УСЕ ДЛЯ ПОМЕРЛИХ!

Конгрегацію сестер-помічниць душам у чистилищі заснував блаж. Гонорат Козьмінський, священик-капуцин. Він відомий як "багатодітний" духовний батько: став засновником цілої богопосвяченої родини, серед якої кільканадцять жіночих монаших конгрегацій, заснованих на підставі францисканської духовності.

"Усе для померлих!" – короткий девіз Конгрегації, який містить ціле її покликання. Усі апостольські справи, які виконують сестри, вони жертвують за душі померлих, які перебувають у чистилищі. Сестри-помічниці повністю присвячують себе тому, щоби стражденна Церква – душі в чистилищі – скоріше осягнула небесну радість.

Стиль апостольського життя сестер-помічниць – молитва і жертва. Страждання і труднощі в цій Конгрегації сприймаються в дусі покори Божій волі, єднаються з хресними стражданнями Христа і жертвуються як допомога тим, хто страждає в чистилищі.

Сестри піклуються про хворих та самотніх людей, працюють із дітьми, катехизують. Це Конгрегація "ангелів нагадування" тим, хто забуває про абсолютну важливість молитви за померлих та піклування про власну добру смерть. У цьому допомагає організована співпраця з мирянами в Молодіжній справі допомоги душам у чистилищі та в Апостольстві допомоги душам у чистилищі. Також особливим служінням сестер-помічниць є допомога людям, які пережили втрату близької людини.

Сестри живуть приховано від світу: не носять монашого вбрання. Вони живуть спільнотами, але є й інша частина Конгрегації – Об’єднані сестри-помічниці. Вони живуть удома і не підкреслюють своїх обітниць та посвяченості Богу в Конгрегації навіть перед рідними. Сестри-помічниці працюють у Польщі (там розташований Генеральний дім), Литві та Білорусі.

В Інтернеті інформацію про сестер можна знайти на сайті: http://www.wspomozycielki.pl

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НАСАМПЕРЕД – ОБОВ’ЯЗОК

16 квітня 1927 року, Великої суботи, у баварського поружжя Йозефа та Марії Рацінгерів народився другий син. Дитину булу охрещену усього за чотири години, новою, тільки-но освяченою водою. На народження молодшого брата з нетерпінням очікував старший на три роки брат Георг. Цього року молодший з братів Рацінгерів, Йозеф, – нині відомий всьому світові як папа-емерит  Бенедикт XVI, – відзначає 85 років з дня народження.

Родина Рацінгерів переїхала 1929 року у Тітмонінг, що в околиці річок Інн та Сальзах, що їх Папа донині згадує як країну мрій свого дитинства. Для малого Йозефа тут все було наповнено романтикою, а особливо його захоплювали яскраво освітлені та оздоблені дo Різдва вітрини магазинів.

Брати вже досить рано знали, ким хочуть бути у житті. Але це не була професія поліцейського чи машиніста поїзда, про які мріяло багато їхніх ровесників. Георг хотів стати кафедральним капельмейстером. Йозеф довго мовчав, але, побачивши кардинала, що приїхав з візитом до його рідної парафії, був так вражений пурпуровою мантією, що упевнено сказав: "Я теж буду кардиналом!"

Десятирічний Йозеф 1937 року розпочав навчання в гуманітарній гімназії в Траунштейн, де між іншими дисциплінами вивчав також грецьку та латинську мови. Він був зачарований давньогрецькими філософами та латинськими класиками, а також математикою. Хоч і важкі тоді були часи у Німеччині, і до школи потрібно було добуватись пішки хвилин тридцять, але пізніше кардинал Рацінгер із великою вдячністю згадував своїх невтомних вчителів. Як же знадобилась йому та латина під час сесій ІІ Ватиканського Собору! Святе Письмо теж важко зрозуміти без грецького оригіналу.

Однокласники з любов’ю згадують Йозефа, оповідають, що він був несміливим, хоча й найкращим учнем у класі. Охоче розповідають, як завжди він щось читав, все знав, допомагав їм зрозуміти та виконати домашні завдання, а навіть давав щось списати. Був дуже зібраним, мав чітко організований план дня і все робив з гаслом: "Насамперед – обов’язок". Улюбленою грою була Служба Божа, а міністрантками були його однокласниці. Брати не хотіли вступати до Гітлерюгенду, тому мусіли сплачувати додаткові шкільні внески, на які мати заробляла тяжкою фізичною працею на сезонних роботах. Цей період був дуже тяжким для їхньої родини. За все своє дитинство діти ніколи навіть не спробували шоколаду. Але друзі родини Рацінгерів згадують їхню щирість та доброзичливість, надзвичайну гостинність. Брати та їхня сестра Марія пронесли тепло свого дому та щиру дружбу через усе життя.

За кілька днів до закінчення війни Йозеф, повертаючись до Траунштейну, натрапив на двох солдатів, які мало не застрелили його, вваживши його за дезертира. Але зглянулися на хлопця, помітивши, що він поранений, і дозволили йому втекти.

Йозеф щиро радів, що Господь дав йому пережити ту шалену війну, а наприкінці 1945 року вступив до семінарії у Фрейзінгу (Баварія). Він ніколи не здавався занадто побожним студентом, запам’ятався однокурсникам своїми жартами. Однак завжди мав прагнення бути хорошим християнином. У червні 1951 року Йозеф та Георг отримали священицькі свячення. У ту мить, коли старенький архієпископ Міхаель Фаульхабер – той самий, чиє вбрання колись так вразило молодшого брата, – поклав руки на нововисвячуваного, під склепіння катедри залетіла малесенька пташка і почала весело виспівувати. Йозеф розцінив це як підтвердження того, що він є на правильному шляху.

Пропрацювавши рік вікарним священиком в Монахіумі, отримав пропозицію викладати в семінарії, що її закінчив сам. Це був важкий вибір, бо, хоча молодий священик і мав велике прагнення до науки, але він дуже любив своїх парафіян і бачив важливість своєї присутності серед них. Отець Рацінгер вперше виступив з професорської кафедри, маючи всього 27 років. Його студенти були на кілька років молодші, а набагато старші від нього колеги слухали його недільні проповіді в кафедральному соборі, ховаючись за колонами.

Професор Рацінгер славився тим, що читав лекції з пам’яті – так чітко, ніби вони мали одразу іти до друку. Студентам здавалось, що він знає все. З’явився навіть термін "феномен Рацінгера" – опора на медитативне та рефлексивне мислення, що впадає слухачеві до серця. Його вміння говорити і духом, і емоціями у поєднанні з красномовністю будило щирий і необмежений подив. При цьому він завжди знав можливості своїх студентів і ніколи не запитував на екзаменах того, що вони не знали.

