну групу дітлахів, яких тільки-но витягли з-під завалів, – доки вони зовсім не змерзли. Зацікавлений галасом і вражений такою безпосередністю, король віддав водієві наказ вирушати негайно. Священика звали Луїджі Оріоне.


Хто такі оріоністи, і ким був їхній засновник?

У Венеції оріоністів називали священиками, що бігають. Це наслідок італійської експресивності, кепкування чи відбиток характеру засновника у духовності монашого чину? Певно, всього потроху.
Святий Луїджі Оріоне народився 23 червня 1872 р. в маленькому селі Понтекуроне на півночі Італії, в бідній родині брукаря і прачки. Його шлях до священства пролягав через коротке перебування у францисканців та в Ораторії св.Джованні Боско, засновника салезіанців – аж врешті-решт Луїджі вступив до дієцезіальної семінарії в Тортоні.
Щоби сплатити за навчання в семінарії, Оріоне влаштовується сторожем кафедрального собору, оселившись у кімнатці на піддашші святині. Якось він побачив у храмі заплаканого хлопця, якого священик вигнав з уроку релігії за бешкетування. Семінарист заспокоїв його і запросив до себе, де закінчив перерваний урок і трохи погрався з хлопцем. Вже за півтора місяця до його маленької кімнати приходило щодня понад сто дітей, а собор сповнився галасом і біганиною.
Далі було відкриття ораторії, а трохи згодом єпископ дозволив йому приготувати кількох вихованців до священства і добрати собі на допомогу друзів-семінаристів. Так народилася монаше Згромадження оріоністів, тоді як її засновник ще навчався в семінарії, маючи лише 21 рік…
Згромадження швидко розвивалося, відкривалися колегії та ораторії для хлопців в Тортоні, Генуї, інших містах регіону. Згодом оріоністи отримали під опіку декілька парафій, де зайнялися душпастирством робітників і аграріїв, хворими й самотніми людьми і охопили своєю діяльністю всю Італію.
Луїджі, ще коли був у Турині, ознайомився з діяльністю св.Йосипа (Джузеппе) Коттоленго, який був збудував ціле містечко для опіки над хворими, а їхнє утримання та опіку доручив Божому Провидінню. Тож не дивно, що засновані доми для хворих, стареньких і самотніх Оріоне почав називати "мале коттоленго", а молоде Згромадження отримало назву "Мала Справа Божого Провидіння". Його метою стало "об’єднати все у Христі" (пор. Еф 1, 10).

Розвиток Справи

Отець Оріоне був глибоко духовною людиною. Він часто молився, постив, із надзвичайною побожністю відправляв Святу Месу. Від молитви його коліна вкрилися товстою загрубілою шкірою, що її святий був змушений час від часу зрізати ножицями, щоби повністю розпростати ноги…
1899 року він засновує перший монастир Пустельників Божого Провидіння, куди приймає також незрячих, адже він надзвичайно цінував покликання і не хотів, щоби фізичні вади перешкоджали комусь відповісти Богу на Його поклик. Пустельники працею і молитвою мають духовно підтримувати бурхливу діяльність своїх співбратів у світі.
1903 року єпископ Банді офіційно затвердив Устав Згромадження. Минуло кілька років, і Оріоне вже виряджає своїх співбратів до інших країн Європи і для місійної євангелізації – до Святої Землі й Південної Америки, до яких і сам вирушить у дві місіонерські подорожі.
1915 року святий засновує жіночу гілку Згромадження, а 1927 – гілку сестер-сакраменток, куди приймають дівчат з вадами зору або незрячих. Вже після смерті Оріоне (1940 р.) організаційні рамки отримав широкий і живий зв’язок мирян із Згромадженням: з’явилися Оріонський Рух Мирян, Оріонський Рух Молоді, спільнота колишніх вихованців та Оріонський Світський Інститут, призначений для богопосвячених мирян.

Духовність оріоністів та знаки часу

Часи, за яких жив отець Оріоне, були позначені агресивною боротьбою світської антиклерикальної держави з Церквою і Папою. Це також були часи активізації робітничого класу, зародження і розквіту ідеологій комунізму та фашизму. Тому Оріоне прагнув, перш за все, огорнути духовною опікою звичайних, як і він сам, людей: робітників, селян, молодь. Але найповніше оріонську духовність розкривають чотири любові засновника: Ісус Розіп’ятий, Діва Марія, Папа і душі. В Папі він вбачав "наше Кредо", "ніжного Христа на землі", тому віддав своє Згромадження на службу Папі, а всі оріоністи до звичних трьох монаших обітниць додають ще четверту: цілковитий послух Папі Римському.
Серед суспільних і політичних криз отець Оріоне повторював: "Ми не з тих катастрофістів, які вважають, що світ завтра повалиться (...) Майбутнє належить Христу!" Тому він вважав, що оріоністи мають крокувати "на чолі часів", християни мають бути в авангарді, визначати напрямок розвитку світу, а не пасти задніх. Звідси і невгамовна, емоційно пожвавлена діяльність – Оріоне встигав за день провести мінімум чотири години на молитві, відслужити Євхаристію, відбути годину в сповідальні, написати листи, відвідати хворих, зазирнути до дітей в ораторії, приділити час співбратам, зустрітися з благодійниками, провести духовні розмови…
При цьому святий був завжди усміхнений, приязний до людей довкола. Хоча сам Папа радився з ним, його призначали Апостольським представником у потерпілі від катастроф регіони – але Оріоне завжди повторював, що є лише ганчіркою в руках Бога, що нею витирають пилюку, а потім викидають геть, коли закінчать, – на що вона, звісно, не може ображатись.

