МОВЧАННЯ І СЛОВО ЯК ШЛЯХ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

З послання Папи Бенедикта XVI на Всесвітній день соціальної комунікації 2012 р.

У зв’язку з наближенням Всесвітнього дня соціальної комунікації хочу поділитися з вами роздумами про відношення між мовчанням і словом – аспектами комунікації, які повинні зберігати між собою рівновагу, наслідувати одне одного і доповнювати, щоб допомогти людям досягти автентичного діалогу і глибокої близькості. Коли слово і мовчання взаємовиключні, комунікація погіршується: це або викликає непорозуміння, або, навпаки, створює атмосферу холоду; коли ж мовчання і слово доповнюють одне одного, то комунікація набирає цінності та значення.

Мовчання є інтегральною частиною комунікації, і без нього не можуть існувати слова, багаті контекстом. У тиші слухаємо і краще пізнаємо самих себе, у тиші народжуються і поглиблюються ідеї; ми краще розуміємо те, що хочемо сказати, або те, чого очікуємо від інших, і вибираємо, як виразити себе. Замовкаючи, дозволяємо іншому говорити, виражати себе, а самі уникаємо того, аби повністю прив’язатися до своїх слів та ідей і не обмінюватися думками. Так створюється простір для взаємного слухання і глибших людських стосунків.

У мовчанні, наприклад, розуміються найбільш автентичні елементи комунікації між закоханими; жести, вирази обличчя та мова тіла є знаками, якими вони об’являють себе одне одному. У мовчанні інтенсивно промовляють радість, турбота і страждання. Власне з мовчання виникає більш активна комунікація, яка вимагає чутливості й здатності слухати, від чого часто проявляється істинна міра й характер стосунків. Там, де є багато повідомлень й інформації, мовчання стає необхідним для розрізнення важливого та неважливого або другорядного.

Глибші роздуми відкривають нам  зв’язок між подіями, які, на перший погляд, непов’язані між собою, а також оцінити та проаналізувати повідомлення. Завдяки цьому можна ділитися роздумами та думками, що дає можливість автентичного, спільного пізнання. Для цього необхідне відповідне середовище, своєрідна "екологічна система", де би підтримувалася рівновага між мовчанням, словами, зображеннями та звуками.

Процес сучасної комунікації здебільшого керується питаннями, що потребують відповіді. Пошукові системи та соціальні мережі стали вихідною точкою комунікації багатьох людей, які шукають поради, ідей, інформації та відповідей. Нині Інтернет стає форумом для питань і відповідей. Ба більше, сьогодні часто людину закидають відповідями на питання, яких вона ніколи не ставила, і потребами, яких вона не відчувала. Якщо ми прагнемо зосередитися на справді важливих питаннях, тоді мовчання стає цінним даром, який дає нам можливість розрізнити правильне серед багатьох стимулів і відповідей. У світі комунікації багато людей ставлять перед собою головні питання людського існування: хто я? Що я можу знати? Що я маю робити? На що можу сподіватися? Важливо утвердити тих, хто ставить ці запитання, і відкрити можливість для глибшого діалогу, що складається зі слів, обміну думками, а також із запрошення до роздумів і мовчання, які часом можуть бути красномовніші, ніж поспішна відповідь, і дозволять тому, хто запитує, досягти власної глибини, відкритися на відповіді, які Бог записав у серці людини.

Потік запитань показує бажання людини шукати істину, яка надасть існуванню сенс і надію. Людину не задовольнить простий і толерантний обмін скептичними думками про життя: усі ми шукаємо істину й ділимося цією глибокою тугою.

Бог говорить із людиною в тиші, і людина в мовчанні також виявляє спроможність поговорити з Богом і про Бога. "Нам потрібна тиша, яка стає спогляданням, що дозволяє нам увійти в мовчання Бога і так сягнути туди, де народжується Слово, – Слово Відкуплення" (Проповідь під час Літургії на закінчення пленарного засідання Міжнародної богословської комісії, 6 жовтня, 2006). Коли йдеться про велич Бога, наша мова є завжди невідповідна, і так відкривається простір мовчазного споглядання. З нього народжується нагальна потреба місіонерства і необхідність "звіщати те, що ми бачили й чули" (пор. 1 Йн 1, 3). Тихе споглядання дозволяє нам зануритися в джерело Любові, яке веде нас до нашого ближнього; відчути його біль та дати йому світло Христове і Його послання життя; Божий дар цілковитої любові, яка спасає.

