БАРОКОВА ЛІТЕРАТУРА ПРО РЕМЕСЛО

У 50-ті роки ХІХ ст. в одному з монастирів Південної Чернігівщини невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький-Ілліч знайшов рукопис, який складався з трьох сотень папірців і не мав ані початку, ані кінця. Згодом дивовижна знахідка виявилась авторським оригіналом єдиної книги поета кінця XVII - початку XVIII ст. Климентія Зіновієва, яку Іван Франко справедливо назвав одним із найкращих надбань українського письменства.

Серед доробку інших українських барокових авторів творчість ченця Климентія виокремлюється насамперед широтою тематики. Жоден з поетів цього періоду не спромігся зобразити сучасне йому життя настільки повно, як Климентій Зіновієв. У його збірці є вірші про імена Божі, явища природи, пори року, тварин, різні тілесні та душевні вади, смерть. Змальований письменником світ є наповнений різними людьми: злими й добрими, убогими й багатими, чоловіками й жінками, селянами й міщанами, школярами, ченцями, козаками, панами, ремісниками. Останнім Климентій приділив найбільше уваги, створивши "віршовану енциклопедію тогочасних ремесел та промислів". Цикл віршів поета про ремісників – унікальне явище в українській літературі. Климентій Зіновієв не просто описує роботу майстрів і перелічує виготовлені ними вироби, а й подає цілісну картину укладу ремісничого життя епохи з усіма її особливостями: уявленнями про навколишній світ, релігійними переконаннями, народними звичаями, побутовими подробицями.

До ремісників Климентій зараховує не лише звичних нам кравців чи гончарів, а й женців, садівників, катів і козаків. Широке тлумачення слова "ремесло" пов’язане з тим, що воно, подібно до давньогрецького "techne", означало "вміння, майстерність". Власне, всі види діяльності, названі у віршах ченця-поета ремеслом, охоплює давньогрецьке поняття "techne vulgares" – майстерність у заняттях, що вимагають фізичних зусиль.

Поет завжди передає власне ставлення до описаного у певному вірші ремесла: одних майстрів він прославляє, інших зневажає, комусь співчуває, а з когось відверто кепкує. Важко сказати, за якими критеріями автор визначав, кого треба хвалити, а кого лаяти, проте очевидно, що не останню роль у виборі тону того чи іншого вірша відігравала потреба у певному виді ремесла, рівень складності та обізнаність майстра у своїй справі. Не варто нехтувати й особистим досвідом Климентія, адже він завжди з особливим захопленням говорить про ті ремесла, з якими ознайомлений краще.

Надзвичайно прихильно ставиться поет до всіх ремісників, чия діяльність є пов’язана з хлібом. Климентій Зіновієв вшановує працю женців, молотників, мельників та володарів млинів, а вірш "Про орачів..." маже повністю присвячує возвеличенню "хліба святого".

Проте не хлібом єдиним живе людина, тож не менш важливою є праця тих, хто виготовляє папір, друкує книги та виготовляє для них обкладинки. Власне, книга – центральний образ барокової культури. Тогочасні філософи надавали їй статусу особливої ділянки буття, вважали проекцією Всесвіту. Долучитися до виготовлення книжок було справді благородною справою. Климентій Зіновієв постійно підкреслює важливість освіти. Майстерність ремісника завжди пов’язується із обізнаністю, тож поет виголошує похвалу шевцям, які не лише знаються на своїй справі, а й іншим передають власні знання та звичаї. Водночас Климентій Зіновієв висміює ткачів та калачників, адже вважає їхнє ремесло за таке, що не потребує особливих навичок та тривалого навчання. Але найбільшого осуду, на думку ченця-поета, заслуговують "богомази", які не навчилися справно малювати, а тільки псують ікони.

До ремісників відносить Климентій і людей військової справи – козаків. Саме образ козака в епоху бароко є втіленням національного героїзму, лицарської честі, благородства та "золотої вольності". Климентій Зіновієв усіх майстрів, що долучилися до військової справи – від шабельників до музик.

Цикл віршів про ремісників охоплює не тільки широке коло різноманітних "професій" (більше 90), а й багато популярних у добу бароко образів та мотивів, які сучасному читачеві можуть здатися непоєднуваними з центральною темою ремесла. Зокрема, маємо тут згадку про "чотири останні речі", мотиви страху й невідворотності смерті ("Про лікарів...") та прижиттєвих відвідин пекла і раю ("Про тих, хто копає глибокі криниці..."); образ моря як бурхливої природної стихії ("Про перевізників"); мотиви мандрівки та "небесної дороги" ( "Про кравців", "Про котлярів"); образи саду й винограднику ("Про садівників", "Про виноград і виноградарів").