Духовні сини та доньки святого Оріоне в Україні


Сьогодні Сини Божого Провидіння (офіційна назва оріоністів) намагаються продовжити служіння свого засновника в більш ніж 50 країнах в цілому світі, звертаючи особливу увагу на немічних і бідних: фізично, матеріально, психічно, духовно…
В Україні Згромадження від 1992 року, коли перші сестри-оріоністки приїхали до Ковеля. За три роки сестри почали своє служіння у Харкові. Тут вони відкрили медичний пункт допомоги бездомним і бідним людям – скільки ж їх було врятовано за ці роки від смерті з холоду, від ампутації ніг чи рук, від втрати людської гідності, надії або віри завдяки матеріальній допомозі, польовій кухні, систематичним перев’язкам і жертовності кількох простих сестер.
Від початку оріоністки працюють з дітьми вулиці. Харків – велике місто, що притягає тисячі дітей, які походять з патологічних родин або втекли з дому. Сестри почали шукати і збирати їх, як колись св.Луїджі Оріоне. Вони заглядали в покинуті будівлі, на ринки, до каналізаційних люків тепломереж. Згодом діти призвичаїлися до нових друзів, відважилися на довіру, почали приходити до імпровізованого пункту допомоги. Не так, щоб наїстись чи вдягтись – хоча і в цьому їм не відмовляли, – як щоби знову почутися дітьми, поділитися своїми проблемами, відчути себе захищеними.
Кілька років сестри разом зі студентами-волонтерами відвідували міський приймально-розподільний пункт міліції, де опинялися діти вулиці в очікуванні на подальшу долю. Згодом сестри почали співпрацю з католицькою благодійною організацією "Де Поль", що дало змогу щодня виїздити спеціальним мікроавтобусом до місць зустрічей дітей. А нещодавно в Коротичі під Харковом оріоністки побудували дім для кільканадцяти молодих самотніх матерів з групи "дітей вулиці" – з їхніми власними дітьми.
Отці-оріоністи розпочали служіння в Україні 2001 року у Львові як бірітуалісти. Це італійці, римо-католицькі священики, які дістали дозвіл на душпастирювання у візантійському обряді в Українській Греко-Католицькій Церкві – а водночас, вони завжди готові допомогти в душпастирських потребах Митрополиту Львівському латинського обряду. Сьогодні у Львові сформована та діє міцна оріонська спільнота, яка провадить парафію Божого Провидіння, соціальну аптеку, парафіяльний пункт допомоги "Карітас". Під опікою оріоністів також є майстерня, що її постійно відвідують близько десяти осіб із особливими потребами або друзів, як доброзичливо називають їх монахи і їхні співпрацівники. І, звичайно, львівські оріоністи відкрили ораторію для дітей, яка щодня організовує позашкільний час для щонайменше 50 дітей, в чому допомагають аніматори – наша молодь. У липні ораторія на три тижні стає бурхливим мурашником – у "Веселих Канікулах" щодня беруть участь понад 200 дітей та близько 40 аніматорів.
Особливістю оріонської спільноти у Львові є те, що разом із монахами і постулантами (молодими хлопцями, які зголосилися до Згромадження) живуть, моляться та працюють двоє молодих друзів. Динамізм спільноти дозволяє креслити нові плани, що їх оріоністи з надією та довірою віддають у руки Божого Провидіння. Якщо когось зацікавило те, що ми робимо і ким ми є, – ми завжди будемо раді вділити вам більш повної інформації, звертайтеся:

Сини Божого Провидіння: вул.Пекарська, 11/2, м.Львів, 79008; тел.: +38 (032) 275 70 12, xjurafdp@gmail.com
Сестри-оріоністки – вул.Гоголя, 4, м.Харків, 61054; тел.: +38 (057) 706 02 66, orionistki@fromru.com

Брат Юрій БЛАЖИЄВСЬКИЙ FDP


ФОТО:
Отець Луїджі Оріоне

Каплиця оріоністів у Львові

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6


При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

четвер, 26 липня 2012 р.

НЕЗРЯЧА МАТІР НЕЗРЯЧИХ


Серед історичних постатей виділяється особистість Матері Єлизавети Рози Чацької (на фото), засновниці Згромадження Сестер Францисканок Служебниць Хреста. Вона належить до плеяди людей, просвітлених Богом, таких як Мати Тереза з Калькутти чи брат Альберт Хмельовський.


Роза Чацька народилася 1876 року у Білій Церкві в Україні (сучасна Київщина – прим.ред.). Красу природи цієї землі зберегла у пам’яті. Пізніше писала: "Перші спогади пов’язані з весною… Специфічний запах повітря, чудовий колорит неба і щебет птахів довкола великого дому з великими колонами".
Ця молода дівчина, маючи 22 роки, повністю втрачає зір. Цю втрату Роза приймає як знак особистого життєвого покликання і присвячує своє життя служінню незрячим людям – тим, які не бачать світла, і тим, які не бачать Божих справ. У своїх "Нотатках" вона пише: "Господь Ісус… хоче відкрити нам очі, щоб ми Його бачили справді ЖИВИМ, який живе серед нас і в кожному з нас… Він хоче лише, щоб ми Його вважали другом і так ставилися до Нього. Другом ЖИВИМ, Богом-Людиною".
В Україні Роза розпочала своє життя тільки для Бога. Вона сама так описує цю подію: "В Житомирі я вирішила повністю присвятити себе Богу і від єпископа Дубовського отримала дозвіл носити монаше вбрання ІІІ Ордену св.Франциска, до якого я вступила і де протягом двох років відбувала новіціат під керівництвом отця-директора К." Від моменту обітниць вже немає графині Рози, але до світу незрячих повертається сестра Єлизавета від Розп’яття Господа Ісуса, щоб їм служити.
Форму життя, яку Мати обрала для себе, і Справи, що зародилася, вона визначає словами: "Коли я краще пізнала св.Франциска, зрозуміла, що він є немов протиставленням сучасному стилеві життя, і що лише повернення до ідеалу Євангелія може вилікувати світ від хвороби, що його точить… Повернення до простоти в житті, самозречення як протиставлення пожадливості споживацтва, прийняття страждань з любові до Господа Ісуса – як протиставлення страхові перед хворобою та смертю. Все це спонукало мене віддати себе під опіку св.Франциска". Матір Єлизавета залишила заповіт, щоб її Справа, зроджена з Божого натхнення, була "з Бога і для Бога".
Свою Справу Матір Єлизавета будувала на тісній співпраці сестер з незрячими і мирянами. Мати організувала майстерні, де на верстатах працювали дорослі незрячі; дитячий садок, школу, брайлівську бібліотеку, а також відділ Опіки над незрячими вдома.
На сьогодні найбільшим навчальним і виховним осередком, що охоплює незрячих дітей і молодь Польщі є Ляски – невеличке селище під Варшавою.
Сестри Згромадження працюють також в Італії, Індії, Африці та в Україні. Тут, в Україні є три монастирі: в Харкові, Житомирі та на Тернопільщині в Старому Скалаті.
В Харкові та Житомирі безпосередньо працюємо з дітьми і дорослими незрячими – в школах­ інтернатах для незрячих і слабозорих ведемо гурток "Умілі руки", де на спеціальних верстатах діти в’яжуть, що дає можливість розвивати моторику пальців і служить допомогою в читанні брайля (письмо Брайля – алфавіт опуклих шести крапок, де комбінація окремих крапок творить букви; створений французьким вченим Луї Брайлем). На цих верстатах діти здебільшого в’яжуть м’які іграшки; а молодь – щось із одягу для себе: чи то шарфи, чи то спіднички, чи то шапки, а часом – чудові светри. Діти працюють завжди охоче і з радістю приймають сестер у школі. І в Харкові, і в Житомирі ми також організовуємо принагідні тематичні зустрічі незрячих, відвідуємо незрячих одиноких, і сім’ї незрячих.
У Старому Скалаті сестри працюють у парафії, головним завданням сестер є також катехизація дітей і молоді. Вона має різні форми: від звичайного уроку-катехизи до зустрічі молоді чи організування веселих вечорів. І також сестри відвідують старших і самітних парафіян.
Про ширше пізнання життя Матері Єлизавети та її Справи служіння незрячим тілесно і духовно ми можемо дізнатися з книги М. Жултовського "Мати Єлизавета Роза Чацька та її Справа". Сам автор так пише про постання цієї книги: "Читач, який бере до рук нову книжку, має право запитати, звідки вона взялася і з чиєї ініціативи виникла… У Варшаві 1987року перед судом Митрополичої курії розпочався канонізаційний процес Слуги Божої Матері Єлизавети Рози Чацької. Одним з елементів процесу є документально обґрунтована біографія кандидата. У моєму розпорядженні було багате зібрання розповідей сестер і співробітників-мирян про Матір Чацьку, спогади осіб з її родини та її листування з Антонієм Марильським, що нараховувало 375 сторінок. Незалежно від цього, в архіві Згромадження в Лясках існували папки, присвячені деяким спеціальним питанням. Після ознайомлення з цим величезним матеріалом я взявся за написання. Почав з опрацювання вступів до часів історії Польщі, особливо пов’язаних із діяльністю роду Чацьких…" У вступному слові до українського видання єпископ Станіслав Падевський дуже влучно помітив, що все в житті, а отже і в біографії людини має свою поверхню і свою глибінь. Те, що на поверхні, можна зареєструвати, задокументувати факти і події; тим часом важче дістатися глибин, де відбувається змагання Божої благодаті зі співпрацею людини.
Наслідком цих двох чинників – благодаті та власних зусиль – є святість. Авторові книжки вдалося зазирнути в глибини внутрішнього життя Матері Єлизавети Чацької. Господь Бог дав їй, осліплій, якийсь особливий внутрішній зір, якийсь інтуїтивний пророчий погляд і внутрішнє світло в зовнішній темряві, дар бачити наперед долю Справи Лясок, а насамперед – дар бачити глибинні сфери людської особистості.
Підкреслюючи сказане вище, можна сказати, що ця книга розповідає про життя Матері Єлизавети Чацької, яка вважала, що заснована нею Справа має виховати еліту незрячих, здатних показувати зрячим, але сліпим духовно, "сяйво" – тобто справжній сенс життя, систему вищих цінностей.
Незрячі здійснять це своїм життям, прикладом, культурою та смиренним прийняттям каліцтва.