БЕНЕДИКТ XVI

Ватикан, 24 січня 2012 року, свято св.Франциска Сальського

Скорочена адаптація за перекладом "Католицького Оглядача" (http://catholicnews.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ПРО ЕСХАТОЛОГІЧНИЙ РЕАЛІЗМ

Адвент – це період очікування на прихід Христа. Проте, йдеться не лише про передріздвяне очікування. Він сказав: "Я повернуся". Таким чином, Адвент і тема есхатології є тісно пов’язані між собою. Роздуми про це містяться у черговому фрагменті інтерв’ю німецького журналіста Петера Зеевальда з Папою Бенедиктом XVI.

Чому у проповідях царює таке глухе мовчання на есхатологічні теми, адже вони, на відміну від гарячих навколоцерковних тем, мають екзистенціальну природу й стосуються кожного?

Це дуже серйозне питання. Наша проповідь насправді глибоко й однобічно є орієнтована на створення кращого світу, тоді як справді кращий світ уже майже ніколи не згадується. Треба зробити іспит сумління. Напевно, це спроба виходити назустріч аудиторії, говорити їй про те, що входить до її горизонту. Але нашим завданням є поглиблювати цей горизонт, розширяти його й дивитися на останні речі.

Ця тема – як тверда їжа для сучасних людей. Вони воліли б чути практичні відповіді на питання сьогодення, розв’язання щоденних проблем. Але такі відповіді завжди залишаються половинчастими, якщо не дозволяють відчути й визнати, що людина – більша за матеріальне життя, що існує суд, існує благодать і вічність. Ми повинні також знайти нові слова й нові способи, які дозволять людині розбити стіну скінченності.

Ви створили новий термін: "есхатологічний реалізм". Що він означає?

Він означає, що останні речі – це не міраж на кшталт Фати Моргани, не утопія, вони чітко відповідають дійсності. Ми повинні завжди пам’ятати, що Він сказав: "Я повернуся". Це слово – понад усе. Саме тому раніше Меса відправлялася обличчям на схід, обличчям до повертаючогося Господа, що символізувалося сходом сонця.

Тому кожна Меса – це вихід назустріч Тому, Який приходить. І цей прихід у певний спосіб є випереджений: ми йдемо Йому назустріч і Він уже зараз попередньо приходить…

Господь завжди є Тим, Який приходить, і водночас ми готуємося до Його остаточного приходу, саме якщо йдемо назустріч Його милосердю, дозволяючи Йому нас виправляти – це протиотрута від безжальності світу; і це приготування, щоб Він прийшов зі Своїм милосердям […] Важливо, щоб кожна епоха була свідома того, що Господь близько. Що й ми самі, тут і зараз, перебуваємо під судом Господа. Існувала дискусія про подвійний прихід Христа: один у Вифлеємі, а другий у кінці часів – поки св.Бернард з Клерво не заговорив про Adventus medius, переступний прихід, завдяки якому Він періодично й завжди наново входить в історію.

Я думаю, що цим св.Бернард узяв правильний тон. Ми не можемо встановити, коли буде кінець світу. Сам Христос говорить, що ніхто цього не знає, навіть Син. Однак ми повинні завжди залишатися, так би мовити, при Його приході, особливо у стражданнях, бути певні, що Він близько. І знати, що перебуваємо під Його судом за наші вчинки.

Чи слова про загальний суд з Євангелія треба розуміти тільки символічно?

Звісно, ні. Буде справжній Страшний [Загальний] Суд. Людина після смерті підлягає, так би мовити, передостанньому судові. Великий сценарій, зображений передусім у 25 главі Євангелія від Матея, з козлами й вівцями – це алегорія за допомогою уяви. Ми неспроможні уявити собі цю нечувану подію: весь усесвіт перед Господом, уся історія перед Його обличчям. Це повинно бути представлене в образах, завдяки яким нам було б можливо це сприйняти. Але те, який вигляд це матиме, перевищує здібності нашої уяви.

І дуже важливо, що Він є Суддею, що буде справжній суд, що людство буде розділене і що існує реальна можливість бути викинутими геть; і що ніщо не є неважливим. Сьогодні люди мають тенденцію говорити: "А, кінець-кінцем не буде так жахливо. Бог кінець-кінцем не може бути таким". Натомість ні, Він нас сприймає серйозно. Й існування злого – це факт, який залишається й мусить бути засуджений.

Як Ви вважаєте: ми ще можемо врятуватися на цій планеті нашими силами?

