РОЗДІЛЯТИ ЛЮДСЬКІ ДРАМИ

Єпископ Юзеф Жичінський (1948-2011) – філософ, професор, габілітований доктор, у 1990-1997 рр. єпископ Тарнавської дієцезії; з 1997 р. був люблінським архієпископом. Автор багатьох книжок і статей у галузі філософії науки та філософії природи. Про місце й роль єпископа в Церкві з владикою Юзефом розмовляють Марек Гурський і Збігнєв Носовський.

Єпископи – це наступники апостолів. Це, певно, величезний тягар – бути наступником апостолів, "заступником і легатом Христа". Як можна його підняти?

Безсумнівно, це тягар і велика відповідальність, як у теологічному, так і в психологічному розумінні. Призначення ввело мене в інший світ, коли нові обов’язки вимагали залишатися з вірними іноді від самого ранку до пізньої ночі. Водночас ці обов’язки долучили мене до повної життя Традиції Церкви. Можна було багато чого навчитися від тих, хто був долучений до неї раніше.

Влада в Церкві – це служіння. Чи можна бути слугою, коли вас називають "Ваше Преосвященство", оточують великою – іноді, певно, удаваною – пошаною?

Ознаки євангельського служіння я вбачав би в перебуванні як серед вірних, так і серед тих, хто шукає Бога, з єпископським служінням слова, благодаті, молитви. Єпископ має розділяти людські драми, шукати євангельських відповідей на складні питання молоді, разом із ними шукати нових засобів наближення до Христа в ці складні часи культурних перемін, у які ми живемо.

Чи, будучи єпископом, ви маєте здатність правильно відповідати на всі питання?

Не варто трактувати благодать Святого Духа як невидиму парасольку, яка захищає від усіх помилок. У своєму діянні благодать співпрацює з природою. Ефективне використання цієї особливої благодаті Святого Духа, яку несе єпископство, вимагає брати до уваги наші природні чесноти й використовувати природні консультації.

Одним із центральних досягнень Собору в галузі теології єпископства вважають належне розуміння колегіальності єпископату. Чому це поняття так багато років не вживалося в Католицькій Церкві?

Колегіальність мала своїх поодиноких прихильників у всі часи, але їй бракувало реалізації та вираження, що їх вона отримала нині. Певно, наша епоха з її чутливістю до суспільного виміру стала природним середовищем для належної оцінки ідеї колегіальності.

Чим колегіальність відрізняється від демократії чи самоврядування?

По-перше, колегія єпископів з’єднана зв’язком таїнства. По-друге, голова Колегії єпископів (єпископ Рима) за постановою Господа Христа має зміцнювати своїх братів у вірі й володіє апостольською спадкоємністю, чого немає в жодній іншій структурі. По-третє, на відміну від демократії чи самоврядування, які зазвичай створюються для розв’язання прагматичних проблем певного суспільства, у діяльності Колегії єпископів чимось фундаментальним є істина віри та моральні зобов’язання, що з неї випливають.

Коли єпископ говорить від свого власного імені, а коли від імені Церкви (якої Церкви – дієцезії, краю)? Чи кожне публічне висловлювання єпископа здійснюється від імені Церкви?

Я помітив, що, коли під час наукових конференцій я висловлююся на тему певної фізичної моделі, дехто запитує, чи є це офіційною позицією Церкви. Церква не має приводу висловлюватися ex cathedra щодо кожної наукової гіпотези, книжки чи витвору мистецтва. Єпископ, виражаючи свої почуття щодо подібних речей, говорить як окремий прихильник або критик таких. Двоє єпископів можуть по-різному оцінювати одну й ту саму суспільну ситуацію, практика свідчить про це дуже красномовно, і не кожна оцінка навіть дуже важливих справ одразу виражає позицію Церкви.

Які критерії застосовують при відборі єпископів?

При оцінюванні кандидатів на єпископські призначення до уваги беруть, зокрема, інтелектуальну освіченість і особисті якості. Але йдеться не про вузький сектор, зведений до двох-трьох проблем, а про цілісне бачення Церкви, віри, відношення між надприродною і природною дійсністю. Дивляться і на інші особисті риси, як-от уміння творити спільноту, витривалість, уміння організувати й керувати. Необхідно звертати увагу і на стан здоров’я.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

МОЛИТВА ЯК ПОКЛИКАННЯ

Напередодні Року Віри єпископи закликали відроджувати Святий Розарій. Чому він такий актуальний? Яка його роль у житті Церкви? Про все це розповідає отець-домініканець Сворад ДУДА, єпископський вікарій Мукачівської дієцезії та координатор Руху Живого Розарію в Україні.

Розарій завжди актуальний у нашому житті. Це проста, традиційна молитва-роздум нашої Церкви. Сама Мати Божа просить молитися на розарії, який Вона дуже любить.

Загалом отці-домініканці опікуються Рухом Живого Розарію в усьому світі. Рух існує 400 років. І ми, власне, тільки відновлюємо те, що заведено від давніх часів. Зустрічаємося часто з людьми на парафіях, які вже віддавна моляться на розарії. Суть нашої діяльності – відновлення організованого Руху.

Рух Живого Розарію: молитва як ключ до чудес

Нещодавно ми з молитовною групою, яка складається з кількох осіб, навіть їздили в Росію. Використали добру нагоду під час зустрічі терціаріїв (світських домініканців), що відбувалася під Москвою. За заступництвом Пресвятої Діви Марії ми зробили "дві акції в одній": узяли участь у реколекціях, а потім зробили місію Живого Розарію в Москві та Санкт-Петербурзі. Там уже існували молитовні спільноти, які ми укріпили духовною відновою.

Загалом за роки незалежності України в католицьких парафіях налічується вже близько восьми тисяч членів Руху Живого Розарію. Це, звісно, не так багато, як би хотілося… Але для нас важлива кожна "роза", кожен учасник Руху, який прагне зростати у вірі та молитві. Є приклади зцілення завдяки молитві Святого Розарію. Коли ми проводимо реколекційні віднови Святого Розарію в Україні, то особливо під час нічних чувань існує практика роботи в групах, де люди діляться свідченнями: як Святий Розарій допомагає в житті, в апостольстві, де Господь через цю молитву робив чудеса завдяки людській вірі. Наприклад, під час перебудови, коли комунізм уже не був такий агресивний і вірники домагалися повернення своїх церков, я не раз чув саме на цих зустрічах, що завдяки молитві Святого Розарію храми повертали вірним. Крім того, були і випадки зцілень, багато духовних чудес і навернень.

Молитва – панацея від страждання?

Люди іноді можуть думати, що оскільки вони моляться Святим Розарієм чи іншими молитвами, то це гарантує захист від будь-якої хвороби... Але це неправда. Господь Бог сам може, наприклад, допускати фізичну хворобу чи зло. Морального зла Бог не хотітиме, але фізичне – може: наприклад, заради нашого особливого посвячення Йому або як покуту за гріхи – наші особисті або інших людей.

Існує також інша помилкова думка: іноді люди в Церкві вважають, що як хтось хворіє, значить, на ньому якийсь великий гріх. Це твердження радше походить зі Старого Завіту і перетинається з тим, що сучасній людині важко зрозуміти суть власного страждання. Ісус Христос не був грішником, чи не так? Але Він страждав. Тому той, хто не знає, чому страждає, потребує духовної допомоги та нових знань у царині віри – найкраще, щоб на початку йому допоміг духовний отець.

