Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

середа, 31 жовтня 2012 р.

ПРИЧАСТЯ ХРИСТОВОЇ СМЕРТІ


Можливість прийняти Пресвяту Євхаристію, крім усього іншого, є також ознакою земного життя. Коли ми осягнемо Вічність в Бозі, звичайне нам Причастя під видом хліба та вина вже не буде потрібне – Сам Господь буде з нами в спосіб, який не вдасться описати на землі. І смерть, таким чином, постає як причастя Христової смерті – дорога, кінець якої об’єднає з Ним у Воскресінні.



Розділ догматичного вчення Церкви, який охоплює останні речі в житті людини, розглядає богослов’я смерті, аналізує наявні відомості про Вічність та говорить про особистий та остаточний Суд, називається есхатологією. Сам давньогрецький вираз ta eshata вживається у Книзі Сираха 7, 36: "У всіх ділах своїх пам’ятай про твою кончину (ta eshata) – повіки не згрішиш". 2006 року побачила світ українською мовою "Есхатологія" Антона Ціґенауса. Тож пропонуємо вам уривок з цієї праці, який допоможе осягнути розуміння цінності моменту смерті для християнина.

Між смертю та воскресінням

Видається, що смерть у властивому значенні є спасенною подією, яка у відділенні людини від Бога як джерела життя втрачає через гріх свій первинний сенс і перетворюється на лиху подію. Ніби напрошується висновок, що істинно побожна людина вмирає легкою смертю, а безбожний грішник натомість – тяжкою. Справді, багато святих та глибоко віруючих осіб померли спокійно, в той час, коли люди, яких щось "обтяжувало", вмирають у потерпанні. Однак є і протилежний досвід: Ісус помер нелегкою смертю, так само – деякі великі святі, а натомість багато людей, які за всіма ознаками мали на совісті тяжкі провини, помирають відносно легко.
Згадані моменти вмирання, зокрема спасенна подія (завдяки єдності з Богом) та лиха подія (на підставі відділення від Нього), залишаються дійсними, однак до них додається ще один елемент: у смерті людина може причаститися Христової смерті. Але Христос мав, хоч і був без гріха (пор. Євр 4, 15), тяжку смерть, бо Він узяв на себе гріх і його наслідок – смерть інших, – тобто замість інших. Причинний зв’язок гріха і смерті залишається недоторканним, навіть якщо Ісус помер через чужі гріхи. Ісус вчинив це, одначе не в самолюбстві та непокорі грішника, а в покорі "до смерті" (Флп 2, 8; Рим. 5, 19). У цій покорі Його смерть стала виявом благодаті, а очевидність безвиході та богозалишености – плідністю.

Сенс смерті – повернення додому

Відтоді той, хто є, як Павло висловлюється у своїй містиці Христа, "у Христі" (пор. Гал 5, 6; 2 Кор 5, 17-19 тощо) і "помирає в Господі" (Од 14, 13), бере участь у відновленні первісного сенсу смерті, спотвореного гріхом, яка через смерть Христа знову стає поверненням додому. Ця участь здійснюється у хрещенні, яке є співсмертю та співвоскресінням Христові (пор. Рим 6,3-11; Кол 2, 12-13).
Це не тільки пасивна участь – людина як нове сотворіння, активний член тіла Христового, Який є його Головою, здатна співпрацювати над спасінням інших. Страждання і смерть, які у земному баченні означають зменшення активності, у Ісуса Христа і з Ним є найвищою спасительною діяльністю. Універсальність Христової спасительної смерті і її винятковість (пор. Євр 10, 10; 9, 28; 1 Пт 3, 18) не спонукають врятовану людину до бездіяльності, а дають їй можливість [духовно] співспасати і співпокутувати. У Посланні до Колосян (1, 24) читаємо: "Тепер я радію стражданнями за вас, і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква". У цьому сенсі вчить також Конституція про Церкву II Ватиканського Собору щодо [Таїнства] Єлеопомазання: "Церква повчає їх (хворих) свідомо поєднуватися зі стражданнями та смертю Христа і так поповнювати благо народу Божого" (SC 11). Отже, християнин може зробити своє страждання і смерть плідними для спасіння людей, тобто для покути за свої та чужі провини. Це свідомо прийняте страждання є інтенсивною молитвою. Мученик є для цього показовим прикладом.
З огляду на це, тяжка смерть – ще не достатня підстава робити висновок про особисті великі гріхи вмираючого; Бог також може залучити його у покутну та спасительну смерть свого Сина, Який помер замість інших.

Нерозуміння сенсу смерті – шлях до евтаназії

Там, де у секуляризованому світі цю дієздатність страдників та вмираючих уже не визнають, зростає небезпека того, що їх сприйматимуть лише як утриманців суспільства, а самі вони, своєю чергою, не зможуть добачати у своєму стражданні якогось сенсу. Від цього недалеко до так званої "активної евтаназії".

Адаптовано за: А.Ціґенаус, "Есхатологія". Л.: Свічадо, 2006

Post sctiptum. Термін "евтаназія" увійшов до вжитку як "легка смерть". Бл.Йоан Павло ІІ визначив: "Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання". Фактично, це узаконене та виправдане самогубство за посередництвом третіх осіб.

ФОТО:
Вінсент Ван Гог. "Пієта" ("Оплакування")

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

вівторок, 30 жовтня 2012 р.

ВСЕ, ЩО ВИ ХОТІЛИ СПИТАТИ ПРО СМЕРТЬ…


…Але боялися. Це шукати відповіді? В книзі "Обряди похорону", адаптованій до українських реалій, є змістовні вступні частини. Самі обряди відповідають латинському обряду, але вступ є універсальним для кожного, хто прагне зрозуміти питання смерті, похорону, молитви про Вічне Щастя для померлих, відвідування цвинтаря тощо.



Чим є смерть? Навіщо молитися за померлих, і як бути з місцевими традиціями, що дуже часто містять елементи язичництва? Взяти хоча б "поминальну" їжу…



Смерть – це участь у Пасхальній Таємниці. В обрядах похорону своїх дітей Церква з вірою переживає Пасхальну таємницю Ісуса Христа й молиться, щоб ті, які через хрещення поєдналися зі смертю і Воскресінням Христа, увійшли з Ним через смерть у Життя Вічне. Щоб вони могли бути прийняті до грона святих і вибраних у Небі, належить їм пройти через очищення душі, в тілі ж будуть з надією очікувати пришестя Христа і воскресіння померлих.
Саме тому Церква на спомин про Христа складає за померлих Євхаристичну жертву та молиться про них. Так, єдність всіх членів Тіла Христа приносить померлим духовну допомогу, а живим дає втіху, яка плине з надії.
…Нехай християни, прагнучи виразити надію на Вічне Життя, не зневажають спосіб мислення та звичаї людей свого часу і країни стосовно померлих. У сімейних традиціях, в місцевих звичаях, на похоронних зборах нехай залишиться все те, що досі було вартісне. Те ж, що, як видається, суперечить Євангелії, належить так змінити, щоб християнськийі похорон виражав віру у воскресіння та істинний євангельський дух.

