ПОЗАКОНФЕСІЙНІСТЬ ТА ЕКУМЕНІЗМ: У ЧОМУ ВІДМІННІСТЬ?

Нинішні уявлення про екуменізм, що побутують серед вірних різних Церков та християнських спільнот, походять із надзвичайно різних розумінь Церкви: чи то англіканської теорії гілок, яка залишається доволі популярною, чи інших протестантських моделей, які заперечують видиму єдність Церкви й наполягають тільки на духовній єдності Церкви. Отже, який він, екуменізм у Католицькій Церкві?

Якщо поєднувати слова "позаконфесійність" та "екуменізм" чи якось їх пов’язувати, то можна дійти думки, що екуменізм у своєму кінцевому результаті повинен синтезувати нам щось на кшталт "позаконфесійного християнства" (тут не слід плутати з іншим, на перший погляд, співзвучним феноменом – "постконфесійністю", який у цій статті залишиться поза увагою). Інший вектор думки хоч і схожий на перший, проте дещо відмінний і полягає в тому, що ці два терміни вже є взаємозамінними синонімами. Нині серед людей доволі популярним є як перший варіант, так і другий. І, що цікаво, такі погляди існують як у більш вишуканих "духовних" формах: "Я подолав розкол у своєму серці й ходжу до всіх", – так і в більш спрощеній: "Бог є один, тому все одно куди ходити". Можливі й інші варіанти, але не буду їх тут перераховувати. Щоб з’ясувати, чи ці терміни є справді синонімами, а також чи екуменізм повинен привести до певного роду "позаконфесійного християнства", треба коротко висвітлити кілька моментів стосовно питань екуменічного руху. Перш за все – чим є екуменізм для Католицької Церкви, а по-друге, пригадати про авторитет у Церкві.

Розділена не Церква – поділені християни

Слід зауважити, що низка нинішніх уявлень про екуменізм, які поширені серед вірних різних Церков та християнських деномінацій, є синтезами надзвичайно різних розумінь Церкви: чи то англіканської теорії гілок, яка залишається доволі популярною, чи інших протестантських моделей, які заперечують видиму єдність Церкви в часі й просторі та наполягають винятково на духовній єдності Церкви тощо. Отже, яке місце посідає екуменізм у Католицькій Церкві? ІІ Ватиканський Собор справедливо називають екуменічним та відкритим на інші християнські спільноти. Про це йдеться вже в перших словах Декрету Unitatis Redintegratio: "Сприяти відновленню єдності всіх християн – одне з першочергових завдань Святого Вселенського Другого Ватиканського Собору" (UR, 1).

У чому полягав його прорив чи, краще сказати – еволюція? Мовою аналогій, Католицька Церква визнала існування "півтонів", тобто те, що між білим та чорним існує не просто прірва, яка раніше виражалася формулою Extra Ecclesiam nulla salus ("Поза Церквою немає спасіння"), а що Істина – хоч і не в повноті – є й поза видимими кордонами Вселенської Церкви. А деякі християнські спільноти через апостольський єпископат і Таїнства, головно Євхаристію, уже перебувають у недосконалій єдності (сопричасті) із Католицькою Церквою та є повноцінними помісними Церквами. Саме тому Папська рада з питань християнської єдності, яка координує діалог із різними православними чи орієнтальними Церквами та протестантськими спільнотами, називається Радою з питань християнської єдності, а не Папською радою з навернення єретиків чи схизматиків. Саме звідси постає надто багато двозначностей. Хто є розділений? Християни чи Церква? Для того, щоб уникнути плутанини, варто пригадати, яке місце займає Декрет про екуменізм (Unitatis Redintegratio) серед інших документів ІІ Ватиканського Собору. За словами кардинала Вальтера Каспера (який багато років очолював Папську раду з питань християнської єдності), папа Павло VI, після оприлюднення екуменічного Декрету на третій сесії Собору, сказав, що його мета – доповнювати Догматичну конституцію про Церкву Lumen gentium. Таким чином, Декрет про екуменізм не є самостійним чи автономним документом, а читати його треба тільки після ознайомлення з Lumen gentium, що говорить нам про Церкву, про її "єдність і єдиність".

Коли ми поглянемо на екуменічну діяльність Католицької Церкви саме з такої перспективи, то стає зрозумілим те, що розділеною є не Церква, поділеними є християни. Собор смиренно зауважує, що це розділення сталося не тільки з вини тих, хто розірвав зв’язок зі вселенською Церквою, а були трагічні помилки й з боку людей, які думали, що чинять щось на благо Церкви. Таким чином екуменізм, а точніше його форми, є лише засобами та методами Церкви задля досягнення єдності, але він не може замінити собою Церкви, як і не має на меті синтезувати нову єдину Церкву, хоча такі думки є доволі популярними. Існує кілька рівнів екуменізму: є духовний екуменізм, є форми діалогу – діалог любові, який прагне з’ясувати всі точки перетину, які вже об’єднують християн, та діалог істини, який порушує суперечливі питання. Об’єднує всі ці точки відповідальність. Ми молимося зі своїми братами за єдність і беремо на себе відповідальність за непорозуміння, помилки та кривди минулого й розмовляємо про них.

Трохи про відповідальність

Чого ж бракує "позаконфесійності", якщо ставити між нею та екуменізмом знак рівності? А власне, найголовнішого – відповідальності. Якими є наслідки відповідальності? Вони полягають у тому, що ми дорожитимемо єдністю й намагатимемося не робити помилок. Якими є наслідки безвідповідальності? На нас може чекати ще більша катастрофа, ніж попередня. Тому відповідь на запитання, яке було винесене в заголовок цієї статті, є доволі простою: різниця між екуменізмом та позаконфесійністю така ж, як між відповідальністю та безвідповідальністю.

Тут дехто може мене справедливо запитати: "Чому я маю брати на себе відповідальність, за дії, яких я не чинив? Я хочу бути у єдності з моїми братами всіх конфесій!" Ми справді не винні в тому, що відбувалося 1000 чи 500 років тому, але живемо серед наслідків тих учинків, які зробили наші предки. І ці наслідки не надто втішні. Фактом є те, що між деякими спільнотами існує серйозна різниця у віровченні, при зіставленні якого обидві сторони ніколи не будуть правими одночасно. Сказати, що, попри всі розрізнення, ми є єдині, буде гріхом проти істини – і знову ж таки безвідповідальністю. Через таку загрозу нам постійно нагадують, що здоровий екуменізм повинен бути позбавлений спрощень та індиферентизму. Насправді найчастіше виходить так, що той, хто хоче бути всюди, не перебуває ніде. Навіть найбільш непримиренні супротивники церковної інституції намагаються належати до конкретних спільнот. Без спільноти немає Церкви, бо Церква, ἐκκλησία, це, власне, і є спільнота, і навіть найменша спільнота – це вже певна інституція. Тому якщо є конкретна громада вірних, то це вже не "позаконфесійність".

