Останнім часом одним із важливих видів служіння в
наших парафіях стають порадні – консультативні пункти, де можна отримати
психологічну допомогу від фахівця-християнина. Також психологічне здоров’я
важливе для особи, яка бажає бути вповні відкритою на дію Святого Духа в ній.
Але що робити, як допомоги потребує сам психолог? І сьогодні це питання набуває
актуальності дедалі більше…
В офісі регіональної
організації Міжнародного благодійного фонду "Карітас України" у
Харкові завжди гамірно та людно. Тут допомагають переселенцям з окупованих
територій та з зони бойових дій. Крим, Донеччина та Луганськ стали для багатьох
наших співвітчизників тим Єгиптом, із якого потрібно втікати… Їхні історії такі
ж різні, як і вони самі. Але є й особливі: про тих, хто, прийнявши допомогу,
тепер сам надає її. Подружжя луганських психологів Сергій Красін та Анна Трухан –
серед них.
Проект "Забезпечення
основних потреб постраждалих від конфлікту на сході України" український "Карітас"
здійснює за підтримки "Карітасу" Німеччини. Основні потреби – це
харчування, речі, ліки, одяг… Із цього пишуть та здають звіти, усе має
бути точно й чітко пораховано. Але є й такий "підрозділ" допомоги,
якого, по суті, не перелічиш, чеку до звіту тут не докладеш. Це психологічна
допомога. Саме її у Харкові надають переселенцям Сергій та Анна – такі ж
самі вимушені переселенці, як і їхні нові клієнти. Хоча ні, уже інші: вони змогли
акліматизуватися в новому житті, поновити активну зайнятість в улюбленій
професії, навіть повернутися до нового етапу тих справ, які розпочали ще вдома…
Але все це не сталося відразу. Були і біль, і сльози… Анна, яка погодилася на
цю розмову, з усмішкою зазначає: "Коли переселенці скаржаться на нове
життя й кажуть "що Ви там розумієте", я спокійно відповідаю, що
розумію. Я все розумію…"
Обійми – також терапія. Психологічна травма може стати найнебезпечнішою у
житті людини через одну просту причину: її не видно. Перш ніж записати цю
розмову з Анною, я кілька днів спостерігала за її роботою та за тим, хто
звертається по допомогу. Найчастіше це люди, які ззовні ніяк себе не видають.
І загалом вони приходять говорити не про свої проблеми… Про дитину,
подругу, когось із близьких – але не про себе. Але ці розмови закінчуються
тим, що ці люди виливають свій біль.
Старша жінка, яка привела дорослого сина з особливими потребами: він після
обстрілів дивно говорить. Самотня мама, яка на годинку прибігла з чотирирічною
донечкою з лікарні: "Я ж бачу, там не тільки хвороба…" Жінка з
малюком, яка розплакалася, дивлячись на дитячі малюнки, що ними можна сміливо
ілюструвати історію цієї абсурдної війни. І кожного з них Сергій та Анна
мають пропустити не лише через свій досвід і знання, а і через свої серця. Це особливо
помітно, коли тендітна Анна намагається міцно обняти кожного свого клієнта:
стверджує, що й терапія буває не за шаблоном.
"Я – жива людина". Розповідаючи про власний досвід, Анна Трухан спокійно зазначає: "Усі ті етапи переживання горя й утрати, що характерні
для переселенців, я сама також пережила". Адже втрата – це не лише
трагедія смерті близької людини, а й утрата звичайного стилю життя, власного
дому, друзів… У Харкові Анна відразу з головою занурилася у волонтерство,
ставши членом групи "Станція Харків", що нині вже знана ледь не на
цілу Україну. Крихітна кімнатка, маленький диванчик у кутку чи просто розмова
на вулиці – у таких умовах тепер доводилося працювати, але жінка не
здавалася. Здавалося, потрібно охопити і встигнути все-все-все, тож звичайні
навички вельми придалися. Маючи досвід як державної, так і приватної практики,
жінка легко починала розмову навіть просто у черзі по допомогу, адже спеціально
"до психолога" мало хто приходив.
Фаза героїзму. Більшість переселенців, які прибули на вільні українські землі влітку 2014
року, були щиро впевнені, що у вересні "все закінчиться". Хоча нашим героям було трохи простіше акліматизовуватися в місті, бо у Харкові вже якийсь
час навчається дочка Анни, а колись тут навчалася й вона сама, однак вересня
вони чекали з нетерпінням. Тільки от прийшла осінь – і з нею всіх нас
накрила реальність. Не закінчилося… Натомість Анна відчула себе
героїнею в буквальному сенсі цього слова. І поїхала в Луганськ, додому.
Принципово. Психологія говорить про такий феномен як про "фазу
героїзму", що часто притаманна посттравматичним станам. Там її зустріло
рідне місто – але за цей час воно вже стало чужим.
Повернення в реальність. Другий приїзд до Харкова став набагато важчим, ніж
перший, бо приніс жінці цілісне усвідомлення: твого дому вже немає. І тут
закінчилися гроші. А почалося інше: нерви, злість, депресивний стан,
дистанціювання від волонтерства (як у такому стані допомагати?). Розчарування,
що цікава робота – участь у проекті "Лікарі без кордонів" –
не склалася просто через те, що Анна залишила у вакансії не той номер телефону,
і до неї не змогли додзвонитися. Сергій став членом команди, а от жінка… Анна
лишилася і без роботи, і без самореалізації. І, напевно, якби не її
характер та подиву гідний внутрішній стрижень, цього матеріалу би просто не
було або він би став звичайною сльозливою жіночою історією. Узявши себе в руки,
наша героїня повернулася на "Станцію Харків", де знову
допомагала – просто пакувала речі. Розіслала резюме, куди тільки можливо.
Відновила власну рівновагу й так перемогла. Професійне вигорання було подолано,
і тут почали надходити пропозиції про роботу. У певний момент увага жінки звернулася
також і на проекти "Карітасу". І все вдалося.
Сьогодні Сергій та Анна беруть участь у багатьох проектах для психологів, працюють із
посттравматичним синдромом, засвоюють і практикують нові методики. Постійно
вчаться. Їхня історія нагадує просту максиму, знайому нам іще з дитинства:
"Ніколи не здавайся". Програти можна встигнути завжди, тож чому би не
ризикнути, щоби виграти?..
Ірина Максименко
Опубліковано в "Католицькому Віснику" № 10, 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар