Рік Шептицького: рубікон

"Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів…"

Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, із передсмертних слів.

Як золото через вогонь, проходять вірні Української Греко-Католицької Церкви через 2015 рік – рік Митрополита Андрея. Баталії навколо ще не встановленого пам’ятника Шептицькому стали певним рубіконом, перейшовши через який, багато львів’ян (і не лише львів’ян) змогли інакше поглянути і на "дорослість" власної віри, і на Церкву та її пастирів (які мусили ставити чоло ситуації), і на себе самих. Після Майдану Гідності й під час війни було неймовірно боляче спостерігати за цим усім, але… Певно, по-іншому ми не подорослішаємо.

Тестування на зрілість

Історія цього конфлікту трохи нагадує ситуацію 2013 року в Києві, коли через будову храму на Оболоні здійняли крик місцеві "правозахисники" (це слово зумисно взято в гіркі лапки іронії): мовляв, тут майданчик для дітей, відстань до будинку маленька тощо. Маніпуляція аргументами та певні "засоби впливу" призвели до того, що храму на цьому місці вже не буде. Чи буде в іншому?.. Судячи з трагічної ситуації, що зараз розгортається навколо головного собору УГКЦ – Воскресіння Христового на Лівобережній (там пішли тріщини, найімовірнішою причиною яких є будівництво навколо, чию законність не завадило би перевірити незалежним експертам), – то і там провладні мужі ще не засвоїли, що самими лише криками "Україна – це Європа" справді європейської держави не збудуєш.

У Львові, звісно, ситуація виглядає дещо інакше. Здавалось би, проста й очевидна річ: зробити з доволі занедбаного парку відпочинкову перлину Свято-Юрської гори, рекреаційну зону для львів’ян (зокрема, студентів Політехніки, яка поруч) та незабутнє місце зустрічі для паломників і гостей міста Лева (проект можна переглянути на відео вище). А в серці реконструйованого парку мав би височіти пам’ятник людині, яка фактично створила сучасне обличчя УГКЦ – молоде й інтелігентне, хоча випробуване підпіллям та болем. І тут почалося…

Перехід від смерті до життя

В основі християнства лежить не якась особлива мораль чи висока ідея, а реальна історична Подія – смерть і Воскресіння Ісуса з Назарета. Проживши своє життя у юдейській провінції Римської імперії, у закутку тогочасного цивілізованого світу, підступно схоплений серед ночі політичними й релігійними лідерами свого народу, ганебно розіп’ятий на хресті за мурами святого міста Єрусалима, Він був поспіхом похований у чужому гробі. Кінець? Ні. Лише початок великої перемоги Бога над смертю.

Коли жінки прийшли віддати пошану мертвому тілу Ісуса, то не знайшли його в гробі. Усе було занадто по-справжньому: тіло Ісуса зникло. І почалось!.. Спочатку жінки, потім й інші учні, один за одним, приходили до спільноти апостолів з нечуваною звісткою про те, що Ісус воскрес і вони бачили Його живого. Повірити в це було неможливо. Але єдиним, що було очевидним для слухачів і не викликало ані найменших сумнівів, було те, що всі, які свідчили про Воскресіння, самі були наче воскреслими. Це були немовби нові люди! Кожен, хто приходив із такою новиною, уже не міг поводитися по-старому. Зустріч із Воскреслим цілковито перемінювала їх. У цих людей було щось таке, чого не було в інших. У них була віра!

СОБОР: ЗАПРОШЕННЯ ДО ВІРИ

Сьогодні в рубриці "Діти Собору" пропонуємо ознайомитися з поглядом на місії о. Альфонса Сковронека (на фото вгорі) – професора й доктора теології, який тривалий час викладав в Академії католицької теології у Варшаві, зокрема завідував кафедрою екуменічної теології. З ним розмовляють Тереза Терчинська і Томаш Віщицький.

Чим є місія?