Питання авторитету

Часто можна почути також й іншу думку, мовляв: "Обидві сторони однаково неправі, тож треба облишити такі бесіди". Але якщо так, то ми найнещасніші люди на землі – бо тоді Христос залишив нас сиротами, а Святий Дух, Якого Він обіцяв, покинув нас, ба навіть і не приходив. Я думаю, усі християни погодяться з абсурдністю таких слів. Якщо ми не в змозі знати ті істини, які будують єдність, то ми, отже, є сиротами. Якщо припустити, що Євангеліє містить у собі потенціал для створення тисяч "церков", то це найменш придатна для єдності книга. І саме тут постає питання, про яке я пригадав  на початку, – питання авторитету в Церкві. Прикметно, що саме воно є найважчим в екуменічному діалозі. І скоріш за все, воно є коренем будь-якого розділення. Перед кожним розділенням відбувається одна й та сама суперечка: хто має авторитет виносити судження стосовно того чи іншого питання? На сьогоднішній день багато протестантів усвідомили, що навіть коли ствердити найвищий авторитет Святого Письма, то проблема постане тоді, коли буде потреба його інтерпретувати. Хто має такий авторитет? Якщо є мінімум двоє претендентів, то світ має шанси поповнитися новою протестантською деномінацією. Питання авторитету залишається відкритим у православ’ї та найважчим у католицько-православному діалозі. З огляду на те, що православні мають дійсний єпископат, який у випадку Католицької Церкви (колегія єпископів) на чолі з римським Понтифіком є найвищим авторитетом у Церкві, вони цим самим є найближчими до Католицької Церкви. Проте дискусія навіть із цього питання загрожує розтягнутися на невідомий час.

Анатолій БАБИНСЬКИЙ

ФОТО:

Римський Папа Бенедикт та Вселенський Патріарх Варфоломей – ad limina apostolorom (у порогів апостольських) – біля гробниці апостола Петра, що у гротах ватиканської базиліки

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СВІДЧЕННЯ З БУСЬКА

Буськ – маленьке містечко на Львівщині – мешканцям великого міста може здатися втіленням спокою на землі. Попри те, що друга половина ХХ ст. була одним із найскладніших періодів в історії Польщі та України, Буська та біографій окремих людей, проте з людьми була віра; вона є в Буську і тепер. На мій погляд, у маршрутці можна легко відрізнити місцевих від гостей міста, коли автобус минає храм. Майже всі при цьому хрестяться, чого в Києві не побачиш.

Гарна жінка похилого віку, з косою, що увінчувала її голову, наче корона, відчинила нам двері свого помешкання. Першим, на що я звернула увагу, були її молоді очі, що дивилися на мене з якоюсь особливою усмішкою. Потім я звернула увагу на її поставу й молодий голос. Ми – учасниці міжнародного проекту, приїхали до Буська з різних регіонів України, Польщі та Німеччини робити фільм про складні моменти історії міста у ХХ ст. Вона – одна з наших інтерв’юерок, пані Марія Маленко, яку ми хотіли розпитати про взаємини між українцями і поляками перед, під час і після ІІ Світової війни. Прийшли саме до неї, бо вона походить зі змішаної польсько-української родини. Її мати була полька, а тато – наполовину поляк, наполовину українець. Як у більшості змішаних сімей, дівчата йшли за мамою, а хлопці – за батьком, тобто пані Марія була хрещена в римо-католицькому храмі й віру несе крізь роки.

Власне, стійка віра, прагнення поширити слово Боже серед людей, місіонерство щодення, ствердження правди віри – це те враження, яке в мене залишилося після двогодинної розмови з пані Марією. Хоч би про що ми її питали, а розмова все одно поверталася до того, що всім нам потрібно жити в очікуванні на друге пришестя Христа, що все це марнота марнот, а коли Ісус удруге прийде на землю судити живих і мертвих, тоді настане на землі лад.

Хоч би що розказувала пані Марія: чи то про воєнне дитинство, чи то про складні повоєнні роки, прихід радянської влади, чи про часи офіційного атеїзму – вона ні про кого конкретно не казала погано. Можливо, цю філософію вона перейняла від свого батька, який казав, що немає ані поляків, ані українців, а є люди, і всі люди гідні поваги й мають право жити на своїй землі та молитися своєю мовою. Під час депортацій польського населення родина залишилася в Україні, бо батько був українцем, а тіток по маминій лінії вивезли до Польщі. Пані Марія ходила до свого храму; дітей – а їх у неї четверо – хрестила у Католицькій Церкві. Заміж вийшла за українця зі Східної України, чоловік походив зі Сумщини, а свята в родині святкували і святкують досі за обома календарями. У 1990-х взяла з чоловіком шлюб, причому він сам сказав, що готовий до цього.

Пані Марія здобула музичну освіту, а її чоловік – художник, працював у редакції місцевої газети, малював картини та образи на дозвіллі. Діти успадкували таланти батьків і стали модельєрами, музикантами, художниками, не цураються Церкви, ніби спростовуючи поширену думку про те, що творча інтелігенція прагне рухатися від Бога, а не до Бога. У вірі виховують своїх дітей. Коли ми завітали до пані Марії, двоє молодших членів родини поїхали в паломництво з місцевим священиком.

Звісно, не було легко, особливо за радянських часів. Як прийшла радянська влада, каже пані Марія, то почала нищити хрести, релігійні скульптури, церкви. Неподалік від Буська на пагорбі споконвіку стояв хрест, а нова влада наказала його знести. Люди плакали, просили, молили, щоб його не чіпали, але не допомогло. І за якийсь час на тому місці почали ставатися аварії, раз по раз… А як Радянський Союз розпався, то місцеві люди майже відразу виступили з ініціативою відновити хрест. Аварій після цього стало менше. Наша господиня вважає, що ситуація на дорозі поліпшилася саме через присутність святині. Її рецепт на вирішення всіх питань – навернення, а відповідь на питання, чому Україна досі у такому складному становищі, – бо досі більша частина українців не прийшла до Бога.

Завітавши до пані Марії, ми не лише почули багато цікавих розповідей, а й побували на концерті. Господиня дому частувала нас чаєм із тістечками та співала. Співала польських та українських пісень, світських і духовних. Ми впіймали себе на відчутті, що то не ми прийшли до неї в наших справах, а вона, як істинна християнка, навертає нас крок за кроком, слово за словом. Цей здогад підтвердився, коли в наших руках опинилися молитовники та розарії (вервиці. – Прим. "КВ").

Гостинний дім ми залишили з чудовим матеріалом для фільму, натхненним настроєм і розаріями в руках.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

МІЙ "МАЛИЙ ШЛЯХ"

Свою молодість, своє особистісне становлення переживаю з Богом і в спільноті Церкви – і не знаю кращої дороги до зрілості й самореалізації для будь-якої юної людини. Через мою професійну діяльність і служіння Бог дивовижним чином здійснив мої найпотаємніші мрії та продовжує обдаровувати мене тим, про що я навіть і не мріяла…

Минулого року виповнилося десять років з дня мого навернення. До храму в ранньому дитинстві мене водила бабуся, вона ж учила мене молитов, але впродовж багатьох років я обмежувалася відвідуванням лише різдвяних і великодніх Служб. Усе змінило літо 2002 року, коли, переживаючи труднощі та невизначеність у навчанні, я прийшла до храму, щоб помолитися. Під час Святої Меси я відчула такий мир, радість, любов, які мене просто ошелешили, відчула себе вдома. Божа Любов, яку пережила тоді, спонукала мене шукати пізнання і близькості Її джерела.

