СВЯЩЕНИК – ХТО ВІН? ЯКИЙ?

Одна жінка під час Святої Меси стала свідком того, що її збентежило: священик чхнув. Згодом вона зізналася: "Я ж гадала, що священик – це хтось такий, хто й не чхає…" Саме так і виникають крайнощі сприйняття: або у своїй уяві домальовуємо священикові сяючий німб, або ж, навпаки, сприймаємо його такою собі "пересічною людинкою", яка має купу вад і всім усе винна.

То хто він – священик? Чи має він своє власне життя? Чи страждає він? Чого він очікує від Бога та людей? І взагалі – "чи він чхає"? На ці питання дає відповіді о. Юзеф АВГУСТИН  SJ.

Чи священик може теж потрапити до пекла?

Як і кожна людина. Ми, священики, так само переживаємо спокуси й загрози, як і всі інші.

З яких гріхів частіше за все сповідаються священики? Чи з таких само, як і кожен смертний?

Визнання під час сповіді не можуть бути сприйняті як соціологічне дослідження. Якщо маємо такі само спокуси, як усі, то й гріхи маємо, як усі. Канцлер курії в Катовіце (Польща) отець Ольшовський серед найважливіших проблем священика назвав такі: легке залишення священства, зловживання алкоголем, сексуальні проблеми, вигоряння, фрустрація, депресія. Усе це пов’язане з моральними проблемами. Якщо священик не молиться – така поведінка й постава приходять автоматично.

Як священик може знайти час на молитву, якщо він зазвичай виконує в дієцезії декілька функцій одночасно, щось організує, викладає катехизу і мало спить?..

Якщо священик має трохи серця для Бога, то його перевтома не зашкодить у молитві. Ми ж можемо відпочити в Бозі, довіривши Йому свою втому. Це і є відпочинком. Якщо хтось каже, що має багато роботи й через це не молиться, то сам себе обдурює. Ми не молимося – або молимося мало, – через те що нехтуємо Богом, а власну працю вважаємо за важливішу від Нього.

Церква повчає, що священиками є всі охрещені, але тільки вибрані висвячені священики можуть відправляти Євхаристію, сповідати. Чи це особливе вирізнення не призводить до того, що священикам важче бути покірними?

Не в цьому головна проблема… Буває так, що голова держави смиренний, а шкільний прибиральник, маючи ключі від шафок, підкреслює свою владу. Ми забагато говоримо про священство як про обраність, помазання, владу, а мало – як про службу, посвячення, жертовність. У малих містечках і по селах ми маємо занадто багато престижу, суспільного значення, влади і, якщо не вміємо цим правильно користуватися, то це нас псує.

Домініканець о. Бадені стверджує, що найважчим у священицькому житті є відсутність жінки. Чи це так?

Ні, я так не вважаю. Найважчим у житті священика є відсутність сенсу життя, остаточної мети. Напевно, о. Бадені, кажучи так, був певен, що кожний священик знає, навіщо живе і чому став священиком. Але це не для всіх очевидне. Священик може загубити сенс життя і забути, навіщо прийняв свячення. Сенс життя здобувається кожного дня, іноді до "кривавого поту чола", як Ісус у Гетсиманському саду. Колись я провадив реколекції для одного священика, який мав проблему з дотриманням целібату. Спочатку він неохоче брав у них участь, але сталося чудо. Коли він переміг себе самого, то молився, як дитина, а під кінець привселюдно визнав: "Упродовж багатьох років я був невіруючим священиком…" Отже, то була не проблема целібату, а проблема віри. Якщо Мене любите, виконаєте мою заповідь, – сказав Ісус (Йн 14, 15).

Але ж Ви визнаєте, що існує проблема жінки в житті священика?

Любов до жінки, батьківство, якщо вільно обране, – це найпрекрасніший досвід чоловіка тут, на землі. Коли ми зрікаємося цього, то болісно переживаємо цю відсутність. Удавання, що проблеми не існує, призводить до неприродного придушення потреби в людській любові. Це своєю чергою породжує негативні наслідки: жадобу до влади, власності, чуттєвої насолоди тощо. Але жінка не є для чоловіка остаточною метою… Проблема самотності священика трохи глибша і має складні причини.

Бенедикт ХVІ також закликає до молитви за священиків. Навіщо молитися за священиків? Це ж ми зазвичай просимо їх про молитву за інших.

Перед Богом ми всі заступаємося за всіх. Також і чернецтво, члени інституцій богопосвяченого життя, чиїм покликанням є молитва за весь світ та Церкву, теж потребують молитви. Навіщо молитися за священиків? Аби вони знали про те, що у своїй боротьбі, перемогах та падіннях вони не самотні. Ця молитва має їх мобілізувати й підтримати.

(Скорочений та адаптований переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

УЖГОРОДСЬКИЙ ЗАМОК

Історія укріплення над річкою Уж бере свій початок ще з давньоруських часів, коли на цьому місці стояв форт із дерева. А от перші докази існування кам’яної твердині вчені датують XI століттям: 1086 року її стіни вже змогли витримати облогу татарських військ під проводом хана Кутеска.

На 1284 рік у внутрішньому подвір’ї замку вже стояв храм св. Юрія, залишки фундаменту якого знайшли археологи. Письмова згадка навіть зберегла ім’я місцевого священика – Штефан. Церква була достатньо велика, щоб умістити крипти заможних міщан; звичайних городян ховали поруч із храмом.

У XIV ст. замок перейшов у власність заможної родини Другетів, які перетворили церкву св. Юрія на сімейну каплицю з усипальницею.

Але церква відома не лише цим зв’язком із Другетами. У її стінах 24 квітня 1646 р. було укладено Ужгородську церковну унію, ініціатива якої належала графові Дьйордю Другету Гомонайському. Він ще 1613 р. запросив до себе єпископа Атанасія Крупецького, щоб розпочати процес об’єднання Церков.

У XVIII ст. за сприяння Андрія Бачинського, зачинателя закарпатського церковного відродження, розпочався процес перетворення сімейної резиденції на навчальний заклад – семінарію Трьох Святителів. Вона постала на базі богословської школи, заснованої в Мукачівській єпархії 1744 р., і мала чотирирічний термін навчання.

Викладачі та ректор мешкали в самому замку. Над вхідною брамою облаштували бібліотеку, яка налічувала 3662 томів. Серед скарбів колекції був рукописний Старий Завіт 1663 р. старослов’янською мовою. Вже на початку ХХ ст. тут діяли друкарня та видавництво "Уніо".