Текст приготували Сестри Францисканки Служебниці Хреста

Книгу можна придбати за адресою:
Сестри Францисканки Служебниці Хреста
2-й про. Островського, 30
10006, м. Житомир
Тел.: 8 (04120 44-84-74


ФОТО:

"Наші діти…" (фото з сайту сестер у Лясках: triuno.pl)

Від редакції. Дорогі читачі, допоможімо сестрам у поширенні цієї книги! Можливо, Україна скоро матиме ще одну блаженну, а потім і святу – Мати Розу Чацьку.

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

середа, 25 липня 2012 р.

ПРО ПРИЧИНИ, НАСЛІДКИ ТА… НАДІЮ


З 17 вересня 2011 р. й донині у Нью-Йорку та інших містах США триває акція громадянського протесту під промовистою назвою "Захопи Уолл-Стріт". Мета цієї акції – зосередити увагу суспільства на злочинах сучасної фінансової еліти та заклик до структурних змін в економіці. За повідомленнями преси, ця акція набула масового характеру (54% американців підтримують її цілі) та має послідовників у Канаді, Іспанії, Ізраїлі, Португалії, Греції, Австралії, Великій Британії…

Ці події, а також кризи в Греції, Італії, Португалії та, як наслідок, загроза краху всієї архітектури Європейського Союзу, поставили питання руба: а чи тим шляхом рухається сучасна економіка?
От і нинішня осінь стала дуже плідною для дискусій на цю тему. Згадаємо принаймні про дві події з цієї сфери. Спочатку – про "голос із Ватикану". 24 жовтня ц.р. Папська рада Justitia et Pax ("Справедливість і мир") опублікувала документ Святого Престолу щодо необхідності реформ міжнародної фінансової та грошової систем. Друга подія була не менш гучною – Нобелівська премія з економіки 2011 р.



Голос Папської ради

Презентація нового документа може бути розцінена як прем’єра кардинала Петера Кодво Турксона. Рівно два роки тому, 24 жовтня 2009 р., він очолив Раду Justitia et Pax. І, по суті, це перший масштабний документ, підготовлений цим дикастерієм.
Головна ідея, викладена у цьому документі, є проста. Для розвитку людства треба погодитися з тезою, що людство – це не лише найрозвинутіші країни світу. Людство – це "спільнота націй", в якій ніхто не може підтримувати свій добробут за рахунок інших народів. Проте, саме таким є сучасний світ. Єдиний вихід з цієї ситуації Святий Престол вбачає у створенні на загальносвітовому рівні повноважної представницької інституції, яка координувала б міжнародну фінансову й грошово-кредитну системи заради розвитку реальної економіки. Це питання є ключовим – у сучасному світі реальна економіка, яка виробляє реальні товари і послуги, стає невигідною. Більшу прибутковість забезпечують операції, пов’язані зі цінними паперами, грою на різниці валютних курсів тощо. А в цій сфері "перші ролі" належать далеко не найбіднішим країнам. Документ вже зараз рекомендує впровадити як один із дієвих заходів спеціальний податок на суто фінансові операції, спрямовані на отримання спекулятивних прибутків.

Голос "нобеліантів"

Питання про лауреатів Нобелівської премії у галузі економіки постає тут не випадково. Річ у тім, що принаймні один із провідних економістів світу, проф.Джозеф Стігліц, вже кілька років плідно співпрацює зі Святим Престолом – він є академіком Папської Академії Суспільних наук. 2001 р. він разом із Дж.Акерлофом та М.Спенсом отримав премію А.Нобеля за розробку ідеї "асиметричної інформації". Суть ідеї проста – у будь-якій економічній операції продавець має більше інформації про товар, аніж покупець, а тому через це може отримувати додаткові зиски. Нині в рамках комісії ООН Дж.Стігліц також розробляє концепцію подолання глобальної фінансової кризи. Принагідно зауважимо, що у новому документі Ради Justitia et Pax відчувається вплив ідей Стігліца. Зокрема, йдеться про координацію глобальної фінансової та грошової політики (власне, йдеться про усунення "асиметричності інформації" на світовому рівні) та про створення відповідної координаційної міжнародної інституції. А це свідчить про те, що кардинал Петер Турксон тримає руку "на пульсі" сучасних економічних тенденцій.
Цього року премію здобув проф.Томас Сарджент (разом із Кр.Сімсом) – "за емпіричні дослідження причинно-наслідкових зв’язків у макроекономіці", як сказано в прес-релізі Нобелівського комітету (10 жовтня 2011 р.). Досі вважалося, що на економічні процеси, а, відповідно, й на поведінку економічних суб’єктів та їхні очікування, впливають рішення урядів. У загальних рисах суть відкриття Т.Сарджента полягає у тому, що все відбувається  достоту навпаки – саме очікування спільноти визначають економічний розвиток (і, як це не парадоксально, навіть тоді, коли уряд не ухвалює жодних рішень, ба навіть ухвалює рішення помилкові).

Надія є?