Йти та служити

Починалося моє життя в Церкві з підготовки до Першого Причастя, згодом потрапила до руху "Світло-Життя" (оази). Саме в цій молодіжній спільноті впродовж чотирьох років відбулася справжня метанойя, зміна мого життя, поглиблення стосунків із Господом і людьми. Усі дари, отримані від Бога, пробудили в мені бажання йти за Ним, служити Йому, присвятити Йому себе якнайбільше. Хоча одночасно мені дуже подобалося вивчати українську мову й літературу в університеті, а також журналістику й редагування, які стали моєю другою спеціальністю.

У 18 років, ставши аніматором ОАЗИ, зрозуміла, що моїх знань про Бога недостатньо, що молодіжна катехизація, матеріали формації руху, книжки з парафіяльного кіоску не можуть дати відповідей на всі мої питання. Це й привело мене до Інституту релігійних наук св.Томи Аквінського, на заочні катехитичні курси. Щомісячні сесії давали не лише знання про Бога, людину, суспільство, історію, психологію, Церкву, а й переживання справжньої спільноти. Наша група, дуже різноманітна за віком, сферами діяльності, досвідом віри, стала для мене джерелом благодаті, натхнення, підтримки, сили. Особливо це стало відчутно тоді, коли молодіжна гілка руху "Світло-Життя" в Житомирі припинила своє існування.

Час самовизначення

Так сталося, що я в один рік закінчувала навчання за трьома спеціальностями в різних навчальних закладах – і наближався час самовизначення. Саме тоді в нашій парафії почали відбуватися сесії Школи християнського життя і євангелізації Марії з Назарета та з’явилася нова спільнота "Тавор", спільнота переважно молодих людей, які просто збиралися, щоб читати Святе Письмо, молитися, прагнули жити в близьких стосунках із Богом. Ми пройшли крізь радість спілкування й гіркоту неприйняття, особливе відчуття Божого ведення й духовну дезорієнтацію, неготовність до відповідальності… Ми й досі робимо багато помилок, постійно вчимося покладатися більше на Бога, ніж на себе; шукати Його Волі; не лише брати, а й давати; прощати й любити одне одного… І це все дає нам надзвичайний досвід самостійності й витривалості. Тепер нашій спільноті три роки, ми не лише зустрічаємося на молитву, читання Святого Письма, відпочинок, а й намагаємося допомагати в парафії, особливо у справах, пов’язаних із молоддю (ДДМ, адорації тощо). Я є заступником лідера "Тавора" і відповідаю за організацію сесій Школи в Житомирі.

Наука чи практика?

Свою професійну самореалізацію я завжди бачила в науковій діяльності, але, написавши магістерську роботу, зрозуміла, що це не те, чого я прагну. Мені хотілося працювати з людьми, робити щось корисне, важливе і, звичайно ж, служити Богу. Робота в школі не приваблювала мене ніколи, здавалася занадто відповідальною й зовсім не творчою. Але тепер я розумію, що дуже помилялась. Я потрапила на роботу в українсько-італійську школу "Всесвіт", навчання і виховання у якій ґрунтується на християнських цінностях завдяки щоденній молитві, урокам Біблії, інтеграції біблійних понять у навчальні предмети, демократичним стосункам між учнями, вчителями й батьками.

Педагогічної підготовки, що її здобула в університеті, виявилося недостатньо. Як вчителю української мови і літератури мені знадобилися всі мої знання, здобуті як в університеті, так і на катехитичних курсах, весь досвід роботи з молоддю й підлітками, усі навички, отримані під час різноманітних служінь (танці, хор, пантоміма).

Бажаючи добре виконувати свої обов’язки, я отримала набагато більше, ніж могла дати. Серед моїх учнів і колег продовжую свою формацію, вчуся відкритості, чесності, свободи, чуйності, доброти та терпеливості. Підготовка уроків і позакласних заходів потребує постійної самоосвіти, ерудованості, роботи над собою. Намагаюся через виклад матеріалу допомагати пізнати Божу Любов, Боже Провидіння, порівнювати літературні образи з біблійними і віднаходити здійснення істин віри в культурному й мовному досвіді нашого народу, а одночасно сприяти тому, щоби перебування моїх учнів у школі було цікавим і комфортним.

Моя робота, освіта, церковна діяльність взаємопроникають і доповнюють одна одну, складаючись у Божу формулу щастя для мене. З 15 років мене надихають думки св.Терези з Лізьє та її "малий шлях". І я щиро вдячна Богу за той "малий шлях", яким Він захотів обдарувати саме мене.

Анна РАТИНСЬКА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

PORTA FIDEI – ДВЕРІ ВІРИ

З Апостольського листа (у формі motu proprio) Святішого Отця Бенедикта XVI – про проголошення Року Віри

"Двері віри" (пор. Діян 14, 27) завжди відчинені для нас. Вони ведуть до життя у сопричасті з Богом і дозволяють увійти до Його Церкви. Цей поріг можна переступити, коли проголошується Слово Боже й серце перебуває у переображувальній благодаті. Увійти в ці двері – це вирушити в дорогу, що триває ціле життя.

Від початку мого служіння як Наступника Петра я пам’ятав про потребу наново відкрити для себе шлях віри, аби виразніше показати радість і відновити захоплення, що народжуються від зустрічі з Христом. У проповіді під час Святої Меси на початку мого понтифікату я сказав: "Церква загалом і всі її пастирі мають, як Христос, рушити в дорогу і вести за собою людей – із пустелі до місця життя, до дружби з Сином Божим, який дає нам життя, повноту життя". Часто стається так, що християни більше заклопотані соціальними, культурними та політичними обов’язками, вважаючи, що віра весь час залишається очевидною передумовою життя суспільства. Проте ця концепція не лише перестала бути очевидною, а й взагалі не раз заперечувалась. Якщо в минулому ще можливо було зауважити існування однорідного культурного матеріалу, загалом прийнятного стосовно суті віри та цінностей, натхнених нею, то сьогодні це вже не є актуальним для більшої частини суспільства через глибоку кризу віри, яка вразила багатьох людей.

Ми не можемо дозволити, аби сіль звітріла й припинила бути солоною, а світло було поставлене під посудину (пор. Мт 5, 13-16). Навіть сучасна людина може відчути потребу зупинитися, немов та самарянка біля криниці, щоби послухати Ісуса.