Щоранку о шостій семінаристів будив дзвін, який колись висів у церкві св. Юрія, а на місці самого храму постав сад. У семінарії вивчали богословські дисципліни, класичні мови (латину, грецьку, давньоєврейську), а також географію та історію. У вільний час організовували музичні вечори (гурток існував тут із 1845 р., а хор – із 1831 р.) і театральні вистави.

1941 року семінарія отримала статус академії, проте вже влітку 1945-го радянські органи відібрали приміщення фортеці в навчального закладу й розмістили тут військову частину. Згодом тут виник музей, а саму академію – в рамках ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії – закрили. Відтоді діяльність викладачів і семінаристів була підпільною. Замок і досі перебуває в державній власності: там розташовані виставкові зали Закарпатського краєзнавчого музею.

Донині збереглася каплиця Трьох Святителів – духовних покровителів семінарії: Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого. Фрески Фердинанда Бідри (давнього художника Мукачівської єпархії) поступово відновлюють, каплицю відкрито для відвідувань.

Сьогоднішня духовна академія Мукачівської єпархії, присвячена блаженному священномученику Теодору Ромжі, – це один із найстаріших духовних вищих навчальних закладів на теренах України. Відновлена, вона постала в передмісті Ужгорода, у с. Минай; наріжний камінь був освячений 28 червня 1992 р. Освячення нових приміщень академії відбулося рівно за 12 років: 28 червня 2004 р. його здійснив кардинал Юзеф Томко.

Олена БЄЛКІНА

ФОТО:

Ужгородський замок 

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЙОАН ЗОЛОТОУСТИЙ: ПРО СЕНС І МЕТУ ПОСТУ

28 листопада католики візантійського обряду входять у Різдвяний піст. Духовність Різдвяного посту (інакше – Пилипівки) має особливий характер, про який ми докладно поговоримо в наступному числі. А сьогодні пропонуємо Вам духовне приготування до Різдва Христового під проводом св.Йоана Золотоустого (†407), уривок з його десятої бесіди на Книгу Буття.

Посту і стримання Бог вимагає від нас не просто для того лише, щоби ми перебували без їжі, але задля того, щоби, віддаляючись від житейських справ, використовували весь вільний від них час на заняття духовні.

Якщо б ми влаштовували життя своє уважно і кожну вільну хвилину присвячували духовним заняттям, якщо б і їжу приймали лише для задоволення потреби і все життя вели в добрих справах, то не було б нам потреби і в допомозі від посту. Та через те, що людська природа є недбайлива і схильна до нездержливості і розкоші, тому людинолюбний Господь, як люблячий батько, і винайшов для нас лікування в пості, щоби відволікти нас від задоволень і навернути від турбот житейських до справ духовних.

Як постити тим, хто відчуває тілесну слабкість?

Якщо деякі з тих, які приходять до церкви, відчувають тілесну слабкість і не можуть залишатися до вечора без їжі, таким раджу, щоби вони і тілесну слабкість свою підкріплювали, і не позбавляли себе духовної настанови, але саме про неї набагато більше піклувалися. Бо, і крім стримування від їжі, є багато шляхів, котрі можуть відкривати нам двері відваги перед Богом.

Отже, хто споживає їжу і не може поститися до вечора, той нехай подасть щедрішу милостиню, нехай творить щирі молитви, нехай виявляє напружену ревність до слухання слова Божого; тут аніскільки не перешкоджає нам тілесна слабкість; нехай мириться з ворогами, нехай виганяє з душі своєї усіляку злопам’ятність. Якщо він буде виконувати це, то здійснить істинний піст, такий, якого саме й вимагає від нас Господь. Бо і саме стримування від їжі Він заповідає для того, щоби ми приборкували хтивість плоті, робили її слухняною у виконанні заповідей.

Наражає нас на сором не споживання, але чинення зла

Дізнавшись про це від нас, ви, які можете постити до вечора, самі в собі, прошу вас, посилюйте, по можливості, це добре і схвальне своє старання. Бо, "хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня оновлюється" (2 Кор 4, 16). Піст упокорює тіло і приборкує безладні прагнення; навпаки, душу просвітлює, окрилює, робить легкою і ширяючою вгорі.

А що стосується братів ваших, котрі не спроможні постити до вечора з причини тілесної немочі, їх напучуйте не залишати цієї духовної їжі – слухання повчань. Прийняття їжі до вечірнього Богослужіння не слід соромитися, бо наражає нас на сором не споживання, але чинення зла. Великий сором – це гріх! А якщо вживаємо їжу з помірністю, нам нема чого соромитися; бо Господь поєднав нас із таким тілом, котре не може існувати інакше, як приймаючи їжу.

Помірність – запорука здоров’я

Лише уникаймо непомірності, бо помірне вживання їжі значно сприяє здоров’ю і міцності нашого тіла. Чи не бачите кожен день, що від розкішних столів і непомірного насичення виникає безліч хвороб? Звідки хвороби в ногах? Звідки хвороби голови? Звідки примноження зіпсутих мокрот? Звідки незчисленна многота інших хвороб? Чи не від непомірності, чи не від того, що ми вливаємо у себе вина більше ніж треба? Як судно, залите водою, швидко занурюється й тоне, так і людина, віддавшись об’їданню і пияцтву, несеться у прірву, топить свій розум і лежить, нарешті, як живий труп; робити зло вона може, а до добра здатна не більше за мертвих. Тому благаю так само, як блаженний Павло, "…не дбайте про тіло задля похотей" (Рим 13, 14), але зміцнійте і примножте ревність щодо справ духовних.

Адаптовано за виданням "Святий Йоан Золотоустий. Зібрання повчань", Місіонер, 2009.

Йоан Золотоустий

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРОМЕНІ МИЛОСЕРДЯ

Щоденник св.Фаустини Ковальської містить опис ікони (образу) Ісуса Милосердного. Цей образ Сам Господь доручив с.Фаустині: вона мала описати те, що бачила, художнику, а вже той – написати ікону. Щоправда, сестра розплакалася, коли побачила, наскільки рукотворний образ не співпадав із тим, яким прекрасним вона бачила Милосердного Бога у своєму містичному досвіді…

За словами Ісуса, промені, що виходять з Його Найсвятішого Серця, є ознакою Крові і води: білий промінь – це вода, яка робить душі праведними, а червоний – Кров, що є життям душ. "Ці два промені проблиснули з глибин Мого найніжнішого Милосердя, коли Моє терпляче Серце було пробите списом на хресті… щасливий той, що житиме в їхньому захисті, бо справедлива Божа рука його не доторкнеться".