Як ставитися до тіла покійного? Яка мета похорону?

Треба віддавати тілам померлих належну повагу, бо вони були храмом Святого Духа. Тому, принаймні виконуючи найбільш важливі елементи ритуалу в період від смерті до похорону небіжчика, належить визнавати віру у Вічне Життя та молитися за померлих.
Вельми важливими елементами ритуалу є: чування в домі небіжчика, покладення тіла до труни, зібрання сім’ї, а якщо є така можливість, то й усіх рідних та близьких покійного на Літургію слова, яка через надію дає втіху, на Євхаристію та на церемонію прощання з тілом померлого.
Належну участь вірних в похоронній Літургії треба підготувати відповідною катехизацією. Навчаючи їх про смерть, належить підкреслити, що смерть християнина, як перехід від тимчасового життя до вічного є нагородою за шлях із Христом, який допомагав йому під час земного паломництва Своїми Таїнствами: "Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним" (Рим 6, 8).

Як молитися про померлих? Яка мета похоронної Літургії?

Ціла людина була відкуплена Христом і має брати участь у Вічному Житті. Тому не кажемо: "молімося про душу Н", а "молімося про померлого Н".
…Треба виключити прохання "про душі, котрим нема звідки чекати порятунку", "про душі, за які ніхто не молиться", бо Церква під час кожної Служби Божої та Літургії Годин віддає Богові всіх померлих, а також щороку відзначає всіх померлих вірних. Доцільні прохання: "помолимося про тих померлих, чиї імена відомі лише Богові", "які найбільш потребують молитви" тощо.
Похоронна Літургія має міцний зв’язок з почуттями вірних. Її метою є молитва про померлого та оживлення (пробудження) віри та надії у членів родини померлого та у всіх присутніх.
Підбираючи похоронні пісні, належить пам’ятати, що вони повинні змістом і мелодією виражати віру у Воскресіння.

А як щодо пожертв за похорон?

Неприпустимою є вимога про значні матеріальні пожертви на потреби парафії чи залежність обрядів від кількості складених пожертв. Парафія має право отримувати пожертви з боку вірних, але їхній розмір повинен залежати від самих вірних.
Душпастир повинен зорієнтуватися, чи не потребує ця родина матеріальної допомоги. Бо часом трапляється, що тривала хвороба змусила витратити всі матеріальні засоби і родина має складнощі з покриттям витрат на похорон. В такому випадку належить делікатно надати допомогу.

Нюанси ритуалу

Готуючи похоронні обряди, належить дізнатися про біографію померлого та обставини його смерті. Адже слова, що їх вимовляє той, хто відправляє ритуал, мусять відповідати специфічній ситуації похорону та життю покійного. Рекомендується обмежитися короткою проповіддю.
Панахида – обряд, що не означає очищення померлого від гріхів. Вона виражає останнє прощання, останню данину тілу покійного від спільноти вірних.

Чи ховають за католицькими обрядами самогубців; явних грішників; вірних, які жили без таїнства шлюбу; християн-некатоликів?

На думку більшості психіатрів, самогубці є не вповні відповідальні за свій вчинок. Тому, якщо вони впродовж свого життя були віддані вірі та Церкві, їх можна поховати за католицьким обрядом. Цю обставину треба пояснити тим особам, які беруть участь у такому похороні.
В разі виникнення серйозного сумніву належить звернутися до єпископа.
Самогубцю, який перед замахом на власне життя своєю поведінкою спокушав оточення [свідомо, а не внаслідок психічної хвороби], належить трактувати як явного грішника.
Декрет Конгрегації Віровчення (1973 р.) дозволяє похорони явних грішників за католицьким обрядом, якщо перед смертю вони виявили знаки покути та відкидається можливість, що своєю поведінкою вони спокушували оточення. До знаків покути, засвідчених гідними довіри свідками, зараховано: прохання священика про прибуття (навіть, якщо той не зміг), зовнішні ознаки жалю за гріхи (биття себе в груди, цілування хреста, перепрошення за спокушення тощо). Щоб уникнути спокуси для вірних, треба їх повідомити про виявлення померлими цих знаків покути.
Це ж стосується вірних, які не уклали церковного шлюбу.
Декрет Конгрегації Віровчення (1976 р.) дозволяє публічне відправлення Служби Божої за померлого християнина, який належав до некатолицької спільноти вірних, якщо його родина чи близькі з релігійних мотивів просять про відправлення Служби Божої і, за рішенням єпископа-ординарія, небезпека спокуси вірних є відсутня. Під час Євхаристичної молитви, проте, не можна вимовляти ім’я покійного, бо він не перебував у повній єдності з Католицькою Церквою.
Натомість роль католицького духовенства при похороні осіб, які належать до спільнот, відлучених від Церкви, регулює інструкція місцевого єпископа.

Християнській підхід до цвинтаря

Вірним належить радити розміщення на трунах символів воскресіння й Вічного Життя, а також написів, взятих зі Святого Письма та давньохристиянської традиції, наприклад, "Н. чекає на воскресіння", "Живи у Бозі", "Живи у Бозі та заступайся за нас" тощо.
Належить турбуватися про могили священиків. Це можна доручити молодіжним групам. Вірні мають наслідувати це і стосовно своїх поховань.

Адаптовано за виданням: "Обряди похорону", К.: 2003.
Ініціатор видання – єпископ Станіслав Широкорадюк. Видано зусиллями Київського Вікаріату.

ФОТО:
Метою похоронної Літургії є молитва про померлого та пробудження віри та надії у членів родини померлого



"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/r


понеділок, 29 жовтня 2012 р.

МІСТО "ТЕПЛОГО МИКОЛАЯ" І... КОТІВ


Кілька років тому, коли я був у Барі, то був квітень, і я не вповні усвідомлював, що найважливіше свято, пов’язане зі Св.Миколаєм, – яке збирає разом майже всіх мешканців міста, а також численних паломників, – відбувається 9 травня. Мені здавалося, що всі згадують святого 6 грудня.