У світлі всього цього я вирішив проголосити Рік Віри. Він розпочнеться 11 жовтня 2012 р., у п’ятдесяту річницю відкриття ІІ Ватиканського Собору, і завершиться урочистістю Господа нашого Ісуса Христа Царя Всесвіту, 24 листопада 2013 р. Між іншим, 11 жовтня 2012 р. виповнюється 20 років із дня публікації Катехизму Католицької Церкви, текст якого був оприлюднений моїм попередником, блаженним папою Йоаном Павлом II, для того щоб показати всім віруючим силу і красу віри. Про цей документ, справжній плід ІІ Ватиканського Собору, просив Надзвичайний Синод єпископів 1985 р. – як про інструмент на службі катехизації, і його було створено у співпраці всіх єпископів Католицької Церкви. Саме на жовтень 2012 р. я скликав Генеральну асамблею Синоду єпископів, тема якої звучить так: "Нова євангелізація для передачі християнської віри". Це стане доброю нагодою немовби "занурити" всі церковні спільноти в період особливих роздумів про потребу наново відкрити для себе віру. Це не вперше, коли Церква закликає відзначати рік віри. Мій попередник, преподобний Слуга Божий Павло VI, проголосив такий Рік Віри 1967 р., у пам’ять мученицької смерті апостолів Петра і Павла та на спомин дев’ятнадцяти століть із дня їхнього найвищого свідчення. Він вважав це урочистим моментом, щоб уся Церква слала "справжнє і щире визнання цієї віри". Він також побажав, щоб це було визнано "і особисто, і спільнотами – вільно й свідомо, внутрішньо і зовнішньо, покірно й щиро". Він вважав, що в такий спосіб уся Церква може наново здійснити "точне усвідомлення своєї віри, щоб оживити її, очистити, підтвердити і визнати". […]

У певному сенсі мій преподобний попередник вбачав у Році Віри "наслідок і виклик пособорного періоду", добре усвідомлюючи серйозні труднощі тих часів, пов’язані з правильною інтерпретацією віри. Я вважав, що оскільки початок Року Віри збігається з 50-річчям відкриття ІІ Ватиканського Собору, то ми матимемо слушну нагоду зрозуміти тексти, що їх залишили отці Собору. […] Я хочу також рішуче підтвердити те, що сказав про Собор через кілька місяців після обрання мене наступником кафедри святого Петра: "Якщо ми читаємо і приймаємо [Собор] у світлі правильної герменевтики, він може бути – і чимдалі більше ставатиме – великою силою, що завжди служитиме необхідному оновленню Церкви" […].

Бенедикт XVI

Ватикан, 11 жовтня 2011 р.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРЕСВЯТА ТРІЙЦЯ.

Андрій Рубльов. I чверть XV ст.

Третьяковська галерея, Москва

Ікона "Трійця" – найвище досягнення російського середньовічного мистецтва. Цю ікону порівнюють із кращими зразками італійського живопису – творами Джотто, Дуччо, П’єро делла Франческо.

Сюжет ікони (її перша назва – "Старозавітна Трійця" або "Гостинність Авраама") пов’язаний із біблійною історією про візит до Авраама трьох ангелів, які звістили йому народження первородного сина (див. Бут 18, 1-15). Іконографічний канон, якому слідує Рубльов, відповідає концепції Отців Церкви, які вбачали в цих ангелах символіку Пресвятої Трійці. Рубльов відкидає дрібні деталі біблійного сюжету, залишає поза увагою навіть Авраама і Сару. Пише лише Трьох Ангелів при столі…

Припускають, що Ангел посередині символізує Ісуса Христа. На це вказує дерево за Його плечима (символ Хреста), а також рука, спрямована до чаші (символ Євхаристії). Ангел ліворуч символізує Бога-Отця, за ним – дім (Церква). З правого боку – Ангел, який символізує Святого Духа: над Ним скеляста гора (натяк на скелю, з якої забила вода в пустелі, або на гору як символ духовного зростання у Святому Дусі).

Крила Ангелів на іконі поєднані. Фігури ледь нахилені одна до одної. Долоні провадять наш погляд з однієї фігури до іншої. Усе це створює коло – композиційну основу ікони, форму, яка передає єдність Осіб Пресвятої Трійці. У центрі кола – чаша, прообраз Хресної Жертви і Євхаристії.

Перед нами – позачасова мовчазна розмова трьох Осіб Пресвятої Трійці, Триєдиний Бог, Який приходив до людини "під час денної спеки"(Бут 18, 1).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ХРИСТИЯНСТВО – ЦЕ НАША ТРАДИЦІЯ

Деякі явища завжди є своїми, суголосними часу. Рок-гурт "Перлина Степу" для мене належить саме до таких. Я її слухала наприкінці 1990-х, коли вони тільки з’явилися, у середині "нульових" також слухала, і донині це "моя" музика, а пісні заохочують не лише до танцю, а й стимулюють думку. Гурт не декларує себе як християнський рок, але в текстах відчувається іскра Божа. Про все це розмовляємо зі солістом гурту Олегом Нікішовим.

Скажіть, будь ласка, яким чином формується репертуар? Лірика вашого гурту є глибокою і наповненою. Це одразу привертає увагу, ще з початків виникнення групи.

Тексти в нас пише Дмитро Гладун, іноді я докладаюся. Використовуємо якісь фольклорні речі. Наприклад, у нашому репертуарі є пісня, яка дуже подобається багатьом: "Ой так, так, сієм мак", – так це дитяча гра з Центральної України, звідки я родом, із Кіровоградщини. Є композиції, створені на основі поетичної класики. Думаю, наповненість іде від того, що ми прийшли в музику не хлопчаками, яким хотілося якось самовиразитися, а вже був певний досвід, сформовані особистості, складений світогляд. Плюс освіта, читацький досвід. Коріння. Усе це разом і дає наповненість.

А як гурт складався?

Власне, я вчився разом із Дмитром Гладуном (соло-гітарист – Т.Д.). Потім знайшовся бас-гітарист Ярослав Ковалець, ритм-гітарист Сашко Охрімович, барабанщик Роман Ричков. Згодом долучилася єдина жінка нашого колективу Міла Мініна, яка нас терпить, виступає з нами, подорожує. Вона і своєю творчістю, і своєю присутністю вносить особливу родзинку в наш колектив. За що їй окрема подяка.

Чи не було спроби співати християнський рок? Коли "Перлина Степу" починала свою творчість, то багато хто намагався вписатися в цю нішу.

Ні, ми ніколи не намагалися грати таку музику. Не тому, що я не вважаю себе християнином, – просто не хочу здобувати популярність на почуттях інших. Я ні про кого не хочу погано говорити. Усі ми є вільні в нашому виборі. Але мені здавалося і здається, що це було неприродним. Музично це не завжди було цікаво й органічно. Хтось декларував, що грає так званий християнський рок, а зійшов до мантр, а це взагалі не християнство. Ми граємо свою музику, зі своїми текстами, які мають коріння таке, як і ми. Наша сутність у текстах. Я дотримуюся тієї думки, що треба слідувати заповідям і не згадувати імені Господа дурно, це ж не дарма сказано.

А українська мова? Це було природним вибором чи певного роду ходом?

