Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

середа, 31 липня 2013 р.

ФРА АНЖЕЛІКО. ІНІЦІАЛ ІЗ МЕСАЛУ, БЛИЗЬКО 1430

На момент народження друкованої книги в Західній Європі вже майже 1000 років існував рукописний кодекс, текст та ілюстрації до якого відтворювалися від руки.




Сьогодні читач вважає, що головне у книзі – її зміст. Проте чи не так само важлива й форма, у якій цей зміст передано? Перш ніж братися до роботи, середньовічний переписувач чи ілюстратор провадив детальне планування площини сторінки, шукаючи найкращі співвідношення між полем тексту, зовнішніми полями, рядками та стовпцями, користуючись при цьому загальними законами гармонії, вживаними в архітектурі (золотий перетин). Від самого початку свого існування книга не лише була носієм думок людини, а й віддзеркалювала уявлення про красу та гармонію.

За Аристотелем, головні форми прекрасного – це "порядок у просторі, співмірність та визначеність". Прагнення середньовічної людини до порядку та співмірності помітне в усіх видах мистецтв, насамперед в архітектурі, музиці, а також і в рукописних, а пізніше – друкованих книжках, найкращі взірці яких вражають гармонією та вишуканістю.

Головне орнаментальне, а часом і змістове навантаження в ранніх рукописах припадало на ініціал – першу букву тексту або його частини. В Італії великий ініціал із часом набув вигляду кольорового ініціалу з мініатюрою, яка ілюструє зміст рядків тексту. Листя аканту, переплетене з зображенням птахів, широко вживане золото... Оформлений ініціалами рукопис ставав високохудожнім твором.
 
Музей Сан-Марко, Флоренція

 
 

КРАСА У СВЯТОМУ ПИСЬМІ

Краса і Біблія? Саме так. Достатньо лише неупереджено подивитися на Біблію, щоб зрозуміти її красу та поетичність і, завдяки цьому, побачити красу Господа і Його творіння, адже "усе Він створив гарним у свій час"

 

Ми постійно запитуємо себе: "Що таке краса?" Людина прагне краси, але досягти її важко, а часом і неможливо. Головна причина – нерозуміння тотожності понять "краса" і "добро". Ми-бо сприймаємо красу як естетичне, чуттєве явище зовнішнього характеру: музика, архітектура, література, танець… Однак навіть мова підкреслює різноманітність краси через синоніми: "красивий", "гарний", "добрий"… І сам діапазон використання цих слів підказує, що краса не може бути суто фізичним явищем.

 

Уже на самому початку Буття ми бачимо, як під час створення світу Бог робить усе добре (Бут 1). Добре в Біблії – це особлива найвища оцінка, причому в співвідношенні з тим, що побачив сам Бог. Усе, що є добре, то красиве і гарне. На цьому наголошено вельми багато: "Усе Він створив гарним у свій час" (Проп 3, 11), "Краса і велич – його діло, правда його стоїть повіки" (Пс 111, 3). Краса в Біблії – це частина Божого задуму й творіння.

 
Через Божі творіння (наприклад, у природі) ми можемо побачити природу і характер самого Бога (пор. Іов 12, 7‑9; Пс 19, 2‑7; Рим 1, 20). У навколишньому світі – Божому творінні – ми бачимо величезну кількість краси. Бог-бо любить красу і прагне її, Він її Творець. Більше того, Святе Письмо звертає нашу увагу на те, що сам Бог теж прекрасний (пор. Пс 45, 3).

Біблія не обмежується естетичною красою, адже інший вимір краси – внутрішній, духовний. Люди звертають увагу на зовнішність, але Господь дивиться на серце кожного. Краса – то омана, а врода – марнота (пор. Прип 31, 30), зовнішня краса може бути лише примарою без сенсу і значення (пор. Прип 11, 22). Тож для Бога пріоритетом є внутрішня краса.

Згадаймо історію помазання Давида (1 Сам 16, 6‑13), коли Самуїл звернув увагу на вродливого Еліава і гадав, що саме йому належить стати царем. Але Бог відкинув його та інших синів Єссеєвих, обравши Давида. У Новому Завіті знаходимо також настанови жінкам (1 Пт 3, 3‑4; 1 Тим 2, 9‑10). Апостоли звертають увагу, що головна прикраса жінки – це не її зовнішність, а багатий духовний світ, краса духу, характеру і добрих учинків. Це стосується і чоловіків, до речі. Внутрішня краса здатна преобразити нас ізсередини, зробити прекрасною і нашу зовнішність.