У кожному разі, людина неспроможна власними силами керувати історією. Людина зараз перебуває у небезпеці і піддає небезпеці саму себе і світ, сьогодні ж бо це підтверджується й науковими даними. Вона може бути врятована, тільки якщо в її серці ростимуть моральні сили – сили, які можуть прийти лише з зустрічі з Богом. Сили опору. Для цього нам необхідний Він, Інший, Який нам допоможе бути тим, чим ми самі бути неспроможні; і нам необхідний Христос, Який збере нас у спільноту, яку ми називаємо Церквою.

В Євангелії від Йоана Ісус говорить про волю Свого Отця: "Я знаю, що Його заповідь – це вічне життя". Це для цього Він прийшов у світ?

Так, безсумнівно. Щоб ми стали здатні до Бога [capax Dei] й могли увійти до справжнього життя, вічного життя. Адже Він прийшов, щоб ми могли пізнати Істину. Щоб ми могли торкнутися Бога. Щоби двері були для нас відкриті, щоб ми знайшли життя, справжнє життя, яке не підлягає смерті.

(Скорочений переклад "КВ" за виданням Luce del mondo. – Vaticano, LEV, 2010.)

ФОТО:

Папа Бенедикт XVI.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Радість, очікування, роздуми...

Адвент (від лат, adventus — прихід) — назва періоду Різдвяного посту. Адвент — час очікування, передує Різдву Христовому, у цей час триває піст та готування до свята.

Духовний сенс

По-перше, це час радісного очікування, період готування до святкування Різдва

По-друге, час для роздумів про прийдешнє друге пришестя Христа.

Перші свідоцтва про святкування Адвенту у західній церкві належать до IV ст. (380 рік).

Свічі - світло показує дорогу, розсіює темноту, відсуває страх і витворює почуття безпеки і спільноти. Світло є знаком присутності Ісуса Христа «Світла Світу» . Світло чотирьох свіч має допровадити нас до Світла Різдва Христового.

Зелені гілки - символ надії, котра перемагає смерть. Адвентовий вінок має нам нагадати про радісний час приготовления до наближаючи Свят Різдва Христового. То час приготовления наших сердець.

Латинське слово «адвент» (adventus) у античному Римі означав офіційний приїзд і відвідини державного урядовця після його призначення на посаду. Цей термін також вживали тоді, коли кесар вступав на трон.

У християнстві термін «адвент» став класичним окресленням пришестя Христа — як першого у Втіленні, так і другого — у небесній славі наприкінці світу.

У Римо-Католицькій Церкві Адвентом зветься літургійний період приготування до Різдва Христового. Перший день цього періоду є також першим днем церковного року. Адвент починається у неділю, яка припадає між 28 листопада і 3 грудня, і включає в себе чотири тижні, безпосередньо перед Різдвом Христовим.

Адвент поділений на дві частини: перша, яка починається від першого дня, присвячена очікуванню Другого Пришестя Христа; друга, яка триває від 17 по 24 грудня, є часом безпосереднього приготування до свята Різдва.

Коротка історія Адвенту

Свято Христового Різдва почали відзначати пізніше за свято Пасхи. Тому його відзначення наслідує святкування найбільшого християнського свята — Воскресіння Господнього. Адвент — час приготування до Різдва Христового, так, як Великий Піст, є приготуванням до Великодня.

Перші відзначання Адвенту мали місце у Галії (сьогоднішня Франція) та Іспанії у IV ст. З Галії воно поступово поширилось на всю Церкву. Рим ввів Адвент у свою Літургію лише у VI ст., хоча Різдво вже святкувалось у IV ст. Папа Римський Григорій Великий (+604) дав Римській Церкві офіційні літургійні тексти цього періоду. Відтак Адвент став для усієї Церкви духовним приготуванням до свята Різдва Христового. Невдовзі щорічне приготування і очікування Різдва Христового стало одночасно приготуванням і очікуванням Другого Пришестя Христа наприкінці світу.

Адвент — час очікування

Святий апостол і евангелист Йоан в останній книзі Біблії. Одкровенні, порівнює Христа і Церкву до наречених. Церква, Обручниця Христова, постійно очікує свого Божественного Нареченого. Під час Адвенту Вона особливим чином запрошує своїх дітей звертатися до Господа, щоб Він якнайшвидше прийшов, щоб остаточно надійшло Його Царство.