Українська мова була абсолютно природною і тоді, коли ми починали, і зараз. Так склалося, і це для нас органічно. Ми пишемо українською, співаємо українською. У концертній програмі є розділ, який ми називаємо "пісні народів світу", і там виконуємо пісні іншими мовами, зокрема і російською. Як приклад можу згадати й пісню з давнього репертуару Софії Ротару, румунською мовою, але це радше виняток.

До речі, мене в Кишиневі переконували, що рок-група має молдавське коріння.

Отакої! Можливо, бо ми були з гастролями в Бухаресті й маємо пісню румунською, але це вже міфологія.

Про християнство. Чи це важливо для вас? Чи відчуваєте зв’язок із християнською традицією?

Звісно, важливо. Це не питання популярності, трендовості чи моди. Хоч ми – цілком світський гурт, але християнство – це наша традиція. Це завжди було. Різдво і Великдень ми святкували за всіх часів. Це з родини йшло. Навіть тоді, коли офіційно віра була заборонена, Різдво і Великдень були.

Чи святкуєте Великдень? І як?

Святкуємо. Раз на раз не припадає. Зараз уже всі мають свої родини. Коли не мали своїх сімей, то було по-різному. Тепер кожен святкує зі своєю сім’єю, але за стільки років були історії! Пам’ятаю, у нас у Києві вже всі відкрито святкували Пасху. На Великдень усі із церкви йдуть, один до одного вітаються. Святковий настрій на душі. Ми вже звикли до такого публічного прояву свята. Вийшло так, що нас запросили виступити в Харкові. Ми приїжджаємо до Харкова – а там тиша. Ніби й не чули, що таке Пасха. Ніхто, нічого. Ледве знайшли церковцю, де Служба була, трохи людей навколо. Якось не те. Ми потім, після Служби, пішли шукати пам’ятник Григорію Савичу Сковороді, до якого всі маємо неабияку шану. Так-от, знайшли ми пам’ятник, стали під Сковородою, розговілися поруч із Григорієм Савичем, якось так зворушливо було. Аж тепло стало на душі.

Ви відчуваєте, як за цей час змінилася аудиторія? Чи бачите якісь якісні зміни в ставленні до того ж християнства?

Звісно, свідомості в людей стало більше. Здається, мода якось потроху відійшла, а стало більше вдумливого ставлення. Зверніть увагу, наприклад, до Посту стали підходити із розумінням, а не як до дієти. Розуміють, що головне не їсти одне одного. Наша публіка? Ну, скажімо так. До нас на концерти ходять переважно друзі, і вони для нас завжди молоді, а їхніх зморшок ми не помічаємо. Життя прекрасне, а ми душею молоді. Мені 43 роки, а в мене 6 березня народилася друга донька!

Ви починали 1996 року. Як вам вдалося так довго протриматися разом? Не кожне скажімо, подружжя, на жаль, може таким похвалитися.

Думаю, через те, що в кожного є своя робота. Так би мовити, головне джерело прибутку. Тепер у кожного своя сім’я, тобто свої клопоти. Тож зустрічаємося разом на репетиції, свята, концерти. Отримуємо задоволення від спілкування і не набридаємо одне одному. Кожен має своє життя, а музика – це для душі, для радості. Тому й тримаємося разом стільки років.

Чи не було бажання зробити із "Перлини Степу" комерційний продукт?

Ні. Ми співаємо ту музику, яка нам подобається. Для розкрутки гурту треба було би щось змінювати. Якось інакше робити, та й, напевно, треба бути молодшими. Раніше була хоча би "Територія А", де український гурт міг би про себе заявити. Зараз це інакше робиться, і це не для нас. Хтось нас пам’ятає і запрошує на фестивалі, іноді ми про себе нагадуємо. Щоби потрапити на фестиваль, треба вислати матеріали, треба за цим стежити. Кожен із нас має роботу, родину. Треба, щоб ще й вільний час був у всіх разом. У нас є своя аудиторія, люди, які нас люблять, наші друзі – є для кого грати. Нещодавно скомпонували альбом, який звучить так, як нам хотілось би. Вирішили не бавитися з продукуванням дисків. Розмістили все в Інтернеті – хто хоче, може взяти. Ми на цьому гроші не заробляємо, тому витрачати кошти на продукування дисків не стали. Все одно зараз, у добу цифрових технологій і Інтернету, це не має сенсу. Хто хоче нас слухати, має можливість взяти пісні в мережі.

Вітаю із народженням доньки і щиро дякую за цікаву розмову!

Розмовляла Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Олег Нікішов, соліст гурту "Перлина Степу"

"Перлина Степу" – ненудний рок-гурт, зібрався 1996 р. у м. Києві. Грає україномовну музику, синтезуючи різні напрямки сучасної рок-музики. Виступає на різних фестивалях та в клубах. Грає музику для іронічних та вдумливих людей. В основі репертуару – авторська лірика, а також фолькова музика.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РАДІСТЬ НАША ВЕЛИЧЕЗНА

9 червня 2012 р. відбулося повторне освячення Бердичівського санктуарія Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Про цю урочисту подію "Католицькому Віснику" розповів настоятель о.Бенедикт Крок OCD.

Отче, з кармелітів, які тепер працюють в нашій країні, Ви приїхали до України найпершим. Якими були тоді Ваші враження від нашого міста та санктуарію.

Враження були досить сумними. Я приїхав до Бердичева 1991 року і вперше побачив наш санктуарій. Звісно, він мав зовсім не такий вигляд, як сьогодні. Зруйновані мури, обдертий храм, вікна забито дошками, заварено двері до верхнього храму. Отці Серафім Тишко OCD та Бернард Міцкевич відправляли Святі Служби на вулиці в дворі перед храмом, і це справляло жахливе враження. Ще в семінарії я вперше почув, що цей храм є найбільшим санктуарієм Східної Європи, і не сподівався, що побачу аж такий його стан. Враження було дуже гнітюче.

Які роботи і ким були проведені за цей час?

Робіт було проведено дуже багато. Добре пам’ятаєте, що храм був занедбаний, дуже вогкий, із багатьма видами грибків. Тому роботи розпочалися від самих підвалин, від самого фундаменту аж до самого верху. Тобто відкопування фундаменту, боротьба з вологою та грибком, зміна покрівлі, перебудова даху, зовнішнє тинькування, а потім усі внутрішні роботи, насамперед із метою врятування стін і відновлення первісного вигляду нашого храму. Відновлення цегляного мурування, внутрішнє тинькування, оздоблення тощо. Від самого початку реставраційними роботами керував отець Тобіаш Зажецький OCD, пізніше естафету від нього прийняв о. Петро Гевельт OCD. Усі роботи проводилися силами парафії під наглядом Київського реставраційного інституту. Також зі своєю допомогою долучилися спеціалісти з Польщі.

Колись бердичівський монастир славився знаменитим органом. Яка музика прикрашатиме Божі Служби у відновленому храмі?

Сподіваюся, що гідний цього місця орган у нас таки буде. Не такий, звичайно, як колись. Велика подяка за це єпископу-ординарію Петру Мальчуку, який звернувся до дієцезії зі своїм листом й оголосив збір пожертв на орган для нашого храму.

Хто ще допомагав вам у відбудові храму?