Все досить швидко з’ясувалося, а ключем до розгадки є певна легенда, і вона звучить так.
У місті Барі, розташованому в провінції Апулія на півдні Італії, мешкало багато греків. Вони разом із усією провінцією до кінця ІХ ст. були підпорядковані візантійському імператорові. 1070 року місто захопили германські нормани, які почали жити поруч із греками, зберігаючи східні літургійні традиції. У цьому місті жив дуже побожний священик, якому явився св.Миколай і сказав:
 – Піди й скажи громадянам міста та духівництву, аби пішли до Міри Лікійської, забрали мене звідти і перенесли сюди. Не можу бути там у запустілій святині. Така є воля Божа.
Три човни з побожними городянами виплвили з Барі до Міри Лікійської за реліквіями св.Миколая. Вдаючи купців, завантажили човни пшеницею і вирушили в дорогу до сповідників релігії Магомета. В Антіохії продали пшеницю і закупили все, що могло знадобитися у подальшій подорожі. Тут до них дійшла чутка, що венеціанці вже намагаються здобути реліквії святого собі. Тому барійці поквапом попливли до Міри. Увійшли до церкви Св.Миколая і знайшли могилу святого. Відкривши труну, знайшли там багато мира, яке зібрали у посудини, а тіло понесли до човнів і відпливли. З Барі вони вийшли 11 квітня, повернулися з реліквіями 9 травня у неділю ввечері. Усі житела Барі – молоді й старі, жінки й чоловіки – всі, зі свічками і кадилами пішли у порт вітати реліквію св.Миколая і під спів гімнів і псалмів перенесли її до церкви св.Йоанна Хрестителя, що над морем.
Побачивши велику кількість див і милостей, здійснених за заступництвом святого, жителі міста збудували красиву церкву на честь св.Миколая, яка стоїть і до нині. Викували зі срібла прекрасний саркофаг, куди поклали святі реліквії, а за папи Урбана ІІ їх перенесли до нової церкви. На Русі митрополит Київський Йоан ІІ 1089 р. встановив свято св.Миколая, яке урочисто відзначає Православна Церква. Прості люди називають його "теплим Миколаєм". Друга дата, зимова, – 6 грудня, на згадку про його смерть.

***

А чому Барі є також містом котів? Цікаво, що у місцевому університеті можна здобути диплом фахівця з годування, гігієни та доброго самопочуття собак і котів.

Маріуш ВОЗНЯК OP


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ІСУС ХРИСТОС ПОВЕРТАЄТЬСЯ


Одного разу всесвітньо відомого філософа Роберта Шпемана запитали, чи він справді вірить у те, що Ісус народився від Діви й творив чуда, що воскрес із мертвих і що з Ним можна отримати вічне життя. Адже це справжня дитяча віра. 83-річний філософ відповів: "Якщо хочете сформулювати це у таких термінах, то так, справді, я вірю більш-менш у те саме, у що вірив дитиною; з тією тільки різницею, що відтоді я більше замислився над цим. Роздуми, зрештою, завжди зміцнювали мою віру". Саме про це німецький журналіст Петер Зеевальд розмовляє з Папою Бенедиктом XVI.



А Папа – чи ще вірить у те, у що вірив, коли був дитиною?

Я б сказав трохи інакше. Сказав би, що просте є істинним, а істинне є простим. Наша проблема полягає у тому, що за деревами ми не бачимо лісу; з усіма нашими знаннями й уміннями ми більше не можемо здобути мудрості. У цьому сенсі навіть Сент-Екзюпері іронізував у "Маленькому Принці" над розумом нашого часу, показуючи, як він поминає істотне. Натомість Маленький Принц, який нічого не тямить в усіх цих розумних справах, врешті-решт бачить більше і краще.
У чому сенс? Що є суттєвим? Чим є те, на чому все тримається? Все залежить від здатності бачити просте. Чому Бог мав би бути неспроможний зробити так, щоб життя зародилося у Діві? Чому Христос не міг би воскреснути? Звісно, якщо це я визначаю, що може, а що не може бути, якщо це я й ніхто інший окреслюю межі можливого, тоді подібні явища треба виключити.
Це пиха розуму – казати: «у цьому є щось суперечливе, безсенсовне, і тому це неможливе». Проте, не ми визначаємо, скільки можливостей приховує всесвіт, скільки їх укрито поза ним і в ньому самому. За посередництвом проповіді Христа й Церкви знання про Бога дається нам у спосіб вірогідний. Бог захотів увійти у світ. Бог захотів, щоб ми не вгадували Його здалеку, тільки за допомогою фізики й математики. Він захотів явитися нам. І тому міг учинити те, про що пишуть Євангелія. [...]

Ваша книга "Ісус із Назарета" – це квінтесенція, зроблена людиною, яка все життя (як священик, теолог, єпископ, кардинал, а тепер Папа) працювала із образом Ісуса. Що для Вас було найважливіше?

У цій Людині, Ісусі – а Він справді Людина, – є щось більше, ніж просто людина. І божественне не було, так би мовити, додане у результаті широкої міфологізації. Ні, від початку цього образу, від найдавнішого передання, від першої зустрічі проявляється щось, що перевертає всі очікування.
Іноді я кажу, що на початку є щось екстраординарне; учні це відчувають тільки з плином часу, повільно. На початку є присутній і Хрест. Попервах учні ще намагаються усвідомити це явище у контексті загально прийнятного. Тільки потім, повільно їм відкривається вся велич Ісуса, і вони все ясніше бачать те, що було від початку: первісну природу образу Ісуса, про яку ми говоримо у Кредо: Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, народжений від Святого Духа.

Чого Ісус хоче від нас?

Хоче, щоб ми Йому вірили. Щоб ми дозволили Йому нас провадити. Щоб ми жили з Ним. Стаючи в такий спосіб все більш подібними до Нього, а отже і праведними.

Чи можна сказати, що історичний Ісус і т.зв. "Ісус віри" – це абсолютно ідентичні дійсності?

Це була суть моєї книги: показати, що Ісус віри насправді є історичним Ісусом, і що образ Ісуса, як його подають Євангелія, є набагато реалістичніший і вірогідніший, аніж багато інших уявлень про Ісуса, що вони постійно з’являються. Вони є не тільки позбавлені плоті і крові, а й ірреалістичні, бо через них неможливо пояснити, як це раптом з’являється щось абсолютно інше, щось, що перевищує все звичайне [...]

Прихід Ісуса змінив світ, чого ніколи не траплялося раніше. Цей прихід є найбільшим водорозділом і найрадикальнішою зміною в історії людства. І все-таки завжди залишатиметься осад сумніву. Може, це тому, що Втілення Бога в людину просто перевищує наші розумові здібності?

Так, Ви маєте рацію щодо цього. Просто нам залишається простір для свободи людського вибору й можливості сказати "так". Бог не примушує нас прийняти себе так, як, наприклад, я можу прийняти, що тут на столі стоїть склянка з водою: так, вона тут стоїть! Існування ж Бога проявляється у зустрічі, яка проникає в найінтимнішу глибину людини, а все ж таки не може бути зведена до чистої зрозумілості матеріального об’єкту. У такий спосіб, на підставі величі того, що відбувається, ясно, що віра – це завжди подія, що відбувається у свободі. Ця подія приховує у собі певність того, що йдеться про щось істинне, реальне, і все-таки ніколи не виключає можливості відмовитися визнати її [...]
Саме у ці часи, позначені скандалами, ми пізнаємо відчуття ослаблення, відчуття того, наскільки вбогою є Церква й наскільки невідповідними бувають її служителі у слідування Христу. Нам потрібний цей досвід для нашого умертвлення, для нашої істинної покори. З іншого боку, Він, незважаючи на це, на полишає Церкву. Він, незважаючи на слабкість людей, через яку являється Церква, збуджує в ній святих і є присутній за їхнім посередництвом [...], Він завжди являється за посередництвом Церкви й у ній [...]
Церква не обтяжує людей і не пропонує якоїсь моральної системи. Насправді вирішальним є те, що вона дає Його. Відкриває двері, які провадять до Бога, і в такий спосіб дає людям те, чого вони найбільш прагнуть, чого найбільш потребують і що може найбільше їм допомогти.

