"Приїхав у гості на Донбас… Так і лишився!" – з усмішкою каже Василь ІВАНЮК, греко-католицький священик, який уже 23 роки як обрав степи й терикони після рідного західноукраїнського простору. Священик, капелан війська, директор місцевого "Карітасу"… І просто чоловік, який полюбив Донбас.
Священик Василь Іванюк живе за 50 км від міста Краматорська, куди зі свого села їздить щодня. Це територія, підконтрольна Україні, але від зони обстрілів звідси – майже рукою подати, 80 км. Та почалася ця історія навесні 1992 року зовсім не з війни… "Початок місійної праці – це як перше кохання! Не забувається…" – з теплотою в голосі каже мій співрозмовник.
"Чого тобі бракує?.."
На зорі незалежності молодий спеціаліст лісгоспу Василь Іванюк зі Львівщини приїхав у відпустку відвідати товариша – греко-католицького священика, який уже тоді служив на Донеччині. І… залишився. Побачив потреби і можливості, працю трьох місцевих священиків; знав, що буде важко. "Чи то було покликання, чи то сам побіг… Не знаю!" – резюмує, усміхаючись. Але відразу написав листа додому молодій дружині: а як вона дивиться на те, щоби він отак раптом став священиком? І отримав її згоду! Через прості два листи Бог змінив життя молодого подружжя.
Учитися Василь подався до Івано-Франківська, де семінарія та духовний інститут відчинили двері чоловікам з усіх усюд. Тут поруч сиділи 20‑літній юнак і зрілий священик або монах із підпілля, недосвідчений молодик і домовитий сім’янин… Усіх їх об’єднала незалежність України, коли Церква врешті змогла розправити крила і воскреснути.
Коли о. Василь залишив роботу і навчання в Ленінградській лісотехнічній академії, до Франківська він вступив "з бідою навпіл": ректор не міг зрозуміти, чого ж бракує у житті молодому перспективному фахівцеві?.. З кар’єрою таки не склалося: Василь остаточно "порвав із цілим світом", визнавши, що назад уже не повернеться – і його прийняли на навчання.
Священик здобуває все
В Івано-Франківську на о. Василя чекало не просте навчання, а в місійній групі. За три роки "екстернату" (звичайне навчання триває 5‑7 років) студенти готувалися не лише "на схід", а й до Грузії, Казахстану, Прибалтики… Так 1995 року Василь Іванюк став священиком – цього літа святкуватиме 20‑річчя свячень.
Навчання, життя на Донбасі, допомога місцевим священикам не минули марно, давши добрий досвід і старт для душпастирства: "Коли так склалося, що можна було отримати все, – я й отримав! А все попереднє відкинув. Стати священиком – це здобути все". Відтак улітку 1995‑го Добропілля й Олександрівка, терени двох районів на північному заході Донеччини, зустрічали нововисвяченого Василя вже як свого пастиря.
Молодий священик майже відразу зареєстрував вісім парафій, які діють і зараз. Із часом спільнот додалося, приїхали нові пастирі – так поступово і відділився Краматорський деканат, деканом якого сьогодні є о. Василь Іванюк.
"Ми зможемо!"
Дружина отця Василя приїхала сюди лише за чотири роки. Тоді Бог уже подарував подружжю діточок, дочку й сина, які приїхали разом із мамою. А під серцем у їмості (так дружину священика називають у церковних колах) ріс третій малюк – і саме він мимоволі "змусив" батьків ухвалити кардинальне рішення про переїзд. Адже народження дитини відклало би довгоочікувану єдність ще мінімум на рік.
Так родина Іванюків і в’їхала до простої сільської хати, де навіть "кута не було" – з приміщення можна було просунути руку просто на двір. Було і бідно, і важко: становлення на новому місці збіглося зі становленням УГКЦ на цих теренах… Але син Михайло народився вже тут, на Донбасі. "Ми всі вірили, що все буде добре, що ми все зможемо!.." – наголошує о. Василь. А я мимоволі замислююся, що сьогодні, коли він із великою любов’ю та співчуттям (цього не сховаєш і не зіграєш) опікується українським військом та вимушеними переселенцями з зони бойових дій і з окупованих територій, ніхто вже не закине: мовляв, та що ви там про життя знаєте… Знають – і не з примусу, а завдяки особистому рішенню "невимушених переселенців", яке диктує йти навіть у "хату без кута", якщо Бог і Церква кличуть саме туди. Головне, що мій співрозмовник просить узяти з собою тих, хто хоче їхати на Донбас, – це віра. Усе інше тут уже чекає.
Карітас – любов у дії
Віддане служіння людям – це в певному сенсі щоденне мучеництво. "Але Бог не всім дає можливість швидко стати святими" – каже о.Василь. І частина його пастирської опіки сьогодні спрямована на тих, кому зараз дуже потрібні допомога і підтримка – на переселенців. Загалом священик завжди старався допомагати потребуючим, відвозив продукти та речі. Коли прийшла війна, благодійну діяльність потрібно було активізувати: допомога знадобилася як парафіянам, так і вимушеним переселенцям, зокрема – дітям. Одночасно у праці вдалося задіяти і самих переселенців, щоби дати людям новий шанс і надію.
Коли працівники "Карітасу України" відвідали Краматорськ і побачили добрий рівень організації допомоги, що склався якось "сам по собі", зраділи. Так регіональна організація Карітасу відкрилася й у Краматорську. Від березня тут почався новий проект із допомоги найбільш потребуючим переселенцям – інвалідам І-ІІ групи, багатодітним сім’ям, самотнім матерям (батькам), вагітним, вдовам і сиротам, пораненим та постраждалим після полону. Цей проект став можливим завдяки Федеральному бюро Німеччини через Карітас Німеччини. Для людей приготовані цільова фінансова допомога, продукти й засоби гігієни, а також психологічна допомога…
Окремо о.Василь наголошує, що співпраця з Карітасом допомагає йому разом зі співпрацівниками поєднати ці зусилля з увагою до тих потребуючих, які не підпадають під згадані категорії осіб. "Я спокійно і з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Буду працювати тепер, буде багато роботи і після війни…" – каже він, а під дверима вже лунають голоси працівників і волонтерів. Життя триває.
Ірина МАКСИМЕНКО,
Київ-Слов'янськ-Краматорськ-
Фото -
Немає коментарів:
Дописати коментар