Про нього ходили легенди, але він був і залишився скромною людиною. І хоча іноді він формулює гострі висловлювання, то тільки тому, що не погоджується з поширеними у світі помилками чи справжніми нісенітницями. А ще Папа і донині вміє знайти час, щоб зіграти на фортепіано свою улюблену музику.

Наталія КАРПОВА

ФОТО:

"Занурення у таємницю Воскресіння, від самого початку мого життя, завжди наповнювало мене великою вдячністю, бо було передусім знаком благословення". Йозеф Рацінгер.

(Родина Рацінгерів. Йозеф – крайній праворуч)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

РОЗДІЛЯТИ ЛЮДСЬКІ ДРАМИ

Єпископ Юзеф Жичінський (1948-2011) – філософ, професор, габілітований доктор, у 1990-1997 рр. єпископ Тарнавської дієцезії; з 1997 р. був люблінським архієпископом. Автор багатьох книжок і статей у галузі філософії науки та філософії природи. Про місце й роль єпископа в Церкві з владикою Юзефом розмовляють Марек Гурський і Збігнєв Носовський.

Єпископи – це наступники апостолів. Це, певно, величезний тягар – бути наступником апостолів, "заступником і легатом Христа". Як можна його підняти?

Безсумнівно, це тягар і велика відповідальність, як у теологічному, так і в психологічному розумінні. Призначення ввело мене в інший світ, коли нові обов’язки вимагали залишатися з вірними іноді від самого ранку до пізньої ночі. Водночас ці обов’язки долучили мене до повної життя Традиції Церкви. Можна було багато чого навчитися від тих, хто був долучений до неї раніше.

Влада в Церкві – це служіння. Чи можна бути слугою, коли вас називають "Ваше Преосвященство", оточують великою – іноді, певно, удаваною – пошаною?

Ознаки євангельського служіння я вбачав би в перебуванні як серед вірних, так і серед тих, хто шукає Бога, з єпископським служінням слова, благодаті, молитви. Єпископ має розділяти людські драми, шукати євангельських відповідей на складні питання молоді, разом із ними шукати нових засобів наближення до Христа в ці складні часи культурних перемін, у які ми живемо.

Чи, будучи єпископом, ви маєте здатність правильно відповідати на всі питання?

Не варто трактувати благодать Святого Духа як невидиму парасольку, яка захищає від усіх помилок. У своєму діянні благодать співпрацює з природою. Ефективне використання цієї особливої благодаті Святого Духа, яку несе єпископство, вимагає брати до уваги наші природні чесноти й використовувати природні консультації.

Одним із центральних досягнень Собору в галузі теології єпископства вважають належне розуміння колегіальності єпископату. Чому це поняття так багато років не вживалося в Католицькій Церкві?

Колегіальність мала своїх поодиноких прихильників у всі часи, але їй бракувало реалізації та вираження, що їх вона отримала нині. Певно, наша епоха з її чутливістю до суспільного виміру стала природним середовищем для належної оцінки ідеї колегіальності.

Чим колегіальність відрізняється від демократії чи самоврядування?

По-перше, колегія єпископів з’єднана зв’язком таїнства. По-друге, голова Колегії єпископів (єпископ Рима) за постановою Господа Христа має зміцнювати своїх братів у вірі й володіє апостольською спадкоємністю, чого немає в жодній іншій структурі. По-третє, на відміну від демократії чи самоврядування, які зазвичай створюються для розв’язання прагматичних проблем певного суспільства, у діяльності Колегії єпископів чимось фундаментальним є істина віри та моральні зобов’язання, що з неї випливають.

Коли єпископ говорить від свого власного імені, а коли від імені Церкви (якої Церкви – дієцезії, краю)? Чи кожне публічне висловлювання єпископа здійснюється від імені Церкви?

Я помітив, що, коли під час наукових конференцій я висловлююся на тему певної фізичної моделі, дехто запитує, чи є це офіційною позицією Церкви. Церква не має приводу висловлюватися ex cathedra щодо кожної наукової гіпотези, книжки чи витвору мистецтва. Єпископ, виражаючи свої почуття щодо подібних речей, говорить як окремий прихильник або критик таких. Двоє єпископів можуть по-різному оцінювати одну й ту саму суспільну ситуацію, практика свідчить про це дуже красномовно, і не кожна оцінка навіть дуже важливих справ одразу виражає позицію Церкви.

Які критерії застосовують при відборі єпископів?

При оцінюванні кандидатів на єпископські призначення до уваги беруть, зокрема, інтелектуальну освіченість і особисті якості. Але йдеться не про вузький сектор, зведений до двох-трьох проблем, а про цілісне бачення Церкви, віри, відношення між надприродною і природною дійсністю. Дивляться і на інші особисті риси, як-от уміння творити спільноту, витривалість, уміння організувати й керувати. Необхідно звертати увагу і на стан здоров’я.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРО СОБОР І ТРАДИЦІЮ

ІІ Ватиканський Собор був першим медіальним Собором. Як внутрішні дебати на ньому, так і його тексти відразу потрапляли до медіа, хоча ті далеко не завжди правильно розуміли їхнє значення. Нерідко інтерпретації у мас-медіа були абсолютно поганськими – так вважає префект Конгрегації у справах духовенства кардинал Мауро П’яченца (на фото).

Згідно з думкою кардинала, сьогодні потрібно наново відкрити для себе Собор, повернутися до його текстів, без надмірної екзальтації, яка також може перешкоджати віднайти правду. "Ми мусимо з покорою дослуховуватися до документів Собору, аби зрозуміти, що ж насправді хотів сказати Церкві Святий Дух", – вважає керівник ватиканської конгрегації, підкреслюючи, що це була надприродна подія, а тому для її розуміння замало лише тих підходів, що їх вживають, наприклад, історики.

В інтерв’ю для агенції Zenit (США) кардинал нагадав, що єдиною правильною інтерпретацією Собору є так звана "герменевтика неперервності", на яку звертає увагу Бенедикт ХVІ: ідеться про сприйняття документів Собору в поєднанні з усією Традицією Церкви. Ця неперервність є більшою, ніж герметичний критерій, – це є теологічним фактом. Бо ми віримо в одну, єдину Церкву. Церква не може починатися після Собору, наголошує кардинал.

Він підкреслює, що сам був свідком Собору та перемін, що сталися після нього. І все ж кардинал П’яченца вважає, що багато із соборних вказівок ще чекають на своє відкриття та реалізацію. Цей Собор був пророчим. І це нормально, що на його зрозуміння ми потребуємо багато часу, зауважив кардинал. На його переконання, сьогодні необхідно зосередитися на літургійній реформі. Усі папи пособорного періоду підкреслювали, що саме в Літургії найповніше реалізується Церква. Тим часом стає дедалі зрозуміліше, що саме в цій сфері нам бракує жаданої рівноваги. Якщо Літургію десакралізують чи зводять до рівня суто людської експресії, якщо в ній зникають христологічний і теологічний виміри, то в цьому немає нічого спільного з тим, чого хотів Собор. Проте це не означає, що пособорна [літургійна] реформа буцімто є відступом від Церкви, особливо наголошує кардинал-префект.

Серед найважливіших досягнень Собору кардинал Мауро П’яченца робить акцент на загальному покликанні всіх охрещених, екуменічній відкритості на християн інших конфесій, а також згадує визнання особливої ролі єпископської колегіальності.

За інформацією Radio Vaticana, Zenit

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРЕСВЯТА ТРІЙЦЯ.

Андрій Рубльов. I чверть XV ст.

Третьяковська галерея, Москва

Ікона "Трійця" – найвище досягнення російського середньовічного мистецтва. Цю ікону порівнюють із кращими зразками італійського живопису – творами Джотто, Дуччо, П’єро делла Франческо.

Сюжет ікони (її перша назва – "Старозавітна Трійця" або "Гостинність Авраама") пов’язаний із біблійною історією про візит до Авраама трьох ангелів, які звістили йому народження первородного сина (див. Бут 18, 1-15). Іконографічний канон, якому слідує Рубльов, відповідає концепції Отців Церкви, які вбачали в цих ангелах символіку Пресвятої Трійці. Рубльов відкидає дрібні деталі біблійного сюжету, залишає поза увагою навіть Авраама і Сару. Пише лише Трьох Ангелів при столі…

Припускають, що Ангел посередині символізує Ісуса Христа. На це вказує дерево за Його плечима (символ Хреста), а також рука, спрямована до чаші (символ Євхаристії). Ангел ліворуч символізує Бога-Отця, за ним – дім (Церква). З правого боку – Ангел, який символізує Святого Духа: над Ним скеляста гора (натяк на скелю, з якої забила вода в пустелі, або на гору як символ духовного зростання у Святому Дусі).

Крила Ангелів на іконі поєднані. Фігури ледь нахилені одна до одної. Долоні провадять наш погляд з однієї фігури до іншої. Усе це створює коло – композиційну основу ікони, форму, яка передає єдність Осіб Пресвятої Трійці. У центрі кола – чаша, прообраз Хресної Жертви і Євхаристії.

Перед нами – позачасова мовчазна розмова трьох Осіб Пресвятої Трійці, Триєдиний Бог, Який приходив до людини "під час денної спеки"(Бут 18, 1).

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

20 РОКІВ ВІДРОДЖЕННЯ

Минулого року парафія св.Йосипа Обручника в Миколаєві відзначила два ювілеї: 115 років від дня відкриття нового храму і 20 років від повернення цієї святині католицькій спільноті.

Храм св.Йосипа в Миколаєві – велична будівля в неоготичному стилі, прикраса міста, – був збудований замість старого, дерев’яного. 1896 року його освятив Його Преосвященство владика Антоній Церр, єпископ Тираспольський.

Одразу після закінчення громадянської війни нова радянська влада почала війну з релігією. Хрести, дзвони, церковна власність – усе реквізувалося, церкви зачинялися під будь-яким приводом, навіть вигаданим. Католицька парафія протрималася до сумнозвісних 30-х. 1934 року було заарештовано настоятеля о.Зиско за стандартним тоді звинуваченням у шпигунстві, а за два роки храм було остаточно закрито. Будівлю храму й парафіяльний будинок було віддано краєзнавчому музею.

Коли розпочалася ІІ світова війна, на святиню чекала трагічна доля. Гітлерівські загарбники влаштували там скотобійню…

Після війни в парафіяльному будинку було відновлено експозицію краєзнавчого музею (там він розташований і досі), а будівлю храму було переобладнано для клуба "Трудових резервів". Дякувати Богові, що ці зміни не торкнулися зовнішнього вигляду: будівля з величними шпилями храмових башт і надалі прикрашала місто.

Початок відродження

За роки радянського панування чимало людей відійшло від Бога: одні просто втратили віру, інші злякалися репресій і не стали передавати Слово Боже. Але були й такі, які зберегли в серцях спогади про відвідини Церкви, дивом пронесли молитву крізь нелегке життя. Ті, які витримали поневіряння, зберегли віру, і коли це стало можливо, почали відносно відкрито збиратися по квартирах.

1989 року зусиллями першого старости О.В. Шидловського та інших парафіян вдалося офіційно зареєструвати католицьку спільноту. Так на початку 90-х років ХХ ст. була створена ініціативна група, яка почала справу повернення храму. 1991 року католикам повернули багатостраждальну святиню.

Храм був у жахливому стані: інтер’єр було знищено, центральна зала була розділена залізобетонним перекриттям на два поверхи… Парафіяни самовіддано почали відновлювати святиню. 1991 року Його Преосвященство владика Ян Ольшанський, нині покійний єпископ Кам’янецько-Подільський (тоді Миколаїв належав саме до цієї дієцезії. – Прим. "КВ"), поновив освячення храму.

З Божою поміччю вірні відбудовували знівечений Божий храм…

Пригадує Вікторія Іванівна Моцик: "Ми всі працювали заради слави Божої, відновлюючи храм. Я і вся моя родина: дочка і син, зять і невістка, онука Вікторія.

Самовіддано працювали не лише парафіяни Марія Федоренко, Валентина Мовчан, Яніна Ганішевська, Олена Шаповалова з матусею, Зося Свиреденко, Марія Поцелуєнко з онукою, Казимир Томашен і багато інших, що їхні імена не пам’ятаю, а й о.Кароль Твардовський (перший настоятель храму).

Одного разу до храму підійшов православний священик о.Володимир і попросив знайти о.Кароля. Виходить о.Кароль – в брудному робочому одязі, обличчя і руки в пилюці. Отець Володимир подає руку, о.Кароль подає свою – і раптом о.Володимир цілує запорошену руку о.Кароля, той поцілував його руку у відповідь… Вони обнялися. Отець Володимир тоді приніс ладан, що його було ще важко знайти. Я була приємно вражена: о.Володимир у чистому одязі не посоромився запорошеного о.Кароля. Ось яку шану віддав той православний священик нашому католицькому. Ми всі єдині у Христі".