(Переклад "КВ" за виданням Luce del mondo. – Vaticano, LEV, 2010.)

ФОТО:
Святіший Отець Бенедикт XVI

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

пʼятниця, 26 жовтня 2012 р.

ВИХОВАННЯ ДО ЛЮБОВІ


Першими, хто вчить дитину любові та повазі до інших, зазвичай є її батьки. Але часто процес навчання розпочинається раніше, ніж вони встигають усвідомити цей факт. Діти одразу засвоюють спосіб життя батьків, у сім’ї непомітно закладаються засади багатьох умінь, навичок і звичок (як добрих, так і поганих), прищеплюються справжні або штучні цінності, дитина вчиться спілкуватися з навколишнім світом, з однолітками і дорослими – вчиться любити або ненавидіти.



Недарма Церква навіть через канонічне право наголошує на особливій готовності наречених не лише мати дітей, а й виховувати їх. Ані матеріальне становище чи зайнятість, ані висока посада чи світські обов’язки не позбавляють батьків від обов’язку самостійно виховувати своїх дітей. Адже все те, що дитина отримує в сім’ї, вона, коли підросте, переноситиме на людей навколо неї, сприймаючи цей світ крізь призму батьківського виховання – або його відсутності.

Крізь призму власної родини

Вже немовлям кожен з нас потрапляє в спільноту осіб, в малу соціальну групу, вчиться пізнавати світ, розмовляти, ходити. І від батьків залежить, як вони підготують дитину до виходу у великий світ, часто незрозумілий та жорстокий. Також від їхнього сприйняття людей інших рас, культур, релігій залежить, як дитина їх сприйматиме.
Не потрібно далеко ходити, адже і в наших сім’ях бувають ситуації, де під одним дахом мешкають представники двох віросповідань (наприклад, православні та католики), віруючі та атеїсти тощо. І від того, як батьки та рідні можуть дійти згоди між собою, залежить, як дитина сприйматиме подібні ситуації в подальшому. Адже може бути і так, що дитина стає "заручником" такого становища, коли батьки, не дійшовши згоди, починають маніпулювати нею, "перетягувати" кожен на свій бік. Дуже часто це трапляється, коли в сім’ї немає діалогу і батьки не вміють (читай – не хочуть) йти на поступки. І починають звинувачувати, мовляв, тато чи мама йде до церкви, а до дитини їй/йому байдуже, бо більшість вільного часу він/вона проводять не з тобою, а деінде… І так від дріб’язкових зауважень до биття посуду і грюкання дверима.
Дитина з природи вірить та довіряє батькам, вбираючи в себе все, чого її навчають. І коли вже змалечку їй прищепили негативне ставлення до людей та середовища навколо, агресивну поведінку – то це не дитяча провина, а доросла. Значить, що свого часу саме батьки не навчили дитину сприймати світ адекватно, з усіма позитивними та негативними речами, що у ньому існують.

Скільки часу на день ви проводите з дитиною?

Звичайно, нам всім хотілося б отримати "рецепт" правильного виховання дитину: щоб вона була успішною, досягла чогось в житті, зробила блискучу кар’єру, створила власну родину. Універсальної відповіді немає – натомість, є щоденна батьківська праця під назвою «виховання».
Процес виховання починається відтоді як дитину зачато. Коли мама обирає класичну музику, а не агресивний фільм, а тато кидає палити, щоби менше нашкодити матері та дитині – це також виховання, закладення доброго розвитку малечі. Та мало хто замислюється про це, чомусь слово "виховання" асоціюють лише з дітьми у віці від двох до трьох років. І наслідки гнітючі: за відомостями соцопитувань, середньостатистичні українські батьки проводять з дитиною в середньому… сім (!) хвилин на добу. Звичайно, можна сказати, що так склалася ситуація, що потрібно працювати, заробляючи на утримання тих же дітей, щоб вони були нагодовані та одягнені, отримали добру освіту тощо. А запитайте дітей, чи потрібно їм це все?.. Можливо вони б хотіли, щоб тато та мама просто були поруч? Нехай не буде нової іграшкової залізниці, а замість того тато візьме сина за руку і піде з ним грати у футбол чи на риболовлю, а мама прочитає казку перед сном. Та в батьків замість часу на дітей є лише клопоти… Заради дітей? Схоже, що в більшості випадків це лише виправдання.
Але мине час, дитя виросте. Чи зацікавлять її батьківські поради, чи буде продовжувати цікавитися тим, як почуваються її батьки, як у них справи? Адже той брак уваги в дитинстві надолужити пізніше у підлітковому та дорослому віці буде дуже складно. І старенькі батьки отримають в найкращому разі путівку у добротний будинок для літніх людей. І ті самі сім хвилин відвідувань на місяць. Повторюся – в найкращому випадку.

Діти прагнуть Істини, а не батьківської дурості

Є багато прикладів, коли діти чи підлітки розпочинали свій шлях у християнській вірі, починали ходити на катехизацію. Відповідно, вони намагалися ділитися з батьками тим, що вони пізнали – а наштовхнулися на стіну нерозуміння, бо "дорослі" так чи інакше відкинули розмови на тему віри.
Буває й так, що дитина потрапляє в залежність від деструктивної секти/групи, стає геть іншою, починає виносити з дому речі на "благодійні внески" – і лише тоді батьки опам’ятовуються, кидають роботу, повертаються навіть з-за кордону… Починається пошук винних, запитання на кшталт: "Що ми зробили не так? Адже дитині всього вистачало, вдягали як всіх, було що їсти, репетитори, освіта, давали/висилали гроші…" А дитину вже втрачено.
Наступна картинка: уявіть, що ваша доросла дитина вирішує розпочати родинне життя та приводить до дому хлопця чи дівчину іншої раси, культури, ба навіть і релігії. Перша реакція зазвичай – шок. Чому "не як у всіх"? І тут на позиції любові та поваги встоять лише ті батьки, які практикували ці засадничі речі впродовж усього життя перед тим – і передали їх дитині.
А може статися і так, що доньку, наприклад, "штовхають" заміж за багатого іноземця – байдуже, за кого. Ну бо що ж вона зможе отримати тут, а ось за кордоном – "матиме все". Чи принесе щастя такий шлюб, навіть годі й говорити. Але з прагматичного погляду зазначу: настане час після весілля. Чи не зникне часом романтична ідилія з ароматом доларів або євро? Чи "чужий" принц, хоч і в дорогій обкладинці, не остогидне до зубовного скреготу? Скоріш за все, він буде винний в усіх негараздах в житті нашої дитини і так і ніколи не стане рідним. А з корисливих мотивів толерантності точно не вийде, не кажучи вже про любов.

