БИТВА ЗА БІБЛІЮ

"Діти собору" продовжують ставити питання. Сьогоднішній фрагмент інтерв’ю подає нам погляд о.Юзефа Кудасевича, визначного польського професора біблійного богослов’я, свідка скликання Собору Йоаном ХХІІІ.

Йоан ХХІІІ, коментуючи засідання соборної комісії, що готувала Конституцію про Боже Об’явлення (далі – КО, прим. "КВ"), сказав, що "настав час Біблії у Церкві, час надолужити занедбане". Як розуміти ці слова?

До Собору роль Святого Письма у щоденній душпастирській праці недооцінювали. Можна сказати, що Біблія була дуже "занедбаною". Особливо на парафіяльному рівні її поширення було далеко не таким, як годилося. Тому слова Папи треба розуміти не так у науковому сенсі, як у душпастирському.

Йоан ХХІІІ від початку звернув увагу на поширення Біблії серед вірних. Він хотів, щоби Святе Письмо, особливо Євангеліє, проникало у спільноти, у життя родин. Душпастирі прийняли ці ідеї і надали їм конкретних форм.

Чи поділяєте Ви думку про те, що на Соборі дійшло до "битви за Біблію"?

КО народилася в напруженні, спричиненому т.зв. римською полемікою 1960 року на тему методу Formgeschichte. Це технічне визначення, взяте з німецької мови, що дослівно означає "історія [літературних] форм". Головна теза цього методу – у переконанні, що написанню Євангелія у доступній нам сьогодні формі передував усний переказ у конкретних літературних жанрах (притчах, оповіданнях тощо). Пізніше ці короткі літературні жанрові форми євангелісти використовували у редагуванні Євангелій, пристосованих до потреб певної християнської спільноти.

Сперечалися про Formgeschichte два римські навчальні заклади, які по-різному оцінювали цей метод. Папа віддав справу на розгляд соборної Біблійної комісії. Результат її праці – інструкція Sancta Mater Ecclesia ("Свята Мати Церква", 1964 р.). В ній вказано, що метод Formgeschichte має два шари: філософсько-теологічний, неприйнятний з католицького погляду, і філологічно-методичний, який прийняти можна. Інструкція у стислій формі увійшла до КО.

КО порвала з концепцією Одкровення, зрозумілого як набір істин, переданих людям Богом. Якими були наслідки цього для розуміння віри?

У католицькій теології ХІХ ст. і аж до середини ХХ ст. панувало поняття Одкровення, згідно з яким Бог відкриває людині істини (veritates), а Церква подає їх для віри, яка полягає у прийнятті цих істин. Катехизми того часу – це збірки визначень об’явлених істин, схованих за абстрактними формулами віри, які всі вчили напам’ять. Тоді як нас спасають не ті veritates, а спасительна подія.

Згідно з КО, віра перестає сприйматися лише як прийняття Божих істин, вона стає передусім особистою зустріччю з Богом.

Конституція про Боже Об’явлення підкреслює спасенний характер істини Святого Письма. Це зміна теологічного погляду на тему непомильності Біблії. Як цього дійшли?

З кінця ХІХ ст., тобто від видання Левом ХІІІ енцикліки Providentissimus Deus (з лат. "Передбачливий Бог"), вчення Церкви говорило про безпомилковість або непомильність Біблії. Це була реакція на т.зв. біблійне питання у Франції, коли були досліджені розбіжності між тим, що говорить Біблія, і висновками наук. А енцикліка пояснювала, що мета, заради якої постало Святе Письмо, має не науковий, а релігійний характер, відтак, висловлювання натхнених авторів на тему природи чи астрономії – просто запис вражень.

Новий погляд на Біблію з’явився разом із розвитком біблійної теології, особливо теології одкровення. Бог відкриває лише одну річ: таємницю спасіння, здійснену в Ісусі Христі.