Зараз, коли розпочинається Рік Віри, маємо змогу розтлумачити вірникам Катехизм Католицької Церкви. Особливо в Мукачівській дієцезії ми порекомендували (о. Сворад є єпископським вікарієм. – Прим. "КВ") усім нашим духовним отцям протягом недільних проповідей тлумачити вірним Катехизм Католицької Церкви та Символ віри.

Що молитва дає світові?

Християни випрошують благодать прощення всьому світу. Через руки Марії, а особливо завдяки молитві Святого Розарію, яку Вона дуже любить (про це особливо було сказано під час об’явлень Богородиці у Фатімі), дякуємо Господу Богу, що Він ще не покарав цей грішний світ. Не мусимо йти далеко: свято Матері Божої Святого Розарію постало в ХVI столітті, коли ця молитва врятувала Європу від ісламізму.

Ми часто чуємо, що молитва Святого Розарію діє як малий екзорцизм. Це молитва Діви Марії – через Неї на землю прийшов Спаситель, який переміг смерть і лукавого своєю хресною мукою, смертю та Воскресінням.

Сьогодні є багато гарних прикладів, коли Святий Розарій допомагає людям виходити з-під влади різних впливів та залежностей. Звичайно, цього не може статися без таїнства Покаяння та Примирення (сповіді), а також без Святої Євхаристії.

Розарій – це захист перед злим духом, духовне підбадьорення, молитва про Божий захист.

Різні форми молитви: як знайти себе в Церкві?

Звісно, існують різні види та способи молитви, самим Розарієм усе не обмежується. Наприклад, прославлення є харизматичною молитвою: ми прославляємо Господа, у тому числі – різними мовами, або в харизматичному дусі. Натомість Розарій – це молитва-роздуми. Завдяки тому, що багато разів повторюємо: "Радуйся, Маріє", – скеровуємо свої думки на таємниці нашого відкуплення.

Часто трапляється, що люди, які приходять до Церкви, довго не можуть знайти собі місце. "Де моє місце в Церкві?" – це питання доволі часто можна почути від сучасних мирян. Але світська людина може знайти реалізацію свого покликання в молитовних спільнотах та рухах. Дух Божий приймає кожну людину і підказує, де її конкретне місце в Церкві – потрібно лише відкритися на Його дію.

Церква пропонує багато можливостей для служіння та духовного зростання. Людина має постійно духовно розвиватися, відчувати, що вона є в Церкві. Церква є родиною, духовною домівкою для кожного християнина: передусім я маю почуватися у храмі, як удома. У церковній (парафіяльній) спільноті ми зустрічаємося насамперед на Євхаристії, приймаємо там прощення своїх гріхів. І ці два таїнства – Покаяння і Євхаристія – є фундаментом духовного життя, а потім уже всі ті заходи, які відбуваються в Церкві. Я певен, що кожний може знайти собі місце в Церкві. І навіть у найменшій філіальній парафії Дух Святий кожному підказує, де його місце (питання тільки, чи ми слухаємо), кожного окремо веде. Я думаю, що Католицька Церква має велике духовне багатство, на яке тільки треба відкривати очі, і слухати голос Святого Духа, виконуючи вчинки духовного й тілесного милосердя.

Хочеться сваритися? Моліться!

Коли я кажу, що люди в Церкві є духовною родиною, то пам’ятаю і те, що в духовній родині також бувають конфлікти – не менше, ніж у звичайній… Ми грішні, слабкі люди: лаємося, миримося та йдемо з Божою поміччю далі. Хоч би які конфлікти виникали – особливо на парафіяльному рівні, – у першу чергу варто пам’ятати, що за будь-яких обставин треба любити Церкву. І саме з любов’ю до Церкви – прагнучи добра для своєї спільноти – розв’язувати кожну складну ситуацію, пам’ятаючи при цьому про спільну молитву.

Коли надходить спокуса посваритися, спробуйте залишити все і почати молитися разом: так можна будь-яку проблему скерувати в добре русло. Молитва охолодить емоції, збудить почуття братерства та взаємну любов: потому сварка вже просто не актуальна. Натомість залишається конфліктна ситуація, яку набагато легше розв’язати спільними зусиллями та з почуттям відповідальної любові до своєї спільноти.

Записала Ірина Островська

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРИМАС ТИСЯЧОЛІТТЯ

Слово, що виходить із глибини серця, несе з собою велику таємничу силу. І якщо будемо уважними, то побачимо на прикладі хоча б однієї людини, як її слова набувають втілення ще за життя. Таким прикладом може бути "Примас тисячоліття" – кардинал Стефан Вишинський.

Свого часу папа Йоан Павло ІІ сказав про нього так: "Я був свідком його місії, його героїчної довіри, його боротьби і його перемоги". На своєму єпископському гербі Вишинський умістив слова: Soli Deo (Тільки Богу); а крім цього, він часто повторював слова свого попередника, Примаса Польщі Августа Хльонда: "Перемога – коли прийде – то буде ця перемога завдяки Марії…" І, дивлячись на його шлях, ми помітимо, що саме Непорочна Діва Марія насправді діяла в його житті, давала добрих друзів, якими були жінки зі славнозвісної у Польщі "Вісімки".

Стефан Вишинський народився 3 серпня 1901 р. Усе його життя припало на набагато складніший період історії, ніж наш. 1917 року Стефан вступив до Вищої духовної семінарії. 3-го серпня 1924 р. в каплиці Матері Божої при кафедральній базиліці Влоцлавка удостоївся таїнства Рукоположення. Вивчав канонічне право та суспільні науки в Люблінському університеті. Провадив студентське душпастирство. 1929 року здобув докторський ступінь. Починаючи з 1932 р., був редактором щомісячника "Священицький Атенеум", одночасно керував марійною групою, провадив Християнський робітничий університет. Був секретарем та викладачем Ліцею ім. папи Пія Х.

Під час ІІ Світової Війни, коли вибухнуло Варшавське повстання, під псевдонімом "Радван ІІІ" був капеланом повстанців. А в підваршавських Лясках о. Стефан Вишинський 1942 року зустрівся зі своїми майбутніми духовними дочками (так званою "Вісімкою" під проводом Марії Оконської), з якими заснував Інститут світських промоцій Марії Ясногурської, Матері Церкви (нині – Інститут Примаса Вишинського).

Після війни, 4 березня 1946 р., папа Пій ХІІ призначає його єпископом до Любліна. Єпископські свячення Вишинський прийняв на Ясній Гурі в Ченстохові. Після такого серйозного призначення багато "доброзичливців" радили йому полишити "Вісімку", аргументуючи тим, що немає такого звичаю, щоби єпископ опікувався дівчатами. І Вишинський завагався… Але тодішній Примас Август Хльонд сказав йому так: "Не залишай свого Інституту. Якщо ти маєш групу людей, підготовлених до праці, відданих Церкві, – не відсторонюй їх. Сьогодні єпископ не може бути сам". Молодий ієрарх прийняв пораду. 16 листопада 1948 р., в урочистість Матері Божої Остробрамської, папа призначає Вишинського архієпископом Гнєзненським і Варшавським, Примасом Польщі.