Католицькі автори спостерегли, що цей малюнок має в собі всі необхідні складники не лише східної, а й західної ікони – немовби злиття традицій обох обрядів. Особа Ісуса представлена в небесній Славі, і світло лине від Його Тіла й одягу, а особливо – з Його грудей. Це Син Божий у прославленому Тілі, подібно як в іконах східного обряду. Але водночас Ісус має тілесну постать із ранами Своїх Страстей, а Його обличчя має вираз теплого співчуття до нас, як на іконах Святого Обличчя і Пресвятого Серця Ісусового в західному обряді.

Ця ікона нам підсумовує Великий четвер, Велику п’ятницю і сам Великдень. Ісус входить, осяяний, закритими дверима на зустріч з апостолами у Великодню неділю і підносить руку на знак благословення, долаючи їхній страх (Йн 20, 19-23). Сама Велика п’ятниця зображена пробитим Ісусовим Серцем, із якого випливають струмені Божого Милосердя, цілковито вилиті за нас на хресті (Йн 19, 34). А одяг Ісуса нагадує нам Великий четвер і встановлення Святої Літургії і Причастя. За старозавітним звичаєм, тільки первосвященикові дозволено носити цю білу ризу, щоб увійти у святилище, пожертвувати кровну жертву і вийти зі святині з піднесеною рукою, передаючи благословення від Бога для всіх людей (Лев 16, 1-4; Сир 50, 18-21).

Подібно в іконі Ісус представляється як Агнець Божий, який постійно жертвує за нас всі заслуги Своєї самопожертви перед правдивим святилищем – троном Господа Бога в Небі (Євр 7, 24-25, 9, 23-28). Через цю чисту і найдосконалішу самопожертву Ісус, наш Великий Первосвященик, може тепер благословити Своїх апостолів найдосконалішим благословенням – водою і Кров’ю, тобто Хрещенням і Святим Причастям – особливою і освячувальною злукою з Ним Самим.

Насамкінець ми зауважуємо, що на цій іконі Ісус виступає з майже цілковитої темряви, просвічуючи затьмарення нашого віку Своїм спасенним світлом і променями Милосердя.

За матеріалами порталу "Жива вервиця"

ФОТО:

Образ Ісуса Милосердного роботи Е.Казимировського, 1934 р.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РАДІСТЬ, ВІД ЯКОЇ РОЗІРВАЛОСЯ СЕРЦЕ

Наймолодша домініканка, блаженна Імельда, померла у віці 11 років. За рік до смерті вона вступила в монастир. Колись розуміли, що дитина здатна глибоко переживати і приймати зрілі рішення. Зараз ми так інфантилізуємо дітей, що іноді забуваємо, що вони є людьми.

Легенда про блаженну Імельду говорить про рівноправ’я дитини в стосунках із Богом. Це зворушливий опис того, чим може бути людська туга за Всевишнім. 

Блаженна Імельда Ламбертіні померла 1333 р. незабаром після прийняття Святого Причастя.

За Яцеком САЛІЄМ ОР

На десятому році життя Імельда розпочала невтомну й напружену духовну працю. Ранні, але які ж правдиві та солодкі були ці плоди чеснот. Тільки дівчинка побачила чарівність цього світу і святість батьківського дому, а вже вирішила від них відмовитися. Вона вирізнялася від інших зрілим і впевненим рішенням відкинути все минуще і безвартісне. Імельда хотіла відійти від людського і вибрала добровільну бідність, чистоту та слухняність, вирішила увійти в чернечу сім’ю.

Вона повинна була про це просити й плакати, благала настоятелів, аж нарешті їй дозволили увійти в родину святого Домініка. Імельда вступила до монастиря під Болоньєю. Це було славетне місто, свого часу посвячене св. Йосипу отцями-сервітами. Дівчинка завзято віддавалася духовним вправам чернечої дисципліни, угамовуючи внутрішні зрушення, приступаючи до молитви, виконуючи тяжкі обов’язки, навіть ті, до яких не була пристосована. Інші черниці, що були старші від неї роками і більш досвідчені, свідчили, що вона завжди випереджувала їх у завзятості.

Особливо побожні відчуття Імельда мала до Євхаристії. Під час святої жертви (а це було щодня) вона з великою увагою переживала її найглибші тайни, а доказом її любові були сльози. Особливо вона страждала тоді, коли інші підкріплювалися небесною їжею, а їй, з огляду на вік, це було заборонено. Бо так вирішили сповідники, які брали до уваги її юний вік, а не чесноти, побожність, скромність і мудрість.

Та вона, яка такою гарячою любов’ю полюбила Бога, не чекала довго на сповнення своїх прагнень. Бог розсудив справу: врахувавши не вік, а чесноти, Він зрівняв Імельду з іншими, бо була вона гідна цього. І це підтвердило надзвичайне чудо.

Одного дня, коли всі черниці приступали до святого причастя, а Імельді це було, як завжди, заборонено, то вона, страждаючи, молячись і плачучи, прагнула Господа. Раптом люди зауважили, що Божа гостія спустилася з неба та зависла в повітрі над головою дівчинки. Навіть не потрібно згадувати, з яким духовним станом і якими чулими словами та визнаннями Імельда говорила до Христа. Її подруги, здивовані незвичним явищем, ледь вірили своїм очам. Нарешті отямившись, вони сказали про це священику, який служив Месу. Священик прийшов, усе побачив, поклав святу гостію на патену і, розпізнавши в цьому знак і волю Божу, подав гостію Імельді.

Отже, Імельда з насолодою спожила Божу трапезу, якої так прагнула, за якою так довго тужила. Хіба ж можна було цю невимовну радість передати словами, прийняти та витримати? Тому прикрила вона з утіхою свої очі, наче заснула, і віддала свій дух Улюбленому, бо її дух, закритий у смертному тілі, не міг довше зносити таких великих утіх.

За мотивами стародавньої домініканської легенди

 "КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ХРАМ ДЛЯ СОБОРУ

1961 року перед організаторами ІІ Ватиканського Собору постало непросте завдання: аби належно розмістити в соборі св. Петра всіх згромаджених священиків, богословів, спостерігачів і журналістів, довелося його перебудовувати. Плани перебудови розробила спеціальна Техніко-організаційна комісія.

Щоби соборні отці почувалися бажаними гістьми, їм необхідно було надати комфортні місця праці й усі відповідні зручності. Розташована в центральному нефі на площі 2,5 тис. кв. м., зала засідань містила 2905 сидінь і робочих місць із хорошим оглядом: 102 для кардиналів, 7 для патріархів, 26 для генерального секретаріату, 2440 для соборних отців, 200 для експертів і 130 для спостерігачів. Крім того, на час сесій було забезпечено медичне обслуговування (на щастя, робота для лікарів знаходилася нечасто), харчування, санітарно-гігієнічні приміщення, кімнати для служби безпеки – усе це розташували безпосередньо в приміщенні собору, але ізольовано від решти залу й без доступу ззовні.