Передусім це спроба пошуку, розуміння і пізнання спасительного наміру Бога у світі – разом із його народами, культурами, релігіями. Місія – здійснення Божого плану в історії. Вона сягне свого кінця лише разом із другим пришестям Господа. Церква-прочанка – місійна за своєю природою. Напрямок місії визначає сьогоднішній світ, у якому панує страх, насильство, переслідування, конфлікти, війни, навіть міжрелігійні та міжконфесійні збройні сутички. Усюди, де спостерігаються такі явища, де бракує благ, що їх приніс нам Месія, – там відкривається поле діяльності для місії.

Як співвідносяться такі біблійні категорії, як "місія" і "євангелізація"?

Місія Церкви полягає у виході з самої себе у світ. У цьому процесі Церква долає географічні, культурні, релігійні, ідеологічні кордони. Євангелізація, як головний елемент місії, означає проголошення спасіння в Христі всім, хто не вірує, передавання їм відпущення гріхів, заклик людей до покаяння і віри в Христа. Євангелізація означає рятування людей – не лише їхніх душ (як нам часто здається), а осіб у контексті їхніх стосунків з іншими, а також усього середовища, у якому вони живуть.

Євангелізація – це не форма релігійної пропаганди, не може вона мати на меті й кількісного зростання Церкви. Євангелізація – це радше запрошення, пропозиція віри, адресована до нескінченно розмаїтої, колоритної маси одержувачів. У зустрічі з множинністю рас, культур і цивілізацій послання віри не можна подавати у формі монологу; воно має стати щирим діалогом. Тільки тоді з’явиться шанс прийняття й укорінення Євангелія в суспільстві з плюралістичним світоглядом. А провадити діалог – це, по суті, не що інше, як допомагати іншій людині нести її тягар.

Ви сказали, що євангелізація – центр місії. Які ще її елементи можна назвати?

Християнське свідчення, передання Євангелія, громадження народу Божого і побудова християнської спільноти. Треба наголосити, що без справжнього свідчення християнської любові всі місійні починання втрачають свій смисл. Самого свідчення, однак, замало. Його має супроводжувати слово.

Тут образ місіонера постає геть інакше, ніж у стереотипі вчителя, який усе знає і володіє істиною.

Місіонер, як партнер діалогу, має позбутися будь-якого відчуття вищості. Перед сповідником іншої релігії він виступає радше як людина вбога. Я ризикнув би ствердити, що місіонер має дати зрозуміти своєму брату: приходжу до тебе як шукач. Ми разом шукаємо, жебраємо, йдемо одним шляхом, щоби спільно дійти до єдиного джерела істини.

У зв’язку з місіями говорять про інкультурацію – входження Церкви в культуру, у розмаїття культур. У чому вона полягає і як далеко може сягнути?

За словами Пія ХІІ, прийняття Євангелія не знищує і не усуває нічого з тих цінностей, що їх різні народи мають у сфері блага, краси і шляхетності. Місіонерів можна запитати: чи готові вони вийти назустріч новим для себе культурам? Із яким багажем – освіти, підготовки чи упереджень – вони вирушають на місію? Чи спроможні активно здійснити інкультурацію? З іншого боку, не можна доходити до релятивізації віри (показувати її як відносну, не необхідну). Треба уникати й небезпеки синкретизму – створення якоїсь надрелігії.

Собор говорить не про "місії", як казали раніше, а про "місію". Чи ця зміна доцільна і як треба її розуміти?

По суті, існує лише одна місія – показувати людям спасіння. Мова про "місії" ніби розбавляє її зміст. Множину Декрет вживає там, де йдеться про конкретні прояви місії, місійну діяльність Церкви. Так само, як називання всіх католиків місіонерами не суперечить існуванню специфічного покликання місіонера, який присвячує цьому все життя.

Уривок із книжки "Діти Собору ставлять питання" (Dzieci Soboru zadają pytania // Pod redakcją Zbigniewa Nosowskiego. Wstęp – bp Tadeusz Pieronek. – Biblioteka Więzi, Tom 89). Скорочений переклад "КВ"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Анонс КВ № 9/2013 Тема номера: Катехизація дорослих

Навіщо катехизувати дорослих? Для того, щоб вони, утвердившись у вірі, мали змогу передати її сучасникам та своїм дітям. Проте дорослі – категорія специфічна, вони не такі легковірні, як діти, а досвід життєвих ран і щоденних клопотів стоїть на заваді їхнього пізнання істини. Тож питання про те, як катехизувати дорослих, і стало темою цього числа "Католицького Вісника".