Я думаю, що багатьом людям слід подякувати за допомогу у відродженні нашого храму. На жаль багатьох із них уже немає в живих – тих, хто чекав тут на кармелітів. Я маю на увазі тих людей, які зверталися до влади різних рівнів із вимогами повернути храм, які допомагали нам при його відкритті 1991 року. Їх усіх неможливо перерахувати. Особливу подяку хочу скласти о.Амброзію Міцкевичу, який за тих важких часів працював тут, правив Святі Служби і збирав людей у каплиці на Загребеллі. Також дякуємо його покійному братові о.Бернарду Міцкевичу та єпископу Яну Пурвінському. Дякуємо їм за зусилля, яких вони доклали до того, що ми тепер можемо тут працювати. Дякуємо багатьом людям (на жаль, не можу їх усіх назвати поіменно) за зусилля і час, які вони віддали, аби цей храм повернувся в руки вірян.

Кожного разу паломники, які приходять до Бердичева, питають, коли буде освячено верхній храм?Нарешті ми цього дочекалися?

Саме так. Повторне освячення, тобто реконсекрація верхнього храму відбудеться 9 червня об 11-й годині. Ми щиро запрошуємо всіх шанувальників ікони Матері Божої Бердичівської, особливо тих, хто приходив до неї протягом усіх років на це велике свято. Цього року наше свято співпадає з днями польської культури в Бердичеві, і я думаю, що на святі будуть також гості з Польщі. Так сталося, що Бердичів є містом різних культур: української, польської та єврейської, - які дружно живуть між собою. Поляки становлять значну частину населення міста, і тому тут відбуваються такі заходи, як дні польської культури. Приємно, що вони цього року будуть пов’язані з нашою величезною радістю – реконсекрацією верхнього храму.

У чому феномен цього місця? Чому, на вашу думку, люди постійно йдуть сюди?

Феномен цього місця полягає в тому, що, як каже історія, Боже Провидіння доручило кармелітам це місце та оригінал ікони Матері Божої, подарований у давнину родиною Тишкевичів, а тепер це вже копія чудотворного образу. Волею провидіння Божого було те, щоб тут, на цьому місці, була така святиня. Тобто це є знак того, що виникнення цього храму було не лише людським бажанням, а насправді Провидінням Божим. Тому люди і йдуть сюди, і ми сподіваємося, що 9 червня на повторному освяченні верхнього храму будуть присутні люди з різних куточків України.

Розмовляла Ірина РОЗВАДОВСЬКА

ФОТО:

Бердичівський монастир.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ОДИН ІЗ СИНІВ ТОВАРИСТВА ІСУСА

Ювілейного для Львівської архідієцезії 2012 року неможливо не згадати видатну постать Петра Скарги – невтомного захисника віри й культурних цінностей, письменника-полеміста, релігійного та політичного діяча, проповідника. 27 вересня 2012 р. виповнилося чотири століття з того дня, як він відійшов до вічності.

За рішенням польського Сейму, весь 2012 рік був проголошений Роком Скарги, а польська та українська історія переплетені дуже міцно. Свої священицькі свячення Петро Скарга (Повенський) отримав із рук львівського архієпископа 1564 року й був призначений каноніком та проповідником львівського кафедрального собору.

Він народився 1536 р. у Польщі у шляхетній родині. Цей син польського народу щиро непокоївся долею руського народу та занепадом розколотої Церкви. Відчуваючи гостру потребу в місійній праці серед людей, як він сам казав, "зведених" протестантськими доктринами, Скарга вирішив вступити до Товариства Ісуса, перемігши труднощі, вагання та спротив родини. Вступ до новіціату відбувся в Римі, через місяць по смерті св. Станіслава Костки, у тій самій спільноті – у гроні найближчих учнів св. Ігнатія Лойоли. То був період найбільшого розквіту Ордену, коли розвивалося молитовне зосередження, аскеза "Духовних вправ", героїчна самопосвята єзуїтських місіонерів.

Наслідуючи Ісуса та Богородицю, Скарга "захоплював" слухачів своїми проповідями, що завжди мали відображення у його житті. Про служіння на амвоні він казав: "Проповідник мало збудує проповіддю, якщо сам живе погано". Готуючись до проповіді, він просив Бога про допомогу та відправляв покутне бичування. У його мові сяяли глибина думки та багатство досвіду.

Непокоячись через розкол Церкви, він пише працю "Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем та грецький і руський від цієї єдності відхід". Подаючи причини сумного стану православ’я, він різко критикує поганські звичаї, що панували в українському народі. Як же актуально це звучить і сьогодні, коли бачимо безліч проявів язичництва, а різні медіа закликають до його відновлення з метою буцімто відродження національної ідентичності! Петро Скарга бачив майбутнє українського народу лише у християнстві та в єдності з Римом. Саме тому він став одним із ключових діячів так званого "унійного руху", спрямованого на відновлення єдності Київської митрополії зі Святим Престолом.

До сьогодні неоціненною є його роль як провідного представника Контрреформації у Польщі, філантропа, який, турбуючись про добро батьківщини, мав відвагу відкрито вказувати на поширені помилки, таврувати найбільші польські вади.

Головну умову відбудови сильної держави він вбачав у викоріненні єресей. Його "Промови до Сейму" були перевидані багато разів, але не втратили своєї актуальності. Виразним прикладом може послужити цей уривок, що порівнює вітчизну з кораблем: "Коли корабель тоне, а буря перевертає його, нерозумний клумаки свої та скриньки переглядає та на них лежить і думає, що себе любить. Але корабель, якщо про нього не потурбуватися, з усім своїм добром має втонути. А якщо свої скриньки та усе майно, що має на кораблі, він полишить і з іншими разом забереться до рятування корабля, забувши про все своє, тільки тоді всю власність свою врятує і здоров’я своє збереже". На закиди, що, мовляв, негоже священику втручатися до політики, Скарга відповідав: "Скаже хтось, що священик втручається до політики. Втручається і має втручатись, тільки не в справи урядові, але щоб її не знищили гріхи, щоб викоренені з неї були, а душі людські в ній не гинули".

Сам Скарга провадив дуже вбоге життя, усе майно роздавав бідним. Маючи багато обов’язків, він не забував, що насамперед є священиком: встигав відвідувати хворих та приречених на смерть, а також багато часу присвячував поглибленню своїх знань. Слідкував за релігійними подіями в Польщі та за кордоном, тому бачив, до якої духовної пустки призводить зростання впливу першої революції – Реформації. З величезною ревністю боровся він із єресями, не лякаючись численних фальшивих звинувачень, образливих лайок та навіть погроз, бо прагнув тільки Божої слави.

Завжди вірний син Вселенської Церкви, Петро Скарга приписував своє покликання заступництву Пресвятої Богородиці. У молитві він звертався до Неї: "Це Ти віддала мене на службу до свого Сина. Прошу Тебе, зроби так, щоб Ти не соромилася за мене перед Ним".