Для роботи Собор потребував також різноманітних технічних засобів: тут використовували пристрої для освітлення храму, телефони, мікрофони, обладнання для запису звуку й відео і для телетрансляції, машини для електронної обробки даних із перфокарт. Втручання техніки в роботу Собору мінімізували: наприклад, телефони, щоб не заважати роботі, подавали тільки світлові сигнали.

Складне організаційне завдання полягало в тому, щоб забезпечити умови, практичні та зручні для роботи й дискусій соборних отців, і водночас зберегти внутрішню архітектуру храму. З іншого боку, під час перебудови потурбувалися також про вірних: оскільки для потреб Собору відведено було тільки центральний неф, то всі вівтарі, крім вівтарів архангела Михаїла й св. Петроніли, залишалися доступними для Богослужінь, а всі твори мистецтва можна було оглядати безперешкодно. У процесі перебудови тільки центральний неф мав залишатися недоступним для публіки, тому, щоб не заважати Богослужінням і не зачиняти собору св. Петра вдень, усі роботи відбувалися вночі. Але й на період роботи Собору в 1962 – 1965 роках віряни мали туди доступ: храм зачиняли для відвідувачів лише з 9:00 до 12:30, поки тривали засідання.

Спершу планували встановити рухомий вівтар, аби переносити його в центр, коли це потрібно для соборних Богослужінь, і забирати на час засідань. Але папі Йоанові ХХІІІ ця ідея не сподобалася: він хотів мати постійний вівтар для "спільнотної Меси", якою починався б кожен робочий день Собору, щоб у центрі собору – як буквально, так і символічно – завжди було Слово Боже. Такий постійний вівтар із рукописним Євангелієм 1472 року встановили безпосередньо перед папським троном, у центрі залу, де починалися трибуни.

За практичністю не забули й про естетичний бік. Горизонтальні поверхні рядів сидінь і трибун вкрили шаром гуми, а в проходах постелили червоні килими. Для декорування були вибрані традиційні для собору св. Петра тканини: дамаст і оксамит із золотою оздобою. Доповнили інтер’єр зали гобеленами XVI століття з Ватиканського музею; на особливе побажання папи, який хотів, щоб у залі було зображення Богородиці, за його троном повісили гобелен зі сценою коронування Марії. Центр собору св. Петра прикрасили мозаїкою з папським гербом, іменем Йоана XXIII і датою відкриття Собору. Цю мозаїку роботи Джакомо Манцу досі можна побачити в храмі.

За матеріалами "Історії ІІ Ватиканського собору" під редакцією Джузеппе Альбердіго

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

АНКЕТА

Шановний читачу!

Нам дуже важлива Ваша думка щодо посилань від Католицького Вісника. Просимо Вас відповісти на питання і висловити побажання щодо поліпшення змісту «Католицького вісника». Дякуємо за співпрацю!

Перейти до опитування: 

http://www.livejournal.com/poll/?id=1881486

ЦЕРКВА, ЯКА НАРОДЖУЄТЬСЯ

 15 червня 2012 року святкував 30-річчя священицьких свячень о.Петро КЕРНІЦЬКИЙ – душпастир греко-католиків Мелітополя та багатьох куточків Запорізької області. Прибувши на Різдво 2011 року на Схід України, о.Петро відразу розпочав душпастирську діяльність серед вірних, особливі зусилля скерувавши на тих, хто досі взагалі не знав душпастирської опіки.

Про особливості євангелізації Сходу України ходить багато легенд та чуток. Але поширюють їх здебільшого ті, які так і не насмілилися пізнати нашу державу вповні, не прийшли в край, де так чекають на сучасних апостолів, попри всі складності сучасного життя. А ті, хто відкрив для себе Схід, отримали більше, ніж очікували: людську щирість та щедрість, приязну відкритість на свіжий вітер Євангелія, широкі усмішки й захоплені погляди. Звісно, не бракує і труднощів – але подолання їх також є частиною священицького покликання, яке часом мусить пройти багато випробувань на "новій" території. Як це все втілюється на практиці, отця-ювіляра Петра Керніцького розпитала Тетяна ОКРУЖНА.

Отче, коли і як Ви відчули покликання бути священиком?

Я народився на сучасній території Словаччини в звичайній селянській сім’ї. Моє дитинство припало на той час, коли греко-католицьких священиків у нашій країні не було. Подібно як і в Радянській Україні, у тодішній Чехословаччині Греко-Католицька Церква теж була ліквідована комуністичним режимом. Вірники мусили ходити або до православної церкви, або до римо-католицького храму в місті. Але ми збиралися разом самі, відправляли вечірню та разом молилися на вервиці молитвою Святого Розарію.

Сім’ї були настільки сильні, що могли передавати віру. Фактично, покликання я відчував уже змалечку, слухаючи радіо "Ватикан", яке транслювало Святі Літургії. До того ж до нас у село іноді підпільно приїздив священик. Ще тоді в мене виникло велике бажання служити Богові. 1968 року, коли я пішов до шостого класу, священики почали повертатися з тюрем, а Греко-Католицька Церква була легалізована. Відтоді почалося моє спілкування зі священиками, я вже прислуговував біля престолу. Дуже полюбив церковний спів, поволі втягувався й до церковного життя, був захоплений, багато читав духовної літератури… І всі ці духовні відкриття потім викликали в мені бажання цим ділитися. І я почав ділитися: разом із молоддю та дітьми ми створили в нашій церкві дитячий, молодіжний хор. Переживши всі юнацькі бурі, я поступово крокував до мети – і 1982 року у Словаччині став священиком, пробувши на батьківщині перші роки служіння.

Як Ви опинилися в Україні?

На початку 90-х років минулого століття нині покійний владика Йоан Семедій звернувся до Церкви в Словаччині по допомогу. Так на Різдво я приїхав на Закарпаття. Потім почав раз на місяць приїжджати допомагати греко-католицькій громаді як біритуаліст, тобто священик, який може провадити Службу Божу за двома обрядами – в латинському та візантійському, залежно від потреб спільнот.

Люди були такі відкриті, а я мав таке бажання служити на Закарпатті, що вже 1993 року переїхав до с.Усть-Чорна Тячівського району, де допомагав відновлювати греко-католицьку громаду. Та довелося залагоджувати конфлікти, бо всі греко-католицькі церкви за часів радянської влади були передані Православній Церкві (Московського Патріархату). Треба було йти на компроміс щодо спільного користування церков… Натомість у реальності складалося інакше: щоб не конфліктувати, ми починали будувати свої церкви. Так, за 17 років на Закарпатті ми побудували 32 церкви, а також будинок для людей похилого віку в Усть-Чорній, де постійно проживають 13 старших людей.