Пригадує Цезарина Леонтьєвна Васютинська: "Як св.Франциск почув голос Господа: "Піди і відбудуй Мою Церкву", – так і в наших душах горіло бажання відродити наш храм. Працювали всі, хто як міг. Чергували вночі в храмі, допомагали на будівництві, виносили сміття, годували нашого першого священика о.Кароля і сестру Веславу. Разом зі мною працювали мій зять, дочка й онук Антон.

А з якою радістю я пекла рулети з маком для отця і сестри, які їм дуже сподобались! Чергувала я в храмі з Теофілею Лисецькою, мені було трохи лячно, бо побоювалася щурів, а Теофіля нічого не боялася. Багато хто чергував: Марія Федоренко, Вікторія Моцик, Янина Ганішевська, Марія Поцелуєнко та інші. Треба було підтримувати вогонь у грубці, щоби скоріше підсихали тиньк і побілка.

Кожен додавав свою частку праці та молитов у відродження храму".

Відродження триває. Завдяки Божому Провидінню, замість невідомо куди зниклого органу з німецького міста Бохум, нам подарували старий, але цілком придатний орган, навіть більший за перший. На баштах знову є дзвони, придбано два бічні вівтарі. У планах є придбати ще новий центральний вівтар. Молимося за повне повернення нашої нерухомості та відповідно за нове придатне приміщення для краєзнавчого музею.

20-та річниця повернення храму

18 грудня 2011 р. ми дякували Господу за двадцяту річницю відродження нашого храму. Урочисту Службу Божу очолив Його Преосвященство Броніслав Бернацький, єпископ Одесько-Сімферопольський. Йому співслужили наші парафіяльні отці-христусовці Петро Бротонь і Славомир Хмелецький, Генеральний Вікарій Товариства Ісуса для Закордонної Полонії (христусовців) о.Кшиштоф Гжеляк, Генеральний Вікарій дієцезії о.Франциск Ковач, а також римо-католицькі священики Одесько-Сімферопольської дієцезії Генрих Яворський, Владислав Пєтшик, Даріуш Бала, Станіслав Фірут, Казимир Вуйцяк і місцевий греко-католицький священик Тарас Павлюс. Серед численних гостей були священик УАПЦ Іван Лещик, начальник відділу обладміністрації зі справ релігії О.М. Косташенко й протестанські пастори – Є.Б. Рудницький та І.С. Тишевський.

Були зачитані привітання, найціннішим із яких є привітання з Ватикану від 1 грудня 2011 р.:

"Його Святість Бенедикт XVI молитовно приєднується до вірних римо-католицької парафії св.Йосипа в Миколаєві, котра святкує 20-річчя першої Святої Меси по поверненню храму.

"Парафія,  за визначенням ІІ Ватиканського Собору, "як осередок" дієцезії, є середовищем, де християнин повинен чути, приймати та втілювати поклик Бога до нього. І в цьому дістає підтримку вірою і життям у вірі цілої парафіяльної спільноти. Життя у вірі, що бере початок в активно залученій у життя парафії сім’ї, розквітає від Хрещення до зустрічі з Христом у смерті завдяки щільній співпраці між сім’єю та парафією, що має за мету формацію свідомого і зрілого християнина" (14 січня 1979 р.). Ці слова блаженного Йоана Павла II визначають перспективу життя парафій як нових, так і тих, що тішаться великим досвідом.

Святий Отець Бенедикт XVI висловлює надію, що річниця, яку святкує спільнота, спричиниться до відновлення духовного життя в родинах і укріплення віри всіх парафіян. Його Святість у молитві доручає Богу священиків і вірних парафії та всім уділяє апостольське благословення.

З повагою, Архієпископ Анджело Беччу".

Його Преосвященство єпископ Броніслав під час Літургії слова у проповіді висловив радість від витривалості у вірі наших старших вірних, завдяки чиїй героїчній боротьбі й наполегливій праці храм був повернутий та став придатним для Богослужінь. Він навчав підтримувати той дух витривалості у вірі, передавати його своїм нащадкам. Владика звернув увагу, що церковне приміщення з кожним його приїздом стає кращим, і висловив надію на продовження цієї хорошої традиції.

Важливою подією під час Святої Меси стало урочисте призначення чотирьох нових лекторів (тобто осіб, які читають Святе Письмо під час Літургії. – Прим. "КВ"): Павла Бардовського, Євгена Грабовського, Владислава Томашена і Дмитра Шевченка. Єпископ провів урочистий обряд, призначаючи кожного окремо, поздоровив їх і висловив їм свої побажання.

Коли надійшов час Євхаристійної Літургії, то честь очолити урочисте приношення дарів була надана нашим улюбленим і шановним старшим вірянам, які брали участь у відновленні храму від самого початку.

По завершенні Святої Меси вірні довго не розходилися, ділилися враженнями, розглядали світлини на стендах про історію і сьогодення нашої парафії. Ветеранам цікаво було пригадати (а "молодим" парафіянам – вперше побачити), якими молодими, бадьорими і завзятими були прихожани наприкінці 80-х – на початку 90-х років, чиїми руками з "двоповерхового" приміщення клубу "Трудових резервів" поставала головна літургійна зала, що її ми бачимо на цих фото.

За це велика подяка причетним до створення стендів, хто збирав світлини, хто робив рамки, хто писав та друкував спогади і пояснення, хто збирав усе це докупи, не шкодуючи власних зусиль і часу.

Особлива подяка нашому хору, що прикрасив своїм співом наше свято.

І. СТРЕЛКОВСЬКИЙ,

Л. ТЕРЕЩЕНКО

ФОТО:

Храм св.Йосипа в Миколаєві

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЧИ Є БОГ У МОЄМУ ЖИТТІ?

"…Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха" (Євр 4, 15).

Зараз, у Різдвяний час, ми особливо переживаємо те, що Сам Господь сходить до нас із Небес, стає людиною, прагне бути ближчим до нас, стати нашим другом. Він зазнав усього, подібно як ми, Його творіння, проте є одне "але", і це "але" – гріх.

Споглядаючи життя Ісуса, ми щоразу переконуємося у Його святості та непохитності, іноді – навіть радикальності, у Його любові та милосерді до кожної людини, незалежно від віку, статі, зовнішності, роду діяльності. Це слугує доказом того, що Ісус є вірним Своєму Отцеві Небесному в кожному Своєму вчинку; навіть переживаючи страшні спокуси в пустелі, у Гетсиманському саду, на хресті, Господь не відступає від Того, Хто Його послав для спасіння людства. Він постійно перебуває в молитві, знаючи, що тільки в силі Отця Він знайде міць, утіху та силу знести всі терпіння.