Впродовж багатьох століть з таким великим прагненням очікував Спасителя вибраний Богом Ізраїль. Ізраїльтяни сподівалися, що Бог прийде їм на допомогу і визволить їх від ворогів. Через пророків вони отримували підтвердження своїх сподівань, від них вони чули пророчі слова про Месію, про «Божого Помазаника».

Церква духовно єднається з ізраїльським народом, що очікував на Месію. Адвентні читання подають нам тексти зі Старого Завіту, які пророче говорять про очікуваного ізраїльським народом Месію — Спасителя. Християни розпізнають Месію в Ісусі, Божому Сині, втіленому заради нашого спасіння. Саме Він є «Помазаником Божим», «Сином Давида». «Царем Ізраїля».

Адвент духовно єднає нас з очікуванням усією Церквою Другого Пришестя Христа, що було таке ж живе у первісній Церкві, яка часто у своїй літургії молилась про повернення Ісуса, закликаючи Його:

«Мараната!», що означає єврейською: «Прийди, Господи!»

Під час адвентної Літургії Слова ми часто чуємо тексти, які запалюють в нас прагнення швидшого повернення Господа. Той, хто любить Ісуса, не може боятись Його приходу, адже Його пришестя має розпочати вічний небесний весільний бенкет Христа і Церкви.

Отже, Адвент є часом подвійного очікування — очікування відзначення історичної події Різдва Христового та очікування Другого Пришестя Ісуса у небесній славі наприкінці світу.

«Є два пришестя Христові в історії. Перший раз Він прийшов таємно, в тиші, як дощ на землю. Вдруге Ісус прийде у славі та сяйві на очах в усіх.

Першого разу Він повився пеленами і був покладений у ясла; другого разу Він одягнеться в шати. Він прийшов — і страждав на хресті. Незважаючи на це приниження, прийде ще раз, сповнений слави, в оточенні ангелів. Тому не зупиняємося лише на першому його приході, але чекаємо також і другого. Як писав Кирило Єрусалимський, першого разу ми говорили: «Благословенний, хто йде в ім'я Господнє». Це саме скажемо і другого, виходячи з ангелами назустріч Господу, віддамо Йому честь, вигукуючи: «Благословенний, хто приходить в ім'я Господнє».

Адвент— час чування

Під час свого земного життя Ісус багато говорив про своє Друге Пришестя. Він навчав своїх учнів, як приготуватись до його повернення. За наукою Христа, серця християн повинні пильнувати, бути завжди готовими до приходу Господа. Ми всі повинні бути готовими, як розумні діви з притчі Ісуса, що очікували Нареченого (пор. Мт 25, 1-13). Тому під час Адвенту Церква молиться: «Боже, вчини так, щоб коли Христос прийде і постукає у двері, Він застав нас невсипущими у молитві та у прославлені Твого Імені. Зміцни нашу пильність в очікуванні на Твого Сина, щоб ми вийшли йому назустріч з запаленими лампадами».

Ці запалені лампади — це молитва, вчинки милосердя, любов до Бога та ближніх.

Чувати— це означає перебувати на молитві. Під час Адвенту Церква закликає нас до більш інтенсивної молитви. У молитві ми перебуваємо під дією Божого Духа, що вчить Церкву молитись. «Дух і Наречена говорять: "Прийди! " І хто чує, нехай каже: "Прийди! " Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере води життя даром. Говорить, хто свідчить це: "Так, приходжу скоро". "Амінь, прийди, Господи Ісусе!"» (Одкр 22, 17. 20)

З іншої притчі Ісуса (пор. Мт 24, 45-51) дізнаємось, що чувати — це також означає до кінця виконувати своє покликання і завдання, які Господь розділяє своїм слугам. Адвент заохочує нас, щоб ми з усіх своїх сил, на славу Христову та на користь усього суспільства, використовували таланти, якими наділив нас Бог (пор. Мт 25, 14-30).

Адвент — час радісної покути

Вже у IV ст. в Західній Церкві вірні готувались до Різдва Христового, як до Пасхи, тобто сорокаденним постом. Папа Григорій VII (1037-1085) скоротив цей час до чотирьох тижнів.

У Східній Церкві Різдвяний піст має 40 днів і починається від свята апостола Пилипа, тому і зветься Пилипівкою.

На сьогоднішній день Церква значно полегшила дотримання Різдвяного посту. Від вірних не вимагається суворого тілесного посту, тобто їсти можна все, окрім м'яса в п'ятницю (як і в кожну п'ятницю року).