Чому Ви обрали для служіння Східну Україну?

Господь покликав мене сюди, обрав для мене це місце, а я просто відповів на Його голос, який почув у серці. Після 17 років служіння на Закарпатті Бог мені відкрив, щоб я служив тут і полюбив Схід України. Уже півтора роки я працюю в Мелітополі Запорізької області та є куратором всіх спільнот, які народжуються в цьому регіоні, і я дуже радий. Тішуся з того, що багато людей зацікавлені в цьому й мають бажання розвивати місцеву Церкву. Сподіваюся, що Господь здійснюватиме всі Свої обітниці через Церкву, яка тут народжується.

Отче Петре, що Ви вважаєте найголовнішим за 30 років свого священства?

Особисте навернення. Моє власне поєднання з Богом. Відкриття святих людей, які акумулюють Бога в собі. Найголовніше – наповнювати себе Богом, Його Словом, Його смислом. Є таке латинське прислів’я: Nemo dat quod non habet – не може дати той, хто не має. Отож для мене найголовніше – давати Бога, Який мене переповнює.

Щиро дякую за розмову та приділений час!

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

  

ЦЕ ГОСПОДЬ ОТРИМУЄ НАС

З роздумів про Святу Євхаристію

Концепція сопричастя (communion) найміцніше пов’язана зі Святим Таїнством Євхаристії. Саме тому до сьогодні мовою Церкви прийняття цього Таїнства позначається просто як "комунікація" (to communicate). У такий спосіб одразу стає очевидним дуже практичне соціальне значення цієї сакраментальної події. Цей шлях є радикальним, його неможливо досягти винятково в горизонтальній перспективі. Через значення цього Таїнства ми певним шляхом входимо в сопричастя (communion) з Кров’ю Христа, де кров, згідно з ментальністю ізраїльського народу, означає життя. Отже, ми справді поєднуємо своє власне життя з життям Христа.

У контексті Євхаристії слово "кров" є найближче до поняття дару, бо Буття, Яке виливає себе назовні, дає себе нам і для нас. Отже, сопричастя крові є також залученням у динамізм Його життя, у "кров, що виливається". Наше буття активізується таким чином, що кожен із нас може стати буттям для інших – точнісінько так, як ми бачимо у відкритому Серці Христа.

З певного погляду, слова, що промовляються над Дарами, є ще більш незвичайними. Йдеться про "поєднання" (communion) з Тілом Христа, що його святий Павло порівнює з єдністю (union) чоловіка та жінки (пор. І Кор 6, 17нн; Еф 5, 26-32). Святий Павло показує нам також іншу перспективу, коли каже про один і той самий хліб, що його всі ми зараз отримуємо. Ця істина є вражаючою: "хліб" – нова манна, що її дає нам Господь – це один і той самий для всіх Христос.

Ми насправді отримуємо у Євхаристії істинного Господа або, краще сказати, це Господь отримує нас, приймаючи та піднімаючи до себе. Святий Августин говорить це в короткому уривку, котрий він описує як видіння: їсть хліб, що дає силу; "не ти перетворюєш Мене в себе, але це Я перетворюю тебе в себе". Іншими словами, коли ми приймаємо поживу для тіла, вона засвоюється тілом, сама стаючи частиною нашого тіла. Але цей хліб зовсім інакший. Він більший та вищий за нас. Це не ми засвоюємо Його, але Він засвоює нас, отже, ми в певний спосіб стаємо "перетвореними у Христа", як каже святий Павло, членами Його тіла, одним у Ньому.

Ми всі "споживаємо" одну й ту саму Особу, але не одну й ту саму річ. У цей спосіб кожного з нас вилучають з його замкнутої індивідуальності та переміщують усередину іншої, більшої Особи. Ми всі прийняті Христом та в сопричасті (communion) з Ним, взаємно поєднані в Ньому, становлячи нероздільну єдність.

Бути сопричасним (to communicate) з Христом, по суті, означає бути сопричасним одне з одним. Ми вже не є самотні, коли кожен відокремлений від іншого. Тепер ми вже частина одне одного, бо кожен, хто отримав Причастя (Communion), є "кість від моїх костей і тіло від мого тіла" (Бут 2, 23).

Правильне розуміння духовності Святого Причастя (Communion) дозволяє побачити в ньому христологічну глибину, яка неодмінно має соціальний характер, що блискуче описав Анрі де Любак у своїй книжці "Католицизм" більш ніж півстоліття тому.

Саме тому в молитві перед Причастям я маю нероздільно дивитися на Христа, відкриваючи себе для перетворення Ним, навіть для спалення Його всепоглинаючим вогнем. Власне, саме тому я маю завжди чітко пам’ятати, що в цей спосіб Він органічно єднає мене з кожною іншою особою, яка приймає Його, – з тим, хто є поруч зі мною, і хто мені, можливо, не зовсім подобається; а також із тим, хто дуже далеко: в Африці, Азії, Америці чи деінде.

Становлячи єдність із ними, я маю навчитися відкривати себе назустріч їм та долучитися до ситуацій їхнього життя. У цьому полягає вся істинність моєї любові до Христа. Якщо я з’єднаний із Христом, то я поєднаний із моїм ближнім, і ця спільнота не обмежується моментом прийняття Таїнства, а саме розпочинається цієї миті. Вона стає життям, стає тілом і кров’ю у щоденному досвіді спільного буття з моїм ближнім. Таким чином, особистий вимір мого сопричастя і буття частиною життя Церкви нерозривно пов’язані одне з одним.

Церква від народження не є звичайною федерацією спільнот. Її народження розпочинається з одного Хліба, з одного Господа, і від Нього, від початку і повсюди, єдине тіло виростає з єдиного Хліба. Церква стає єдиною не через централізацію уряду, а через єдиний центр, відкритий для всіх, бо його джерело в одному Господі, Який творить її переміненням єдиного хліба в єдине Тіло. Завдяки цьому її єдність має ще більшу глибину, ніж міг би встановити будь-який земний людський союз. Якщо ми насправді розуміємо Євхаристію як найглибшу єдність (union) кожної особи з Господом, вона також стає соціальним таїнством найвищого ступеня.

Бенедикт XVI (Йозеф Рацінгер)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ТАМ, ДЕ ТЕЧЕ РІКА

"Там, де тече велична ріка, що несе життєдайну вологу в спраглу землю, бере початок одна з найдавніших цивілізацій – єгипетська…" Так починаються уроки історії у школах з європейською моделлю освіти. Цікаво, як починають вивчення історії стародавнього світу в Китаї чи Індії, де археологи розкопують черепки, набагато давніші за єгипетські?.. Але не про це тут ітиметься, а про Єгипет, а саме: про коптського патріарха і кардинала Стефана І Сідарусса.