Два виміри краси нероздільно пов’язані між собою, однак суттю краси як такої є краса духу. Зовнішня краса без неї – яскрава обгортка, що втрачає свій вигляд із плином часу. Але краса духу завжди залишається з нами. Ми бачимо красу навколо, навіть відтворюємо її, але духовна краса часто залишається поза увагою. У той же час зовнішня краса швидко зникає. А тієї справжньої, Господньої, краси – бракує. Однак перш за все саме ця краса, присутня у Божому творінні, має стати об’єктом нашого захоплення та споглядання. Так школа розуміння краси стає шляхом до пізнання Бога, передаючи Його волю та велич.

 

Богдан ЗОЛОТАРЬОВ

 

понеділок, 22 липня 2013 р.

НЕХАЙ КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ


Синод єпископів із питання нової євангелізації розглядав також і тему краси. Отці Синоду розвинули цю тему також і в посинодальному документі – своїх заключних пропозиціях. Власне, нова євангелізація і має стати шляхом краси. Адже саме краса заохочує нас до Любові…


 

У ХХ пропозиції Синод закликає до того, щоби нова євангелізація стала шляхом краси. Троянди й виноград, прекрасне і корисне. Гармонія душі й тіла. Те, до чого людина прагне в усі віки, те, чого Господь бажає для людини як свого творіння.

Краса врятує світ – цю фразу часто приписують Федору Достоєвському, не замислюючись, що цей вислів має глибокі теологічні корені. Адже саме Бог врятує світ. А ми знаємо, що Бог – це Краса, і все, що Він створив, – досконале. Саме тому можна сказати: краса врятує світ.

Краса, гармонія – це перше, що впливає на людську свідомість і підсвідомість. Враження чимось насправді красивим, здається, блокує здатність раціонально сприймати світ і спонукає людину довірятися інтуїції, своїм відчуттям. Адже спершу нам перехоплює подих від захвату красивим пейзажем, від сенсації побаченого, а вже потім ми починаємо аналізувати, що ця сенсація сталася від кольору, світла, химерних вигинів ландшафту… Краса безпосередньо впливає на людське серце. Тому отці у своєму посланні звертають увагу на те, що в роботі з молоддю саме краса є шляхом нової євангелізації.

"Краса заохочує нас до Любові", – пишуть єпископи, а молодь, через свій вік та безпосередність у сприйнятті навколишнього світу, відкрита на красу і перебуває в пошуках любові. Любові до ближнього, адже вона шукає свою другу половину, і в пошуках любові Божої, бо часто-густо за браком досвіду і через невпевненість у власних силах саме молоді люди шукають підтримки. Якщо подивитися, хто наповнює храми під час недільних Богослужінь, то часто це або старші люди, або молодь, і євангелізація має бути скерована особливо на них.

Отці нагадують про висловлювання св. Августина: не можна любити те, що не є красивим. Звісно, ідеться не лише про зовнішню красу, адже поняття краси багатовимірне і стосується внутрішньої гармонії так само, як і зовнішніх проявів прекрасного.

Відчуття прекрасного потрібно розвивати в собі. Особливо це важливо для тих, хто безпосередньо має провадити нову євангелізацію. Тому єпископи звертають увагу на важливість розвитку естетичних навичок у формації семінаристів. Вони нагадують, що про це було сказано під час ІІ Ватиканського Собору в документі Sacrosanctum concilium, 129. Турбота про красу має посідати особливе місце, коли йдеться про різні підходи на шляху нової євангелізації.

Варто повернути в мистецтво поняття сакрального. Адже мистецтво і Церква були тісно пов’язані в попередні часи, і це мало позитивні наслідки для обох сторін діалогу. Підтримка молодих митців має бути справою сьогоднішньої Церкви. Такий підхід – плідний: крім того, що завдяки підтримці талановитої молоді Церква робитиме інвестицію у своє майбутнє, вона матиме свій голос в історії мистецтва серед нащадків… Сікстинська Мадонна, фуги Баха, собор Нотр-Дам – багато людей починають свій шлях до Бога саме від творів мистецтва.