Рорати

Так звуться ранкові Служби Божі на честь Пресвятої Діви Марії, що правляться впродовж Адвенту. Свою назву вони отримали від першого слова латинської антифони на вхід, котра співалась на початку Євхаристії:

«Rorate, caeli, desuper et nubes pluant justum» (Спустіть з висот росу, небеса, хмари хай проллються Праведним), що є парафразою вірша 45, 8 з книги пророка Ісайїта натяком на земний прихід Божого Сина.

Роратні Євхаристії зазвичай правляться на світанку дня, у ранішніх годинах. Це підкреслює нашу готовність на прихід Ісуса і наше приготування. Роратна Служба починається у темряві, лише при світлі роратних свічок або лампад, котрі тримають вірні на знак свого очікування приходу Господа. При вівтарі запалюють велику свічку, яка символізує присутність і молитву Пресвятої Діви Марії. Особливий характер мають рорати за участю дітей, що йдуть зі священиком у процесії світла зі своїми свічками або лампадами. Участь у роратах є досконалою нагодою духовного приготування до урочистості Різдва Христового.

Щоб підкреслити радість очікування разом з Марією приходу Господа, у роратних Євхаристіях співають гімн —«Слава во вишніх Богу!» Це допомагає нам усвідомити, що Той, кого ми чекаємо, вже присутній серед нас.

Адвентний вінок

Приблизно 150 років тому у Церкві вкоренився звичай під час Адвенту ставити адвентний вінок. У колі, яке прикрашене зеленими гілками, ставлять чотири свічки, які символізують чотири неділі Адвенту. Свічки можуть мати фіолетовий колір (це — колір цього літургійного періоду), а третя з них — рожевий, оскільки третя неділя Адвенту зветься «Gaudete», тобто «Радійте» (третя неділя зазначає половину пройденого часу приготування; назва її походить від першого слова читання Святого Павла, в якому Павло закликає християн до радості). Зазвичай, священик у цю неділю вдягає рожевий літургійний одяг. Свічки можуть бути і не кольорові, їх запалюють таким чином: у першу неділю Адвенту запалюють одну свічку, у другу неділю — дві, і так далі. Адвентний вінок символізує спільноту Церкви, що у любові та радості очікує свого Господа.

с. Валентина Петровська OSU

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЩО ТАКЕ ЄВХАРИСТІЙНІ КОНГРЕСИ?

Першою людиною, яка запропонувала організувати євхаристійний конгрес, була Емілія-Марія Тамізьє (1834-1910). Причому її наміром було не тільки оживлення паломницького руху до місць євхаристійного культу. Прийняття паломницьких груп мало поєднуватися з тематичними конференціями, щоби тим самим перетворити побожний рух на міжнародні релігійно-наукові зустрічі.

Ініціаторка хотіла таким чином оживити культ Пресвятої Євхаристії, розширити його сферу і чинити опір секуляризації, а також зміцнити дух католиків та збудити в них гордість за віру, яку вони сповідують.

Ці думки вона насамперед представила ревному ентузіастові євхаристійних молебнів, святому П’єру Еймару, який ще 1856 року заснував у Парижі Згромадження священиків від Пресвятого Таїнства. Папа Лев ХІІІ підтримав задум Емілії Тамізьє 27 квітня 1879 року, видавши з цією метою відповідну буллу. Однак до виконання цих проектів ще було далеко.

Бо ж з’ясувалося, що ані у Франції (попервах), ані в сусідній Бельгії неможливо було плідно організувати євхаристійні зібрання з огляду на панівні в цих країнах ліберальні й антикатолицькі настрої. І коли здавалося, що від запланованого доведеться повністю відмовитися або принаймні відкласти його на невизначений, набагато пізніший час, – становище змінилось у самій Франції.

А саме: ідея зацікавила двох фабрикантів із Лілля – Філібера Вро і його кузена Ферона, до яких пізніше долучився віконт де Дамас. Вони надали фінансування для організації цього заходу, завдяки чому його проведення стало можливим…