Насправді тенденції, що відбуваються нині в економічній науці, свідчать про достатньо позитивні речі. Хоч би як заперечували це нинішні інтелектуали будь-якої економічної школи, але більшість з них – свідомо чи несвідомо – були "зачаровані" Марксом. Небагатьом вдалося утриматися від спокуси вважати людину плодом економічних умов. Власне, приклади Дж.Стігліца та Т.Сарджента доводять: наука "приходить до тями" і звертається до тих ідей, які довгий час були для неї табу.
Крім того, якщо тверезо оцінити новизну відкриттів хоча б згаданих вище науковців, то більш-менш сформований у вірі католик зауважить – а, власне, що тут нового, у чому відкриття? А й правда. Ідея Дж.Стігліца про "асиметричну інформацію" та її негативний вплив, якщо говорити простими словами, зводиться до того, що брехня завдає шкоди. Ідея ж Т.Сарджента про те, що очікування суспільства впливають на економічні процеси, а не навпаки, – думка не нова. "Spe salvi facti sumus – Ми надією спаслися", – це сказав ще апостол Павло (Рим 8,24).
Отже, можемо сподіватися, що крок за кроком тверезий глузд братиме гору. І людство все ж таки відпрацює навичку встановлювати причинно-наслідкові зв’язки – адекватно, без ідеологічних упереджень та гасел. Принаймні, у мене є надія на це.

Роман ЖЕЛЄЗНИЙ

ФОТО:
У 1990 р. у Ватикані було встановлено скульптуру "Земна куля" італійського митця Арнальдо Помодоро. Це – твір-попередження, що містить глибокий філософський сенс: своїми діями людина може зруйнувати світ


При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/



вівторок, 24 липня 2012 р.

ВПЕРЕД ДО СВЯТОСТІ


Як стати святим? Бути найбільш чемним, делікатним та моральним? Не факт. Отримати замість свідоцтва про смерть визнання героїчних чеснот від Папи чи може одразу акт про канонізацію? Напевно, все ж надто швидко. А може, поселитися у сповідальниці?.. Жарти жартами, але святим стати треба. А як?


Вшанування кожного конкретного святого – історія довга та загалом заслуговує на окрему книгу. Але всі ті, кого після смерті визнано прикладом для нас, гідним вшанування, вже за життя так чи інакше замислювалися про осягнення Неба. Часом в простих, хоч і давніх "рецептах" святості можна знайти багато цікавого для себе. Тільки варто пам’ятати пораду всіх мудрих господинь: не переживати, що за одним і тим самим рецептом інколи виходять зовсім різні за смаком страви. До того ж, рецепти часто модернізують, а деякі – навпаки, бережуть як старовинні. Напевно, в цьому і полягає багатство і краса кулінарії, а тим більше – щедрого столу.
Покликання до святості виразно звучить вже в Старому Заповіті: "Я бо Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо я – святий. [] Я бо, Господь, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб бути вашим Богом; тож маєте бути святими, бо я святий" (Лев 11, 44-45). Розуміння Святості як покликання, тісного контакту з Богом було розвинене вже в Старому Заповіті: "Соломон перевів фараонову дочку з Давидгорода в дім, що збудував для неї, бо казав: "Ні одна з моїх жінок не повинна жити в домі Давида, царя Ізраїля, бо він святий, через те, що в нього ввійшов кивот Господній"" (2 Хр 8, 11).
В Новому Завіті св.Павло констатує, що святість – зовсім не недосяжна мета. Це непорушний дар, що вже є присутній в людині: "Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий святий, а ним є ви" (1 Кор 3, 17). Багато разів у Новому Завіті апостоли звертаються до членів Церкви саме як до святих, хоч і пізніше картають їх за ті чи інші негаразди…

"Світська людина тільки тоді є добрим християнином, коли любить світ, людей і історію, а в її голосі чує голос Бога". Карл Ранер
"Прагну споглядати світ очима, переповненими любов’ю; дивитися понад те, що позірне; бачити Твоїх дітей так, як Ти сам їх бачиш, і помічати в них те, що добре… З ранішньої молитви кардинала Лео Суенеса
"Християни не відрізняються від інших людей ані місцем проживання, ані мовою, ані одягом […] їхній спосіб життя не відрізняється нічим особливим […], вони уживаються з місцевими звичаями щодо одягу, їжі, способу життя, однак самою своєю поведінкою свідчать про ті дивовижні, і навіть парадоксальні права, якими керуються". Фрагмент Листа до Діогнета, кін. ІІ ст.
"Мудрість полягає у виконанні найближчих обов’язків: виконанні їх з усього серця й отриманні від цього насолоди". Майстер Екгарт, XIV ст.
"Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" 1 Кор 10, 31
"Вимагай від себе навіть тоді, коли ніхто не вимагає" Бл.Йоан Павло ІІ
"Так, люди непослідовні, нерозумні й егоїстичні. І все ж, люби їх! Якщо ти робиш добро, люди звинуватять тебе в потаємній корисливості і себелюбстві. І все ж, твори добро! Якщо тебе супроводжує успіх, ти наживаєш уявних і справжніх ворогів. І все ж, добивайся успіху! Добро, зроблене тобою, завтра ж забудуть. І все ж, твори добро! Щирість і відкритість зроблять тебе уразливим. І все ж, будь щирим і відкритим! Те, що ти будував роками, може зруйнуватися в одну мить. І все ж, будуй! Люди потребують допомоги, але вони ж стануть дорікати тобі за неї. І все ж, допомагай людям! Віддай світу найкраще, що маєш, і натомість одержиш жорстокий удар. І все ж, віддай світу найкраще, що в тебе є!" "Якщо ти осуджуєш людей, ти не маєш часу любити їх". Блаженна Мати Тереза з Калькутти
"Як стати святим? Нічого складного: радість, виконання обов’язків та любов до ближнього. Ця святість доступна кожному з нас. Зі святом! Вперед до святості!" Св.Джованні Боско до св.Домініка Савіо
"…Свята людина – це нормальна людина, саме така, якою її створив Бог. Свята людина – це не посада і не титул, за це не дають медалей. Навпаки, світ може ранити особу, яка намагається бути з Богом. Проте стати святим може кожен, а своєю святістю ми можемо змінити навколо себе світ, зробити його кращим". Отець Дмитро Григорак ЧСВВ, Апостольський Адміністратор Бучацької єпархії
"Церква – це "дім святості", і любов Христа, випромінювана Святим Духом, – це її душа. Живучи разом з нею, ми допомагаємо один одному відкрити й здійснити власне покликання, слухаючи Боже Слово, постійно приступаючи до Святих Дарів, в молитві й безнастанному пошуку обличчя Христа в кожному браті". Архієпископ Іван Юркович, Апостольський Нунцій в Москві

Джерела: офіційна сторінка Апостольської Нунціатури http://www.nuntiatura.kiev.ua,"У чому полягає святість щоденного життя" http://shansnazustrich.net, ДивенСвіт http://www.dyvensvit.org/, сторінка Бучацької єпархії УГКЦ

  При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

понеділок, 23 липня 2012 р.