Попри давність християнської традиції Єгипту – адже ми пам’ятаємо і про біблійні перекази, і про роль Александрії в становленні християнства, – Коптська Католицька Церква відносно молода. Лише 1741 р. коптський патріарх Єрусалима Анастазій увійшов у повну єдність із Римом, а Папа Бенедикт XIV призначив для коптів окремий Вікаріат. 1824 року для коптів-католиків був призначений окремий Патріархат. Часи були надзвичайно складні, і на початку через утиски влади Османської імперії коптські католики не могли зводити церкви. Постійно точилися дискусії щодо порозуміння з коптськими православними. Попри все, 1829 року копти-католики отримали дозвіл на будівництво храмів, а 1899 року папа Лев ХІІІ повторно ввів єпископа Кирила в ранг патріарха.

Один з його майбутніх наступників, Стефан Сідарусс, народився в Каїрі 22 лютого 1904 р. У досить молодому віці став членом Конгрегації місіонерів св.Вікентія де Поль і здобув освіту у їхній школі у Франції. Там же вступив до духовної семінарії. 22 липня 1939 р. був висвячений на священика. Своє служіння почав у французькому Даксі. Крім виконань обов’язків душпастиря, почав викладацьку діяльність у семінарії Івро. Це тривало до 1946 р., коли він повернувся до Єгипту й рік очолював Церковний інститут коптських католиків у Тантасі.

9 серпня 1947 р. Стефан отримав номінацію на єпископа й очолив єпископат в Александрії. Єпископську консекрацію отримав 25 січня 1948 р. з рук патріарха Марка ІІ Хозама (до речі того, який доклав багато зусиль до інституціалізації Коптської Католицької Церкви). Згодом Сідарусс сам був обраний на пост патріарха Коптської Католицької Церкви в Александрії. Це відбулося 10 травня 1958 р. Як представник Східної Католицької Церкви, брав участь у ІІ Ватиканському Соборі.

Документи історії Собору відзначають його участь у дискусії навколо питання екуменізму, яка відбулася 18 листопада 1963 р. Про питання екуменізму йтиметься в одному із наступних номерів "КВ", але зараз хочу зазначити, що патріарха Стефана І, як й інших отців Східних Церков, які виступали разом із ним у цій дискусії, цікавило питання екуменічного діалогу з юдеями, що знайшло своє відображення в документах Собору.

Під час консисторії 22 лютого 1965 р. папа Павло VI зробив його кардиналом-єпископом. Тоді Стефану І виповнився 61 рік. Як ієрарх Східної Церкви, він не увійшов до колегії кардиналів без набуття латинського титулу.

Знаменного 1978 р. Стефанос І Сідарусс брав участь в обох конклавах. На останньому був обраний папою Йоан Павло ІІ, особливо близький йому за духом завдяки увазі до питань Східних Церков. Після досягнення вісімдесяти років патріарх Стефанос втратив право обирати й бути обраним під час конклаву, і після 28-річного служіння відійшов від справ Патріархату 24 травня 1986 р.

Через два роки, у віці 83 років, патріарх і кардинал Стефан І Сідарусс помер у своєму рідному місті Каїрі, де тече велична ріка Ніл, несучи спраглій землі благодатну вологу, як Стефан І Сідарусс ніс своїм вірним благодать Божого Слова.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СОЦРЕАЛІСТИЧНА ОАЗА

 Нова Гута – це унікальне явище як для середньовічного Кракова, для Польщі, так і для артефактів соцреалістичної архітектури як таких. Скажу чесно: розумію скептицизм тих, хто не вносить у свій туристичний план Нову Гуту, мандруючи до Кракова.

Я й сама відвідала цю місцевість нещодавно, хоча в Кракові буваю досить часто. І не пошкодувала. Нарешті зрозуміла, про що йшлося майстрам світлого майбутнього.

Нова Гута має стару й нову історію. Стара  – це передмістя Кракова, село Могила, яке жило з того, що постачало городину в місто. Типові селянські господарства й сільський уклад життя. Аж 1949 р. було вирішено, що там буде збудовано місто-сад. На місці Могили вирішили збудувати робітниче селище з робітничою назвою Нова Гута – "нова сталеварня".

Проект забудови був продуманий досконало: тут адміністративний центр, поруч – клуб, ясла, садки, школи, будинок побуту, великі затишні квартири, широкі зелені вулиці. Там, на відміну від київської Борщагівки чи Троєщини, затишно. Алею троянд внесено до списку пам'яток ЮНЕСКО.

От тільки це було місто без Бога. Жодного храму в чітко розроблений план внесено не було. Залишився бароковий храм св.Бартоломея й абатство цистерціанців, які належали до Могили, що вже припинила існування. Парафії в Новій Гуті не було й не планувалося. Як результат  – тотальний моральний занепад, пиятика, проституція. Про це писав у своєму репортажі Ришард Капущинський на сторінках "Штандару молодих" 1955 р.

Поступово і суспільство, і краківська митрополія дійшли висновку, що Нова Гута потребує парафії. А настоятелем зголосився бути тоді ще молодий священик Кароль Войтила, який під час війни працював на виробництві й сподівався, що робітничий досвід допоможе йому порозумітися з людьми. 1956 р. влада дала дозвіл, 1960 р. скасувала його – і почалися масові заворушення: люди вимагали храму. Аж в 1967 – 1977 рр. будували Arku Pansku – парафію Божої Матері, аби мешканці Нової Гути отримали Божу опіку над собою.

Москолі з часниковим маслом (малопольська регіональна страва)

1/2 кг картоплі, 1/2 склянки борошна, 1 яйце, сіль за смаком.

Спосіб приготування: картоплю відварити, відцідити, почистити, потовкти. Додати яйце і борошно, замісити тісто. Тісто має не липнути до рук і не бути твердим. Розігріваємо сковорідку, формуємо невеликі млинці та смажимо на олії, попередньо посипавши борошном з обох боків. Подавати з часниковим маслом. Смачного!

ФОТО:

Arka Panska – "Ковчег Господній", храм парафії Божої Матері

Москолі

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ДИХАННЯ БОГА

Отець Вікентій Ошіда – постать, радше мало нам відома; але гадаю, що не тільки в контексті міжрелігійного діалогу варто з ним познайомитися ближче. У цій короткій статті я намагатимуся представити брата-домініканця, який походив із далекої Японії.

Шігето Ошіда, народжений 1922 року, сам про себе казав так: "Я буддист, який зустрів Христа". Його підхід до життя змінився після того, як його врятували, коли він почав потопати, купаючись у морі. Цей досвід став різновидом осяяння, яке поставило перед ним питання про сенс життя. Увінчанням пошуків став вступ в Орден Проповідників 1951 року.