14 листопада 1950 р. новий Примас як глава Польської Церкви підписав акт порозуміння зі владою ПНР, що викликало досить серйозне протистояння в колі духовенства. Але ця угода за важких комуністичних часів давала змогу провадити релігійне навчання у школах та діяти Католицькому університетові в Любліні. Кардинал мав намір захищати права Церкви, релігійну свободу та права свого народу. 12-го січня 1953 року Пій ХІІ проголошує Вишинського кардиналом. Але вже у вересні 1953 р. Примаса заарештували, і протягом трьох років він перебував у різних місцях ув’язнення. 8 грудня 1953 р. (вже у в’язниці) Вишинський склав Акт особистого віддання себе Матері Божій.

Під час ув’язнення Вишинського "Вісімка" залишалася вірною кардиналові, відвідуючи його, молячись на Ясній Гурі за нього та надалі співпрацюючи. Ці зустрічі у в’язниці дали свої плоди: був написаний "Статут" спілки, яка дістала назву "Інститут помічниць Марії Ясногурської". На прохання Марії Оконської Примас написав відомі "Ясногурські шлюби (обітниці) народу", а за два місяці по цих шлюбах його було звільнено з в’язниці.

Разом із Колегією єпископів Польщі він був єдиним представником Східної Європи на ІІ Ватиканському Соборі. До роботи на Соборі залучив усю Церкву Польщі, ініціюючи молитви в намірах Собору за посередництвом Пресвятої Богородиці. Власне, серед великої кількості важливих постатей Собору кардинал виглядає начебто й скромно, але… За ініціативою Примаса Вишинського на ІІІ сесії Собору було запропоновано спеціальний меморандум до Святішого Отця з проханням проголосити Марію Матір’ю Церкви та віддати під Її опіку весь світ. 21 листопада 1964 р. папа Павло VІ проголосив Пресвяту Марію Матір’ю Церкви.

Вишинський вбачав у Богородиці досконалу дорогу до Христа: "Серце Марії працює для Серця Христа. Це Серце Марії, так незвичайно збагачене, приносить Серцю Ісуса все те, що Непорочна Марія може взяти з материнської любові й дати своїй Дитині…" Я ж, читаючи ці слова, роздумую над тією співпрацею єпископа, тією духовною тернистою дорогою разом із простими жінками, які за взірцем Марії разом із духовним отцем втілювали його слова, працюючи спільно "для Серця Ісуса", черпаючи любов, терпеливість, покору, наполегливість із Її материнського серця…

До неба кардинал Вишинський відійшов 28 травня 1981 р., в урочистість Вознесіння Господнього, віддавши все Богові через руки Матері Його Сина.

Ірина ОСТРОВСЬКА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ГОЛОС ГОСПОДА БУВ СИЛЬНІШИЙ…

Усе моє життя складається зі щедрих дарунків Господа – неочікуваних, радісних і сумних, яскравих та незабутніх. Так часто Господь веде нас, зачиняючи двері, тим самим відчиняючи вікно в нове життя. І саме такою є моя історія…

Церковне життя розпочалося для мене в сім років. Завдяки подрузі я почала відвідувати недільну школу, ходити на "дитячі" Богослужіння. Було мало що зрозуміло, адже моїй родині Церква була потрібна тільки на Великдень і на Різдво. Пригадую, що лише бабуся постійно молилася перед сном, а решта родини тоді жила за девізом: "Як тривога, то до Бога". На щастя, голос Господа був сильніший за сімейні "традиції" та погляди на релігію. І вже тоді відвідування храму стало для мене першим кроком до християнського життя в Церкві та світі.

Так сталося, що одного літнього дня я почула слова, які назавжди змінили моє життя. Розлучення батьків для дитини будь-якого віку є дуже болючим досвідом. Я довго не могла повірити цьому, ще довго мала надію, що то лише злий жарт, що все мине і стане на своє місце… Але Господь мав свої плани щодо мого життя та майбутнього: саме через ту подію, через ті труднощі Він показав, хто є Господарем мого життя, хто є справжнім Утішителем, Порадником і Батьком.

Ніколи не забуду тих відчуттів, коли ми з мамою потрапили до храму св. Олександра в Києві. Мабуть, це була найбільша і найперша потреба після переїзду з Житомира до Ворзеля, – потреба церковної спільноти, потреба мати однодумців, які тебе підтримають і зрозуміють. Із часом ми дізналися про Вищу духовну семінарію у Ворзелі та про парафіяльну спільноту, яка відтоді й до сьогодні є для нас рідною.

У 17 років, у нелегкий для підлітка вік, Господь поставив на моєму шляху "Рух чистих сердець" (РЧС). На той час я вже навчалась у Коростишівському педагогічному коледжі імені Івана Франка, жила в гуртожитку, де не мала однодумців та підтримки, була "білою" вороною серед занадто сучасної молоді та їхніх "прогресивних" інтересів. Справді, дуже важко було плисти проти течії та протистояти пропозиціям світу. Осудження, несправедливе ставлення, іноді навіть насмішки стали для мене випробуванням віри на час навчання. Проте моє життя серед тих людей не минуло безслідно. Я зрозуміла це лише тоді, коли деякі з моїх друзів стали цікавитися Церквою, РЧС, почали відвідувати Богослужіння, коли життя тих, хто мене оточував, почало змінюватися.

"Рух чистих сердець" став для мене поштовхом та стимулом до духовного зростання. Реколекції, дні зосередження, конференції, дієцезіальні дні молоді збагачували моє духовне життя, але часом я мала такі питання, на які не могла ані сама відповісти, ані отримати відповідь від когось іншого. А деколи просто не знала, як поставити питання…

Частково все це стало причиною того, що виникла потреба вчитися не лише "заради професії". Так 2009 року заочні катехитичні студії при Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві поповнилися новими студентами, якими стали учасники РЧС – я і мої друзі та однодумці. Завершивши навчання в коледжі, я вирішила реалізувати себе у школі, працюючи з дітьми 6‑10 років. Ця праця вимагає любові до дітей, але також педагогічної підготовки. Не обійтися й без відповідних та різнобічних знань, тому продовжую навчання не лише в педагогічній сфері, а й у богословській. Інститут св. Томи став для мене підтримкою в цій нелегкій справі.

Працюючи з дітьми та спілкуючись із батьками, бачиш проблеми сучасної родини, сльози дітей із неповних сімей, агресію та відсторонення тих, хто зростає в неблагополучних сім’ях. Щодня намагаюся сіяти в їхніх серцях любов, мир, добро. Знаю, що плодів одразу не буде, адже для цього потрібен час.

Несподіваним подарунком стало для мене служіння на "Радіо Марія". Саме там зрозуміла, що можу бути корисна багатьом людям, особливо самотнім та хворим. Спілкування з людьми різного віку, співпраця з іншими волонтерами відкрили для мене можливості самореалізації та розвитку.

Не знаю, що Господь приготував для мене завтра, але знаю точно, що це буде ще один подарунок, який зробить мене щасливішою.