ПРИРОДА РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ


Яким чином релігійна свобода як фундаментальне право людини за своїм визначенням пов’язана з демократичною формою правління? Зв’язок ґрунтується на самій природі релігійної свободи і має два виміри: "внутрішнє" і "громадське" значення.


Внутрішнє значення може починатися з такого пояснення: оскільки людина як особа від самого початку має здатність до мислення і вибору, а також прагне правди і добра, то прагнення свободи, пошуки істинного і справедливого і є підґрунтям людського блага. Первинне прагнення істини і добра, що є основою, названою Йоаном Павлом ІІ "внутрішньою свободою" людини, є об’єктом захисту того права людини, яке ми називаємо релігійною свободою. Інакше кажучи, право на свободу віросповідання у юридичному порядку проголошено засадничим моральним правом, що забезпечує існування людської особистості у світі. У документах ІІ Ватиканського Собору зазначено: "людська особа має право на релігійну свободу. А ця свобода є у тому, що всі люди мають бути вільні від примусу, чи з боку одиниць, чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то так, щоб у релігійних справах ніхто ані не був змушений діяти проти власного сумління, ані не був перешкоджуваний діяти по своїй совісті, і приватно, і публічно, особисто чи в спілці з іншими, в належних межах" (Dignitatis Humanae, 2). Таким чином, релігійна свобода може бути визначена як фундаментальне право людської особистості, оскільки саме вона кореспондує з фундаментальним виміром, необхідним людині для існування у світі.
Це те, що стосується внутрішнього або особистісного визначення релігійної свободи. Існує також і громадське значення. Відповідно до вищезазначеного аналізу, релігійна свобода може бути визначена як вирішальний аспект громадянського суспільства: релігійна свобода є головною умовою для можливості структурування суспільства відповідно до врахування людської гідності людей, які є його громадянами. Право на релігійну свободу, як ми зазначили раніше, створює природний бар’єр між особою і державою, що є сутністю справедливого суспільства. Держава не володіє всіма повноваженнями, і одна з причин, чому ми підкреслюємо право на релігійну свободу, це факт, що держава дає юридичне вираження факту, який є основою основ, священним привілеєм кожної людської особи, де примус не може бути прийнятним.
У Gaudium et Spes (Радість і надія) єпископи ІІ Ватиканського Собору описують  сумління як "як тайник і святилище людини, в якому вона перебуває сама з Богом, що промовляє в глибинах її душі". Таке ствердження святості сумління не можна зрозуміти, послуговуючись релятивістськими твердженнями типу "право на помилку", що ґрунтується на індивідуалістичному підході, що людська особа має право думати все, що їй заманеться, і чинити відповідно, просто тому, що це спало на думку. Вільна людина сумління має зобов’язання дослухатися до "голосу Господа" – голосу правди, який має відгукуватися у ній. Так Йоан Павло ІІ зазначає, що діалог сумління – це завжди діалог "з Богом, творцем (природної моралі) закону, споконвічного образу і остаточного кінця людини" (Veritatis Splendor, 58). Інакше кажучи, релігійна свобода не має нічого спільного з епістемологічним скептицизмом чи індиферентністю (Dignitatis Humanae: Відповідно до своєї гідності, всі люди – тому що вони особи, тобто наділені розумом і свобіною волею, а тому й особистою відповідальністю, – самою своєю природою є принукувані та й обов’язані моральною повинністю шукати правду, в першу чергу ту, яка відноситься до релігії. І обов’язані також прийняти пізнану правду та й ціле своє життя упорядковувати відповідно до вимог правди. А цього обов’язку вони можуть не виповнити у спосіб відповідний власній природі, якщо не мають душевної свободи, і водночас вільности від зовнішнього примусу. Отож право на релігійну свободу не основується на суб’єктивних настроях особи, але на самій її природі. Тому право на цю вільність залишається також за тими, хто не виконує обов’язку шукати правду та її прийняти; і не вільно їм перешкоджати в його вживанні, якщо зберігається справедливий публічний лад). Держава ж, проголошуючи "пріоритет" права на релігійну свободу, також визнає свою власну неспроможність писати або редагувати сценарій драматичного діалогу, що відбувається у святилищі людського сумління.
Як вчить ІІ Ватиканський Собор, право на релігійну свободу містить вимогу до того "що всі люди повинні бути вільні від примусу, чи з боку одиниць, чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то так, щоб у релігійних справах ніхто ані не був змушений поступати проти власної совісти, ані не був перешкоджуваний діяти по своїй совісті, і приватно і публічно, особисто, чи в спілці з іншими, в належних межах" (Dignitatis Humanae, 2). Ця вимога також допомагає визначенню розбіжностей між суспільством і державою, що є засадничим для ліберального демократичного проекту. Як ми побачили, і теорія, і практика демократії спирається на розуміння того, що суспільство має пріоритет перед державою, і що держава існує для того, щоб служити суспільству, а не навпаки. Соціальні інституції мають логічний, історичний, і навіть онтологічний пріоритет перед урядовими інституціями. Серед багатьох соціальних інституцій, які наголошують на своїй пріоритетності, є також і релігійні – Християнська Церква.
Таким чином, суспільний вимір права на релігійну свободу створює потужний бар’єр проти спокуси тоталітаризму, чи то ленінізм, чи тиск натовпу. Головні права людини становлять основу для демократичного суспільства – а не голосування, у тому сенсі, що їхня правда не вимірюється згодою більшості. Демократична політика – це політика не лише процедури; демократії є самостійними експериментами, де успіх досягається завдяки поєднанню певних цнот і правил, з додаванням звичайних демократичних процедур. Громадське значення права на релігійну свободу є одним із нагадувань про це, незалежно від суспільної моди.

Джордж ВЕЙГЛЬ (Цит. за The Nature of religious Freedom// A Free Society Reader. Principles for the New Millenium, Lexington Books, 2000, pp. 151 – 152). Переклад Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

Документи ІІ Ватиканського Собору цитуються за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору, Львів, Свічадо, 1996. Правопис видання збережено.

  При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

КРИМ ХРИСТИЯНСЬКИЙ


Надзвичайно багата й різноманітна християнська історія Криму налічує більше двох тисяч років. Звісно, в одній статті майже неможливо написати про всі християнські святині Криму. Тому постараюся розповісти про найвідоміші святині, представивши їх за хронологією побудови.

Херсонес та Інкерман



Уперше Добра Звістка прозвучала на землях древньої Таврії уже у першому столітті завдяки старанням Апостола Андрія Первозванного, який відвідав Херсонес Таврійський під час своєї подорожі до Скифії.
У тому ж столітті імператором Траяном до Херсонесу був засланий папа Св.Климент І, четвертий Єпископ Риму після Св.Апостола Петра, від якого він, згідно з переказом, прийняв Хрещення. Працюючи в інкерманських каменоломнях поблизу Херсонеса, він продовжував проповідувати християнство, за що прийняв тут мученицьку смерть. Св.Климентом і його учнями були висічені перші у Таврії кам’яні християнські храми. Згодом на їхньому місці виник монастир, що існує і донині. У Свято-Климентівській церкві інкерманського монастиря можна побачити частинку мощів Св.Климента Римського.
У  VIІ ст. у Херсонесі закінчив свій земний шлях інший Папа Римський – Мартин І, якого заслав сюди імператор Констанцій, який сповідував монофелітську єресь. Херсонес відомий також і тим, що тут проповідували Свв.Кирило і Методій. 988 р. тут прийняв хрещення князь Володимир – хреститель Київської Русі. 1877 р. на ймовірному місці хрещення був зведений Володимирський собор, нині відновлений.