Важливо також, що молоді люди тягнуться до людей талановитих і яскравих, і якщо ці талановиті й непересічні люди належатимуть до лона Церкви, то вони приведуть до Господа інших, тих, хто буде заохочений прикладом свого друга. Адже шляхи Господні непередбачувані…

 

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ГІСТЬ?


Продовжуємо публікацію записів з інтернет-щоденника deovolenteexanimo.blogspot.com Апостольського нунція в Україні, Його Високопреосвященства Томаса Едварда Ґалліксона. Архієпископ Томас перебуває на дипломатичній службі Святому Престолу вже понад 28 років, а 21 травня виповнилося два роки відтоді, як Бенедикт ХVI призначив його нунцієм в Україні





Після довгого відпочинку я продовжив вчитуватись у "Град Божий" св. Августина та натрапив на його роздуми про те, що Каїн, чию жертву Бог відкинув, був засновником граду земного, а Авель, праведний чоловік, та Сет після нього були лише тимчасовими його жителями на шляху до граду Божого. Важко жити на землі, не шукаючи постійного помешкання та не прагнучи різних благ цивілізації, хоча ми свято віримо, що наше місце – поруч із Богом. Так, на мою думку, більшість наших прагнень належать до граду земного, і це, безумовно, є проблемою.


Немає сумніву, що саме з цієї причини будь-які наші жертви неприйнятні, як і жертва Каїна, бо вони для нас, які йдемо в неправильному напрямку та керуємося хибними намірами, мають менше значення, ніж земні речі, до яких ми прив’язані. Ми, як і Каїн, хапаємося за те, що маємо тут і зараз… Сподіваюся, що святому Августинові мій аналіз не видається занадто нудним.

Прикро, та здається, що наші серця більше прикипіли до граду земного та матеріальних, а не духовних цінностей. Окрім того, що через розпоряджання матеріальними благами ми, батьки, показуємо нашу любов дітям чи в подружжі – своєму чоловіку або дружині, у сучасному світі ми особливо часто на перше місце ставимо матеріальні речі, які насправді неважливі й часто витісняють покликання від Бога до подружнього життя чи навіть бажання спробувати створити сім’ю, заперечуючи через дію або бездіяльність цю невід’ємну частину Таїнства Шлюбу.

Книга Товита заснована на вченні про сім’ю, важливість милостині та інших речей (наприклад, поховання покійників), та наголошує на особливій важливості справ тілесного милосердя. І так воно й має бути: потрібно покинути Ніневію, град земний. Тут ми не можемо жити вічно. Ми змушені покинути цей світ, але більшість із нас приймають це покликання, пручаючись та голосячи. Ніневію, величне місто пророка Йони, Содом та Гоморру, потрібно покинути. Вони не пропонують нічого, що приносить мир, а лише матеріальні блага навколишнім на заздрість.

Я пам’ятаю, як багато років тому, точно більше двадцяти, мати захотіла повісити в будинку на стіні картину старого млина в Клондайку, який був недалеко від її ферми в селі на північному заході штату Айова. Млин усього-на-всього нагадував їй чудові моменти з її дитинства. Я не знаю, чи в ньому виробляли борошно, чи ж у ньому була пилорама та чи взагалі він був у робочому стані за стільки років; проте для мами, здавалося, важливим був тільки млин, на фоні якого стелився ставок, куди вона ще маленькою дівчинкою ходила з батьком ловити бичків. Це – світла згадка про життя на фермі, просте життя, яке дехто сьогодні може назвати бідуванням; це спогади про радість, викликану великою кількістю любові, як ставалось і через згадку про ляльку, що одного разу зникла, повернувшись тільки на Різдво в новісінькій сукні та капелюшку ручної роботи. Цього досить для тимчасового жителя.

Сім’ї не вибирають бідність, але ми, безумовно, можемо обрати життя тимчасових, а не постійних, закорінених та легковажних жителів земного граду. Йов, попри свої великі муки, найкраще висловив наше покликання, кажучи, що наш Бог – Господь, який усе дає і забирає. Нехай Господнє ім’я буде благословенне!


Томас Е. Ґалліксон,

8 травня 2013 р.


вівторок, 16 липня 2013 р.

НЕ ПЕРЕСТУПИМО ЗБРУЧА –

Збруч – невелика річка, ліва притока Дністра. Протікає Подільською височиною з півночі на південь на межі Тернопільщини та Хмельниччини. І саме Збруч став символом місійності католицизму в Україні

 


Саме так висловився Блаженніший Святослав, Верховний Архієпископ Києво-Галицький, Голова і Отець Української Греко-Католицької Церкви під час ІІ Конгресу мирян Києво-Галицької митрополії УГКЦ "Нова євангелізація: виклики та завдання", що відбувся в Києві 9 травня 2013 р. Цей конгрес об’єднав насамперед мирян: прибули вірні з Київської архієпархії, а також Луцького, Одесько-Кримського та Донецько-Харківського екзархатів. Головним викликом і завданням конгресу став курс на місійність УГКЦ.
 

Під час конгресу було представлено фактичну ситуацію у єпархіях та екзархатах центру, сходу та півдня України (всі вони входять до Києво-Галицької митрополії). Учасники визначали душпастирське бачення розвитку УГКЦ за Збручем у найважливіших для Церкви сферах.

Зокрема, йшлося про роль монашества в наверненні Сходу. Блаженніший Святослав зазначив, що ще раніше звернувся до всіх монаших чинів та конгрегацій із закликом перенести свої головні доми зі Львова до Києва. Коли це звершиться, душпастирська ситуація на теренах, що їх на загал ми звикли називати "Східною Україною", докорінно зміниться на краще. Адже монашество, місія якого починається від катехизації на всіх рівнях, за умови уваги до даних Богом знаків часу здатне змінювати суспільство: йти від дітей до батьків, виховувати у вірі, обдаровуючи даром духовного батьківства та материнства; опікуватися тими, кого відкидає ошалілий від погоні за наживою світ.

У Рік віри конгрес підкреслив, що нашим покликанням сьогодні є невіруючі навколо. Той, хто не буде ділитися своєю вірою, поступово втратить її. "Сьогодні є важливим опрацювати передавання віри саме на теренах Східної України, в Києво-Галицькій митрополії. Євангелізація у Східній Україні має стати пріоритетом для всієї Церкви. Відвідуючи різні країни, я помітив таке: якщо громада не є місійною, вона починає занепадати. Якщо наша Церква не переступить меж Збруча у своїй ментальності, наші парафії там, навіть найбільш розвинені, почнуть занепадати", – цитує Блаженішого Департамент інформації УГКЦ. Так, "жадібність" та лінощі в справі віри були визначені як шлях до духовної смерті.

Конгрес окремо застановився над роллю мирян у розвитку парафій Сходу: молодь, товариства та мирянські спільноти є серед найважливіших чинників нової євангелізації. "…Якою ви бачите стратегію розвитку ваших екзархатів, саме ви, миряни? Якої Церкви на цих теренах ви хочете? Ви маєте підказати духовенству, як нам жити далі", – підкреслив Його Блаженство Святослав.

Учасники конгресу розважали і над тим, якою має бути сучасна християнська родина та як допомогти їй зберегти віру й вірність – взаємну і Богові. Розглядалися канонічні та фінансові засади розвитку УГКЦ. Питання утримання громад, які розвиваються, та побудови храмів є одним із найбільш болючих на сьогодні. Тож пропонувалися різні форми відкриття на жертовність тих громад, які мають змогу допомогти своїм братам у потребі, та способи, як ці потреби проаналізувати й визначити також на майбутнє – як заповідь подальшого розвитку. Дискусія нагадала слова св. Павла, що можуть тут звучати як іспит совісті: "…Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести. До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі" (1 Кор 4, 9‑13).

 

 

Ірина МАКСИМЕНКО

 

РАЦІНГЕРІАНА: ДУМКИ ПРО КРАСУ


 



Вислужений папа Бенедикт ХVІ, якого, можливо, вважають мало не надінтелектуалом – досить стриманим і зазвичай відстороненим, – у багатьох своїх проповідях, листах указує на мету і вимір краси. Тому запрошуємо подивитися на цю багатогранність – а радше на життя краси в мистецтві – очима, серцем та думкою Йозефа Рацінгера.

 
 

Насамперед у багатьох статтях Рацінгер указує на те, що мистецтво, як одна зі сфер людського життя, є шляхом до зустрічі з Богом: "Можливо, трапилося вам коли-небудь помітити, що якесь різьблення, образ, поетичні строфи чи музичні твори викликали у вас глибокі емоції, наповнювали радістю, і ви виразно відчували, що спілкуєтеся цієї миті не з самою лише матерією, шматком мармуру чи бронзи, розмальованим полотном, зібранням літер чи звуків, а з чимось більшим, чимось, що "промовляє", що може схопити за серце, щось повідати та підносить ваш  дух. Мистецтвоце відчинені ворота у вічність, на красу і правду, що підноситься понад сірою буденністю".

Але, на його думку, попри все, мистецтво відображає й особливі загрозливі риси сучасного світу: "Сучасний світ ув’язнив віру у своєму інтелектуально-суспільному гетто: його культура відвернулася від віри й пішла іншим шляхом, який призвів до того, що віра стала або таким собі історизмом, або раритетною старовиною, або ж намагалася допасовуватися, або навіть загубилася у культурній "тверезості". Це призвело до нового іконоборства, що спостерігалося як одна з причин скликання ІІ Ватиканського Собору. Що далі? Ми переживаємо зараз не саму лише кризу сакрального мистецтва, а й у вимірі, досі незнаному, – кризу мистецтва загалом. А це, своєю чергою, є симптомом кризи людства, шарпаного хвилями прагнення підкорити світ елементами матеріальної культури: людство неначе втратило зір щодо питань, які стосуються речей позаматеріальних; це сліпота, яку можна назвати духовною".

То якими шляхами має розвиватися мистецтво? Йозеф Рацінгер указує: "Мистецтво не може "вироблятися" так, як технічна продукція. Мистецтво є передусім даром. Натхнення не можна викликати твердим рішенням (розуму чи волі); натхнення потрібно прийняти в дар. Досконала у вірі віднова мистецтва не може прийти завдяки грошам ані через скликання будь-якої комісії. Таке мистецтво передбачає передусім дар нового погляду. Тому варто докласти всіх зусиль, щоби митці наново могли піднестися до найвищих щаблів віри. Там, де це є, там і мистецтво знайде свій властивий прояв".

За Рацінгером, секрет такої співпраці людини з Богом у створенні прекрасного полягає ось у чому: "Я хотів би ще раз скерувати до вас і до всіх митців приятельський, гарячий заклик: не відокремлюйте ніколи мистецької творчості від правди та любові. Ніколи не шукайте краси далеко від правди та любові, а навпаки, разом із багатством вашої геніальності, вашим творчим поривом – будьте завжди шукачами правди та свідками віри. Нехай правда сяє у ваших творах. Прагніть, аби їхня краса пробуджувала в очах і серцях тих, хто не бачить, прагнення та потребу жити, щоби кожне творіння було прекрасним і правдивим. Нехай воно буде збагачене цим скарбом, який ніколи не підводить, стає причиною того, що життя є шедевром, а кожна людина – надзвичайним митцем. Цим скарбом є любов. Нехай Святий Дух, творець усілякої краси, яка лиш існує у світі, завжди вас освічує та провадить до кінцевої, досконалої Краси, що зігріває наш розум і серце в очікуванні на буття спроможними колись її оглядати в усій повноті її сяйва. Заохочую вас відкрити значення цього шляху також і щодо молитви, нашого живого зв’язку з Богом. Міста і села цілого світу приховують скарби мистецтва, що виражають віру та нагадують про зв’язок із Богом. Нехай же зустріч із мистецтвом стане моментом благодаті, поштовхом до зміцнення нашого зв’язку та діалогу з Господом; нехай дозволить на мить затримати споглядання – коли від звичайної, зовнішньої дійсності ми переходимо до глибшої, яку вона виражає: до випромінювання краси, що досягає нас, неначе "ранить" нашу душу та заохочує підноситися до Бога".

 

Огляд підготувала Ірина Островська

За матеріалами: Кардинал Йозеф Рацінгер, "Дух Літургії"; "Мистецтво і літургія"; Бенедикт XVI, промова до митців від 5 липня 2011 р.; промова до вірних від 31 серпня 2011 р.

понеділок, 1 липня 2013 р.

РІК ДЛЯ ІСУСА

"Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав" (Мт 28, 19-20). Залишити все – і піти за Божим покликанням. Чи багато з нас можуть сказати, що робили це в житті? Хтось, лишаючи рутину, їде в паломництво; дехто може дати пожертву "на місії". Але сьогодні мова про людей, які віддають Ісусові рік свого життя. Частина з них готується для служіння на Схід – не лише Європи, але й до країн Східної Азії.

 


На Хмельниччині, у невеликому місті Красилові третій рік поспіль діє Місіонерська школа св. ап. Павла. Розташована на кількох поверхах реколекційного будинку при римо-католицькій парафії Найсвятішого Серця Ісуса, школа в істинному значенні є християнсько-екуменічною, її двері гостинно відчинені для греко- і римо-католиків, православних і протестантів. У школі беруть участь люди різних віку й національностей, новонавернені християни та досвідчені, які вже багато років служать у Церкві, й ті, хто відбув річну реабілітацію в Центрах для алко- та наркозалежних при Школі Християнського Життя і Євангелізації (ШХЖіЄ). З’їжджаються сюди люди з багатьох країн: Росії, Польщі, Латвії, Литви, Чехії, Білорусі, України, – об’єднані бажанням проповідувати Слово Боже. Сама Школа постала як відповідь на заклик Святішого Отця Йоана Павла II до нової євангелізації. Такою – відкритою і необхідною сучасному світу – її й заснував бр. Петро Куркевич з Ордену Братів Менших Капуцинів. Нині Школа діє з благословення єпископа Кам’янець-Подільської дієцезії Леона Дубравського.

Рік, присвячений Ісусові, поділяється на періоди навчання та безпосереднього служіння, тобто євангелізаційну роботу в різних містах і країнах. У перші три місяці місіонери опановують основи психології, апологетики, біблійний курс, методи вуличної євангелізації, роботу з дітьми та молоддю, залежними людьми, ведення молитовних зустрічей тощо. Школа формує своїх учнів за допомогою теорії і практики, молитви (спільної та особистої, а також медитації і Літургії) та спільного проживання. У подальші дев’ять місяців місіонери допомагають священикам при парафіях, працюють із дітьми та молоддю, у реабілітаційних центрах для нарко- та алкозалежних, а також у лікарнях.

Нижче пропонуємо вам свідоцтва учасників Школи. Можливо, для когось вони стануть першим кроком знайти своє місце і служіння в Церкві.

 

Катерина, 36 років, Україна

 

Про місіонерську школу я дізналася в Заболотові на літній сесії ШХЖіЄ. Рік думала про це. Але, можливо, був неслушний час. Бог іноді водить нас обхідними шляхами. Бажання поїхали до Школи знову з’явилося ще через рік, я розповіла про це священикові й отримала від нього благословення. Навчання у Школі дуже цікаве й різноманітне. Головне, чого нас вчать, – служити іншим, і це збагачує моє духовне життя.

Тим, хто хоче стати місіонером, але не має відваги, хочу побажати: більше довіряйте Богу.

 

Айгарс, 27 років, Латвія

 

Колись я був наркоманом, сидів у в’язниці. Потім потрапив до реабілітаційного центру, де Бог звільнив мене від всього цього. Відбувши реабілітацію, я став служити в реабілітаційному центрі таким людям, як я. Про Місіонерську школу я дізнався від хлопця, з яким разом служив у нашому центрі: він сам уже закінчив цю Школу й порадив мені поїхати туди.

Я приїхав, бо хотів укріпитися у своєму служінні, дізнатися більше про Бога і про себе, служити людям, які вживають наркотики, та підліткам, які можуть стати на цей шлях. Навчання у Школі, особливо апологетика (наука про захист та пояснення віри), зміцнило мене у вірі, розвіяло сумніви, і я тепер знаю, як розповідати людям про Бога. Моє духовне життя дуже збагатилося через молитву, на яку тут є багато часу: я навчився медитації, дізнався, як жити Божим Словом. Раніше я не читав Біблії і не використовував Слова на щодень. Зараз це дуже допомагає мені.