Ми також наражаємося на спокуси щодня, подібно до Христа в пустелі, але чи завжди ми здатні протистояти їм, як це робив Він, у цей момент обрати Бога, а не кумира, відстояти високі ідеали, зберегти своє сумління чистим?

Папа Бенедикт XVI у своїй книзі "Ісус із Назарета" зазначив: "Суттю всіх спокус […] є пропозиція відсторонитися від Бога й сприйняти Його як другорядного – у порівнянні зі всім тим, що видається нам нагальнішим, – якщо не як зайвого і шкідливого. Упорядкувати світ власними силами, без Бога, будувати на своїй основі, визнавати за дійсність лише політичні й матеріальні реалії, а Бога полишати як ілюзію – це спокуса, що загрожує нам у різноманітних формах".

Піддаючись спокусі – падаємо. Відкидаючи Бога – перекреслюємо все добро, яке чинимо, ламаючи свої життєві ідеали. Але, якщо задуматися, чи справді тим ідеалам ми служимо? Чи справді Господь щодня є в нас на першому місці? Чи Христос є для нас взірцем у боротьбі з нападами диявола? Можливо, ми просто ховаємо свою справжню суть за різноманітними масками, залежно від життєвих обставин; хочемо показати іншим, які ми є "правильні", "побожні", "сильні", "стійкі"… Натомість під час страждань Господь допомагає нам побачити свою безпорадність, немічність, правду про себе самих, зриває наші маски, розвіює ілюзії та дає зрозуміти, що головні цінності є тільки в Нього, – потрібно просто не боятися їх прийняти як дар.

У боротьбі з сатаною Ісус переміг. Ми також можемо це зробити, але спочатку необхідно усвідомити, що без Бога ми це зробити не зможемо.

Різдвяний час є чудовою нагодою запросити Ісуса до свого життя, запросити в найтемніші закутки своєї душі, дозволити Йому пролити туди Своє світло. І коли поставимо Бога на перше місце, то всі наші цінності, ідеали, переконання посядуть власні полиці, і тоді маски будуть непотрібні, адже ми будемо справжні, не фальшиві, і жодна спокуса не буде нам страшною, адже: "Коли Бог за нас, хто проти нас?" (Рим 8, 31)

Ольга ГРИБ, Рух Чистих Сердець

(Києво-Житомирська дієцезія РКЦ в Україні)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПОКАЯННЯ І ПРИМИРЕННЯ

Покайтеся і вірте в Євангеліє (Мк 1, 15)

Протягом свого публічного життя Ісус не лише оздоровлював тіло людини – Він навчав, як іти дорогою праведності, а також, що найважливіше, прощав гріхи і знову приймав до спільноти Божого народу тих, які через гріх віддалилися від Бога. Про це яскраво свідчить факт, що Ісус приймав грішників у Себе за столом, ба більше – відвідував їхні домівки та сідав з ними до столу.

Гріх – це, насамперед, образа Божої Любові, добровільне і свідоме розірвання стосунків з Люблячим Творцем. Своїм приходом на землю Син Божий виявив волю, щоб уся Церква у своїй молитві, житті та діяннях була знаком та знаряддям примирення, що його Христос здобув для нас пролиттям Своєї Дорогоцінної Крові. А після Себе на землі Спаситель залишив владу відпущення гріхів у Його Ім’я єпископам та священикам. Це у їхні руки Христос віддав владу і можливість поєднувати грішників з Богом: "Ісус їм каже: Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються" (пор.Йн 20, 21-23).

Але той, хто на землі отримав таку владу від Бога, має поводитися з людиною, яка приступає до покаяння в сповіді і примирення з Богом, дуже обережно, з любов’ю та розумінням: це не він прощає, а Бог; не до єпископа або священика прийшла людина просити прощення та шукати примирення, а до Бога, а він (священик, єпископ) є тільки знаряддям в руках Божих.

Історія Церкви говорить нам, що така форма та періодичність сповіді сформувалася не в одну мить. За давніх часів приготування до кожної (!) сповіді могло тривати рік і навіть більше. Сьогодні ІІ Церковною Заповіддю наказано сповідь хоча б один раз на рік. Дуже важливо посповідатися під час Великого Посту, щоб у Великодній час бути у стані Благодаті Божої та прийняти Святе Причастя (ІІІ Церковна Заповідь).

Варто зауважити, що на цьому Церква не забороняє частішу сповідь, а навпаки – заохочує до неї, постійно рекомендує, щоб Народ Божий перебував у стані відкритості на дію Божої Благодаті, а це можливо лише тоді, коли серце і сумління чисті, а між людиною та Богом існує гармонія стосунків.

Катехизм Католицької Церкви услід за ІІ Ватиканським Собором стверджує: "Ті, що приступають до таїнства Покаяння, приймають від Божого милосердя прощення образи, яку вони Йому вчинили, а заодно примиряються з Церквою, яку поранили своїми гріхами і яка своєю любов’ю, прикладом, молитвами працює над їхнім наверненням" (ККЦ 1422).

Істотним елементом Таїнства Покаяння та Примирення є визнання гріхів перед священиком та визнання святості Бога та Його милосердя до грішної людини. Через сповідь людина правдиво дивиться на гріхи, що їх вона вчинила; розкаюючись, бере на себе відповідальність за них, чим відкривається на дію Божої благодаті. Гріх-бо послаблює насамперед духовний "імунітет" людини, розбиває її єдність як з Богом, так і з Церквою. А Таїнство Покаяння, до якого приступає грішник, виправляє та відновлює його. Ба більше, це оздоровлює і оживляє Церкву, яка страждала через гріх одного зі своїх дітей. Християнин, який бажає очиститися від своїх гріхів, не є залишений сам собі: усі ми діти одного та безмежно люблячого нас Бога, усі ми пов’язані з ним у надприродній єдності містичного Тіла Христа, Який сам став жертвою і відкупив наші провини.

Наші побожні зібрання у храмі на Євхаристію, молитовні практики (в т.ч. покутні) допомагають чинити покаяння і відновити наше життя. Це означає не лише журитися або оплакувати наші колишні гріхи, але передусім з великою надією дивитися у майбутнє, де любов Божа через покаяння стелить перед нами нову дорогу, все далі провадячи нас до повноти свободи дітей Божих. Освітлені такою надією, здобувши так великий скарб Божого прощення, ми не повинні втрачати Його, повертаючись до старих гріховних звичок.