Хочу, отже можу

Звісно, статися в родині може все, недарма наш народ здавна підмітив, що "у житті – як на довгій ниві". А втім, першою чергою від батьків залежить, чи діти стануть гармонійними особистостями, чи зможуть протистояти всьому негативу, якого навчає світ. Зможуть, якщо батьки своїм прикладом захочуть їх цього навчити. Звичайно, написати статтю на цю тему простіше, ніж утілити все це в життя. Але "хто хоче – шукає спосіб, хто не хоче – шукає причину". І цей вислів також перевірило багато поколінь.
Якщо дитину виховують в родині, члени якої належать до різних конфесій, то вона має змалечку шанувати переконання їх усіх. Що, звичайно, не перекреслює обіцянки батьків, що її вони давали при хрещенні дитини – виховувати мірою можливості у певному віросповіданні.
У родині, де мешкають представники однієї конфесії, але різних обрядів (наприклад, римо- і греко-католики), напевно настане мить, коли дитина обере традицію, якої дотримуватиметься вже з власного вибору. І тут не можна тиснути на неї, а надто – засуджувати та критикувати. Вибір дитини – це її особистий вибір, і ніхто замість неї не зможе цей вибір зробити чи прожити її життя.
…Хоч би що сталося, батьки разом мають бути поруч із дитиною у молитві, здалека скеровувати та, за можливістю, коректно напоумлювати. І вони мають бути завжди готові прийти на допомогу своєму чаду у скрутному становищі. Адже завданням подружжя є не лише приведення дітей у світ, а також виховання та підтримка народжених дітей і допомога в тому, щоб вони стали такими, якими їх хоче бачити Бог. І перша така допомога – спільна родинна молитва за дітей.

Яніна ДЕМЧЕНКО

ФОТО:

У вихованні щонайменше, що треба робити – це розмовляти з дітьми

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
                       
При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

четвер, 25 жовтня 2012 р.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ, АБО ПРО НОВУ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЮ ПОЛЬЩІ


Останнім часом у країнах із традиційною християнською культурою спостерігається тенденція відходу вірних, які прийняли Таїнства Хрещення та Миропомазання, від Церкви та релігійних практик. Цей процес помітний і в Польщі. На думку архієпископа митрополита Варшавського Казимира кардинала Нича, це означає, що "значна частина суспільства все ще потребує першої євангелізації", – пише він у своєму посланні до священиків Варшавської архідієцезії на Адвент 2011 р.



Оманливі цифри

За даними польського Центру дослідження суспільної думки (CBOS) від жовтня 2011 р., близько 95% поляків декларує свою приналежність до Католицької Церкви. Проте відмінність між автентичною християнською вірою та християнською культурою є дедалі помітнішою. Остання поволі стає замінником віри, зводячи її глибокий сенс до дешевих декорацій та символіки, яка більше не вказує на Христа і Церкву. Про це архієпископ Варшавський пише так: "Здається, ми занадто довго вважали, що Дім Церкви об’єднує 95% поляків, […] тим часом значна частина суспільства потребує першої євангелізації, як наголошують останні папи, – нової євангелізації". Далі в посланні він акцентує увагу на необхідності євангелізації там, де Церква присутня в особливий спосіб: у парафії та в школах.

Парафія – наш дім

Розважаючи над думкою про Церкву як про дім, кардинал Нич називає парафію домом, де, за словами бл. папи Йоана Павла ІІ, найбільш видимо виявляється вселенський вимір спільноти Церкви. "У затишку цього дому, – пише архієпископ, –  народжується і розвивається родина – парафіяльна спільнота, виховуються апостоли, здійснюється їхнє приготування до євангелізації". Це означає, що настоятель, опікуючись парафією, як батько родиною, використовує для створення родинної атмосфери всі наявні в душпастирському арсеналі засоби: Святу Месу, проповідь, зустрічі з батьками дітей, що готуються до Першого Причастя, з нагод, пов’язаних з уділенням Таїнств Хрещення та Подружжя; розмови в парафіяльній канцелярії чи під час відвідання сімей у Різдвяний період, а передусім під час сповіді. Важливою також є праця з літургійною службою, міністрантами, лекторами, хористами, парафіяльними спільнотами та парафіяльною радою. Усі вони, як у сім’ї, посідають у парафії-домі своє визначене місце й виконують відповідні обов’язки.

Лише самого душпастирства вже замало

"Наше покоління священників, здається, було ліпше підготовлене до душпастирської праці, натомість гірше – до євангелізації", – пише кардинал. Тобто, йдучи до школи, священики готові катехизувати, себто систематично викладати віровчення Церкви. Проте з аналізу результатів такої тактики випливає висновок, що "половина учнів потребує не стільки катехизи, скільки євангелізації від початків – молока, а не твердої їжі (пор. Євр 5, 12). Вони потребують таких дій і такої формації, які допоможуть їм пізнати Христа й пробудять автентичну віру в Нього, – віру, досі не знану". Тобто потребують керигми – першого проголошення Доброї Новини. Причому керигма має передувати катехизі, інакше остання не матиме сенсу. "Без урахування цього пропозиція катехитів розходиться з очікуваннями учнів, віддалених від Церкви", – зазначає архієпископ Варшавський.

Що ж робити?

"Усі ми повинні вчитися євангелізувати. Це вимагає вміння провадити індивідуальну розмову з людиною, що шукає віри, майстерності праці в малих групах та молодих спільнотах", – пише кардинал Нич. Висловлюючи щиру подяку священикам своєї дієцезії, він заохочує до невтомних старань, щоб парафія ставала домом, особливо зараз, коли багатьох людей позбавлено у власних сім’ях атмосфери піклування та любові. Водночас він застерігає проти замкненості парафії на самій собі й спонукає до піклування про бідних, самотніх, хворих, а також до молитви за тих, хто з якихось причин відійшов від родини Церкви. Наприкінці свого листа архієпископ Варшавський висловлює надію, що, стаючи справжньою родиною, парафіяльна спільнота уникне небезпеки стати "великим анонімним зібранням людей, які на загал абсолютно чужі одне одному", що загрожує насамперед мешканцям великих міст.

Вікторія СЕМЕНОВА


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com



ЗБЕРЕГТИ ПОВАГУ ОДНЕ ДО ОДНОГО

Промова Святішого Отця на зустрічі з представниками мусульманських спільнот ФРН під час Апостольського Візиту до Німеччини 22-25 вересня 2011 р.