«Не можемо говорити про жодну нову євангелізацію, якщо катехизація дорослих тупцює на місці або взагалі відсутня», – так висловився Синод єпископів із питань нової євангелізації. А про те, як підготувати вже дорослу людину до прямування дорогами віри та чому катехизація дорослих аж така важлива, ви дізнаєтеся зі статті "Дорослі – також діти".

Своїм свідченням про дорослішання у вірі, пов'язані з цим труднощі й перемоги, страхи та радість із читачами ділиться автор статті "Треба дорослішати" в рубриці Тема номера.

Рубрика Біблійне коло запропонує читачам сягнути глибинного сенсу Книги книг. Тоді як буквальний зміст біблійних текстів доступний майже всім, читання Святого Письма з вірою вимагає наполегливості у його вивченні, постійного пошуку знань – та розуміння того, як втілювати Боже Слово у власному житті.

Як завжди, до уваги читачів рубрика Школа віри зі святим Томою, коментарі до недільних читань, літургійна школа, а також традиційні рубрики Домашньої Церкви.

--

Не задовольняйся поверхневим!

"Католицький Вісник" – часопис для тих, хто прагне більшого.

Передплату можна здійснити у будь-якому відділенні "Укрпошти". Передплатний індекс: 01101.

...ЧАСТИНА ТОЇ СИЛИ...

Чому Бог допускає зло? Кожен з нас щодня стикається з проявами злого. Це може бути сфера приватна, сфера публічна. Це може бути недобра думка, а може бути глобальна катастрофа. Зло, яке ми заподіяли комусь думкою, словом, вчинком чи недбальством, чи зло, яке хтось заподіяв нам, нашим ближнім і наше прагнення помсти. Гріх завжди є злом, але не кожне зло є гріхом. Про це й поговоримо. (За основу статті взято нотатки проф. Ендрю Чігнела, прочитані на філософській літній школі в УКУ)

Питання Добра і зла, їхньої взаємодії, присутності у світі є питаннями нерозв’язними, такими, що постають для кожного окремо і на які годі дати конкретну відповідь. Проте це не значить, що їх не потрібно ставити. Не можна в одному числі часопису розв’язати цю проблему, навіть вповні її окреслити.

Якщо Господь є Благом, якщо він по своїй суті є Безконечний, Всюдисущий, Всезнавець, Премудрий, Всемогутній, Всеблагий, Всеправедний, Істинний, Справедливий, Вірний, Довготерпеливий, Многомилостивий, то яким чином Він може терпіти біля себе зло, у всіх його проявах? З погляду логіки, потрапляємо у глухий кут.

Кожен з нас є індивідуальністю, шукає свої відповіді на ці одвічні питання. Часом ми виходимо зі власного приватного досвіду, іншим разом звертаємося до історичного контексту або глобальних потрясінь. Питання взаємодії Добра і зла можемо розглядати як на мікро-рівні, так і на макро-рівні. Якщо запитати кожного з нас, чим є Добро і зло, то легше буде відповісти на питання "Чим є Добро?"

Лев Толстой починає "Анну Карєніну" словами про те, що всі родини є щасливі однаково, а нещасні – кожна по-своєму. Дещо жіноча відповідь, але в ній є глибока теологічна Правда. Жіноча, бо радше жінки схильні вимірювати щастя категоріями родини, пояснювати речі приватним досвідом. Теологічний сенс цього вислову заховано у чіткому усвідомленні того, що є благом у родині. Кожна окрема родина – це своєрідний мікрокосмос, модель світобудови зі своїми законами і структурою. Правда про щасливу родину йде пліч-о-пліч зі здоровим глуздом, зі загальним уявленням про те, що є добре, правильне, корисне. І не тільки "тут і тепер", але й "завтра і завжди".