Тим, хто хотів би стати місіонером, раджу почитати Книгу пророка Йони. Для місіонерства потрібне Боже покликання. А також хочу сказати: не бійтеся, спробуйте. Це тільки рік життя. Що цей рік порівняно з Вічністю, яка на нас чекає? Якщо не вийде, будь-якої миті можна сказати "ні". Отже, вперед!

 

Контакти: м. Красилів, Хмельницька обл.,

тел.: (03855) 4-25-17, 4-25-18, +380969430499,

МІСТО НАД РІЧКОЮ

Городенка – місто на березі річки Ямгорів, засноване ще в XII столітті. Тоді це було маленьке поселення, схоже на сотні інших на території сучасного Прикарпаття. Лише з XV століття, коли польські шляхтичі, власники поселення, збудували замок, Городенка набула важливого значення.

 


Уже тоді в місті постали перші християнські святині, які, на жаль, до нашого часу не збереглися. А 1745 року розпочалося будівництво храму, який можна побачити й зараз, – святині Непорочного Зачаття Діви Марії, замовником якої був Микола Потоцький. Для роботи він запросив відомого архітектора німецького походження Бернарда Меретина і скульптора Йогана Георга Пінзеля, і саме тут розпочалася їхня плідна спільна діяльність.

Освячення храму відбулося 1769 року. Прекрасна барокова святиня дотепер стоїть над річкою, попри всі випробування, які їй довелося пережити. За радянських часів у храмі й монастирі розташували технікум. Більшість скульптур та інших чудових барокових прикрас було знищено або продано. Фрески XVIII століття майже повністю зникли, а вівтар роботи Пінзеля вдалося врятувати тільки частково.

Після здобуття Україною незалежності святиню передали місцевій греко-католицькій громаді. Уперше за довгі роки в цих стінах віряни знову вознесли молитву Господу. До відновлення первозданної краси храму ще далеко: реставрація, яка через брак коштів просувається вкрай повільно, триває до сьогодні. Та все ж його інтер’єр поступово оживає, показуючи вірним свою давню красу. Створена Пінзелем унікальна скульптура Діви Марії після реставрації повернена на своє законне місце перед фасадом храму. Деякі дивом збережені скульптури й досі перебувають у музеях (наприклад, у музеї народного мистецтва в Коломиї та в музеї Пінзеля у Львові) та не можуть бути повернуті "додому". Монастир, розташований біля стін святині, стоїть занедбаний. Може, зусиллями місцевої влади і парафіян вдасться відновити цю пам’ятку.

Варті уваги й інші сакральні пам’ятки міста, яких тут чимало. Ще під час будівництва храму Непорочного Зачаття Діви Марії Потоцький просто в центрі Городенки закладав нову греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Діви Марії. За роботу взялися вже відомі нам Меретин і Пінзель, і вже 1763 року розпочалося будівництво. Хоча церква від початку була запланована меншою за розмірами, ніж величезний римо-католицький храм – символ міста, однак вона зачаровує плавністю та красою барокових обрисів як зовні, так і всередині. Дуже велично виглядає іконостас – його автором, імовірно, теж був Пінзель. Цей храм має особливу рису, спільну зі святинею Непорочного Зачаття: вони обидва увінчані хрестоподібними гербами Потоцьких.

За популярною легендою, церкву замовив князь Потоцький як "покуту" за вбивство Бондарівни, дівчини з сусіднього села. Цю легенду поклали в основу народної пісні, яку можна почути й сьогодні.

1706 року чимала громада вірмен збудувала в Городенці храм. Зараз це найстаріша збережена архітектурна пам’ятка, яка вражає наших сучасників своїм неприступним оборонним виглядом, навіть попри повністю занедбаний стан.

За довгий час, який минув від заснування Городенки, постали нові сакральні споруди: деякі з них збереглися до нашого часу, інші зникли без сліду; якісь гордо красуються новим ремонтом, а інші, такі як синагога, збудована у XVIII ст., поступово занепадають. Утім, духовне життя міста вирує, віра людей міцнішає, і можна сподіватися, що давні храми і сьогодні знайдуть турботливих господарів серед вірян.

 

Антон БАРАНОВСЬКИЙ