Ангеліна ВЄСЛОЦЬКА

ФОТО:

Петро Скарга: "Проповідник мало збудує проповіддю, якщо сам живе погано"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАДІЯ ДЛЯ СВІТУ

Коли 2000 року помер о.Юзеф Тішнер (Józef Tischner), Йоан Павло ІІ надіслав телеграму, де писав, що покійний був людиною Церкви, завжди переймався тим, щоб, захищаючи правду, не забути про людину. І блаженний папа мав право на ці слова, адже вони зналися ще як отець-професор етики Кароль Войтила та студент Тішнер, який захоплювався філософією…

Студентські часи, прийняття свячень у нелегкі для Церкви в Польщі 50-ті роки ХХ століття – надалі о.Юзеф Тішнер, сучасник ІІ Ватиканського Собору, зумів поєднати блискучу наукову діяльність у галузі філософії та мудре душпастирство, що охоплювало різні кола людей та різноманітні ініціативи.

Нижче подаємо уривки з інтерв’ю о.Тішнера, де він пояснював значення Пастирської конституції про Церкву в сучасному світі "Радість і надія" (Gaudium et spes).

Ця конституція є соборним документом, який, певно, набув найбільшого розголосу. Вона починається знаменними словами: Gaudium et spes, тобто "радість і надія". Здається, не випадково "смуток і тривога" опинилися на другому місці в описі почуттів сучасних людей. Це був свідомий вибір Собору – шукати у світі добро, не засуджуючи. Якби Собор мав місце сьогодні, то послідовність цих слів була би такою самою чи вони розташувалися б у зворотному порядку?

Можливо, документ починався би з якогось заклику до відповідальності, але гадаю, що соборний вибір назви Gaudium et spes випливав з усвідомлення початку істотної віднови релігійного життя в Церкві. Дособорна Церква впала духом, її характеризував високий рівень антипатії… Неправда, що криза в Церкві почалася після Собору. Криза почалася набагато раніше, і Собор мав стати відповіддю на кризу.

У чому полягала ця криза?

Передусім у тому, що Церква втрачала вагу на кожному щаблі суспільного життя, навіть релігійного. Якщо, наприклад, взяти науку, то Церква не сприймала повідомлень про найважливіші досягнення сучасної науки. Суперечка з Галілеєм, по суті, постійно тривала. Якщо йдеться про політику, то Церква не знала, як погодитися з демократією, а особливо з ідеєю про права людини. У релігійній сфері зростала зацікавленість іншими релігіями. На відміну від Середньовіччя, за наших часів у середовищі Церкви не виникло жодної серйозної інтелектуальної течії. Перед Собором Церква нагадувала музей, який жив здебільшого своїм власним внутрішнім життям. […]

Якщо так, то звідки тоді назва Gaudium et spes? Адже ці слова недарма стоять на першому місці, вони дали назву документу, це своєрідний заклик…

Собор був утіленням надії на зміну, виразом переконання, що Церква, християнство, Євангеліє мають усі можливості зарадити кризі. Соборна радість – це ніби радість лікаря, який винайшов ліки. Він радіє не з хвороби, а зі свого винаходу. Також у словах "радість і надія" відображено сенс, що його Собор надав євангелізації. Було відкрито, що в багатьох рухах, які, здавалося б, були проти Церкви, по суті, є певний дух Євангелія. Собор визнав це відкриття за знак часу.

Знаки часу – це зерна Євангелія, розпорошені поза Церквою. Перед цим істотною проблемою було те, чи є спасіння поза Церквою. Ця проблема розширилася до питання: чи поза Церквою взагалі є якесь добро? І Церква відкрила, що все ж таки є. […]

Чи було важливо для польських католиків, що скаже Собор?..

[…] Загалом широке душпастирське відкриття Собору в Польщі розпочалося тільки разом із літургійною реформою. Літургія рідною мовою була в Польщі найважливішим плодом Собору. Це істотно змінило релігійну ментальність. До Собору пересічний католик тримав у голові кілька абстрактних, холодних формул, здебільшого шість правд віри, якими описував свою віру. Натомість після реформи в релігійні уявлення увійшли великі релігійні символи, великі метафори, великі образи Старого і Нового Завіту. […]

Як Ви вважаєте, чи Gaudium et spes не вирізняється надто емоційним підходом до релігійності?

Можливо, трохи так, але це не суттєво. Документ просякнутий реальними речами. Це плід ретельної праці. Бо історія Gaudium et spes є двоїстою: це сам документ та те, що з нього реалізовано в житті Церкви. Опосередковано через GS  цілий Собор, а заразом і Церква стали цікавішими, урешті-решт, більш цінними для навколишнього світу. Перед тим світом ніхто не опікувався… А тепер Церква дала світові надію.

Збігнев НОСОВСЬКИЙ, Славомир СЛОВІНСЬКИЙ

Опубліковано в: Dzieci Soboru zadają pytania. – Warszawa: Więź, 1996. Переклад і адаптація – "КВ". Публікується зі значними скороченнями.

ФОТО:

Отець Юзеф Тішнер

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРО КРИЗУ ПОКЛИКАНЬ

Узагалі-то, криза існувала завжди. Як писав іспанський філософ і письменник Хосе Ортеґа-і-Ґасет (1883–1955): "В епоху кризи часто постави є фальшивими або удаваними. Буває так, що ціле покоління облудно захоплюється мистецькими стилями, доктринами чи політичною діяльністю і робить це лише заради того, аби хоч якось заповнити пустку, що виникла на місці справжніх переконань…"

То як зарадити кризі в Церкві, кризі священицьких покликань? Чи існує якийсь вихід? І взагалі – хто винен у кризі?

Обережно: останнє питання є пасткою, викликаною нашим менталітетом. І, напевно, недаремно Папа Бенедикт ХVІ, звертаючи увагу на роль світських осіб, каже: миряни повинні нести "спільну відповідальність" за Церкву… А "співпраця у відповідальності вимагає зміни менталітету" (10 серпня 2012 р.).

Щодо кризи покликань о. Марек Дзівіцкі каже: "Ніхто з нас не може напевно сказати, скільки насправді існує покликаних осіб. Радше ніколи так не буває, що всі покликані відкривають і реалізують свої покликання. Деякі замало працюють над власним розвитком і замало вимагають від себе, щоб відповісти на дар покликання. Інші ж, своєю чергою, збиваються зі шляху покликання під впливом середовища, у якому живуть: однолітки, медіа, панівна ідеологія або навіть хтось із близьких".

"Існує чимало причин сучасної кризи покликань: демографічне становище, розбиті родини, ослаблення релігійних практик, душпастирські занедбання, а передусім відсутність свідчень священицького життя", – це слова з документа Конгрегації католицького виховання, оприлюдненого у Ватикані 25 червня 2012 р.

У першій частині документа розглянуто актуальне становище з покликаннями. Криза панує передусім у західній цивілізації. Натомість в Азії та Африці кількість покликань постійно зростає. 