Бахчисарайський Успенський монастир

 


За часів іконоборства VIII-IX ст. багато іконошанувальників втекли з Візантії у Таврію, закладаючи печерні монастирі; найвідомішим з них є Успенський монастир, розташований у мальовничій розколині за кілька кілометрів від Бахчисараю. Зі створенням монастиря пов’язана неймовірна історія. У давні часи пастух на ім’я Михайло пас в ущелині вівці і раптом побачив на скалі ікону Божої Матері, перед якою горіла свічка. Тоді було вирішено висікти у скалі храм і розмістити у ньому чудотворну ікону. Оскільки ікона явилася на свято Успіння Богородиці, новий храм був присвячений цій події. Згодом навколо храму був заснований монаший скит, а ущелина отримала назву Марьям-дере, що у перекладі з татарського означає "ущелина Марії", Балаклавський Георгієвський монастир.
Монастир був неподалік від Севастополя, біля Балаклави, на мисі Фіолент ("феоленд" – означає "Божа країна"). За переказом, греки-мореплавці, що їх застала у Чорному морі буря, звернулися з молитвою до Св.Георгія, і він, з’явившись на великому камені, приборкав шторм. На цьому камені греки знайшли ікону, і на згадку про чудесне спасіння збудували храм. Дехто залишився жити при цьому храмові, і так 891 р. був закладений монастир. Цей монастир діє і нині.

Храм Дванадцяти Апостолів у Балаклаві


XIII – XV ст. є відзначені існуванням генуезьких колоній на Кримському узбережжі. Для цих поселень характерним було не лише те, що вони торгували, але й активна місіонерська діяльність. Найуспішнішими місіонерами на цих теренах були домініканці і францисканці. Руїни середньовічних генуезьких фортець можна побачити у Керчі, Феодосії, Судаку і Балаклаві.  Балаклавський храм Дванадцяти Апостолів також був зведений генуезцями, про що свідчить будівельна дошка, знайдена при його реконструкції. Надпис на ній каже так: "1357, у день вересня, була почата ця будова під час правління скромного мужа Сімоно-де-Орто, консула і кастеляна". Сьогодні цей храм належить Православній Церкві.

Храм Воскресіння Христа у Форосі

 


Цей відносно сучасний храм, розташований на високій скелі, належить до визначних пам’яток Південного берегу Криму і завжди привертає увагу туристів. Його було зведено 1892 р. на кошти купця Олександра Кузнєцова за проектом Миколи Чагіна. Наймальовничіший вигляд на фороський храм відкривається з оглядового майданчика, що біля Байдарських воріт.

Звісно, описані вище церкви і монастирі не створюють повний перелік багатства християнської спадщини Кримського півострова. Майже у кожному кримському місті можна знайти старовинні або просто красиві християнські храми. Наприклад, якщо хтось збирається відпочивати у Ялті, наполегливо рекомендую відвідати Римо-Католицький храм Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, Православні храми Олександра Невського і Св.Йоана Золотоустого, Вірменську Церкву – кожен із цих храмів є унікальний по-своєму і відображає віковічне устремління душі до Бога.

Юлія КАРЛОВА
  При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

четвер, 19 липня 2012 р.

САРА І АГАР


Коли Господь дав Аврамові обітницю про незліченне потомство, Авраму було 75 років. Та вже десять років потомства не було, і у справу втрутилася Аврамова жінка, Сара…


"Сараї ж, Аврамова жінка, не родила йому дітей. А була в неї рабиня єгиптянка, на ім’я Агар. Тоді Сараї сказала до Аврама: "Господь зробив мене безплідною: ввійди-но до моєї рабині, може я матиму дітей завдяки їй." Послухав Аврам бажання Сараї. […] Ввійшов він до Агарі, й вона зачала. Як же відчула, що зачала, то стала зневажати свою господиню. Тоді Сараї промовила до Аврама: "Нехай ота зневага до мене та впаде на тебе. Я сама дала тобі в обійми мою рабиню, а вона, відчувши себе вагітною, стала мною погорджувати. Нехай Господь судить між мною і тобою!" Аврам же сказав до Сараї: "Ось у твоїх руках твоя рабиня. Роби з нею що хоч". 

Запопалася тоді Сараї до неї жорстоко аж вона втекла геть їй з очей. Зустрів її ангел Господній коло джерела в пустині, коло джерела, що при дорозі до Шур, і сказав: "Агаре, рабине Сараї: звідкіля йдеш? Куди прямуєш?" (див.Бут 16).

…Коли Агар народила Авраму Ізмаїла, йому було 86 років, тобто після 11 років очікування на потомство, яке Бог обіцяв Аврамові. Минав рік за роком, а здійснення обітниці не було. І одного разу… замість того, щоб бути далі слухняним Богу, Аврам послухався своєї жінки Сараї, яка порадила йому увійти до власної рабині і таким чином мати дітей. Згідно з давнім месопотамським правом, коли пані дому не могла народити дітей, її чоловік входив до рабині, і діти рабині вважалися дітьми пані. Рабиня навіть народжувала, сидячи на колінах в своєї пані. Це було свого роду замісне материнство.

Для чого сьогодні нам потрібна ця історія?
Подібна імітація може мати місце також і в нашому духовному житті. Замість того, щоб приносити плід, можемо імітувати, що ми його приносимо. Можна читати багато книг про молитву, замість того, щоб багато молитися. Замість того, щоб серйозно поставитися до власного навернення, можна нескінченно допомагати іншим, щоб тільки не думати про власне життя. Можна звершувати різні релігійні акти не для слави Божої, а для власного задоволення. Подумай, чого у Твоєму житті більше: плодів чи їхніх імітацій?

Що сталося далі з Агар? Вона почала гордувати своєю господинею. Там, де бракує справжніх плодів, там є вдавання і гординя. І навпаки, якщо бачиш своє гордовите ставлення до ближнього, то варто перевірити власне духовне життя, чи я живу в правді. Після того, як Сара пожалілася Аврамові, і він дозволив робити все, що заманеться зі слугинею Агар, Сара стала поводитися з нею жорстоко. Що довше ми триваємо в різного виду вдаваннях, то більше стаємо вимогливі самі до себе, злимося на себе, коли нам щось не виходить і починаємо погорджувати самі собою. Можна сказати, що Агар і Сара – це також постави нашого серця.