Мене тішить та нагода, що сьогодні я можу привітати представників різних мусульманських спільнот Німеччини. Берлін є дуже вдалим місцем для такої зустрічі, і не тільки тому, що тут є найстарша мечеть на німецькій землі, але також тому, що в Берліні мешкає найбільше число мусульман, аніж у будь-якому іншому місті Німеччини.
Від 1970-х рр. присутність багатьох мусульманських сімей стає щораз характернішою рисою цієї країни. Через це ви маєте постійно старатися краще зрозуміти одне одного та познайомитися одне з одним. Це має важливе значення не тільки для мирного співіснування, а й з огляду на те, що кожен з вас може зробити для розбудови спільного блага в рамках одного суспільства.
Багато мусульман надають дуже великого значення релігійному виміру життя. Іноді це інтерпретується суспільством як провокація – і тоді з боку такого суспільства виникає тенденція до нехтування цим аспектом, або, щонайбільше, витіснення його до сфери приватного вибору кожної особи.
Католицька Церква робить все можливе, аби аспекти релігійної приналежності людини здобули правильне визнання з боку суспільства. У чимдалі плюралістичніших державах ця вимога не може розцінюватися як щось недоречне. У кожному разі йдеться про збереження поваги одне до одного. Взаємна повага зростає лише на основі порозуміння щодо певних невід’ємних цінностей, властивих людській природі – насамперед, на визнанні беззаперечної гідності кожної людини як Божого створіння. Таке порозуміння не обмежує окремих релігійних проявів, а навпаки – дозволяє кожному дієво й конструктивно свідчити свою віру, не побоюючись порівняння з іншими.
У Німеччині – як і в багатьох інших країнах, і не тільки західних – подібну спільну "систему координат" загадує Конституція, юридичний сенс якої є обов’язковим для кожного громадянина, незалежно від приналежності до певної релігійної спільноти. Головний Закон Німеччини був ухвалений більш ніж шістдесят років тому і досі містить ці принципи як чинні (див. статтю . 4, 2). Там ми знаходимо насамперед той спільний етос, який є основою громадянського суспільства і який у певний спосіб також визначає суто формальні засади функціонування інституціональних органів демократичного життя.
Розроблений за радикально інших історичних часів, у культурному становищі, яке ми можемо вважати майже монолітно християнським, текст Конституції нині є цілком придатним для сучасної Німеччини, яка живе у контексті глобалізованого світу та відзначається значною різноманітністю релігійних переконань. Ми можемо запитати: як таке могло статися? Мені здається, причина полягає у тому, що творці Головного Закону вповні усвідомлювали необхідність знайти справді міцні підвалини, що їх визнавали б усі громадяни і що вони стали б фундаментальними для всіх, попри наявні відмінності. З огляду на гідність людини і відповідальність перед Богом, вони не абстрагувалися від своєї релігійної приналежності – а для багатьох з них, справді, християнський образ людини був справжним натхненням. Проте, вони розуміли, що всі люди існують у певних конфесійних контекстах (або перебувають поза релігією) – і зуміли знайти для всіх спільну точку дотику, що нею стало визнання певних невід’ємних прав, властивих природі людини, які передують будь-якому позитивістському формулюванню.
Таким чином, тодішнє суспільство – здебільшого однорідне – заклало ті підвалини, які нині ми визнаємо правосильними й для наших плюралістичних часів. Ці підвалини також окреслюють і очевидні межі плюралізму: по суті, суспільство не може протягом тривалого часу залишатися цілісним без порозуміння щодо головних етичних цінностей.
Дорогі друзі, зважаючи на те, про що мені тут йшлося, я вважаю, що плідне співробітництво між християнами і мусульманами є можливим. У такий спосіб ми робимо внесок у побудову суспільства, яке багато в чому відрізнятиметься від того, що нам припало від минулого. Як люди віри, кожні з своїми власними переконаннями, ми можемо дати важливі свідчення у багатьох найважливіших сферах суспільного життя. Йдеться, наприклад, про захист сім’ї, заснованої на шлюбі, про повагу до життя на кожному етапі її природного перебігу або про розвій соціальної справедливості.
Тому я вважаю надзвичайно важливим відзначення Дня роздумів, діалогу і молитви про мир і справедливість у світі. Як вам відомо, ми прагнемо це зробити 27 жовтня в Ассизі, 25 років по тому, як в цьому місті відбулася історична зустріч під головуванням мого попередника, блаженного папи Йоана Павла ІІ. На цій зустрічі ми прагнемо в простий спосіб показати, що ми як люди віри робимо особливий внесок у будівництво кращого світу, одночасно визнаючи необхідність зростання у діалозі й взаємній повазі, аби наші зусилля були насправді плідними.

Бенедикт XVI

Апостольська нунціатура в Берліні
23 вересня 2011 р.

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

середа, 24 жовтня 2012 р.

БІЛЬШЕ ДІТЕЙ –БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ


Нерідко буває так, що коли співрозмовник дізнається, що в нас у родині троє дітей, то на обличчі людини можна прочитати інколи подив, а часом навіть страх. Багато хто запитує, як ми з дружиною згодилися народити трьох дітей. І ми, розповідаючи про нас і ділячись дією Святого Духа в нашому житті, розуміємо: саме під впливом Божого провидіння, цілком поклавшись на Божу волю, ми змогли відкрити свою родину на прийняття тих дітей, які вже є в нас, і ще тих, що їх Бог має намір нам подарувати.



Коли ми з дружиною ще зустрічалися, на одній з проповідей, яку виголошував єпископ Ян Пурвінський у нашій парафії в Коростишеві, він роз’яснював покликання до життя в родині. Нам обом найбільше припали до душі його слова про те, що визначною метою при створенні подружжя є народження потомства. З християнського погляду, як говорив єпископ, саме дати життя новій людині є великим покликанням пари, яка бере шлюб.
Після одруження наші з дружиною позиції щодо часу народження дитини дещо різнилися. Вона хотіла дитину відразу, а я був не проти "пожити для себе". Та Вікторія наполягала, що не варто піддаватися поклику егоїзму. І тому за 10 місяців в нас народилася перша донечка – Аліса. Тоді ж ми жили в Києві, я закінчував навчання в університеті, мав величезні амбіції щодо кар’єри, яка, до речі, дуже вдало складалася. Єдиною перешкодою для здійснення всіх мрій була відсутність власного помешкання. Зважуючи всі можливості, ми з дружиною вирішили, що для наших, тоді ще майбутніх, дітей було б ліпше, якби в нас був приватний будинок – і тому вирішили переїхати до Коростишева, на Житомирщину.
Друга дитинка в нас з’явилася, так би мовити, незаплановано. І хоч ця подія сталася не за нашими планами, проте Софійка перебудувала всі наші плани під себе. Ще перед її народженням ми зіткнулися з нерозумінням з боку деяких людей, які стверджували, що нерозсудливо народжувати другу дитину без відповідної матеріальної підготовки, і навіть пропонували дружині вирішення "проблеми" у вигляді аборту. Отже, мені довелося розставити всі крапки над "і" та заборонити людям з подібними думками навіть переступати поріг нашої домівки, не те щоб висловлювати їх вголос. І лише після народження Софійки ми придбали власний будинок. Ми з дружиною вважаємо, що і це відбулося не без Божої допомоги, бо власних грошей нам не вистачило б і на 20-ту частину будинку.
А ще за чотири роки в нас з’явився хлопчик Іванко. І в нас постало питання: як саме, відповідно до науки Католицької Церкви, планувати чисельність родини, адже світ пропонує різні методи, що здатні лише нашкодити подружжю. Коли ми готувалися до Таїнства Шлюбу, то ходили на заняття, де також вивчали метод природного планування родини. Але, скажу чесно, через незастосування методу (поки це було неможливо через вагітності дружини та ще через те, що при вивченні, зізнаюсь, ми не приділили йому достатньої уваги), у нас був певний страх та недовіра до природного розпізнавання плідності: ми навіть посилалися на здоров’я дружини, шукаючи виправдання…
Попри все, ми молилися, щоб Господь вказав нам вірний шлях. І ось дружину як майбутнього фахівця (зараз Вікторія вчиться при Інституті св. Томи Аквінського на сімейного консультанта) запросили на семінар, присвячений саме цій проблемі. І, вже маючи за плечима 10 років досвіду подружнього життя, моя дружина вивчила цей метод досконало. Зараз ми не тільки самі можемо свідомо реалізовувати стратегію розвитку родини у відповідності до Божої волі, а й допомагаємо ближнім розібратися в плануванні родини природним методом та позбутися страху й гріха в подружньому співжитті. І палко дякуємо Богові як за великий дар батьківства, так і за можливість планувати свою родину через пізнання себе. І ще хочу наголосити, що ми з дружиною не плануємо зупинятися на досягнутому.
З погляду арифметики інколи здається: що більше дітей, то менше кожен із них отримує любові. Але з досвіду власної родини хочу сказати, що любов – це одна з ознак Бога, і вона не підпадає під закони арифметики. Так, коли в родині не одне дитя, а більше, то діти отримують любов і піклування не тільки від батьків, а й від братів та сестер, а також, що дуже важливо, віддають цю любов одне одному, припиняючи бути тільки споживачами. Тобто що більше дітей в родині, то більше любові отримує кожен із них.
Завершуючи свою розповідь, хочу познайомити вас із нашою старшою донькою Алісою: "Мені дуже подобається, що в мене є братик Ваня та сестричка Софія. Бо навіть коли батьки мусять нас залишити вдома або просто ідуть у справах, нам не нудно, бо ми завжди можемо погратися разом. Ми дуже любимо грати в різноманітні ігри, розв’язувати ребуси та мріяти разом. А ще я маю можливість відчути себе дорослою, коли піклуюся про менших братика та сестричку. І якщо Господь захоче дати нам ще братика чи сестричку, то ми будемо цьому дуже раді. Я дуже щаслива, що я в родині не сама, а в мене є братик і сестричка".

Олександр ПОЛЯНСЬКИЙ
"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЙОГО ОБРАЗ: ПИТАННЯ ПРО ІСУСА


22 квітня 2011 р., Великої П’ятниці, вперше в історії Римський Папа Бенедикт XVI відповів на питання глядачів італійського телебачення. Публікуємо фрагмент цієї розмови.



Перше питання. Про страждання безневинних

Ведучий: Святіший Отець, я хочу подякувати Вам за присутність, яка наповнює нас радістю і нагадує, що сьогодні – день, коли Ісус рішуче явив Свою любов, вмираючи на Хресті безневинним. І саме про страждання безневинних перше питання, яке надійшло від семирічної японської дівчинки: «Мене звуть Елена, я японка, мені сім років. Я дуже боюся, бо мій будинок сильно-сильно трусило. Бо загинуло багато дітей, таких як я. Бо ми більше не можемо грати в парку. Я хочу спитати: чому мені треба так боятися? Чому діти мають бути такими сумними? Дорогий Папа, ти розмовляєш з Богом, і я прошу тебе, поясни мені це».

Дорога Елено, щиро вітаю тебе. Я теж питав себе: чому так? Чому ви маєте стільки страждати, тоді як інші живуть у комфортних умовах? І ми не можемо знайти відповіді; проте ми знаємо, що Ісус страждав як і ви, безвинно, що справжній Бог, який явив себе в Ісусові, – на вашому боці. Це здається мені дуже важливим – навіть якщо у нас немає відповідей, якщо печаль залишається з нами, – але Бог по вашому боці, і повірте, це допоможе. Настане час, коли ми зможемо зрозуміти, чому так сталося. А нині мені здається важливим, щоб ви усвідомили: "Бог мене любить", навіть якщо здається, що Він мене не знає. Ні, Він любить мене, Він по моїй стороні, і ви можете бути впевнені, що в цілому світі стільки людей зараз із вами, думають про вас, вони прагнуть зробити бодай щось для вас, допомогти вам. І знайте, – колись ви зрозумієте, що це страждання не було даремним, не було марним, а за ним стоїть добрий задум, проект любові. Це не випадковість. Будь певна, ми – з тобою, з усіма японськими дітьми, які страждають, ми хочемо допомогти вам нашою молитвою, нашими діями, і будьте упевнені, що Бог допомагає вам. І давайте разом молитися про це, та буде світло для вас, як раніше.

Друге питання. Де душа?

Ведучий: Друге питання нагадує нам про Голгофу – йдеться про матір, що стоїть під хрестом свого сина. Ось питання італійки на ім’я Марія Тереза: Святіший Отець, душа мого сина Франческо, який перебуває у вегетативному стані з Великодня 2009 р., вже покинула його тіло, бо ж він більше не приходить до тями, чи вона ще з ним?

Певна річ, душа ще є присутня в його тілі. Можливо, його стан можна порівняти з гітарою, в якої порвалися струни, тому вона й мовчить. Так й інструмент тіла – він настільки крихкий, настільки уразливий, що душа, так би мовити, не може звучати, але вона все ще присутня. Крім того, я переконаний, що ця прихована душа глибоко відчуває вашу любов, навіть якщо не розуміє деталей, слів тощо, але присутність любові вона відчуває. І тому ваша присутність, дорогі батьки, дорога мама, поряд з ним, година за годиною щодня, це акт справжньої любові, що має велику цінність, оскільки ця присутність глибоко проникає у приховану душу, і таким чином воно є також свідченням віри в Бога, віру в людину. Коли йдеться про віру, то йдеться про зобов’язання перед життям, про шану до людського життя, також в найсумніших ситуаціях. Тому я заохочую вас продовжувати, усвідомлюючи велич вашого служіння, яке ви вчиняєте цим знаком довіри, цим знаком шани до життя, цією любов’ю до понівеченого тіла і стражденної душі.

Третє питання. Гнані християни

Ведучий: Третє питання переносить нас до Іраку: Ми, молоді християни Багдада, є нині гнані, як колись був гнаний Ісус. Святіший Отець, як Ви вважаєте, як ми можемо допомогти нашій християнській спільноті переглянути прагнення емігрувати до інших країн?

Маю сказати, що я молюся щодня за християн в Іраку. Вони – наші стражденні брати. Маємо зробити все можливе, аби вони змогли встояти перед спокусою емігрувати, цілком зрозумілою, зважаючи на умови, в яких вони живуть. Святий Престол має постійний контакт з різними спільнотами, не тільки з католицькими чи іншими християнськими, але головним чином – з нашими братами мусульманами, як шиїтами, так і суннітами. І ми прагнемо зробити все необхідне для примирення і взаєморозуміння, зокрема спільно з урядом країни, допомогти йому на цьому важкому етапі знов об’єднати розділене суспільство. Бо проблема саме в цьому: суспільство розділилося, воно є роздроблене настільки, що більш не усвідомлює: "Попри всі відмінності, ми – один народ зі спільною історією, де кожному знайдеться своє місце". І необхідно відновити це усвідомлення. І ми прагнемо, саме через діалог з різними групами, сприяти процесу відновлення, тому закликаємо вас, дорогі брати християни Іраку, мати віру, бути терплячими і довіритися Богові, долучаючись до цього складного процесу. Знайте, що я молюся за вас.

Текст інтерв’ю опублікований Sala Stampa della Santa Sede, www.vatican.va
(Скорочений переклад "КВ")


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

вівторок, 23 жовтня 2012 р.

ГЛОБАЛЬНА КАТАСТРОФА


Продовжуємо публікацію фрагментів з книги-інтерв’ю Luce del mondo – "Світло світу". У цьому уривку Святіший Отець Бенедикт XVI відповідає на питання німецького журналіста Петера Зеєвальда про відповідальність людини та істинне розуміння слова "прогрес".



У книзі Буття написано: "Бог побачив усе, що створив, і ось, воно було дуже добре". Але страшно дивитися, чим стала ця планета мрії. Питання таке: це земля неспроможна витримати грандіозний потенціал, який розвинув наш рід, чи це ми робимо щось хибно?

Святе Письмо говорить, що ми не залишимося на цій Землі назавжди, підтверджує це й наш досвід. Але й наш спосіб життя теж є у чомусь хибним. Проблемним є самий термін "прогрес". Нові часи шукали власного шляху, керуючись ідеєю прогресу й свободи. Але що таке прогрес? Сьогодні ми бачимо, що він може бути й деструктивним. Тому мусимо замислитися над тими критеріями, які є необхідні, щоби прогрес був насправді прогресом.
На початку поняття прогресу мало два аспекти: з одного боку, був прогрес у пізнанні, у розумінні дійсності. Й це відбулося величезною мірою завдяки поєднанню математичної моделі світу з експериментом: сьогодні ми в змозі реконструювати ДНК, структуру життя, структуру функціонування цілої дійсності, аж до здатності репродукувати її, ми вже почали самі компонувати життя. З такого погляду, завдяки прогресу у людини з’явилися нові можливості.

Головною думкою було те, що прогрес – це знання.

А знання – це влада. Тобто якщо я щось знаю, то можу це також розібрати на частини. Пізнання принесло владу, але завдяки цій владі ми можемо знищити світ, про який, нам здається, знаємо вже майже все.
Так стає очевидним, що в понятті прогресу, як його розуміють аж до сьогодні, бракує істотної складової: аспекту добра. Йдеться про питання: що таке добро? Куди знання має провадити владу? Існує тільки влада щось розібрати, чи може необхідно також поставити собі питання про внутрішні критерії, про те, що є добром для людини, для світу? Впродовж історії послабшав етичний аспект, частиною якого є відповідальність перед Творцем. Якщо за допомогою нашого знання зміцнюється тільки наша влада, то такий прогрес стає справді нищівним.

Які висновки ми повинні зробити?

Треба зробити великий екзамен сумління. Чим є насправді прогрес? Якщо я можу нищити – це прогрес? Якщо я можу створювати, селекціонувати й нищити людські істоти – це прогрес? Як можна опанувати прогрес з погляду людини та етики?
Але крім знання й прогресу є ще одне фундаментальне поняття Нового часу: свобода, яку розуміють як свободу робити все. З цього походить претензія, що наука не може бути обмежувана. Тобто дозволено робити все те, що технічно можливо зробити – інакше це суперечитиме вільності. Але чи це правда? Я думаю, що це неправда. Бачимо, що влада людини виросла безмежно. Натомість цього не можна сказати про етичний потенціал людини. Диспропорція між владою та етикою відображається сьогодні у плодах прогресу, вільного від моральних основ. Отже, фундаментальним питанням є: як можна виправити поняття прогресу й дійсність, яка з нього народилася, щоби потім опанувати це поняття зсередини, надавши йому позитивного сенсу?

Може, людство є просто неспроможне одним колективним зусиллям розв’язати таку загрозу як кліматичні зміни?

Власне це є проблемою: що ми можемо зробити? Перед навислою загрозою, мабуть, усі вже зрозуміли, що необхідно робити вибір на моральному рівні. Існує навіть певне спільне сумління, яке стосується глобальної відповідальності; це означає, що етичні вимоги вже не можуть стосуватися тільки власної групи чи країни, а мусять брати до уваги цілу землю й усіх людей.
У цьому сенсі є певний потенціал моральності. Однак перетворити його в політичну волю та в політичні рішення фактично неможливо через брак готовності до самопожертви. Все повинно виражатися у балансах окремих країн і прийматися кожним; а в такому разі постає питання про різний розподіл навантажень і завдань.
З цього випливає, що політична воля не може стати ефективною, доки не народиться у цілій людськості – і передусім у великих гравцях розвитку й прогресу: нова й більш глибока моральність, конкретна готовність до жертви, яка стане для кожного моральним критерієм для визначення стилю життя.
Отже, питання таке: яким чином загальний моральний закон, на який усі посилаються, може перетворитися на особистий вибір? Поки цього не станеться, політика залишатиметься безсильною. Хто може зробити так, щоби спільне сумління увійшло в кожну окрему особу? Тільки інституція, яка торкається сумління, яка є близькою до особи й не проголошує порожніх закликів.
Це і є викликом для Церкви. Це Церква є настільки близька сумлінню людини, що може спонукати її до принесення певних жертв і до глибинного взяття на себе певних моделей поведінки.
Існують не тільки індивідуальні егоїзми, що борються між собою, а й егоїзми групові. І занадто мало видно моделей реалізації жертв, про які ми говоримо. Тому чернечі спільноти відіграють роль зразка. Вони можуть показати, як, без відкидання всіх можливостей нашого часу, можна реалізувати стиль життя, позначений розумною й моральною жертовністю.

(Переклад "КВ" за виданням Luce del mondo. – LEV, 2010.)


"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/