Але й деякі американські дієцезії вже виходять із кризи. Наприклад, у семінарії Бостона цього року забракло вільних місць. На думку кардинала Грохолевського, префекта Конгрегації, це свідчить про те, що найкращі покликання народжуються саме в тяжких умовах: "А отже, головною причиною кризи покликань є не зовнішні причини, а лише помилкове розуміння ідентичності священства". Власне, про це каже Папа – про зміну менталітету. І саме цій темі присвячений ключовий розділ згаданого документа.

"У Європі головною причиною кризи священицьких покликань є нерозуміння священицької ідентичності як духовними особами, так і світськими, – каже кардинал-префект. – Вважається, що все, що робить священик, може зробити й світська людина. Тому сьогодні ми мусимо зрозуміти та окреслити для себе, ким  є священик. Ми також мусимо зрозуміти необхідність священства для розвитку Церкви. Гадаю, що саме над цим потрібно працювати у Європі. Бо людей приваблюють чисті ідеали, якими живе священик".

Стосовно можливих шляхів вирішення проблеми документ містить ряд рекомендацій. Передусім Святий Престол нагадує про відповідальність, яка лежить на єпископі, а також про центральну роль молитви всієї спільноти Церкви. Рекомендовано повернення до перевірених методів пробудження покликань: організації групи міністрантів, так званих нижчих (малих) духовних семінарій. Своєрідною новиною натомість є поцінування ролі волонтаріату. "Цей досвід безкорисливого служіння для багатьох майбутніх священиків став важливим періодом розпізнання [покликання]", – читаємо у ватиканському документі.

Отже, як вважає о. Марек Дзівіцкі, "Немає кризи покликань, і немає людей без покликань, бо Бог, який кличе, ніколи не має кризи. Кризу можуть переживати тільки ті, кого покликано…"

Підготувала Ірина ОСТРОВСЬКА

ФОТО:

Для пробудження покликань Ватикан рекомендує повернутися до практики вишколу в малих семінаріях. Як показує статистика, в Азії, де число покликань зростає, від малих семінарій відмовлятися не поспішають

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

У ПРИСУТНОСТІ ХРИСТА

Минулого року 21 травня помер один із героїв книги "Діти Собору ставлять питання" – отець-єзуїт Яцек Болевський (на фото). Він довгий час вивчав догматичну теологію, викладав на Папському теологічному факультеті у Варшаві, був провідним фахівцем із питань ставлення до нехристиянських релігій у контексті Собору. Цю історичну на сьогодні розмову провели Тереза Терчинська, Аліція Висоцька і Славомир Совінський.

Що надихнуло отців Собору створити Декларацію про нехристиянські релігії? Відомо, що спочатку вона навіть не планувалася.

Коли ми запитуємо про передісторію цього документа, треба виходити з Догматичної декларації про Церкву. Вона говорить про Церкву Христа, яка перебуває в Католицькій Церкві, тобто є в ній, але нею не обмежується. У другому розділі, що говорить про народ Божий, указані різні ступені належності до Церкви. Йдучи від центру, тут перераховуються по черзі: католики, які "увійшли до повноти", потім катехумени, які "прагнуть увійти", а також християни, які визнають те саме Євангеліє, але серед них ще немає повної згоди. Потім документ згадує юдеїв, які є немовби корінням християнства, потім тих, хто визнає Творця, тобто мусульман, а далі говорить загалом про інші релігії.

На якій позиції стояла Церква щодо інших релігій до ІІ Ватиканського Собору і що нового привніс Собор?

Протягом століть цієї справи взагалі не торкалися. Церква була сконцентрована на Європі внаслідок дуже вузького розуміння своєї місії, але так не було від початку. Уже в ранній Церкві, наприклад у св.Павла, можна знайти різні постави. Також і Отці Церкви пробували використати в християнстві грецьку культуру.

Багато говориться про те, що треба євангелізувати, а не вести діалог. Чи існує напруга між такими позиціями?

Поняття "місії", "євангелізації" і "діалогу" дуже тісно пов’язані між собою. Євангелізація в глибшому сенсі – це проголошення Христа. Треба відкритися Христу, і не лише Тому, Якого я пізнаю у своїй релігії, а й Тому, Який діє в іншій людині. Коли Христос проголошував Євангеліє юдеям, то Він звертався здебільшого до людей релігійних. Вони потребували лише розкриття істини про Бога, що Він – близько і в особливий спосіб об’являється в Ісусі. У нашому проголошуванні Христа прибічникам інших релігій нам можна припустити, що Він і раніше діяв у цих релігіях.

Чому Церква, так доброзичливо налаштована до інших релігій, є непримиренна щодо сект, навіть парахристиянських (прим. пер.: ідеться про напрями, що приймають деякі положення християнства, але не належать до традиційних конфесій, приклад – мормони)?

Якщо йдеться про секти, які відщепилися від християнського стовбура, у настанові Церкви може бути острах, щоб інші християни не пішли цим шляхом. Але важливо відрізняти секти від великих світових релігій, які треба розуміти поважно, адже за ними стоїть тривала традиція. Факт, що вони утримуються протягом стількох століть, свідчить про те, що це не якась там мода.

Чи є новою релігією "нью-ейдж"?

Це складно назвати релігією в традиційному значенні, йдеться радше про багато розмаїтих рухів як реакцію на однобокість сучасної західної цивілізації, яка підкреслює роль науки та промислового розвитку. Але така реакція не є цінністю сама по собі, тому той, хто, протестуючи проти цивілізації, шукає якоїсь туманної духовності й змішує елементи різних релігій – не на доброму шляху. До релігії приходять не через пошук спільного знаменника, а через глибший досвід однієї релігії, який дає наслідки в житті.

Чи є спасіння поза Церквою?

У Божому плані спасіння завжди здійснюється через Церкву або завдяки Церкві. Тобто навіть там, де хтось, здавалося б, перебуває поза Церквою, спасіння він отримує також завдяки Церкві, хоча й не тільки.

Чи від тих, хто впізнає в католицькій вірі істину одкровення, можна й треба вимагати, щоби вони увійшли до Католицької Церкви?

Ця вимога походить від Бога, через совість. Найважливішим є навернення, або розрив із гріхом. А воно – відповідь на досвідчення Божої любові. Остаточним імпульсом є благодать, яка діє в людині. Це вона має вирішити, чи вимагає від неї Бог входження до Католицької Церкви.

А який, на Вашу думку, вигляд мають перспективи християнства у світі, де щоразу більше людей визнають нехристиянські релігії?

Кількісно християни, напевно, не будуть у майбутньому найчисленнішою групою. Але й у Євангелії видно, що йдеться не про кількість, а про якість. Християни мають бути сіллю землі, а для солі важлива не кількість, а те, щоби залишилася сіллю. Можливо, тоді християнство повніше зрозуміє свою місію в світі – не релігії-тріумфатора, яка домінує в цивілізаційному сенсі й чекає, щоби інші до неї долучилися, – але дивитиметься на себе з більшою покорою.

Уривок із книги Dzieci soboru zadają pytania. Pod redakcją Zbigniewa Nosowskiego. Biblioteka Więzi, Tom 89. Переклад із польської, адаптовано для "КВ".

ФОТО:

Яцек Болевський (1946-2012)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/