Врешті-решт Агар не витримала різних принижень з боку Сари і втекла. Вдавання остаточно веде до різних втеч. Але саме там, на пустині, відбулося її навернення, коли Агар була сама перед собою…

Подумаймо хвилинку, чому так сталося в історії Сари і Агар? Чому так стається у нашому житті, що ми починаємо вдавати якесь духовне життя, замість того, щоб шукати справжнього? Можливо тому, що Аврам втратив довготерпеливість. Всюди про нього написано, що Він слухався Бога, лише один раз Він послухався свою жінку…

Ця риса і постава духовного життя, якою є довготерпеливість, дуже важлива. Святий Павло в Гімні Любові (1 Кор 13) навчає, що любов ДОВГОТЕРПЕЛИВА. Можна зауважити, що це перше, що про любов каже згаданий гімн.
Що Слово Боже каже про цю поставу? Розгляньмо наступні фрагменти: Як 5, 7; 2 Петра 3, 9.
Довготерпеливість – ознака любові. Якщо довго терпиш, то любиш? Ця постава є також рисою любові до самого себе.

Пригадаймо, де в Святому Писанні є ще мова про Агар і Сараї, і в якому контексті згадуються ці дві постаті.

Прочитай уважно: Гал 4, 22 - 23.
Як думаєш, що означає, що Ізмаїл, той що народився від Агар, народився за тілом, як пише Павло Апостол, натомість Ісак – народився за обітницею?

Агар є поставою мого серця, коли я намагаюся власними зусиллями осягнути досконалість. Аврам послухався Сараї, коли увійшов до Агар, щоб та почала від нього Сина. Коли перестаєш слухати і довіряти Богу, а починаєш більше слухати своїх душевних спонукань (Сара), це приведе до імітацій у твоєму духовному житті.
Вдавання свідчить також і про те, що я ще не достатньо знаю самого себе і Бога. Тому подумки вважаю, що я з усім упораюсь. Аж врешті-решт це призводить до духовного занепаду, пустині, стану, який ми називаємо КРИЗОЮ. І саме тоді може розпочатися зворотній процес. Криза є чудовою нагодою відповісти на запитання, яке Агар почула від Ангела: "Агаре, рабине Сараї: звідкіля йдеш? Куди прямуєш?" Саме після цього запитання Агар отримала запевнення від Бога, що Він опікуватиметься і її життям і життям її сина, і повернулася до Сараї. Криза приводить нас до самих себе, дозволяє усвідомити актуальне становище і своє справжнє покликання.

Сторінку підготував о.Роман ЛАБА OSPPE



 При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

середа, 18 липня 2012 р.

ВАТИКАН – ПРО ФІЛОСОФІЮ


На початку квітня 2011 р. Конгрегація католицької освіти опублікувала на офіційному ватиканському сайті Декрет про реформу філософської освіти у церковних навчальних закладах. Відповідно до ватиканської процедури, цей декрет був схвалений Святішим Отцем Бенедиктом XVI. Цікавою деталлю є те, що сталося це ще 28 січня 2011 р., у день літургійного спомину святого Томи Аквінського. Схоже на те, що томізм повертається до аудиторій церковних вишів…


Кардинал Зенон Грохолевський, префект Конгрегації католицької освіти, пояснюючи суть реформи, підкреслив значущість філософії та філософських дисциплін для теологічної освіти, особливо у частині вишколу майбутніх священиків. На прес-конференції, де був офіційно представлений згаданий декрет, кардинал не раз згадував енцикліку Йоана Павла II Fides et ratio ("Віра та розум"), а також процитував кардинала Йозефа Рацінгера, який казав: "Криза постсоборної теології – це значною мірою криза її філософських основ […] Якщо занепадають філософські підвалини, богослов’я втрачає ґрунт під ногами…"
Головним мотивом Декрету про реформу філософської освіти є думка про особливе значення метафізики і томізму. Кардинал зробив особливий акцент на тому, що Понтифік схвалив обнародування документу саме в день літургійного спомину святого Томи Аквінського, чия філософія до часів ІІ Ватиканського собору була визнана Церквою як найпридатніший для теологічних досліджень метод пізнання дійсності. "Першість, яку Церква визнала за його методом та його вченням, робить їх не винятковими, а зразковими", – сказано у преамбулі Декрету.
Декрет складається з двох частин: преамбули, в якій сформульовано причини й головні напрямки реформи, а також головної частини, де містяться нові норми філософського вишколу, якими вносяться зміни до Апостольській конституції Йоана Павла II Sapientia Christiana (1979 р.).
"Філософська реформа" стосується трьох напрямків: насамперед, ідеться про церковні філософські факультети та інститути, засновані на базі церковних університетів; крім того, реформа торкнеться церковних теологічних факультетів та інститутів, афілійованих при теологічних факультетах; так само зазнає змін викладання філософії у семінаріях.
Документ встановлює, зокрема, що в програмах серед обов’язкових предметів, в числі яких є філософія пізнання, філософія природи, філософія людини, буття й моральна філософія, має з’явитися логіка. Підкреслено особливу роль метафізики. Студенти будуть повинні вивчати не лише підручники, але й опрацьовувати тексти видатних авторів. За незадовільне вважається саме лише знання різних філософських течій, тобто, самої історії філософських вчень. Натомість обов’язковою стає така мета філософської підготовки, що дозволятиме будувати думки і класифікувати їх в суто філософській площині. Звертається увага на стабільність викладацьких кадрів. Чи не найголовнішою тезою про викладачів філософських дисциплін є вимога мати, як мінімум, науковий ступінь доктора філософії – причому, по суті, цей ступінь має бути церковний. Враховуючи, що нині можуть виникати певні складності щодо отримання церковного філософського вишколу, декрет також визначає порядок допуску до викладання кандидатів з нецерковними науковими ступенями з філософії. Отже, за правилом, кандидат на викладацьке місце повинен буде пройти відповідну попередню перевірку щодо відповідності рівня його підготовки вимогам Церкви до філософської освіти – іншими словами, йдеться про свого роду процедуру "канонічного допуску" для викладання у церковних навчальних закладах. Крім того, декрет передбачає усталення числа постійних (штатних) викладачів філософії на факультетах чи кафедрах, що має забезпечити відповідну якість викладання.

За інформацією Holy See Press Office, Congregation for Catholic Education, Zenit
При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/


понеділок, 16 липня 2012 р.

ДУША НА ВІДПОЧИНКУ?


"Не позволяй душе лениться! Душа обязана трудиться!" Чули з дитинства, але чи задумувалися над тим, що це означає насправді? Що таке лінива душа? Про що йдеться? І чому авторка цього матеріалу почала статтю зі згадки про лінощі, якщо тема номеру – відпочинок? Питань справді багато, але давайте спочатку…



Всі ми знаємо, що "На початку Бог створив небо й землю" (Бут.1;1). Далі Він творив світ, аж доки на шостий день увечері не побачив Бог "усе, що створив: і воно було дуже добре. І був вечір і був ранок – день шостий" (Бут.1;31). А сьомий день був присвячений відпочинку: "І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що, творячи, зробив був" (Бут.2;3). Це всі ми знаємо, і, здається, не варто зайвий раз повторювати. Можливо й так, а от певні акценти все ж таки варто розставити.

Перш за все, хотілося би звернути увагу на момент творіння. Бог робив, здавалося би, звичайні, буденні речі, ну там землю, чи світло – звичайна справа. Ми не уявляємо себе без землі, повітря, світла – навіть коли його немає, ми знаємо, що воно десь є. Цю роботу Бог робив творчо, бо робив це вперше, а передусім тому, що Він – Творець, отже не може підходити буденно до найбуденніших у нашому розумінні справ. Людину ж було створено за образом і подобою Божою, а тому людина самим фактом свого існування покликана творити. Навіть у будь-якій рутинній роботі має бути присутній акт творення, творчості.

Не забуваймо, що творити може (має) кожний. Свого часу романтичні філософи і поети егоцентрично привласнили собі право на творчість і особливий діалог з Богом, проголосивши вищість деміурга над юрбою, звичайними людьми. У своєму індивідуалізмі, що він почасти межував з егоїзмом, вони забули, що Господь Бог створив всесвіт і є Творцем для всіх і кожного, а не лише для касти обраних. А Ісус, своєю чергою, прийшов урятувати все людство. Тих, які Йому довіряться і підуть за ним, а не тих, які краще співають чи малюють. І Бог любить нас всіх однаково: і талановитих, і працелюбних, і того, хто не спішить розкривати свої таланти, і того, хто з якихось причин їх закопав і закинув лопату, аби не відкопати, бодай ненароком.

Бог нас любить такими, як ми є, от тільки як ми сприймаємо цю любов? Наскільки зрілою є наша любов до Господа? Часом навіть дорослі люди є схильні вбачати у Божій любові вседозволеність, плутаючи її з прощенням. І поводяться, наче діти, що їх батьки залишили без нагляду. Але ж Бог завжди присутній з нами і завжди бачить, коли ми маємо сили дійти до кухні, а не маємо сили дійти до церкви.

Душа повинна трудитися. Саме творчість – є складовою цього щоденного труда. От тільки цей труд не варто сприймати як щось обтяжливе. "За те, що ти послухав голос своєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого" (Бут.4;17). Не чоловік проклятий, а земля! Чоловік має лише довіку працювати на ній. Проте відпочинок сьомого дня ніхто не відміняв!

Мені здається, що у нас склалося якесь викривлене розуміння відпочинку – зрештою, як і праці, оскільки праця сприймається як кара. Так історично склалося. У свідомості людей покаранням є або каторга, або концтабір, або... суботник врешті-решт. Не радість праці, а праця з примусу. Людина працює не тому, що їй подобається її робота, не тому, що вона її любить, не тому, що вона творить, навіть якщо цієї миті саме мете вулицю, тобто наводить лад і робить світ кращим! А робить, бо її змушують працювати: родина, суспільство, голод тощо. Звісно, з таким ставленням до праці виробилося відповідне ставлення і до відпочинку.

Відпочинок сприймається як нічого-не-роблення! Щоб нічого не робити, сидіти перед телевізором і пити пиво/лузати насіння. У сучасний фольклор майже увійшли наші туристи, які їдуть на відпочинок до Єгипту чи Туреччини в готель із системою "все включено", де за 10-14 днів свого "відпочинку" примудряються жодного разу не вийти за територію готелю, проводячи час між своїм номером, рестораном і басейном, звісно, зі склянкою в руках. Не всі навіть до пляжу доходять – басейн же є! Це свідчить і про рівень культури, і про потреби – фізичні і душевні. Зрештою, те як людина працює, відбивається і на тому, як вона відпочиває. Якщо до праці підходити творчо, то і до відпочинку тим паче треба ставитися як до творчості. І найважливіше – відпустка може бути від роботи, офісу, колег, друзів, родини врешті-решт. Але вона не може бути відпусткою від Бога! Господь завжди з нами, від Нього не сховаєшся, та й яка потреба у цьому?

Це я ось до чого: чи багато хто з нас, католиків в Україні… добре, християн України, плануючи відпустку, замислюється над тим, чи буде можливість протягом відпочинку брати участь в Літургії. Святкувати у спільноті Євхаристію. Чи маємо у цьому потребу? Чи думаємо про дитячі недільні служби. Зрештою, у дитини виховується таке саме ставлення – протягом року ми щонеділі ходили до храму, аж ось канікули і цілих три місяці весь час чи то на пляжі, чи у горах, чи ..., чи... Одне слово – де завгодно, а відвідини храму почнуться разом зі школою, з вересня.


Не будемо забувати, що ставлення до таких світоглядних максим закладається у дитинстві, тому батькам варто звернути увагу на планування дитячого відпочинку, бо що у дитинстві посієш, те у зрілості пожнеш. Я не є прихильницею того, щоб всі негаразди – і економічні, і тим паче морально-етичні списувати на роки комунізму, і за ці роки нас відучили ходити до церкви. Вже двадцять років живемо без... І цей стан у багатьох випадках є саме станом без... Ніби загубилися у "безчасі". Старі правила відійшли, нових не набули. Пригадується, що у моїх американських друзів, навіть тих, хто декларував себе атеїстом, ніколи не викликало подиву питання – куди піти у неділю до храму? Натомість, мої київські друзі здебільшого крутять пальцем біля скроні, коли я пропоную зустрітися після того, як я схожу на недільну службу. Іронія долі – вони вважають себе християнами, і храми у нас будуються чи не наввипередки з елітним житлом, невідомо на чию кишеню розрахованим.


Про фінанси. Добрий відпочинок – не завжди дорогий відпочинок. Звісно, хочеться себе і близьких потішити, але на дворі криза і сутужно. Добре, якщо хтось має можливість дозволити собі паломництво до Святої Землі, відвідини Ватикану чи гори Афон. Якщо ні, то варто озирнутися навколо. В Україні є низка санктуаріїв, гідних уваги. Є сестринські згромадження, які організовують оази для дітей і допоможуть батькам поєднати дитячий літній відпочинок з катехизацією, і зроблять це цікаво та весело.

Україна – древня країна з багатовіковою історією. Тут багато пам’яток архітектури, музеїв, парків і заповідників. Як давно востаннє ми відвідували музеї? А коли ходили у парк? А там влітку дають концерти живої музики... А може, просто відвідати якогось самотнього родича чи друга і розрадити душу у щирій бесіді. Це також буде відпочинком. Якщо не брати до уваги новітні храми, які сьогодні будуються у двох архітектурних напрямках – псевдо-готика і псевдо-візантика, то переважна більшість старих намолених храмів України є архітектурними пам’ятками, де відпочиває і душа, і око. І з малим бюджетом за наявності бажання можна організувати добрий відпочинок, гармонійний і не позбавлений спілкуванням з Богом. Двері храму відкриті щонеділі, незалежно від сезону. Бог не йде у відпустку від нас. Тому не ображаймо й ми Його своїми вакаціями. Якщо будемо про це пам’ятати, то, ймовірно, у вересні черги до конфесіоналу будуть коротші... Доброго відпочинку! Зустрінемося за місяць!

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/