Ми знаємо, що Добро – це коли мир навкруги, тобто немає війни і не проливається безневинна кров. Благодать – це коли люди навколо посміхаються і радіють, коли всі є здорові і мають, що їсти. Добре, коли існує свобода не лише думки, але й її висловлювання, всі ставляться толерантно одне до одного, але ця толерантність не конфліктує зі внутрішніми переконаннями. Як у родині – всі різні, але перебувають у єдності один з одним. Власне, знову повертаємося до Толстого. Уявлення про Добро універсальне. Адже ми знаємо, що Бог – це Добро, Він Милосердний, Всюдисущий, і Всемогутній. Він є єдиний у єдності зі Святим Духом і Сином Божим. Він є монолітний у Своєму Добрі. Аж тут виникає логічне запитання щодо злого.

Ім’я йому Легіон, і цей легіон виявляється як у природному злі, так і в моральному. Природному злу ми не можемо протистояти, і воно саме по собі не є гріхом. Не є гріхом землетрус, ураган, цунамі, природні катаклізми самі по собі. Якщо їх розглядати, не стосуючисьдо людини, то вони є таким собі натуральним процесом функціонування планети Земля. Проте, якщо внаслідок цих природних катаклізмів страждає людина, якщо руйнації приносять смерть і хвороби, вони стають природним злом. Причому, від самої людини залежить, чи це натуральне зло не стане основою морального зла. В екстраординарних ситуаціях так легко скористатися суспільним замішанням, відчаєм, страхом. Акти мародерства під час стихійних лих якраз і свідчать про слабкість моральних засад людини. Прикладів можна навести багато.

Хоч як парадоксально, тут у пригоді стає класичний американський вестерн. Пам’ятаєте "Хороший, поганий і злий" (1966) з Клінтом Іствудом? (Кілька років тому у нас була рецензія на цей фільм). Той, хто бачив фільм, зможе погодитися, що стрічка викликає бурю емоцій саме через гру на нашому уявленні про Добро і зло і певне очікування наперед заданих моделей поведінки, що їх майстерно руйнують головні персонажі і ситуації. Зрештою, напевно, історія кінематографу, та й мистецтва у цілому, це спроба знайти відповіді на питання: "Чому Бог допускає зло?" І "Що таке зло і Добро"?

Якщо повернутися до природних катастроф, то варто пригадати, що Господь Бог не раз використовував природні стихії, щоб навернути людство на правдивий шлях. Історія Ноя і його родини є доброю ілюстрацією того, коли природне зло Господь використав "во Благо".

Ще є багато дрібних "зол", які отруюють наше життя і життя наших близьких. Скажімо, болить зуб. Сам по собі зубний біль не є моральним злом чи гріхом. А от коли ми внаслідок зубного болю маємо поганий настрій і зриваємо злість на ближніх (зверніть увагу на сам вислів – зірвати злість!), то наш зубний біль стає джерелом морального зла і може стати початком ланцюгової реакції поширення гріху. Адже той, на кому ви зірвалися, може або затаїти злобу на вас, або почати "роздавати" направо і наліво всім, хто під руку попаде, особливо меншим і слабшим.

Разом із тим, варто звернути увагу, що без страждання і негативного досвіду не можна пізнати правдиву радість і зрозуміти, що є добрим. Страждання наближає нас до Сакрального. Страждання очищує душу і допомагає краще зрозуміти ближнього, його біль. Хоч як дивно звучить, але зло, яке приносить нам страждання, стає містком, котрий веде нас до Добра.

Кожний християнин є покликаний своїм життям наслідувати Христа. Ісус Христос власним прикладом показав нам, як чинити у разі спокуси, у моменти сумніву, у фізичному і моральному стражданні. Бог Отець у Своїй любові до нас, людей, прирік Свого Сина на душевні муки і фізичний біль задля того, щоб урятувати людство від зла.