Ольга ГРИБ

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРО СОБОР І ТРАДИЦІЮ

ІІ Ватиканський Собор був першим медіальним Собором. Як внутрішні дебати на ньому, так і його тексти відразу потрапляли до медіа, хоча ті далеко не завжди правильно розуміли їхнє значення. Нерідко інтерпретації у мас-медіа були абсолютно поганськими – так вважає префект Конгрегації у справах духовенства кардинал Мауро П’яченца (на фото).

Згідно з думкою кардинала, сьогодні потрібно наново відкрити для себе Собор, повернутися до його текстів, без надмірної екзальтації, яка також може перешкоджати віднайти правду. "Ми мусимо з покорою дослуховуватися до документів Собору, аби зрозуміти, що ж насправді хотів сказати Церкві Святий Дух", – вважає керівник ватиканської конгрегації, підкреслюючи, що це була надприродна подія, а тому для її розуміння замало лише тих підходів, що їх вживають, наприклад, історики.

В інтерв’ю для агенції Zenit (США) кардинал нагадав, що єдиною правильною інтерпретацією Собору є так звана "герменевтика неперервності", на яку звертає увагу Бенедикт ХVІ: ідеться про сприйняття документів Собору в поєднанні з усією Традицією Церкви. Ця неперервність є більшою, ніж герметичний критерій, – це є теологічним фактом. Бо ми віримо в одну, єдину Церкву. Церква не може починатися після Собору, наголошує кардинал.

Він підкреслює, що сам був свідком Собору та перемін, що сталися після нього. І все ж кардинал П’яченца вважає, що багато із соборних вказівок ще чекають на своє відкриття та реалізацію. Цей Собор був пророчим. І це нормально, що на його зрозуміння ми потребуємо багато часу, зауважив кардинал. На його переконання, сьогодні необхідно зосередитися на літургійній реформі. Усі папи пособорного періоду підкреслювали, що саме в Літургії найповніше реалізується Церква. Тим часом стає дедалі зрозуміліше, що саме в цій сфері нам бракує жаданої рівноваги. Якщо Літургію десакралізують чи зводять до рівня суто людської експресії, якщо в ній зникають христологічний і теологічний виміри, то в цьому немає нічого спільного з тим, чого хотів Собор. Проте це не означає, що пособорна [літургійна] реформа буцімто є відступом від Церкви, особливо наголошує кардинал-префект.

Серед найважливіших досягнень Собору кардинал Мауро П’яченца робить акцент на загальному покликанні всіх охрещених, екуменічній відкритості на християн інших конфесій, а також згадує визнання особливої ролі єпископської колегіальності.

За інформацією Radio Vaticana, Zenit

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КАНІКУЛИ З БОГОМ

Незабаром – весняна перерва в навчанні, тож "КВ" пропонує цікаву ідею "Канікул із Богом" на прикладі табору, що відбувся цього року на мальовничій Вінниччині. Ці дні дали дітям змогу оновити та укріпити свою віру, а дорослим – нагоду об’єднати зусилля, аби спільно зробити справді добру справу. Цей матеріал особливо зацікавить тих, хто організує дитячий відпочинок: "Оаза" є прикладом поєднання катехизації та розважальної програми, відпочинку паралельно з духовним зростанням.

Для маленьких парафіян храму св. Миколая в Чернівцях на Вінниччині кожні канікули є ще й дуже змістовними, адже це християнський дитячий відпочинок. Як розповідає настоятель, о. Антоній Андрущишин МІС, восени, навесні та влітку діти подорожують, здійснюють паломництва до храмів, знаходять нових друзів, моляться, вивчають Святе Письмо, співають духовних пісень. Так здійснюється безперервність виховання, укріплюються і духовне, і фізичне здоров’я діток.

Цього літа відпочинок розпочався 14 червня в таборі "Оаза". Він став можливим завдяки співпраці людей із різних куточків України: священиків, сестер та мирян. Отже, співорганізаторами стали отець-паулін Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE (настоятель парафії Божого Тіла в Ружині на Житомирщині), с. Валентина Петровська OSU (смт Чернівці), вихователі с. Аквілла OSU (Київ), с. Людмила Бойко (Згромадження Сестер Слуг Ісуса, Житомир), Оксана Пеньківська (Ружин), Галина Мігаль (Городок-Подільський). Допомагали їм студентки – Вікторія Калюжна, Зінаїда Бабчинська (Калинівка), Людмила Ольшевська (Вишневе), а також місцеві вихователі Юрій і Світлана Кирилюк.

Спільні зусилля подарували чудові дні понад 60 дітям із Чернівців, Сокола, а також із Києва, Ружина, Зарудинців, Житомира, Андрушівки. Усі діти були об’єднані в різновікові загони, які різнилися за кольоровими стрічечками на грудях. Гості проживали в місцевих сім’ях.

На кожен день для дітей було продумано окремий план. Щодня – Свята Літургія. Потому діти виконували різні ігрові завдання, брали участь у конкурсах, співали духовних пісень. По обіді – відпочинок, купання, праця в групах, майстер-класи з вишивки, малювання, витинання… Спільними зусиллями малеча виготовляла сувеніри для місцевих священиків, куховарок і для сімей, де проживали. Наступна частина дня – катехитична. У цей час діти разом із катехитами читали Святе Письмо, вчилися його розуміти, а також розглядали істини віри. Опісля – полуденок, ігри та розваги.

14 і 15 червня діти здійснили паломництво до Сокільського храму на відпуст (храмове свято) Найсвятішого Серця Ісуса. Катехитичними темами цих днів були: "Господь – мій Добрий Пастир" та "Найсвятіше Серце Ісуса". Дітей навчали, яким важливим є кожне добре слово, сказане людині. Також розглядалося непросте питання: "Що означає – йти до храму з вірою?" У день свята Непорочного Серця Марії діти організованою ходою рушили до Павлівських ставків. Тут на Святій Месі йшлося про те, як дванадцятирічний Ісус загубився у храмі, як непокоїлося про Нього Материнське Серце Богородиці. Діти почули науку про те, що всі наші дії мають бути згідні з волею Небесного Отця.

Наступного дня, у неділю, була Свята Меса у храмі св. Миколая. Варто зауважити, що Літургію готували маленькі парафіяни з Чернівців, які нещодавно вперше приступили до Святого Причастя. Дітям розповідали про зерна, які проростають на доброму ґрунті: "Такими мають бути наші душі, щоби проростали в них Божі слова. Такими зернятами є також діти, з яких виростуть гарні християни". Біля каплиці Матері Божої Неустанної Допомоги на Хринівці відбулася виставка дитячих робіт і концерт "Оаза має талант".

У понеділок діти відпочивали у Вилянській стінці. Темою проповіді під час Святої Меси було свято Відвідин св. Єлизавети Божою Матір’ю. Під час Літургії отець Лаврентій пояснював суть відмови від помсти. Діти молилися про благодать для Церкви, за Святішого Отця, священиків, монахинь, за свою державу і політиків, за померлих, за всіх людей і за себе, щоби могли прославляти Господа не лише молитвою, а й щоденною працею і допомогою ближньому. Вони приносили дари під час Служби: квіти, свічу, воду, вино, чашу, гостію. З особливим благоговінням приступили вони до Святого Причастя. Дарували одне одному мир, обмінюючись дружніми потисками рук. Служба Божа закінчилася благословенням. Відбулася вона на затишній галявині, просто неба, під гітарний супровід с. Аквілли. Після Служби, обіду на природі (так він відбувався щодня) і відпочинку діти влаштували справжній концерт під акомпанемент о. Лаврентія, який грав на акордеоні.

19 червня темою Літургії стало Різдво Христове, хоча це було трохи незвично для літньої пори. Під час катехитичної частини діти разом зі своїми вихователями розмірковували над любов’ю до ворогів. Наступного дня діти відвідали с. Лозове. Місцеві мешканці радо прийняли маленьких паломників, чудово організувавши як Службу Божу, так і обід та концерт-дискотеку. Катехитична тема дня – "Жертвування Ісуса в Єрусалимському храмі" – поставила перед дітьми та дорослими питання жертвування Богу своєї волі.

У четвер у "Канікули з Богом" особливим чином втрутився Божий промисел: діти разом із катехитами та вихователями спільно молилися під час похорону Анатолія Тарнавського, дідуся Ярослава Тарнавського. Ярослав завжди їздив із діточками на оази, а тим разом мусив допомагати доглядати хворого дідуся. Пан Анатолій був людиною великої, справжньої віри, своє серце повністю віддавав Богу і Церкві, допомагав у віднові каплиці й храму в Чернівцях.

Під час Святої Меси, що відбулася ввечері, йшлося про тишу і пробачення у світлі Молитви Господньої "Отче наш". Катехитична частина мала тему "Зрілість дитини Божої". У п’ятницю, 22 червня, – "Скарби на землі й на небі". Сестри Ордену Святої Урсули (Римської Унії) зробили для дітей окрему зустріч про покликання до священства та монашества.

Світлана МЕЛЬНИК

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СВЯЩЕНИК, СВЯЩЕНСТВО ТА ПОКЛИКАННЯ

Вчення блаженного Йоана Павла ІІ про служіння священиків

Мабуть, не дуже помилюся, якщо скажу, що про папу Йоана Павла ІІ чули всі католики. Декому пощастило бачити його особисто. Та насправді лише нечисленні читали його твори, послання, енцикліки. Часто спілкуючись зі священиками, певної миті я почала вважати, буцімто все про них знаю. Проте, прочитавши послання Йоана Павла ІІ Pastores dabo vobis, зрозуміла: я нічого не знала про священиків, а надто про свою відповідальність за покликання.

Pastores dabo vobis – це апостольське повчання за результатами роботи Синоду єпископів, який відбувся 1990 р. Продовжуючи та розвиваючи вчення ІІ Ватиканського Собору про пресвітерський чин і формацію пресвітерів, цей Синод особливо зосередився на зростанні покликань до священства, на проблемі формації кандидатів до священицьких свячень та постійній формації пресвітерів, а також на тому, що є необхідним, аби дієво та ефективно підтримувати служіння й духовне життя священиків.

Блаженний Йоан Павло ІІ реалістично дивився на світ. Спокійно, розсудливо та з батьківською ревністю він окреслив ті негативні явища, які "здійснюють вплив на життя та служіння священиків, наприклад: релігійне неуцтво, поширене серед віруючих; убогі плоди катехизації, знівельовані численними та агресивними атаками засобів масової інформації; недовіра, а подекуди нетерпимість до ієрархічного вчення Церкви; зведення всього багатства євангельської проповіді до поняття вузького та одностороннього, що робить свідчення віри основою забобонів і провадить до релігійності без Бога, відчужуючи людину від самої себе".

Характеризуючи спосіб мислення сучасної молоді, папа влучно помітив, що частіше за все молодь або відкрито відмовляється від Бога, або провадить таке життя й приймає такі рішення, наче Бога немає. Така позиція є наслідком неправильного розуміння свободи та життя тільки задля себе. "Через це реалізація і навіть розуміння покликання до священства стають дедалі важчими", – пише папа. І роз’яснює: "Адже покликання – це розуміння сенсу життя як вільного та відповідального дарування самого себе іншим людям, Євангелію та Царству Божому на шляху священства".

Втрата глибокого й точного розуміння місії та природи служебного священства свідчить про кризу самосвідомості священика. "Ця криза, – пише папа, – виникла в перші роки після Собору (ІІ Ватиканського. – Прим. авт.). І була викликана неправильним, а подекуди навмисно необ’єктивним тлумаченням учення Собору". Тому постала необхідність знову нагадати про природу й місію служебного священства, які ІІ Ватиканській Собор відкрив людям нашого часу. Посилаючись на Декрет Собору Presbyterorum Ordinis, Йоан Павло ІІ зазначає, що Собор передусім ствердив "загальне" покликання до святості всіх вірних, яке бере свій початок у хрещенні. Однак "священики покликані не лише як охрещені, а й також специфічним чином – саме як священики, тобто в новій якості та відповідних формах, які беруть початок у таїнстві Священства". Вони вже є "живим знаряддям" Христа, і в цьому розумінні, як свідомі, вільні та відповідальні особистості, є глибоко вірними виконанню свого служіння. "Через покладення рук, яким передається дар Святого Духа, ці люди були покликанні, і їм дана можливість продовжувати це служіння: примирювати, пасти Божу отару та навчати". Це означає, що священики покликані продовжити присутність Христа – єдиного й найвищого Пастиря, наслідуючи Його життя і являючи Його посеред ввіреної їм пастви.

Аби конкретна особа могла розпізнати в собі покликання до служіння священика, уся Церква має чувати і створювати умови, щоб голос Бога був почутий. "Благодать і відповідальність за покликання лежить на всіх членах Церкви без винятку", – однозначно стверджує папа. Починаючи від сім’ї, справжньої домашньої Церкви, усі вірні конкретної парафії, спільноти, сам священик, урешті єпископ – кожний, відповідно до свого уряду, молитвою, Літургією та прикладом особистого життя сприяють покликанню. Це великий обов’язок і велика відповідальність.

Насамкінець хочу сказати, що послання Pastores dabo vobis, а також інші численні документи Церкви, адресовані не тільки духовенству. У них Церква через документи соборів, синодів та пап завжди зверталася до всіх вірних. Тож варто частіше сягати по скарби католицького віровчення, щоби краще розуміти, чого всіх нас навчає Свята Церква.

Вікторія СЕМЕНОВА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЩО ТАКЕ СЕМІНАРІЯ?

Семінарію звикли вважати єдиною формою приготування кандидатів до прийняття таїнства Рукоположення. Проте таких форм є більше. Про них і говоримо з директором Інституту св. Томи Аквінського (Київ), монахом-домініканцем Войцехом Сурувкою ОР.

Що таке семінарія та як вона виникла?

Саме слово походить від лат. seminarium – розплідник, теплиця для насіння або рослин. У широкому значенні "семінарія" означає форму духовної та інтелектуальної формації кандидатів до священицьких свячень. У вузькому значенні – це спеціальне місце, зазвичай окремий будинок, у якому семінаристи  готуються до прийняття таїнства Рукоположення.

У ранній Церкві не було спеціальної форми підготовки кандидатів. А от уже в Середньовіччі їхня підготовка здійснювалася при парафіях або катедральних соборах. Сучасна форма семінарії з’явилися вже після Тридентського Собору, отці якого усвідомили необхідність ґрунтовної підготовки майбутніх пресвітерів.

