Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

вівторок, 9 червня 2015 р.

Травми, яких не видно


Останнім часом одним із важливих видів служіння в наших парафіях стають порадні – консультативні пункти, де можна отримати психологічну допомогу від фахівця-християнина. Також психологічне здоров’я важливе для особи, яка бажає бути вповні відкритою на дію Святого Духа в ній. Але що робити, як допомоги потребує сам психолог? І сьогодні це питання набуває актуальності дедалі більше…

В офісі регіональної організації Міжнародного благодійного фонду "Карітас України" у Харкові завжди гамірно та людно. Тут допомагають переселенцям з окупованих територій та з зони бойових дій. Крим, Донеччина та Луганськ стали для багатьох наших співвітчизників тим Єгиптом, із якого потрібно втікати… Їхні історії такі ж різні, як і вони самі. Але є й особливі: про тих, хто, прийнявши допомогу, тепер сам надає її. Подружжя луганських психологів Сергій Красін та Анна Трухан – серед них.



Проект "Забезпечення основних потреб постраждалих від конфлікту на сході України" український "Карітас" здійснює за підтримки "Карітасу" Німеччини. Основні потреби – це харчування, речі, ліки, одяг… Із цього пишуть та здають звіти, усе має бути точно й чітко пораховано. Але є й такий "підрозділ" допомоги, якого, по суті, не перелічиш, чеку до звіту тут не докладеш. Це психологічна допомога. Саме її у Харкові надають переселенцям Сергій та Анна – такі ж самі вимушені переселенці, як і їхні нові клієнти. Хоча ні, уже інші: вони змогли акліматизуватися в новому житті, поновити активну зайнятість в улюбленій професії, навіть повернутися до нового етапу тих справ, які розпочали ще вдома… Але все це не сталося відразу. Були і біль, і сльози… Анна, яка погодилася на цю розмову, з усмішкою зазначає: "Коли переселенці скаржаться на нове життя й кажуть "що Ви там розумієте", я спокійно відповідаю, що розумію. Я все розумію…"


Обійми – також терапія. Психологічна травма може стати найнебезпечнішою у житті людини через одну просту причину: її не видно. Перш ніж записати цю розмову з Анною, я кілька днів спостерігала за її роботою та за тим, хто звертається по допомогу. Найчастіше це люди, які ззовні ніяк себе не видають. І загалом вони приходять говорити не про свої проблеми… Про дитину, подругу, когось із близьких – але не про себе. Але ці розмови закінчуються тим, що ці люди виливають свій біль. Старша жінка, яка привела дорослого сина з особливими потребами: він після обстрілів дивно говорить. Самотня мама, яка на годинку прибігла з чотирирічною донечкою з лікарні: "Я ж бачу, там не тільки хвороба…" Жінка з малюком, яка розплакалася, дивлячись на дитячі малюнки, що ними можна сміливо ілюструвати історію цієї абсурдної війни. І кожного з них Сергій та Анна мають пропустити не лише через свій досвід і знання, а і через свої серця. Це особливо помітно, коли тендітна Анна намагається міцно обняти кожного свого клієнта: стверджує, що й терапія буває не за шаблоном.



"Я – жива людина". Розповідаючи про власний досвід, Анна Трухан спокійно зазначає: "Усі ті етапи переживання горя й утрати, що характерні для переселенців, я сама також пережила". Адже втрата – це не лише трагедія смерті близької людини, а й утрата звичайного стилю життя, власного дому, друзів… У Харкові Анна відразу з головою занурилася у волонтерство, ставши членом групи "Станція Харків", що нині вже знана ледь не на цілу Україну. Крихітна кімнатка, маленький диванчик у кутку чи просто розмова на вулиці – у таких умовах тепер доводилося працювати, але жінка не здавалася. Здавалося, потрібно охопити і встигнути все-все-все, тож звичайні навички вельми придалися. Маючи досвід як державної, так і приватної практики, жінка легко починала розмову навіть просто у черзі по допомогу, адже спеціально "до психолога" мало хто приходив.

Фаза героїзму. Більшість переселенців, які прибули на вільні українські землі влітку 2014 року, були щиро впевнені, що у вересні "все закінчиться". Хоча нашим героям було трохи простіше акліматизовуватися в місті, бо у Харкові вже якийсь час навчається дочка Анни, а колись тут навчалася й вона сама, однак вересня вони чекали з нетерпінням. Тільки от прийшла осінь – і з нею всіх нас накрила реальність. Не закінчилося… Натомість Анна відчула себе героїнею в буквальному сенсі цього слова. І поїхала в Луганськ, додому. Принципово. Психологія говорить про такий феномен як про "фазу героїзму", що часто притаманна посттравматичним станам. Там її зустріло рідне місто – але за цей час воно вже стало чужим.



Повернення в реальність. Другий приїзд до Харкова став набагато важчим, ніж перший, бо приніс жінці цілісне усвідомлення: твого дому вже немає. І тут закінчилися гроші. А почалося інше: нерви, злість, депресивний стан, дистанціювання від волонтерства (як у такому стані допомагати?). Розчарування, що цікава робота – участь у проекті "Лікарі без кордонів" – не склалася просто через те, що Анна залишила у вакансії не той номер телефону, і до неї не змогли додзвонитися. Сергій став членом команди, а от жінка… Анна лишилася і без роботи, і без самореалізації. І, напевно, якби не її характер та подиву гідний внутрішній стрижень, цього матеріалу би просто не було або він би став звичайною сльозливою жіночою історією. Узявши себе в руки, наша героїня повернулася на "Станцію Харків", де знову допомагала – просто пакувала речі. Розіслала резюме, куди тільки можливо. Відновила власну рівновагу й так перемогла. Професійне вигорання було подолано, і тут почали надходити пропозиції про роботу. У певний момент увага жінки звернулася також і на проекти "Карітасу". І все вдалося.

Сьогодні  Сергій та Анна беруть участь у багатьох проектах для психологів, працюють із посттравматичним синдромом, засвоюють і практикують нові методики. Постійно вчаться. Їхня історія нагадує просту максиму, знайому нам іще з дитинства: "Ніколи не здавайся". Програти можна встигнути завжди, тож чому би не ризикнути, щоби виграти?..

Ірина Максименко

Опубліковано в "Католицькому Віснику" № 10, 2015

Немає коментарів:

Дописати коментар