Коли ми приймаємо Христа, ми визнаємо, що готові ототожнитися з Ним. Це ототожнення відбувається не лише у прийнятті Його учення, але й у прийнятті Його страдницького шляху. Звісно, це не означає, що ми маємо свідомо шукати фізичного болю або ризикувати своїм життям і здоров’ям лише заради марнославства. Треба пам’ятати, що марнославство є одним зі смертельних гріхів. Надто вже тонка межа лежить між ним та готовністю віддати своєї життя заради ближнього, справедливості, батьківщини, тощо. Також небезпечний є ризик заради бахвальства, заради підвищення адреналіну у крові, задля миттєвої популярності. Про це варто нагадувати підліткам, коли вони бездумно ризикують своїм життям і спокоєм своїх рідних, наприклад, носячись на шаленій швидкості на мотоциклах або шукаючи інших пригод.

Ототожнення з Христом відбувається також і на онтологічному рівні, коли ми переносимо наші страждання на Христа, віддаємо їх Йому. Тоді власний біль ми сприймаємо як Його страждання. Яскравим прикладом онтологічної ідентифікації є стигматизація. Стигмати, які проступають на тілі людини, асоціюються зі стражданнями Христа. Тут яскравим прикладом є Мати Тереза, яка казала, що для вибору її власного шляху серйозний вплив відіграв той факт, що Христос ототожнював себе із бідними і стражденними людьми. У Святому Письмі читаємо: "Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли. Нагий, і ви мене одягли, хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене" (Мт. 25, 35-36). Те, що Ісус зробив перший крок до нас і показав нам свої страждання, поєднує Його з нами, а водночас показує, що ми не унікальні у своєму болю.

Звісно, не можна не звернути увагу на символічне значення страждань Христових, і через їхню символіку людина може знайти шлях до власного ототожнення з Ісусом. Ця символічна ідентифікація є дуже важлива, бо вона підносить нас на якісно інший рівень.

Як підсумок спадають на думку слова Гете, які він вклав у вуста Мефістофеля: "Я частина тієї сили, яка, прагнучи до зла, творить добро". Природним є прагнення людини до Добра у всіх його проявах. Але було би хибно очікувати від життя саму лише неймовірну легкість буття. Без присутності страждання і болю ми би не змогли вповні пізнати радість Добра, Блага, яким Господь наділяє нас у Своєму Милосерді і Своїй Любові.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СПАСИТЕЛЬНА ЄДНІСТЬ

Якось довелося читати кілька праць різних буцімто католицьких богословів про те, що, мовляв, Церква сьогодні є поділена, зранена тощо, і ніби через це вона страждає від проблем та негараздів. Оскільки щонеділі ми сповідуємо віру у "Єдину Вселенську та Апостольську Церкву", мимоволі замислишся: хто, коли і чому вирішив, що Церква є поділена?

Часто у літературі різного типу (між іншим, і серед католицьких авторів) зустрічається твердження, що 1054 року, в момент т.зв. розколу поміж Римом та Константинополем, Церква поділилася на православну та католицьку. Щоб одразу розставити крапки над "і", визначимося: Вселенська й Апостольська Церква була, є і буде ЄДИНОЮ І НЕДІЛИМОЮ хоч до 1054 року, хоч після. Натомість тоді відбувся поділ християнства, який довершився у Середньовіччі. Пізніше прийшов час Реформації та виникнення протестантизму – знову ж таки, це був вже черговий поділ християнства, а не Церкви. Церкву розділити або зруйнувати неможливо: "Ісус сказав до нього: […] Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають" (пор.Мт 16, 17-18).

Один Бог, одна віра, одне хрещення

Коли 2000 року Конгрегація Віровчення видала декларацію Dominus Iesus [Господь Ісус] про єдиність та спасительну вселенськість Ісуса Христа та Церкви, це наробило галасу як у православному, так і в протестантському середовищі. Адже декларація недвозначно стверджувала, що повнота благодаті та істини належить Католицькій Церкві. Таким чином, існує єдина Церква Христова, яка перебуває в Католицькій Церкві, керованій Наступником св.Петра та тими єпископами, які перебувають у євхаристійному сопричасті з ним (пор.Dominus Iesus,16-17).

Католики мають ясно усвідомлювати, що Церква, заснована Христом, і Католицька Церква – це одна й та сама Церква, історично і по суті незмінна. Існує Єдина Церква – і джерело цієї єдності у Єдиному Бозі.