Духовними плодами таїнства покаяння є:

– примирення з Богом, через яке людина отримує наново благодать;

– примирення з Церквою;

– відпущення вічної кари, спричиненої смертними гріхами;

– бодай часткове відпущення дочасних кар за гріхи;

– мир і спокій сумління, глибока душевна втіха;

– збільшення духовних сил до боротьби, яку веде християнин.

Бог не хоче смерті грішника, а тому дає ліки на наші хвороби та недуги. Приймімо їх та правильно використаймо, навчені словами св.Амвросія: "Церква має воду і сльози: Воду Хрещення і сльози Покаяння".

Отець Франциск Петро БОТВІНА OFM

ФОТО:

Таїнство Покаяння виправляє та відновлює людину

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ТАЇНСТВО ЗЦІЛЕННЯ ТА ЗМІЦНЕННЯ

Провидіння Боже встановило так, щоб людина могла витривало змагатися з хворобами і дбати про своє здоров’я. Дане Богом людині, воно слугує для виконання обов’язків у суспільстві та Церкві – і ми не маємо морального права марнувати здоров’я дарма. Це Бог дає нам життя, Він дає сили і певне завдання для виконання у цьому світі. Немає жодного непотрібного, безцільного життя. Але людина має вільну волю і не завжди прислухається до того, як Бог прагне послужитися нею, покликавши до існування.

Однак ми маємо завжди бути готові прийняти хрест, який у житті може виразитися також через хворобу. Тому хворі мають особливе завдання у християнській спільноті і є особливими членами Тіла Христового, яким є Церква.

Церква вірує і визнає, що серед семи Святих Таїнств існує одне, спеціально призначене для зміцнення хворих. Це Таїнство Єлеопомазання. Воно призначене не тільки для тих, які перебувають у дуже великій небезпеці смерті: єлеопомазання потрібне і тоді, коли вірному починає загрожувати небезпека смерті через хворобу або старість.

Це таїнство може повторюватися. Якщо людина після єлеопомазання одужує, вона може знову прийняти це таїнство в разі нової хвороби. Євангеліє свідчить про те, що Христос оточував великою опікою хворих у їхніх тілесних та духовних потребах, а також доручив чинити це саме своїм вірним. Турбота про вділення цього таїнства є обов’язком цілої Церкви. На кожному з нас лежить відповідальність дбати не тільки про своє спасіння, але допровадити до поєднання з Богом іншу людину. А тим більше справою віри є дбати про важко хворого ближнього, а надто за того, який перебуває в небезпеці смерті.

ІІ Ватиканський Собор стверджує, що Таїнство Єлеопомазання можна назвати таїнством помазанням недужих, спираючись на слова апостола Якова: "Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться" (Як 5, 14-15).

Хвороба може вести до тривоги, до замкнення в самому собі, навіть до бунту проти Бога… Але вона також може зробити людину зрілішою; допомогти їй пізнати те, що є насправді цінним у житті, а що – другорядним. Дуже часто хвороба, навіть неважка, допомагає людині зробити переоцінку свого життя. Згуртувати навколо неї справжніх друзів, помирити розбиту внутрішнім розбратом родину. Врешті-решт, часто хвороба спонукає шукати Бога і навертатися до Нього. Нам не відомі плани Божі: через страждання однієї людини, яка несе хрест хвороби, часом навертаються інші. Нікому не відомі путі Господні…

У Старому Завіті хворобу часто пов’язують із гріховним станом людини. Виливаючи перед Богом свої скарги та хвороби, люди Старого Завіту шукали оздоровлення. Хвороба ставала дорогою навернення, а Боже прощення – початком зцілення.

У Новому Завіті Христос прийшов зцілити всю людину, її дух, душу та тіло. При зціленні Ісус жадає віри людини. І нині через Таїнство Єлеопомазання Він прагне доторкнутися до нас, щоб звільнити від страждань.

У Євангелії Ісус користується різними знаками для оздоровлення хворих: слиною, покладанням рук, зануренням у воду, накладенням болота. Дозволяє до Себе доторкнутися і ще більше робить наші немочі Своїми. Та вершина Божої допомоги нам виповнилася на Хресті, коли Він узяв увесь тягар гріха на Себе: "Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає" (Йн 1, 29б).

Обряд Таїнства Єлеопомазання, затверджений папою Павлом IV 30 листопада 1972 р. каже наступне: "Таїнства Єлеопомазання уділяється хворим через намащення чола і долонь олією з оливок, або, згідно з обставинами, іншою рослинною олією, належно посвяченою, з вимовлянням тільки одного разу наступних слів: "Цим святим помазанням нехай Господь у Своєму нескінченному милосерді підтримає тебе благодаттю Святого Духа. Господь, Який відпускає тобі гріхи, нехай тебе спасе і зміцнить Своєю благодаттю".

Також згадаємо про наслідки особливої благодаті цього таїнства. Це з’єднання хворого зі стражданнями Христа заради свого добра та добра цілої Церкви; зміцнення, мир і відвага зносити по-християнськи страждання, спричинені хворобами або старістю; прощення гріхів, якщо хворий вже не може його отримати через Таїнство Покаяння та Примирення; відновлення здоров’я, якщо це служить духовному добру; приготування до переходу у Вічне Життя.

***

Цінуймо Богом дане здоров’я, будьмо міцні духом. Але також варто пам’ятати, що хвороба – це час випробувань не заради погибелі, а заради Вічного Життя. І в стражданнях ми з’єднуємося з Тим, Який Сам, будучи без жодного гріха, поніс на Собі усі хвороби та гріхи цього світу.

Отець Франциск Петро БОТВІНА OFM

ФОТО:

Таїнство Єлеопомазання.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БАЗИЛІКА СВЯТОЇ РОДИНИ

Польське місто Ченстохова відоме на весь світ завдяки Санктуарію Матері Божої Ченстоховської. Натомість пересічні паломники не надто добре обізнані з іще однією унікальною святинею цього краю, одним із найбільших у Європі храмів у неоготичному стилі – Архікафедральною базилікою Святої Родини, головного храму Ченстоховської дієцезії.

Історію будівництва цієї святині відкрило ХХ сторіччя. Тоді в Ченстохові існувало три римо-католицькі храми: св.Зиґмунда (найстаріший), св.Варвари та св.Йосипа. Але й вони не могли задовольнити душпастирських потреб великої кількості місцевих вірних, які потребували постійної опіки священиків. Рішення розпочати будівництво визрівало більш ніж 50 років – і ось настав 1900 рік, коли проект нового храму презентував варшавський архітектор Костянтин Войцеховський (Konstanty Wojciechowski).

Цей проект був виконаний пишно: пан Войцеховський спроектував монументальну неоготичну святиню, яка й сьогодні перевершує своїми розмірами більшість храмів не лише в Польщі, а й в усій Європі. Будівництво цієї визначної сакральної споруди тривало ціле ХХ століття. Історія цієї будови справді вражає: споруджували святиню за часів, коли здавалося, ніби світ охопила сама лише руйнація.

7 вересня 1902 року був освячений наріжний камінь святині й тоді ж було вирішено віддати її та всю майбутню парафію під опіку Святої Родини. Майбутні розміри храму, будівництво якого власне розпочалося, насправді були непересічні: його довжина мала становити 100 м, висота головної нави – 27 м, ширина трансепта (поперечної нави) – 46 м, ширина навового корпусу – 32 м, висота двох веж від фасаду храму – близько 80 м кожна. План храму від початку мав форму латинського хреста.

7 грудня 1907 р. о. Євсевій Рейман (Euzebiusz Rejman) з Ясної Гори, пріор Ордену Святого Павла Першого Пустельника, здійснив перше освячення храму Пресвятої Родини. Першу Святу Месу тут урочисто відслужили за рік, – 8 грудня 1908 р., у день Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. А далі розпочалися трагічні для польської історії події, і до початку І Світової війни залишалося зовсім мало часу…

Попри все, визначний момент для ченстоховських католиків настав 29 жовтня 1917 року – майже тоді ж, коли в Росії спалахнула Жовтнева революція. Саме тоді в Ченстохові було офіційно засновано парафію Святої Родини. Хоч це був тяжкий міжвоєнний час (тільки-но закінчилася І Світова), будівництво святині тривало й надалі.

1925 року постала Ченстоховська дієцезія. Храм Святої Родини став кафедральним собором і продовжував розбудовуватися, набуваючи сучасного вигляду як зсередини, так і ззовні. Зокрема, 1949 року тут закінчили будівництво 101-голосного органу, до якого додали пізніше ще дев’ять голосів. 1950 року врешті-решт відбулося урочисте освячення – вже кафедрального собору Святої Родини.

1962 року папа Йоан XXIII надав собору титул Меншої Базиліки. Цей титул Церква надає визначній святині, яка має велику цінність як пам’ятка сакрального мистецтва, відзначається літургійними відправами, приймає паломників та славиться своїми душпастирями. Минуло 30 років, і Кафедральна базиліка Святої Родини була піднесена бл.Йоаном Павлом ІІ до статусу Архікафедральної.

…Нині велична та ошатна святиня на вул.Краковській розвивається під опікою Божого Провидіння далі – як і парафія Святої Родини. Дивом дивуєшся: ось так треба будувати! Зростати попри важкі випробування – це приклад і для кожного з нас, адже ми є Божим храмом за своєю суттю (див. 1 Кор 3, 16-17). Ця історія також може стати особливим знаком для родин, які бажають зростати у вірі та святості й не зважають на будь-які негаразди.

Анця КУШНИЦЬКА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СМЕРТЬ ТА ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТА – ЛІКИ НА ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Як каже єврейська легенда, старий і хворий Адам послав Єву та сина Сета до Раю за єлеєм милосердя, щоб ті помазалися нею і зцілилися. Коли вони, молячись та плачучи, шукали дерево життя, їм об’явився Архангел Михаїл, який сказав, що вони не отримають єлею милосердя і що Адам помре. Пізніше до цього додали, що за п’ять з половиною тисяч років прийде Христос, Божий Син, який помаже єлеєм милосердя всіх тих, хто увірує в нього.

Люди завжди думали, що раніше чи пізніше можна буде знайти ліки не тільки від хвороб, а й від самої смерті. Сучасна медицина намагається якщо не повністю усунути смерть, то принаймні відстрочити її, продовжити тривалість життя. Але задумаймося, що сталося б, якби вдалося може й не зовсім усунути смерть, але відсунути її в часі, досягнувши віку кількасот років? Чи це було б добре? Людство надзвичайно постаріло б, не було б місця для молодості, таке нескінченне життя стало б не раєм, а засудженням. Справжнє зцілення від смерті має бути іншим. Воно не може зводитися лише до продовження життя. Воно має перемінити наше життя зсередини, створити в нас нове життя, яке б справді заслуговувало на вічність; воно має перетворити нас так, щоб смерть була не кінцем, а початком життя в усій його повноті. Зцілення від смерті, справжній еліксир безсмертя існує і він є для нас доступний. Ці ліки нам дано у хрещенні, яке започатковує в нас нове життя.

Але як відбувається переміна старого життя, щоб у ньому постало нове життя, де немає смерті? Стародавній єврейський текст розповідає про патріарха Еноха, якого було взято до Божого трону. Та він був так переповнений страхом перед присутністю величних ангельських сил, що у своїй людській слабкості не міг споглядати обличчя Бога. Тоді Господь наказав Михаїлу забрати Еноха, зняти з нього земний одяг та помазати його солодким єлеєм, що сяяв, наче сонячне проміння. Коли Енох подивився на себе, то він був як одне зі славних створінь. Переодягання у новий одяг від Бога – ось що відбувається під час хрещення. Звісно ж, ця зміна вбрання триває все життя, бо хрещення – це тільки початок.  

В обряді хрещення є два елементи, за допомогою яких це виражається – це обряд зречення та принесення обітниць. У ранній Церкві кандидат до хрещення спочатку ставав лицем до заходу – символу темряви, заходу сонця, смерті, а відтак панування гріха. Стаючи обличям до заходу, він тричі проказував "ні": ні – дияволу, його пихатості та гріху. Промовляючи оте "ні", людина зрікалася певного типу культури, де існувало поклоніння владі, жадобі, брехні та жорстокості. Це був акт визволення від такої форми життя, яке, обіцяючи задоволення, провадило до руйнування найкращих людських рис. Це зречення, хоч і в менш драматичній формі, й надалі залишається головною частиною хрещення. Ми знімаємо "старий одяг", в якому не можемо стати перед Богом, точніше сказати, ми починаємо його знімати. Про те, що то за "одяг", який ми знімаємо, і обітниці, які ми даємо, дізнаємося з Послання до галатів, де Павло пише про "учинки тіла" – термін, що означає старий одяг, який нам слід скинути з себе. Павло називає їх так: "розпуста, нечистоста, розгнузданість, ідолослужба, чари, ворогування, свари, задрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, зависті, пияцтво, гульня і таке інше" (Гал 5,19-21).

Після того кандидат до хрещення повертався лицем до сходу – символу світла, нового сонця, що сходить, – Христа. Кандидат до хрещення обирав новий напрямок свого життя – віру в Триєдиного Бога, якому ввіряв всього себе. Сам Бог одягає нас у новий одяг світла, одяг життя. Павло називає новий одяг "плодами Духа" і описує їх так: "любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість" (Гал 5,22-23).

Потім кандидата до хрещення роздягали. Він входив до хрестильні, де його тричі занурювали у воду, що було символом смерті й виражало весь радикалізм роздягання й зміни одягу. Після виходу з хрестильної води неофіта одягали у білий одяг, одяг Божого світла, і вручали йому запалену свічку як знак нового життя у світлі, що його запалив сам Бог.

Впродовж століть ці символи були спрощені, але головний зміст хрещення залишився той самий. Це не тільки очищення, а тим паче не прийняття до якогось нового товариства, а смерть і воскресіння, відродження до нового життя.

Ліки від смерті існують. Христос – це дерево життя, що знову є доступне нам. Якщо ми припадемо до Нього, то матимемо життя. Тому під час ночі воскресіння ми повинні від усього серця співати "Алілуя" – пісню радості, якій не треба слів.

Бенедикт XVI

Дано у Ватикані під час Пасхальної вігілії 2010 р.

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СВЯЩЕНИК У СУЧАСНОМУ СВІТІ

11 березня 2011 р. в Залі Благословень Апостольського Палацу у Ватикані Бенедикт XVI провів традиційну зустріч з кліром римської дієцезії. Подаємо фрагмент цієї зустрічі, що відбувалася у формі Lectio Divina.

Ми чули уривок з Діянь Апостолів (20,17-38), де святий Павло говорить про священиків Ефесу; святий Лука навмисно наводить цей фрагмент про апостола, чия промова є присвячена не лише ефеським пресвітерам, а священикам усіх часів […]

В уривку про неминуче мучеництво є одна фраза, над якою я хотів би трохи замислитися – вона дуже важлива: "Зважайте [не спіть, пильнуйте, чувайте – у цьому місці український переклад відрізняється від італійського – прим.перекл.] на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною" (28). Почнімо зі слова "зважайте – не спіть". Колись я присвятив катехизу Петрові Канізію, апостолові Німеччини за часів Реформації, і мені запам’яталася одна його фраза, слова його тужливого волання: "Спогляньте, Петро спить – Юда жирує та шаліє". Ось що змушує нас замислитися: що відбувається, коли добрих бере дрімота? Папа Пій XI казав: "Головна проблема наших часів не в тому, що діють лукаві сили, а в тому, що сплять добрі". "Чувайте": подумаємо про те, як Господь у саду Гетсиманському двічі каже своїм апостолам "не спіть!", а вони – сплять. "Не спіть", – каже він нам; то ж намагаймося не спати, а насправді бути готовими до Божої волі, до Його Слова і Його Царства. "[Не спіть, чувайте] Зважайте на самих себе": це стосується також і пресвітерів усіх часів. Трапляється, що, діючи з добрими намірами, хтось забуває про свою душу, про власне духовне життя, про своє буття з Христом. Святий Карло Борромео у читанні Бревіарія в день його літургійного спомину щороку повторює нам: ти не можеш бути добрим служителем для інших, нехтуючи своєю душею […]

Ще два пункти тут є дуже важливими. Насамперед: "Дух Святий поставив вас", тобто священство – це не та сфера, де хтось набуває фаху чи дуже корисної та чудової професії, яка йому подобається, і він її обирає. Ні. Ми поставлені Духом Святим. Тільки Бог може зробити нас священиками, тільки Бог вибирає своїх священиків і, якщо ми вибрані, ми вибрані Ним. Тут зі всією очевидністю виявляється сакраментальний характер священства, яке не є професією, що існує буцімто лише тому, що має ж хтось керувати справами і проповідувати. Це – вибір Духа Святого, і у цій волі Святого Духа, волі Божій ми живемо.

По-друге: "поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу". Тут використане грецьке слово episkopos. Святий Павло говорить про пресвітерів, але називає їх episkopoi. Episkopoi – це ті, які наглядають і несуть адміністративну відповідальність, спостерігаючи перебіг справ. Християни перейняли це слово в язичницько-християнському середовищі, описуючи ним обов’язки пресвітера, священика, але, природно, значення його одразу ж змінилося. Термін episkopoi почав одразу ж ототожнюватися зі словом "пастирі". Тобто наглядати і пасти, виконувати роботу пастухів: справді, вони стали "пасти" Церкву Божу; це розумілося так, що вони несли відповідальність за інших у любові до Божого стада. І не забуватимемо, що на стародавньому Сході "пастух" був титулом царів: вони – пастирі стада, що ним є народ. Згодом Христос-Цар, будучи справжнім царем, суттєво перетворить це поняття. Він – Пастир, Який став агнцем і дав себе вбити за інших, аби захистити їх від вовка; пастир, для якого головний сенс полягає в любові до цього стада, і тим сам він оживлює його, годує і захищає. Напевно, ось два головні сенси обов’язків "пастиря": годувати, передаючи Слово Боже і захищати – молитвою і працею всього свого життя. Після пастирів, інше значення, яке Отці вбачають у християнському слові episkopoi, – "той, хто наглядає", проте не як бюрократ, а "з погяду Бога", зрушений прагненням божественної висоти і в світлі Бога він бачить цю маленьку спільноту Церкви. Це важливо також для пастиря Церкви, для священика: episkopos – той, хто дивиться "з погляду Бога", прагне дивитися з висоти, керуючись не власними вподобаннями, а міряти божественною міркою, так, як судив би Бог. Дивитися з Господньої висоти, щоб любити з Богом і в ім’я Його.

"Що її він придбав кров’ю власною". Тут формулюється теза про стрижень Церкви. Церква – це не організація, яка сформувалася поступово; Церква є народжена на Хресті. Син відкупив Церкву Хрестом, і не тільки Церкву нинішню, але Церкву всіх часів […] Ця Церква є не тільки богодана і божественна, а також дуже людська, як це видно зі слів "ввійдуть поміж вас вовки хижі" (Діян 20,29). Церква постійно перебуває під загрозою, завжди існує небезпека, протидія з боку диявола, який не згоден з присутністю в людстві нового Божого Люду. Тому не варто дивуватися, що постійно виникають труднощі, що постійно на ниві Церкви трапляється бур’ян. Це завжди було і завжди буде. Але ми з радістю маємо усвідомлювати, що істина є сильніша за брехню, любов є сильніша за ненависть, Бог є сильніший за всі ворожі йому сили.

Бенедикт XVI

Ватикан, 11 березня 2011 р.

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/