Розмова в стилі блюз

Авторська колонка Олексія Браславця до "Католицького Вісника" № 2, 2015. Тема номера – "Люби ближнього твого, як себе самого".

Добривечір. Буває, ти питаєш у мене поради – особливо у найважчі хвилини життя. Нас тут небагато – ти, я і Джо Кокер. Останній з нас, на жаль, тільки у запису: він помер кілька тижнів тому, а запис лишився. Ну що ж, здається, ми дійшли до того моменту, коли я і Джо Кокер маємо сказати тобі: поплач. Це дуже доречно зараз, коли майже ніхто тебе не бачить. Cry Me a River – "Виплач мені цілі ріки", – Джо співає цей старий блюз. Мені здається, це найрозумніша й найдоречніша справа зараз: виплакати з себе ці ріки болю.

Чому ти плачеш? "Ти кажеш тепер, що ти самотній, ти плачеш усю цю довгу ніч", – неначе підказує старий блюз. А й правда, чи твоя проблема не в тому, що всі, кого ти вважав ближнім, покинули тебе? Тоді – Cry Me a River.

До речі, чому ти вважаєш, що твій ближній – це лише той, хто має тебе любити й завжди дослухатися до тебе?

Поглянь-но на історію людства. А я підкажу тобі: хто був одним з ближніх у Авеля? Каїн. Хто був одним із найближчих учнів Христа? Юда. Хіба ти не знаєш про це? Знаєш? То чого ж ти плачеш? Джо Кокер неначе долучається до нашого діалогу: "А тепер ти просиш пробачення, бо у твоїх словах немає правди". Саме тому тобі залишається лише одне: Cry Me a River.

Наші ближні. Погодься, що найчастіше ми сприймаємо їх як щось, створене для нашого комфорту й нашої зручності: ми вважаємо, що вони потрібні, аби нам допомагати і нас любити. Але я чую, що Кокер неначе посміхається – він явно скептично налаштований до цієї тези: "Часто ти кажеш, що любиш мене, аби просто довести, що робиш хоч щось". А чи тобі не спадало на думку, що все навпаки, що наші ближні – це ті, кому потрібні ми? Не спадало? Тоді тобі залишається лише одне: Cry Me a River.

Розповім тобі одну історію, випадково почуту від друзів. Як на мене, це вигадка. Але… Колись, у їхньому дитинстві, дідусь і бабуся часто лаялися. І після цього йшли спати в різні кімнати. А вночі, коли вважалося, що вся родина спить, по батареї з однієї кімнати до іншої йшов сигнал: тук, тук-тук, тук-тук – я люб-лю те-бе. Нині дідусь уже помер. Але вночі, коли вважається, що всі сплять, із бабусиної кімнати досі лунає: тук, тук-тук, тук-тук… Вона нічого не може для нього зробити тут, у земному житті, але вона може у плачу молитися за нього. Тому ми з Джо Кокером вважаємо, що й тобі залишається тільки одне: Cry Me a River…