Dei verbum застерігає від приватних інтерпретацій Біблії. Чому і в якому сенсі вказано, що Святе Письмо не має пояснюватися кожним читачем особисто?

Від приватних інтерпретацій Святого Письма застерігає не лише Dei verbum, а й сама Біблія (2 Пт 1, 20-21). Ідеться про читання Біблії, що не враховує принципів розуміння, поданих Церквою. Звісно, індивідуальний контакт зі Святим Письмом повинен мати кожен вірний. Але християнин ніколи не читає Біблію сам, без попередньої підготовки. Віруюча людина, завдяки своєму народженню в Церкві, життю у ній, має попереднє розуміння Святого Письма. Вникання у текст відбувається не лише завдяки особистому зусиллю, особистому міркуванню, що спирається на вчення Церкви, але передусім – завдяки Святому Духу.

Інтерв’ю провели Аліція ВИСОЦЬКА і Кшиштоф МЄЛЬЦАРЕК

ФОТО:

Отець Юзеф Кудасевич

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

МАТЕО РІЧЧІ

Еммануель Перейра, 1610, Генеральна курія Товариства Ісуса. Рим, Італія.

Видатний місіонер отець Маттео Річчі 30 років свого життя присвятив проголошуванню Доброї Новини в Китаї. Вчений-математик, дослідник, лінгвіст, картограф, він водночас налагодив діалог між двома світами – Сходом і Заходом, які до нього фактично майже не знали один одного. Подорож, що її здійснив італійський отець-єзуїт, перетворила Маттео Річчі на Лі Маду – "Великого мудреця із Заходу", якого китайці й сьогодні вшановують як величного героя своєї історії.

Прихід християнства в Китай о.Річчі вважав величезним чудом Божої всемогутності. Мужній і неперевершений у своїй місіонерській ревності, о.Маттео Річчі насамперед умів вести діалог. Глибока повага до китайського народу, ба більше – щире захоплення ним, бажання прищепити Євангеліє до китайської культури – це його місіонерські методи, які випередили час.

Бенедикт ХVІ зазначав, що о.Річчі – єдиний випадок вдалого синтезу між проголошенням Євангелія та діалогом з культурою народу, якому воно звіщається.

Цей відомий портрет Маттео Річчі – перша картина маслом, написана в Китаї. Еммануель Перейра був першим єзуїтом-китайцем. Маттео Річчі на портреті зображений у вбранні конфуціанського вченого, оскільки таке вбрання він носив, коли жив у Пекіні. У підписі під портретом є неточність: вік, у якому помер о.Маттео Річчі, – не 60 років, а 58. Портрет написано невдовзі після смерті о.Маттео.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЗАРАДИ МОЛОДІ

31 липня – 2 серпня 2012 року в Запорізькій області відбулася перша піша проща УГКЦ на Сході України.

72 прочанина пройшли маршрутом м. Мелітополь – с. Снігурівка. Головною метою прощі була допомога молоді парафій УГКЦ Запорізької області у створенні малих спільнот заради зростання та подальшої духовної формації. Всі прочани прийняли спільний намір: молитвою і жертвою благати про навернення молоді Східної України.

У прощі брали участь священики з Запоріжжя, Мелітополя, інших куточків Запорізької області, а також семінаристи Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ. Із хором і парафіяльною молоддю прибув о. Володимир Валевський, настоятель відомої чудотворним образом Серця Христового церкви Святого Архистратига Михаїла з с. Боянець на Львівщині (Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ). Прощу також підтримали своєю участю вісім вірян із м. Рожнова (Чеська Республіка).

Перший день закінчився у с. Орлово, де відбулася велика та різноманітна духовна програма. Другий день прощі завершився досягненням мети – у с. Снігурівка Токмацького району. Прочан зустріла місцева молодь із хлібом-сіллю та іконою Пресвятої Богородиці, а сільський голова привітав усіх від імені місцевої влади. Майже до півночі проводили прочани молитви і Богослужіння разом із вірними з навколишніх сіл, яких прийшло близько 250 осіб.

