Вас вітає "КВ"!

Слава Ісусу Христу!
Ви завітали на блог (інтернет-щоденник) двотижневика "Католицький Вісник". Тут відображаються найцікавіші публікації з наших архівних випусків.
Якщо ви хочете ознайомитися з оригіналом - свіжим "КВ"-2015 (безкоштовно!), або передплатити видання, напишіть на katol.visnyk@gmail.com або заповніть форму ліворуч.

Звертаємо Вашу увагу: передрук матеріалів вітається за умови активного гіперпосилання на джерело.

Цікавого перегляду!

неділя, 18 жовтня 2015 р.

Одна католицька родина

Пані Магда КАЧМАРЕК майже 25 років працює в папському благодійному фонді "Допомога Церкві в потребі" (Kirche in Not) у Німеччині. Вона відповідає за відділ, куди надходять прохання з дев’яти країн – зокрема, і з України. Ми в цьому переліку є одною з пріоритетних країн з великими потребами. Одною з них стала Асамблея монашества у Львові – подія, що відкрила нову сторінку в історії українського католицизму.



14-18 вересня 2015 р. всеукраїнська братня зустріч вперше зібрала понад 600 богопосвячених осіб обох обрядів на стадіоні "Арена-Львів". Отож "КВ" попросив пані Магду поділитися враженнями від Асамблеї, як запрошену гостю та особу, що безпосередньо брала участь у реалізації цього проекту. А також розповісти українському читачу про діяльність Kirche in Not – організації, яка десятиліттями акумулює й розподіляє пожертви благодійників задля розвитку помісних Католицьких Церков в Україні та в усьому світі.

Пані Магдо, як починався проект Асамблеї?

Із відповідного прохання вищих настоятелів та настоятельок обох обрядів. Недивно, що всеукраїнську зустріч монашества неможливо було організувати в таких масштабах без нашої допомоги. Оскільки її потреба та обов’язковість були очевидними, ми з радістю підтримали проект.

А як Ви особисто оцінюєте цю зустріч уже постфактум?

Як історичну подію й початок чогось великого. На Асамблеї виступав о. Доротей Шимчич,100-літній священик Василіянського чину св. Йосафата. Він влучно виступив, ствердивши також, що це зібрання має давати конкретні плоди.
Ми зібралися не для того, щоби випити кави, посміятися й роз’їхатися. Це місце зустрічі та взаємного пізнання. А також час усвідомлення, що ми всі належимо до одної Католицької Церкви, єдиної великої родини. Досить у несуттєвих речах розмежовувати на "ми такі, а ми – ось такі". Ми перш за все єдині!



Влучне окреслення. Воно напевно відповідає цінностям фонду Kirche in Not і його місії у світі.

Судіть самі… Наш засновник – о. Веренфрід ван Страатен (1913-2003). 1947 року йому прийшла ідея почати допомагати католикам, які були вигнані зі східних відносно Німеччини теренів, аби вони могли наново почати життя на Батьківщині. Фактично на той час це були представники народу-агресора, але отець Веренфрід проголошував любов щодо них. Тому нашу організацію ще звуть "справою любові".
Під час Богослужінь отець збирав гроші в капелюх, який сьогодні ми зберігаємо як реліквію. Коли цей капелюх уже був наскрізь дірявий, о. Веренфрід сказав вірним прямо: "Тепер кидайте лише купюри: монети повипадають". Він проповідував, пояснював, просив… Одного разу прийшла жінка, у якої німецькі нацисти вбили чоловіка й сина. Але вона сказала: "Послухавши Вас, отче, я зворушена. Також вважаю, що маю допомогти".
Місію "справи любові" о. Веренфрід передав і нам, своїм співпрацівникам. Щоби ми завжди про неї пам’ятали.

Як розвивався фонд після смерті отця-засновника?

Коли о. Веренфрід помер, усі ми, 70 працівників міжнародної штаб-квартири фонду в німецькому Кеніґштайні, злякалися: що ж буде далі? Може, це початок кінця? Але о. Веренфрід, напевно, мобілізував усіх святих у Небі разом зі Святим Духом (усміхається. – Прим. "КВ"), бо у фонді почався небувалий розквіт. Наші благодійники з великою щедрістю почали відгукуватися на прохання, що надходили до Kirche in Not.
Однак це не означає, що ми можемо допомогти всім. Пожертви – це немов один торт, який ділять на величезну кількість шматочків… Певно, ми свідомі того, що центральні та східні терени Європи – особливі для нас. Тут усе починалося й розвивається далі. Наприклад, іще за комуністичних часів ми почали допомагати Польщі, а сьогодні вже маємо там офіс. Тобто в цій країні вже є люди, які відкрили свої серця для Kirche in Not.

Які ще терени зараз особливо потребують допомоги?

Африка, Азія. Бльзький Схід, де тривають переслідування християн… Отець Веренфрід ван Страатен заклав організацію, яка допомагає Католицькій Церкві там, де її вірні переслідувані та страждають. Тут, в Україні, Церква також страждає. Зокрема тому, що держава не допомагає вам, як це є і в багатьох країнах Східної Європи. Так, місцеве духовенство й монашество вже пробують самі давати собі раду – але без допомоги жертовних людей із-за кордону в Україні ще не втриматися. Багатьом навіть немає чим заплатити за газ і тепло, важко щось елементарно утримувати, що вже й говорити про щось більше...



Схоже, під час Асамблеї Ви пізнали сучасне становище Церкви в Україні ще глибше.

Звісно. Після розмов із багатьма священиками, з братами й сестрами я щиро дякую їм за відкритість та за свідчення своїм життям. Я дякую Богу за те, що вони такі щирі. Що говорять не лише про те, "як погано", – а й передусім висувають пропозиції, як і що можуть поліпшити. Адже тут варто пам’ятати, що самих прохань і потреб (на газ, тепло, душпастирські акції тощо) замало. Місцеві вірні, хоча це й важко, також мають по змозі фінансово долучатися до допомоги.
Я бачу, що ця зустріч – початок плідного діалогу про єдність католиків України. Це шанс для відкритості, можливість поступово подолати дистанцію. Пізнати одне одного і своє служіння в буквальному значенні, адже багато монаших спільнот різних обрядів навіть не знали про існування одні одних.

І навіть не задумувалися – з різних причин – про потребу спілкування…

Напруження між людьми чи то в одній спільноті, чи то в різних може бути й буває. Зрештою, так не лише в монашестві, і це я вам кажу як людина, покликана до подружжя й материнства. Але суть кожного покликання, – покликання до любові! – як і суть місії, від цього не змінюється. Ми повинні бути для інших. Ставати прикладом. Давати власне свідчення єдності й справжності. І тоді наше служіння починає плодоносити.

Розмовляла Ірина Максименко


Немає коментарів:

Дописати коментар