Орденське навчання Ошіда відбув у Канаді. У 1960-х роках заснував малу спільноту ("соан") у місцевості Такаморі, що означає "високий ліс", за 150 км від Токіо.

Японська назва "соан" означає монастир, де члени малої спільноти (упродовж довгих років там мешкали о.Ошіда і три сестри-домініканки) живуть як бідні сусіди, практикуючи простий стиль життя: фізична праця, тривалі медитації, а в центрі всього – Свята Меса. Один із моїх співбратів, який побував у о.Ошіди, розповідав, що Євхаристія, яку правив цей японець-домініканець, насправді була неймовірним переживанням, величчю простоти і глибиною зустрічі, що немовби променіла з цілої Літургії, у якій не бракувало часу на тишу, повну споглядання. Отця Ошіду можна слушно визнати піонером міжрелігійного діалогу, але він сам волів вживати вираз "зустріч у глибині", аніж "діалог", оскільки не хотів, щоб до конкретних слів чи виразів прив’язували надмірну увагу.

Спільнота в Такаморі була відкрита для всіх, і кожен був у ній бажаним гостем – як християни різних конфесій, так і члени різних релігій, а також і ті, хто шукав духовну дорогу або просто потребував допомоги в особистих проблемах. Власне кажучи, у тій спільноті життя будувалося на чотирьох принципах:

- Відкритість на все, що створює таку атмосферу, у якій кожен намагається бути насправді собою, без масок, у простоті буття.

- Відкинення особистої та спільної власності, наскільки це можливо, та обмеження у володінні тим, що абсолютно необхідне для щоденного життя. Рівень життя у спільноті має бути не вищим за рівень життя більшості довколишніх мешканців: низький столик, подушки для сидіння на землі, поличка. Для сну в цій пустельні достатньо розгорнути тонкий матрац, простирадла й наволочку на підлозі.

- "Хто не встане о 5:30 на сигнал дзвіночка, не є частиною соану". Це заклик для кожного, щоб у своїх рішеннях керувалися почуттям відповідальності перед спільнотою і перебували в її розпорядженні, особливо ж були охочі до праці й відкриті на те, що потрібне саме цієї миті.

- Спільнота не має тривалих планів, усі живуть теперішнім, залишаючи Богові турботу про наступний день. "Буденність є тим, із чим щодня стикається наше життя".

Цей японський домініканець описував соан як "саме життя, як дихання, яке поглиблює кожний день, стараючись наблизити нам своє Божественне джерело. Життя, що плине, мов ріка, завжди вперед, без будь-якої частини, яка може зупинитися, не затримуючи нічого для себе". Аби зрозуміти тонкощі таких зворотів, треба знатися на головних засадах традиційної японської культури. З одного боку, тут висловлена велика любов до природи і прагнення жити в єдності. З іншого боку, тут присутній "дух дзен", що його отець Ошіда визначав так: "Це стан – а радше путь до певного стану, у якому все, що існує, сприймається з точки зору, що перебуває поза нами, у Божому світлі. Дзен скерований до поглиблення внутрішньої тиші, це шлях умирання в собі, умирання у Слові Божому, так щоб дозволити Божому диханню себе нести". Наголосимо, що отець Ошіда зростав як буддист і практикував дзен до того дня, коли зустрів справжнього християнина і пережив присутність Христа в цій людині.

Для нього це було духовне потрясіння. Переживання було таке сильне, що він став християнином і вступив до домініканців. Він часто повторював: "Я ніколи не пробував інтегрувати дзен у своє християнство. Дзен є невід’ємною частиною моєї душі й мого тіла від моменту народження. Якщо ця інтеграція в мені й настала, то створив її сам Христос, без моєї участі".

Повертаючись із новіціату домініканців у Канаді, о.Ошіда пережив повернення туберкульозу, який кілька разів ставив його на межу смерті: "Хвороба – мій гуру, мій духовний учитель, вона зробила мене піддатливим матеріалом у руках Бога. Це був такий момент, який передусім показав мені потребу віднайти мою автентичність як людини, народженої в країні, що має власну історію, цивілізацію і традиції".

Цього японця-католика часто просили поділитися розповіддю про свій духовний шлях; шляхетне мовчання дзен давало йому віру в людину, яка померла на хресті, проголошуючи універсальне прощення. "Прощення є мовчанням у глибині душі, – пояснював він. – Аби зберегти мовчання в тиші, потрібно увійти в лоно Бога".

Смерть Ошіди є найкращою ілюстрацією християнських можливостей у містицизмі дзен. У монастирі Такаморі в останні дні свого життя він проводив багато часу, споглядаючи барвисте осіннє листя на довколишніх пагорбах. Дивлячись, як листя, сповнене якоїсь витонченості, опадало на землю, він вимовив слова, які залишилися на його вустах аж до останнього подиху: "Бог прекрасний! Амінь, амінь!" По смерті, яка настала 6 листопада 2003 року, його обличчя променіло красою і миром.

Маріуш ВОЗНЯК ОР

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ВІД ВАШОЇ ПРАЦІ ЗАЛЕЖИТЬ МАЙБУТНЄ

З Пастирського послання митрополита Андрея Шептицького (1865–1944) до вірних про виховання в родині

Найважливіша справа для Церкви, народу й родин – аби діти були добре виховані. Коли людина від дитинства навчиться боятися Бога, зберігати Його святі заповіді, дбати про Божу благодать, стерегтися гріха, тоді й у житті буде добрим, совісним чоловіком, справжнім християнином і принесе батькам, Церкві та Батьківщині потіху та славу і буде працювати для Бога та ближніх.

…Коли ж дитина не навчиться Катехизму, коли не вправиться замолоду в боязні Бога та в совісному виконуванні обов’язків, то виросте на чоловіка, який не зумів бути добрим та виконати своїх обов’язків супроти Бога і ближніх. Ми, священики, по спромозі працюємо для Вас та над вихованням Ваших дітей. Між тими обов’язками найважніший – проповідувати і катехизувати дітей. Самі знаєте, що ті наші обов’язки були все нелегкі, а відповідальність перед Богом та людьми – важка. Тепер вони стали ще тяжчі. У деяких місцях не допускає нас більшовицька влада до школи, і ми не в силі досягнути багатьох людей, навчити їх як слід Божої науки. Тому збільшується обов’язок батьків родини подбати про те, щоб діти були добре виховані й навчилися від дитинства правд святої віри. Я, як Ваш душпастир, пригадую Вам цей важний Ваш обов’язок супроти дітей, що з кожним днем стає важливішим. Від Вашої праці залежить їхнє майбутнє та Ваше щастя і старість. Бо хто ж не знає, як гірко можуть плакати батьки над недобрими синами та доньками.