Дієцезіальна семінарія – єдина форма для приготування майбутніх священиків, чи існують інші форми?

Обрання форми приготування кандидатів до священства належить єпископу, який у своєму рішенні керується потребами та можливостями своєї дієцезії. Якщо можливості заснувати власну дієцезіальну семінарію немає, єпископ може, наприклад, відрядити семінаристів на навчання до семінарій інших дієцезій. Якщо є кілька невеликих дієцезій, то утворюється одна спільна семінарія для формації їхніх кандидатів.

Інша річ, скажімо, якщо кандидат уже має вищу теологічну освіту, а тепер хоче стати священиком. Тут постає питання: як його підготувати до священства? На мою думку, найкраще це робити при парафії, а не в семінарії. Адже інтелектуальну формацію він уже відбув, і надалі його життя буде пов’язане саме з парафією, а не з семінарією.

Ще інша річ – монахи. Вони відбувають формацію в навчальних закладах свого ордену або згромадження. Це може бути формація на зразок семінарії, а може бути й окреме навчання на теологічному факультеті якогось університету.

Чи можна стати священиком, не закінчивши семінарії?

Цей заклад є лиш однією з форм підготовки священиків. Проте не єдиною. Шерег великих мужів Церкви, серед них навіть римські папи, не відбували підготовки в семінарії. Одним із них є блаженний папа Йоан Павло ІІ. Він мешкав у місті й працював на заводі. Лише два роки перед свяченнями жив у підпільній семінарії, де й складав іспити. Тобто існують різні форми підготування кандидата, особливо коли йдеться про надзвичайні умови. Головне – щоб людина приготувалася.

Що таке малі семінарії?

Це школи, у яких той, хто прагнув стати священиком, міг отримати підготовку на рівні середньої загальної освіти, необхідної для навчання у вищій духовній семінарії. Після її закінчення така людина могла й не продовжувати далі навчання та не приймати жодних свячень. Зараз місце малих семінарій посіли здебільшого католицькі школи.

У Європі щороку скорочується кількість семінаристів. Чи вбачаєте Ви в цьому кризу семінарії?

Я би так не казав. Сама структура семінарії не впливає на кількість покликань. На скорочення кількості семінаристів та покликань до священства впливають інші фактори. Головне – це не семінарія, а те, що там відбувається, тобто формація.

Інтерв’ю провела Вікторія СЕМЕНОВА

ФОТО:

Отець Войцех Сурувка ОР

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЄВХАРИСТІЯ У В"ЯЗНИЦІ

 Люди на волі є вільні у виборі часу, дня, місця, куди б піти на Службу Божу. А от в’язні й у цьому обмежені. Парадокс полягає в тому, що вони якраз найбільше її потребують. Про Євхаристію у в’язниці "Католицький Вісник" розмовляє зі священиком Константином Пантелеєм, керівником відділу з душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ.

Чи в Україні в’язні мають можливість брати участь у Богослужінні?

На жаль, з різних причин відправлення Служби Божої для ув’язнених у пенітенціарній установі є можливе лише принагідно. Тож в’язням бракує систематичної участі в Божественній Літургії, як це відбувається на волі.

У західних країнах Літургія у в’язниці є чимось самим собою зрозумілим, і можна спостерігати участь у ній персоналу разом із в’язнями. Наприклад, у Польщі начальник однієї з в’язниць супроводжує Месу грою на органному синтезаторі; офіцери стоять струнко; і в’язні, і працівники установи причащаються з однієї чаші. Це – результат тривалої праці священика в установах виконання покарань. Таких досконалих зразків Літургії в Україні ми заледве ще знайдемо.

Літургія – складне дійство. Чи всі в’язні розуміють, що відбувається під час Служби Божої?

За умов, коли у Службі Божій бере участь обмежена кількість осіб, вона переживається дуже інтимно. Інколи в’язні зовсім не розуміють, що промовляється у молитвах, проте цілком сприймають таємничість і сакраментальність літургійного часу та простору. На волі буває навпаки (усміхається): досить непогано розуміємо, що відбувається і чому, проте кудись зникає відчуття таємничості.

Звісно, тлумачення Літургії є необхідне. Так само, як і у звичайній парафії. За допомогою спеціальних євхаристійних проповідей слід пояснювати, що таке Таїнство Євхаристії, Літургія Слова, Літургія Жертви, щоб сприяти глибшому втаємниченню та розумінню Євхаристійної молитви. Проте я сам учуся страху Божого у в’язнів під час Літургії, спостерігаючи за їхньою присутністю на Службі Божій. Коли в’язень запалює свічку і ставить її на свічник – це літургійний акт, який асоціюється з цілим його стоянням на Божественній Літургії. В’язні, немов ті палаючі свічки, присутні на Службі. Для них може бути незрозумілим сам хід Літургії, те, що робить священик, куди входить, які жести чинить, куди повертається, – усе це для них така сакраментальна тайна, що в’язні перебувають у надзвичайному благоговінні та духовному напруженні від усвідомлення Божественної присутності. Тоді в’язниця стає особливим місцем зустрічі з Богом. Це дуже надихає, і священик із цього приводу надзвичайно радіє.

Як відбувається обряд Причастя?

Для в’язнів, серед яких є поділ на касти, Причастя є особливим моментом Літургії. Воно найбільше руйнує в’язничні звичаї та спричиняє розв’язання конфліктів між групами.

Є категорія в’язнів, які за законами злочинного світу відчужені від загалу – "недоторканні". Такі в’язні підходять до Причастя насамкінець. Та все ж Причастя відбувається. У той самий час і в тому самому місці. Ба більше – коли священик споживає з тої самої чаші після всіх, то ні в кого не виникає обурення: як це він то робить, та й ще після "недоторканних". Тож таким чином священик, говорячи на проповіді, що в Господа всі є одно, власними діями підтверджує ці слова. Це є значним проривом, який долає всілякі поділи та відчуження.

Інтерв’ю провела Вікторія СЕМЕНОВА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ТРАДИЦІЙНІСТЬ, А НЕ ЗАСКОРУЗЛІСТЬ

Годі й казати про те, як сильно впливають стереотипи на нашу свідомість. Ми з ними стикаємося щодня, часом вони полегшують життя, а часом – навпаки. Вони є, вони будуть. Хоча не знаю як ви, а я більше радію, коли стереотипи спростовуються, а не підтверджуються. І ось, готуючись писати матеріал про ще одне обличчя Собору, подумала: "Кардинал Юліус Август Дофнер – німець; був архієпископом Мюнхена; напевно, теж один із когорти консерваторів, про яких писала раніше".

Зрештою, я мала всі підстави так думати, бо Німеччина навіть не намагається спростувати свій добропорядний і консервативний імідж, радше навпаки. А Баварія у внутрішньому німецькому обігові просто славиться своєю традиційністю. Власне, як і наш "КВ", який послідовно обстоює принципи зваженого консерватизму. Тут навіть не знаю, на якому слові наголос робити, бо для нас важливі і перший, і другий чинники. Так, як він був важливий і для сьогоднішнього героя – кардинала Юліуса Августа Дофнера, який увійшов в історію ІІ Ватиканського Собору як реформатор, хоча стояв на позиціях того самого зваженого консерватизму й не боявся подивитися у вічі правді.

Думаю, що під час ІІ Ватиканського Собору, крім літургійних питань, найбільш дискусійними і контроверсійними були питання, пов’язані з екуменізмом, міжрелігійним діалогом, а також питання біоетики, контрацепції, взаємин людини (католика) і світу у світлі тогочасних (актуальних і зараз) викликів. Саме в дискусіях навколо питань екуменізму та взаємин людини зі своєю людською природою і відзначався кардинал Дофнер, вміючи знайти золоту середину, шляхи узгодження складних проблем. Отця Юліуса Дофнера важко назвати людиною компромісу, але історичні потрясіння, що їх він пережив разом зі своєю батьківщиною, і уроки, які німці мали винести з наслідків Другої світової війни, думаю, сприяли тому, що саме німецька делегація мала сміливість починати чи не найскладніші дискусії.

Юліус Август Дофнер народився 26 серпня 1913 р. у багатодітній і побожній родині. Про побожність родини свідчить хоча б той факт, що малий Юліус прийняв Таїнство Хрещення вже через два дні після народження – 28 серпня. Від самого початку його освіта відбувалася в лоні Церкви. Спочатку була гімназія, якою в Мюннері опікувалися августинці (1924-1925 рр.), пізніше – семінарія у Вюрцбургу (1925-1933 рр.), а потім – папський німецько-угорський колегіум у Римі (1933-1941 рр.). 29 жовтня 1939 р. він був висвячений на священика. У рідній Німеччині силу набирала коричнева чума, а Юліус Дофнер у Римі писав дисертацію, присвячену теології Джона Ньюмена, розмірковував над взаємодією ідеології та теології. Після захисту дисертації й аж до 1944 р. був капеланом у Гросвальді.

Єпископську митру він отримав 1948 р. з рук папи Пія ХІІ і став на чолі дієцезії в майже рідному Вюрцбургу. Тоді йому було 35 років і він був наймолодшим єпископом. 15 січня 1957 р. він став єпископом Берліна й увійшов до Колегії кардиналів, знову ж таки ставши наймолодшим пурпуроносцем Святої Римської Церкви. Від 3 липня 1961 р. він уже був архієпископом Мюнхена і Фрайзінга. Брав активну участь у діяльності ІІ Ватиканського Собору й обіймав місце в Президії. Разом із кардиналом Раулем Сільвою Генрікезом 8 грудня 1965 р. допомагав кардиналу Леону-Атьєну Дювалю зі заключною промовою на закриття Собору. Брав участь у конклаві 1963 р., коли був обраний папа Павло VI. Від 1965 р. по 1976 р. кардинал Юліус Дофнер очолював німецьку конференцію єпископів і був голосом Католицької Церкви в Німеччині. Він помер у Мюнхені у віці 62 років – дуже часто він у всьому був наймолодший, але наймолодшим папою так і не судилося стати.

62 роки – можна сказати, середина свідомого дорослого життя, а зроблено було багато. Напевно, часто – як наймолодший – кардинал Юліус умів знайти спосіб говорити на складні теми з різною аудиторією, міг знайти сучасну форму для традиційного змісту. Яскравий представник німецької католицької традиції, він разом із Церквою пережив найстрашніші випробування, які випали німецькому народові й Церкві в Німеччині ХХ ст. Смирення навчило його толерантності й позбавило зверхності. Певно це й стало ключем до того, що його традиційність ніколи не можна було назвати заскорузлою.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ФОТО:

Кардинал Юліус Август Дофнер

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ГОСПОДЬ ЖИВОТВОРЯЩИЙ

Коли виникають якісь проблеми, негаразди або труднощі, то першою, так би мовити, рефлекторною молитвою християнина мало би бути звернення до Святого Духа. І за вдалі рішення та ідеї ми також мали би дякувати Йому – Третій Особі Святої Трійці. Але чи вміємо ми на практиці жити в гармонії зі Святим Духом – Господом Животворящим, тобто Тим, Хто творить все живе – та приймати Його дари?

Парадоксально, але Той, Хто вже в момент створення світу "ширяв над водами", Дух Божий, ніколи не виявляє Себе відкрито – завжди Його дія виявляється в символах, знаках, певних учинках, на які Святий Дух надихає людей.

Це пояснює Катехизм, стверджуючи, що Його самого ми не чуємо. Ми пізнаємо Святого Духа лише в дії, у якій Він об’являє нам Слово й готує нас прийняти Його у вірі. Дух Правди, Який "відкриває" нам Христа, "не промовляє від себе" (Йн 16, 13). У цій таємниці укрите пояснення, чому світ не може прийняти Святого Духа: він "не бачить Його і не знає". Тимчасом ті, хто вірить у Христа, знають Духа, бо Він перебуває з нами (див. Йн 14, 17).

Прийди і вселися в нас…

Дари Святого Духа дуже часто заучують на катехизації напам’ять. І тут виявляється проблема: знати про щось і жити цим – зовсім різні речі, особливо якщо йдеться про духовне життя. Нижче ми спробуємо не лише перерахувати сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, рада, сила, знання, побожність і страх Божий, – а й відповісти на непросте питання, а саме: "Як у реальності жити дарами Святого Духа та в гармонії з Ним Самим?"

Отже, у день П’ятдесятниці апостоли разом із Марією зібрались у вечірнику, аби – згідно з єврейською традицією – вшанувати свято плодів, яке припадає на 50-й день після Пасхи. Несподівано вони почули шум із неба, а весь дім наповнився чимось подібним на вітер. Також вони побачили вогонь – символ присутності й могутності Бога, – язики якого розділилися, і над кожним з учнів затримався один. Усі відчули в собі особливу міць та величезну потребу проголошувати Євангеліє іншим людям. Вони зрозуміли, що власне тієї миті виконалася обітниця Вчителя про "іншого Утішителя". Так усі вони сповнилися Святим Духом.

Відтоді Дух живе в Церкві й турбується про неї, щедро вділяючи Своїх дарів. Кожна людина, приймаючи Хрещення та інші таїнства, стає наповненою й обдарованою Святим Духом. Вона стає членом Церкви – винятковим, незамінним у своїй функції, збагачує собою спільноту.

Міст між Старим та Новим Завітами

Вчення про сім дарів Святого Духа поширилося в Церкві близько ІІ ст. Приходячи до людини, Святий Дух наповнює, ба навіть переповнює її Своєю міццю. Число "сім" у біблійній мові означає повноту. Тож сім дарів Духа – це символ повноти Його дарів.

Пророцтво про це висловив уже старозавітний пророк Ісая, через якого промовив сам Святий Дух: "І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння. Дух Господній спочине на ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання і страху Господнього" (Іс 11, 1-2). Це одне з пророцтв про Месію – ідеального Володаря, обдарованого дарами Святого Духа.

Дар мудрості

Дар мудрості – це надприродне налаштування розуму, яке схиляє людину передусім шукати Бога і Його слави та втішатися, аж до розкошування, Богом і всім тим, що у який завгодно спосіб стосується Його слави. Цей дар допомагає пізнати й полюбити віковічну правду. Як отримати дар мудрості?