Перші міжнародні євхаристійні конгреси

Перший Конгрес відбувся після того, як були отримані схвалення та згода Папи Льва ХІІІ у Ліллі, 28-30 червня 1881 року. У ньому взяли участь понад 8 тис. осіб, у тому числі 363 делегатів із Франції та з-за кордону: з Австрії, Бельгії, Чилі, Греції, Іспанії, Голландії, Швейцарії та Мексики; було 47 закордонних гостей. Очолив проведення заходу Анрі Моньє, єпископ-помічник дієцезії Камбре. Під час цієї першої, історичної зустрічі шанувальників Христа у Євхаристії було виголошено кільканадцять рефератів у трьох тематичних групах: адорація і покута; культ; форми прояву вшанування – пропаганда. Як у рефератах, так і в дискусіях, а також і в проповідях, сильно підкреслювалася необхідність шукання способів, як повернути Божому законові місце, належне йому в публічному та громадському житті. На завершення всієї суми заходів учасники Конгресу скликали комітет, тоді ще тимчасовий, для підготовки наступного Міжнародного євхаристійного конгресу. Головою комітету обрали архієпископа Франсуа-Александра Руйє де ля Буйєрі, а заступниками голови – двох мирян: графа де Ніколаї і мадам де Бенек.

Другий Конгрес було скликано в Авіньйоні 13-17 вересня 1882 р. із загальною темою: "Християнізувати життя через Євхаристію". Очолив його місцевий архієпископ Ф.Асле. Місцем проведення третього став Льєж (5-10 червня 1883), де під головуванням архієпископа Дюкене, митрополита Камбре, зібрання роздумувало над способами реакції Церкви на подальшу секуляризацію суспільства в західних державах. Там було засновано постійний Комітет Міжнародних євхаристійних конгресів, і його очолив кардинал Віктор Огюст Дешан із Мехелена (голландською; французькою – Малін), Бельгія. Водночас то був перший конгрес, організований поза межами Франції. Також і наступний відбувся не в цій країні: у швейцарському Фрайбургу (9-13 вересня 1885). Тамтешній єпископ Гаспар Мермійо перейняв по смерті єпископа де ля Буйєрі головування в постійному Комітеті Міжнародних євхаристійних конгресів.

У 1881-1902 роках, тобто в період понтифікату Льва ХІІІ, загалом було проведено 14 конгресів. У середньому вони відбувалися щороку, пізніше – кожні два або три роки. З роками частота цих зустрічей зменшилася, і водночас вони вийшли за межі Європи. 1893 року Конгрес відбувся у Єрусалимі, а 1910-го – у канадському Монреалі.

Хоча конгреси щораз то більше вростали в життя й свідомість католиків – і опосередковано також у життя місцевих суспільств, – вони не раз поставали перед труднощами, як на організаційному етапі, так і в практиці їхнього проведення. Наприклад, під час 18-го Конгресу в Лондоні (8-13 вересня 1908) британська влада не дозволила провести євхаристійну процесію з Пресвятими Дарами, так що вірні пройшли вулицями молячись, але без Ісуса Євхаристійного. Зате колона вражала: ішли понад 25 тис. дорослих, 20 тис. дітей, на чолі колони ішли 7 кардиналів, понад 90 єпископів і майже тисяча священиків.

Цікавинки

Покровителем євхаристійних конгресів став св.Паскаль Байлон (1540-1592), якого папа Лев ХІІІ "призначив" на цей патронат 1897 року.

Перший Конгрес за участі католиків різних обрядів відбувся у Єрусалимі 14-21 травня 1908 року. Були присутні, зокрема, вірмено-католики та представники кількох східних обрядів; тоді ж уперше прибув папський легат.

Першим папою, який взяв участь у Конгресі та очолив його, став Пій Х (1905), а ця євхаристійна зустріч, 16-та за чергою, відбулася 1-4 червня в Римі.

Під час 21-го Конгресу в Монреалі (7-11 вересня 1910) до Першого Причастя приступили майже 30 тис. дітей.

Покровителем (у сенсі прихильності державної влади) 23-го Конгресу, що відбувся у Відні 12-15 вересня 1912 р., став цісар Франц Йозеф І. Цей Конгрес, окрім свого релігійного виміру, був також спомином "віденської відсічі" – битви 1683 року, під час якої поляки разом із німцями спільно оборонили Відень від турків.

Окремі конгреси часто поєднувалися зі споминами важливих річниць або іншими важливими для християн – зокрема, католиків – подіями. Так було, наприклад, під час 30-го Конгресу, який відбувся 7-11 травня 1930 р. в Карфагені (сьогодні належить до Республіки Туніс) з нагоди 1500-річчя з дня смерті св.Августина. Також і наступна зустріч, проведена 21-26 червня в Дубліні, була приурочена до 1500-річчя прибуття в Ірландію апостола і покровителя цієї країни – св.Патрика.

Найбільше число євхаристійних конгресів відбулося за понтифікату папи Льва ХІІІ (аж чотирнадцять), після нього в цьому списку йде Пій Х, званий "Папою Євхаристії". За правління Пія ХІ їх відбулося дев’ять. У період понтифікату Йоана ХХІІІ було скликано лише один. Останній довоєнний (34-й за чергою) Міжнародний конгрес був у Будапешті 25-30 травня 1938 р. Він відбувся під гаслом: "Євхаристія – узи милосердної любові", - а папським легатом на ньому був кардинал Еудженіо Пачеллі, якого менше ніж за рік по тому обрали папою (Пій ХІІ). На цей Конгрес прибуло понад 100 тис. віруючих з усього світу, але без німців, яким Гітлер заборонив виїзд із країни. Серед духовенства було 15 кардиналів і 330 єпископів. Наступний конгрес був призначений на 1940 р., проте, плани довелося змінити, оскільки розпочалася ІІ Світова війна.

Перший повоєнний Конгрес відбувся в Барселоні 27 травня – 1 червня 1952 року, і вперше в організаційному ході головним пунктом була не процесія, а Свята Меса як безкровна жертва. Процесія вочевидь відбулася, а на її завершення генерал Франко ввірив свою країну Христові Євхаристійному.

Особисто головували на частині конгресових засідань – Павло VI (1961 року в Бомбеї і 1968 року в Боготі) і Йоан Павло ІІ (1985 – Найробі, 1989 – Сеул, 1993 – Севілья).

На рівні Вселенської Церкви організацією конгресів опікується Папський комітет у справах Міжнародних євхаристійних конгресів. Установив цей комітет – а власне кажучи, затвердив його – Папа Лев ХІІІ (27 квітня 1879). Нинішню назву цей церковний орган набув на підставі апостольського breve Йоана Павла ІІ від 11 лютого 1986 р. Головою комітету від 1 жовтня 2007 р. є архієпископ П’єтро Маріні.

50-й Міжнародний євхаристійний конгрес відбудеться в Ірландії, у Дубліні, 10 червня 2012 року, під час святкувань урочистості Тіла і Крові Христових і завершиться 17 червня. Тема Конгресу – "Євхаристія: спільнота з Христом та поміж нами". 2012-й рік нагадує нам про 50-річчя початку ІІ Ватиканського Собору. Вибір теми значною мірою пов’язаний із цим Собором, зокрема з енциклікою Lumen Gentium (7 розділ).

Підготував о. Маріуш ВОЗНЯК ОР

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КИМ Є МОНАХ?

Як, де і коли зародилася форма спільнотного життя, про яку йдеться в Декреті ІІ Ватиканського Собору Perfectae Caritatis, і ким є монах? Про це говоримо з отцем-домініканцем Маріушем Возняком ОР, директором видавництва "Кайрос", викладачем патрології в Інституті св. Томи Аквінського.

Отче, скажіть, ким є монах?

Одному отцеві-пустельнику теж колись поставили таке питання. І він відповів: це той, хто ціле своє життя шукає відповіді на питання: «Ким є монах?». Це важливе питання лежить у сфері теології та цілої екзистенції людини.

Як, де і коли зародилося чернецтво?

Феномен християнського монашого життя закорінений у вченні Христа й апостолів, а також у вченні ранніх Отців Церкви. Його розквіт припадає на IV ст. і має досить складну історію. Про зародження чернецтва є свідчення ще з апостольських часів. Євангелія та Послання містять згадки про бажану безшлюбність заради Царства Небесного (пор. Мт 19, 12), досконалу вбогість (пор. Мт 19, 21), конкретні вказівки щодо життя дів (1 Кор 7, 25-40). Можемо вивчити і спадщину Отців Церкви. У своїх творах св. Климент, Папа, говорить про аскетів, які дотримуються обітниці чистоти, та повчає їх, щоб уникали пихи. Святий Ігнатій Антіохійський дає конкретні вказівки вдовам й аскетам, а св. Кипріан пише трактат "Про спосіб життя дів", визнаний безцінним скарбом Церкви. Усе це показує, що вже в структурі первісної Церкви були групи, які прагнули жити специфічною формою спільнотного життя, і що пізніше вони дістали схвалення церковної ієрархії.

Важливими осередками чернецтва стали Єгипет, Палестина, Сирія, Каппадокія (сучасна Туреччина). Саме з цими країнами пов’язані важливі постаті монастицизму: св. Антоній Пустельник, Пахомій, Макарій Єгипетський, св. Василій Великий та інші.