2 серпня перша піша проща закінчилася святковою Літургією. Її відслужили в стінах зруйнованої сільської церкви, яку перед тим спеціально приготували до приходу прочан.

Досвід, яким ділилися учасники, можна виразити в одному спільному твердженні: наступного року всі ми знову вирушимо з Мелітополя до Снігурівки. Проща відбудеться 31 липня – 2 серпня.

Тетяна ОКРУЖНА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БЕРДИЧІВСЬКА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ

Ікона Богоматері Бердичівської є однією з найбільших католицьких святинь України. У її життєписі переплелися історії кількох країн і багато людських доль…

У XVI ст. з благословення папи Пія V було написано декілька копій знаменитого образу Богородиці з римської базиліки Sancta Maria Maior

(з лат. – Святої Марії Більшої), відомого як Salus Populi Romani (лат. "порятунок римського народу"). Одна з копій потрапляє на терени України. Київський воєвода Януш Тишкевич, син засновника Бердичева, 1630 р. передає реліквію кармелітському монастирю.

Згідно з декретом Бенедикта ХІV, ікону коронували 1756 р. Саме тоді народилася паломницька традиція приходити до Бердичева найближчої до 16 липня (дня коронації) неділі.

Минули століття. Ікону було втрачено: 1941 р. вона, ймовірно, загинула під час пожежі. Після десятиліть пошуків у 1990 році отці-кармеліти вирішують, що має постати нова ікона Матері Божої Бердичівської. Польська художниця Божена Муха-Совінська використала основу образа, спираючись на римський взірець. Вона відтворила образ у власній інтерпретації. Збережено загальну композицію ікони: Богородиця-Одигітрія; руки, як і на старій іконі, складені навхрест; благословляючий жест Дитяти-Спасителя; Святе Письмо в Його лівій руці. Додано зображення тла з обличчями крилатих ангелів; "всевидяче Око" – символічне зображення Всевидячого Божого ока, вписане у трикутник, символ Трійці; символіку Ордену Босих Кармелітів.

Богородиця повернулася до свого санктуарія, щоби знову й знову прихилялися до неї у своїх молитвах.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НЕ ЗАШКОДЬ…

Досвід підказує, що лікар – це спосіб життя. Адже ця професія вимагає надможливостей людської душі, від самовідданості до самопожертви. Тому і "лікарями від Бога" стають не всі. Людина ніколи не установиться як лікар, навіть якщо буде професіоналом найвищого ґатунку, коли в душі буде звичайним ремісником.

…Взимку 1942 року мені було вісім років. Нашим селом на Донбасі проходила лінія фронту. Одного дня після бою наші відступили, зайшли солдати фашистської армії. Уночі хтось постукав у двері. Це був поранений радянський солдат. Олександр жив у нас два місяці. Моя тітонька, яка завідувала сільською медичною амбулаторією до війни, лікувала його рани, а мама доглядала. Коли знову прийшли наші, його забрали до шпиталю. Якби дізналися фашисти, то всю нашу сім’ю, де було троє дітей, розстріляли б на місці…

Ми жили в льоху через безперервні бомбардування. До тітки приходили односельці з ранами і хворобами, навіть видаляти зуби. Особливо нас вражало, коли приносили на перев’язку 10-ти місячну дівчинку, в якої уламком снаряду відірвало стопу однієї ніжки. Крик цієї дитини я пам’ятаю досі. А потім навесні настав Великдень, ми все ще жили у льоху. Моя тітка в домі пекла нам, дітям, пасочки у металевих кружечках, коли почався артилерійський обстріл… Попри все, вона їх спекла, і залишилася жива!

Влітку, коли припинилися бої, німецькі солдати перетворили на стайню нашу школу. І тоді моя перша вчителька – Надія Володимирівна – зібрала 7-8-річних дітей і почала навчати нас просто неба. Вона вчила нас не тільки читати, писати та рахувати. Вона давала нам уроки людяності та любові за тих страшних часів… Тоді в центрі села, де була школа, стояли шибениці зі страченими партизанами. Чи думала вона, що вчиняє подвиг? Вона робила те, що підказувало сумління. Пізніше ми любили "грати в школу" навіть у концтаборі в Любліні. І багато з нас хотіли стати лікарями та вчителями. Переді мною теж стояла дилема, але вже у 8-му класі моє покликання сформувалося остаточно. Я вирішила стати лікарем.

Коли я зі золотою медаллю вступила до Київського медичного інституту імені Богомольця, моїми вчителями стали всесвітньо відомі професори. Навіть тоді, за часів СРСР, вони вчили нас у кожному пацієнті бачити своїх батька, матір, сестру, брата, керуючись найголовнішим принципом – "Не зашкодь!". Заради інтересів хворого, ми вчилися не шкодувати сил і знань, обстоювати свою думку всупереч упередженному вердикту колег, якщо він не відповідає істині і відволікає від надання допомоги.

Сучасна міжнародна практика в сфері медичної етики керується Хельсінкською декларацією Всесвітньої медичної асоціації. "Місія лікаря, – сказано в ній, – полягає в охороні здоров’я людей. Його знання і сумління повинні слугувати виконанню цієї місії". Але в реальності деморалізація суспільства сьогодні зайшла надто далеко. Медична галузь виявилася найбільш вразливою, адже вона опікується найціннішим – здоров’ям і життям.

Дегуманізація, корумпованість, бюрократизм – це лише неповний перелік негативів сучасної медицини в Україні. Виникла ціла плеяда лікарів-чиновників, здатних на будь-які злочини. Серед лікарів з’явилися "дистриб’ютори", які безсоромно працюють на фармацевтичні фірми та діагностичні центри. Вони цинічно пропагують медикаментозні аборти як альтернативу хірургічним (інструментальним). Правду про аборт – вбивство людини на найбільш ранньому етапі її розвитку – спотворюють. "Дистриб’ютори" поширюють контрацепцію (особливо гормональну), нібито щоб запобігти абортам, укриваючи її згубні наслідки.

Від 1995 року в Україні працює ціла система "планування" сім’ї, яка зробила "вагомий внесок" у знищення репродуктивного здоров’я нації. Натомість небувало розвинулись штучні репродуктивні технології. За усім цим – великі гроші. Свідомість певної частини лікарів є спотворена на цьому тлі. Якщо закон не захищає життя "самих беззахисних і невинних […], він перестає бути законом, і стає злочином, з яким треба боротися усіма законними засобами" (Йоан Павло ІІ, "Євангеліє життя").

В історії було багато спроб використати медицину задля злочинів (зокрема – в психіатрії, для ізоляції політичних опонентів). Це підтверджує задавнену і глибоку хворобу суспільства – віковічний страх за своє, тільки своє особисте життя.

Медицина не може бути інструментом в чиїхось руках, вбивчою машиною. Зараз нікого не дивує, що стало проблемою знайти лікаря, якому можна довірити своє життя. Зруйновано інститут довіри до лікаря.

Як жити далі? Відповідь проста. Коли учні спитали в Ісуса – де є Царство Боже? Він відповів: "Царство Боже всередині нас". Почнемо кожен із себе: слухати голос свого сумління, боротися і обстоювати найдорожчі цінності, знищувати злочинні закони.

А лікар залишається лікарем, доки б’ється його серце. "Був лікарем" можна сказати лише тоді, коли його не стане на землі. Бо справжній лікар, який служить своїй справі, а не прислуговується – це звання, народжене повагою і любов’ю пацієнтів.

Олена Кравчук, лікар-гінеколог

Всеукраїнський благодійний фонд "За гідність людини", м.Київ

ФОТО:

Лікар має керуватися найголовнішим принципом – "Не зашкодь!"

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/