1. Мати постійний контакт із Богом, Який є самою мудрістю, а також із християнином, який живе міццю дару мудрості: "Хто ходить з мудрим, сам стає мудрий" (Прип 13, 20). Ми маємо уникати духовного індивідуалізму, а у виборі наставників також просити світла Божого: "А мудрість, що походить згори, найперше чиста, потім мирна, поблажлива, примирлива, милосердя та добрих плодів повна, безстороння, нелицемірна" (Як 3, 17).

2. Тривати на молитві "Новенни (Дев’ятниці) до Святого Духа": "Коли ж комусь із вас мудрості бракує, нехай просить у Бога, і вона йому дасться" (див. Як 1, 5).

Дар розуму

Дар розуму дозволяє людині судити про все, немовби інстинктивно, у світлі віри. Вірні християни, які віддали себе під опіку Святого Духа, згідні у своїх оцінках подій світу цього, навіть якщо не бачаться й не домовляються про порозуміння. Як просити про цей дар?

1. Очиститися. Усвідомити, що ми все ще грішні, хоч яким глибоким було б наше навернення. Практикувати регулярний іспит совісті й часту сакраментальну сповідь.

2. Молитовно медитувати. Ми не можемо відмовитися від вищого рівня молитви тільки тому, що не знаємо, як саме проводити медитацію. Вчитися медитації – це суттєво урівноважувати духовне життя. Тут допоможуть св.Ігнатій Лойола, св.Тереза Авільська, св.Тома Кемпійський і його твір "Наслідування Христа".

3. Просити Бога про молитву у вірі. Тоді Він провадить нас до споглядальної молитви. Це великий поступ у Христі, тому маємо зі збільшеними зусиллями продовжувати наше життя з Ним і ще міцніше пригорнутися до нашої віри в Нього, до Його любові й милосердя.

Дар ради

Рада приходить нам на допомогу в несподіваних випадках, коли забракло би часу на проникливе роздумування про вибір, який ми мали б зробити. Дар ради особливо потрібний тим, хто наділений будь-якою владою. Як здобути дар ради?

1. Залишатися смиренним та вміти розпізнавати свою слабкість і залежність від Святого Духа в прийнятті правильних рішень. Остерігатися спокус влади, визнаючи діяння в нас Божої сили, яка вділяє нам порад. Маємо терпеливо чекати, доки Господь вирішить, що настав час розв’язати певні проблеми. Уникати пустого, бунтівного духу.

2. Підтримувати в собі особисте молитовне життя, аби завжди бути чуйним до голосу Бога, який у належну мить вкаже нам шлях, що ним маємо піти.

3. Практикувати послух порадам Бога, яких Він нам уділяє завдяки Євхаристії.

Дар сили або мужності

Християнин, обдарований даром сили, не покладається тільки на власні зусилля, а довіряє Богові. Мужність особливо потрібна, коли нам стає важко слідувати за Господом. Саме дух мужності провадив святих на мучеництво. Як його здобути?

1. Практикувати чесноту мужності. Завдяки ній ми зростаємо в здатності ставати перед лицем труднощів з силою та довірою до Бога.

2. Уміти смиренно визнати свою немічність і слабкість, знаходити вподобання у прикладах святих мучеників.

3. Безмежно довіряти Богові. Виконувати Його волю незалежно від того, у наскільки тяжкому становищі ми опинилися.

4. Належно цінувати дар Євхаристії, яка є поживою сильних.

Дар знання

Дар знання є тим даром Святого Духа, завдяки якому ми маємо впевненість і глибоку віру в Бога та в об’явлені нам християнські істини. Він є надприродним налаштуванням розуму, яке дозволяє йому осягнути й чудесним способом проникнути, немовби інтуїтивно, у деякі таємниці віри або ж просто у глибокий сенс, який міститься в словах Господа Христа чи в натхнених Святим Духом писаннях. Як просити про цей дар?

1. Оберігати свій розум і серце, щоб міцно тривати в християнській істині – як у Слові Божому, так і в Традиції Церкви.

2. Бачення того, як Бог входить в усі щоденні справи, має стати нашою навичкою.

3. Бути уважним щодо мудрості світу цього. Правди віри в очах мирської людини часто видаються глупотою.

4. Треба культивувати в собі дух певної відстороненості від земного життя – через регулярні медитації над обмеженою цінністю речей світу цього. Сотворені речі не можуть втамувати всіх прагнень людини.

5. Ми маємо оцінювати все у світлі об’явлених істин і не дозволяти, аби нас непомітно відтягували до таких способів мислення, які ослаблюють віру через аргументацію, що виходить зі сприйняття за правду інших джерел, які визначають, у що і якою мірою ми можемо вірити.

Дар побожності

Дар побожності, ще названий у Святому Письмі "духом усиновлення" (пор. Рим 8, 15), є тим проявом діяння Святого Духа, який створює в нас любляче й повне пошани ставлення до Бога як нашого Отця. Побожність справляє на нас вплив на дуже глибокому рівні. Коли Святий Дух навчає нас вигукувати: "Авва" – "Отче", – ми відчуваємо велетенську зміну в наших стосунках із Богом. Як розвивати й примножувати дар побожності?

1. Практикувати чесноту справедливості. Справедливість (праведність) – це більше ніж "звичайне" дотримування заповідей. Побожність вимагає зусиль у кожній ситуації, аби в кожній людині зауважити гідність і цінність дитини Божої.

2. Бути вірним у християнських обов’язках та релігійних практиках, шануючи Отця як нашого Господа і Творця, присвячуючи Йому насамперед неділю як День Господній. Жити таїнствами та щоденною особистою молитвою, а також молитвою Церкви (Літургія Годин, Вечірня та Утреня тощо).

3. Бути добрим громадянином і патріотом, працюючи задля спільного добра. Бути правдомовним, доброзичливим, ввічливим.

Дар страху Божого

Страх Божий є не почуттям, а повним поваги й остраху ставленням до присутності Бога. Почуття страху інколи супроводжує цей дар, але воно не є для нього суттєвим.

Цей дар приносить із собою благословення і захист (Пс 34, 8), робить нас здатними поборювати наші земні й тілесні страхи (Прип 14, 26), звільняє нас від боязні перед судженнями інших людей, особливо у справі апостольства.

Як зростати в страхові Божому?

1. Розпізнати цей дар.

2. Молитися про страх Божий: "Води моїм серцем, щоб перед Іменем Твоїм острах мало" (Пс 86, 11б).

3. Роздумувати про великі діла Божі: "Коли шукатимеш його, як срібла, коли розшукуватимеш його, як схований скарб, тоді збагнеш острах Господній, тоді знайдеш пізнання Бога" (Прип 2, 4-5).

4. Зростати у страху Божому, виявляючи послух Богові й наслідуючи Його.

5. Виконувати волю Божу щодня.

***

Звісно, неможливо надати якусь готову і всеохопну "інструкцію" для життя у Святому Духові. Дія Святого Духа пізнається у спільноті, відкритій на Його дари, та в серці, яке радісно чекає на благодатний дощ із неба. Неважливо, чи ми зустрінемо Святого Духа в тихому вітрі, чи у палаючому вогні – суттєво лише те, щоб зробити крок у напрямку того шляху, яким Він прагне повести нас за собою.

Підготовлено за матеріалом "Дари Святого Духа" римо-католицької парафії св.Миколая в м.Києві. Повний текст читайте на сайті: http://www.nicolasparish.org.ua

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/