Щоб той обов’язок виховання дітей як слід сповнити, пам’ятайте мою усильно, так часто повторювану раду: спільно молитися рано і ввечері вголос, по змозі – з Молитвослова. При них і мала дитина, яка ще нічого не розуміє, звикне до молитви, вслухається у слова "Отче наш" і Символу віри. А кожне слово – важливе, кожне слово є дверми до неба; підносить душу від болота матеріального життя й щоденної злоби, біди й нужди до чогось вищого, святого, чистого, ідейного, до Бога – до того життя, що нам його дає благодать Ісуса Христа. Тому кожне слово молитви нехай буде вимовлене голосно, виразно, зі страхом Божим, із глибоким переконанням, із душею, зверненою до Неба та відверненою від гріха. Старші діти, молодь нехай помагають батькам у сповнені того обов’язку супроти братчиків-сестричок та інших дітей у громаді.

До катехизування потрібно, як і до проповіді, посланництва Церкви. Те посланництво – місію – вділяю цим письмом усім християнам доброї волі, які захочуть заступити нас, священиків, і помогти нам сповнити той душпастирський обов’язок супроти християнських душ. До Тебе, Українська Молоде, звертаюся з цим закликом і проханням…

Документ №3, 1939 р., листопад, Львів. Фундація "Андрей", Видавничий відділ "Артос". Передрук із незначною адаптацією.

Прикарпаття: спадщина віків. Пам’ятки природи, історії, культури, етнографії // Під ред. Кугутяка М.; ПНУ ім. В. Стефаника. – Л.: Манускрипт-Львів, 2006. – С. 278.

... Доки у вас у хаті не буде християнського ладу, – доки батько родини не буде добрим мужем для своєї дружини і добрим батьком для своїх дітей, доки жінка не сповнятиме як слід своїх обов’язків щодо свого мужа, доки батьки не дбатимуть про виховання дітей, доки діти не навчаться шанувати своїх батьків, – доти і чоловік, і жінка, і діти не будуть добрими християнами, хоча б і до церкви ходили та інші християнські обов’язки виконували ... Митрополит Андрей

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

АЛЬБЕРТ ВЕЛИКИЙ – УЧЕНИЙ І СВЯТИЙ

Чергова катехиза Святішого Отця Бенедикта XVI присвячена святому Альберту Великому – одному з найвидатніших представників середньовічного богослов’я. Титул Magnus (великий), із яким він увійшов в історію, означає широту і глибину його вчення, поєднаного зі святістю життя.

Святий Альберт Великий народився в Німеччині на початку ХІІІ ст. Ще зовсім молодим він вирушив до Падуї, в Італію, і вступив до одного з найвідоміших середньовічних університетів, присвятивши себе вивченню т. зв. "вільних мистецтв": граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії та музики. Перебуваючи в Падуї, юнак відвідував церкву домініканців, поступово дозріваючи в рішенні, та зрештою склав обітниці й отримав чернече вбрання з рук блаж. Йордана Саксонського, наступника св. Домініка на посаді Генерального настоятеля Ордену. Агіографічні джерела стверджують, що дозріванню у важливому рішенні та подоланню спротиву родини Альбертові допомогли глибокі стосунки з Богом і приклад святості братів-домініканців, проповіді блаженного Йордана.

Після висвячення брат Альберт вивчав богослов’я в різних теологічних центрах, якими опікувалися брати-домініканці. Згодом, здобувши богословський ступінь у Паризькому університеті, св. Альберт розпочинає свою видатну письменницьку діяльність.

1248 року його призначили опікуватися щойно відкритою богословською школою в Кельні – одному з найважливіших регіональних центрів Німеччини. Отець запросив із Парижа свого видатного студента, Тому Аквінського. Дружба і взаємна повага визначали стосунки двох видатних теологів, – звичайні людські стосунки, які так сприяють розвитку цієї галузі знання.

1256 року Альберт став провінціалом Тевтонської провінції домініканців, що охоплювала спільноти на великій території Північної та Центральної Європи. Він вирізнявся завзяттям у служінні, відвідуючи спільноти братів і невтомно закликаючи їх до вірності та наслідування вчення і прикладу св. Домініка.

Папа Александр ІV помітив обдарованість св. Альберта та призначив його 1260 р. єпископом великої і знаменитої Регенсбурзької дієцезії, що переживала тоді тяжкий період. Два роки єпископ Альберт служив тут із неослабною відданістю, сприяючи відновленню миру і гармонії в місті, реорганізовуючи парафії та монастирі й даючи нове натхнення справам милосердя.

Наступні два роки на запрошення папи Урбана ІV св. Альберт проповідує в Німеччині та Богемії. Пізніше він повертається до Кельна як учений, письменник і лектор. Він найбільше долучився до справ Церкви під час ІІ Ліонського Собору, що його папа Григорій Х скликав 1274 р., аби надихнути об’єднання Латинської та Грецької Церков після великої схизми 1054 року. Він також тлумачив думку Томи Аквінського, що викликала непорозуміння й навіть незаконні засудження.

Святий Альберт помер 1280 р. у своїй кімнаті в монастирі Святого Хреста в Кельні. За короткий час його співбрати стали звертатися до нього як до святого, але беатифікація відбулась аж 1622 р. Папа Пій ХІ проголосив його 1931 р. святим та Вчителем Церкви.

Навіть побіжно переглянувши самі лише назви його незліченних праць, розуміємо, що в цьому було щось незвичайне для сучасної йому культури. Папа Пій ХІІ назвав його покровителем ентузіастів природничих наук, а також  Doctor universalis – саме через широту його наукових зацікавлень і знань.

Надзвичайна широта думки святого успішно проявила себе в правильному розумінні вчення Аристотеля. Насправді за часів св. Альберта поширювалися знання з численних праць цього великого грецького філософа, особливо в царині етики та метафізики. Вони демонстрували силу думки, чітко й дохідливо пояснювали структуру реальності, її пізнаваність, цінності й мету людської діяльності. Святий Альберт сприяв тому, що середньовічна філософія і теологія прийняли вчення Аристотеля, що згодом дістало розвиток у працях св. Томи Аквінського.

Святий Альберт усе ще багато чого може нас навчити. Передовсім, він показав, що немає протиставлення між вірою та наукою. Його життя нагадує нам, що вчені, завдяки своєму покликанню до вивчення природи, мають справжню й захопливу дорогу до святості.

Бенедикт XVI

24 березня 2010 р., Ватикан

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/