Церква постійно розпізнавала певні харизми, так би мовити, напрями служіння Богу і людям. Так формувалися різні способи спільного прямування до Царства Божого. З часом чітко виділилися два напрями: апостольський, більш відкритий, та більш закритий – споглядальний.

Закритий напрям обрав св. Бенедикт (†547). Для нього монастир – місце на кшталт спільного пустельництва. Це Господня школа, у якій життя зосереджене на Євхаристії, довгій співаній молитві псалмами та фізичній праці. 817 року Синод в Ахені обрав Правило св. Бенедикта за взірець чернечого життя для всього західного світу.

Східне монашество відзначається більшою відстороненістю від світу…

Апостольський напрям сформувався на Заході з практичних потреб. Біля єпископа поступово виникали групи чоловіків, переважно священиків, які допомагали йому виконувати єпископське служіння. Для них єпископ писав Правило, точніше – збірку нарисів або правових окреслень, які мали їм допомогти провадити спільнотне життя. Саме таким було Правило (Устав) св. Августина (†430), написане для регулярних каноніків, які, живучи спільнотою в монастирі, допомагали йому в душпастирській праці. Крім цього, для св. Августина важливою була моральна та інтелектуальна підготовка членів такої спільноти. Тому монастир, у його розумінні, – це дім спільної молитви, навчання та фізичної праці, з якої жила спільнота.

Поза тим, були різноманітні спільноти, що жили за іншими, менш відомими уставами. IV Латеранський Собор (1215) заборонив створення нових уставів. Останнім був затверджений Устав св. Франциска, а вже св. Домінік для цілей своєї апостольської спільноти обрав Правило св. Августина.

Чому в Західній Церкві є таке розмаїття монаших спільнот?

Фактично до самого XVI ст. всі форми спільнотного життя орієнтувалися на певний порядок, відображений в уставах. Звідси маємо слово "орден" (від ordo – лат. "порядок"), яке зустрічається в латинських назвах згромаджень, наприклад: OSB – Ordo Sancti Benedicti, Орден св.Бенедикта; OP – Ordo Praedicatorum, Орден проповідників; OFM – Ordo Fratrum Minorum, Орден братів менших тощо.

За часів реформації з’являється нова форма спільнотного життя, що переносить акцент із самої форми монашого життя на завдання, яке стоїть перед спільнотою. Це теж відображено в латинських назвах: SJ – Societas Jesu, Товариство Ісуса, створене задля поширення й захисту католицької віри; SDB – Salesiani Don Bosco – Салезіани Дона Боско, для праці з молоддю; SVD – Societas Verbi Divini – Згромадження Божого Слова, або вербісти, місійне згромадження. Тому в Західній Церкві маємо таке розмаїття чернечих згромаджень.

На християнському Сході всі монастирі становлять собою одиниці sui iuris, тобто вони є незалежні та автономні. Вони базуються на Правилі св. Василія Великого й типіконі – інтерпретації Правила, яка дала змогу братам обирати більш закритий спосіб життя або більш відкритий – для апостольської та благодійної праці.

Найвідоміші східні спільноти – це студити, які постали внаслідок реформи св. Теодора Студита, що відбулась у VIII ст. в монастирі Студіон у Константинополі (діють у Греко-Католицькій Церкві від XIX століття). А ще – василіани, які живуть за Правилом св. Василія Великого.

Членів усіх перелічених Вами спільнот вирізняє наявність габіту. Чим тоді є безгабітові згромадження? Чи вони також є монашими спільнотами?

Існує старе прислів’я: не габіт робить монахом. Чернече життя несе в собі цілком певні цінності: аскеза – праця над собою, реальний дух самозречення, вбогість. І справа полягає в тому, щоб дати цим цінностям так сформувати себе внутрішньо, аби залишатися монахом незалежно від того, чи я в габіті, чи ні. В Україні існує чимало безгабітових згромаджень: гоноратки, серцянки, сестри від Ангелів… Вони постали завдяки геніальній ідеї капуцина Гонората Козьмінського (1829–1916) в ті часи, коли католицьке чернече життя на території царської Росії було заборонене. Завдяки цьому євангелізація в різних середовищах, навіть ворожих Церкві, лишалася можливою. Власне, суть чернечого життя не в тому, чи я в габіті, чи ні, а в тому, наскільки я вірний євангельським обітницям та як намагаюся відповісти на питання: «Ким є монах?».

Інтерв’ю провела

Вікторія СЕМЕНОВА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/