Одним із центральних у "ремісничих" віршах Климентія є зображення Бога як першого майстра, що створив людину за своїми "образом і подобою", наділивши її здатністю творити ("Про гончарів", "Про іконописців...", "Про золотарів"). Поет підкреслює, що всі свої знання і вміння люди отримують через Боже благословення.

Впродовж багатьох років збірка поета залишалася джерелом свідчень очевидця про життя, звичаї та побут тогочасних українців. Та, на жаль, доступна вона була лише науковцям, адже не була перекладена сучасною українською мовою. Цей переклад видали лише два роки тому під назвою "Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVІІ — початку XVІІІ ст.". Саме тепер ми маємо змогу насолоджуватися однією з найцікавіших книг українського бароко. 

Юлія КОНОПЛЯНА

ФОТО:

Українські стародруки часів бароко досі залишаються джерелом свідчень про життя, звичаї та побут українців

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КЛУБОК БАЖАНЬ

"Поруч із тим, що ми називаємо пристрастями, існує цілий клубок бажань, вражень, переживань; все це розташовується у внутрішній сфері людини, у тій сфері, яка ще не є інтелектуальною, не є мисленою, і якою володіють як люди, так і тварини. Це як раз та сама область, над якою має панувати просвічена інтелектом воля. Якщо цієї здібності волі та інтелекту до панування над пристрастями немає, то вони приймають на себе роль початків, що керують нами в нашому житті, в нашій поведінці та свідомості, чого з погляду моралі потрібно уникати…

…У вихованні ідеться не тільки про те, щоб людина могла опанувати пристрасті, тобто, щоб пристрасті не завдавали нам шкоди, але також і про те, щоби пристрасті якнайбільш повно могли допомогти в досягненні тих цілей, які людина ставить перед собою. І тут, як ми побачимо, є істинна матерія чесноти.

Звичайно, що чесноти не співвідносяться безпосередньо із пристрастями, із актами волі, і під кінець акти волі спираються на цей клубок, матеріал, психічну масу, якою, власне, є пристрасть. В працях Платона велика кількість образів розкриває цю істину; хоч би знаменитий образ двох коней. Один дуже норовистий та впертий, а другий – слухняний та безстрашний, рветься вперед. Вони символізують власне цю безформну область, якою людина ще не оволоділа, але поступово оволодіває…

Тому воля виконує своє завдання як влада, якщо вона провадить нас до мети, якщо вона підкорена нашій меті та керує усіма нашими здібностями задля реалізації всіх тих цілей, які ми визнаємо за важливі. Але роздивитися мету має інтелект. Інтелект як щось, що бачить мету, діє у сфері мудрості .Це одна із причин, чому мудрість є такою важливою інтелектуальною чеснотою…

…Св. Тома стверджує, що ми не можемо не хотіти добра… Саме таким чином людина не може не прагнути до щастя... Той, хто прагне щастя – хоч би як він розумів його, – незважаючи на свою волю, прагне Бога, бо якщо б він мав повне пізнання, то знав би, що щастям є тільки Бог. Тому пошук свого щастя є неусвідомленим пошуком Бога".

Стефан Свєжавський, "Святий Тома, відчитаний наново"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/ 

ПРОПОВІДЬ В ІНТЕРНЕТІ

Чи був би сьогодні Ісус блогером? Думаю, що саме так – Ісус сьогодні активно користувався б Інтернетом для Своєї проповіді. Очевидно, що така форма, як блог (інтернет-журнал) чи сайт (по суті – інтернет-книга), були би Ісусом використані для поширення Радісної Новини. Адже важко переоцінити важливість інтернет-простору як засобу поширення інформації та знаряддя міжлюдського спілкування.

Святіший Отець Бенедикт ХVІ у своєму посланні з нагоди 45-го Міжнародного дня суспільних комунікацій наголосив, що зростання кількості користувачів Інтернету веде до нових, якісних змін менталітету людського суспільства в цілому. На думку Папи, це ставить нові завдання і відкриває нові можливості: "Якщо їх мудро застосовувати, вони можуть допомогти задовольнити прагнення сенсу, істини та єдності, яке є найглибшим прагненням людської істоти",– пише Бенедикт ХVІ. І щоразу більшу роль починають відігравати соціальні інтернет-мережі (засоби віртуального спілкування), що стирають різницю між виробником та споживачем інформації. Молодь у цьому є особливо активною, як зазначає Святіший Отець.

Але Інтернет та соціальні мережі несуть також небезпеку знеособлення, поширення ідей антикатолицького та антихристиянського характеру, нав’язування світогляду, небезпечного для самого суспільства. І слабка присутність католиків як власне католиків у цьому новому просторі – просторі Інтернету робить – ці загрози особливо небезпечними.

Найлегше зі свого куточка критикувати якусь абстрактну Церкву за неприсутність у світовій мережі, забуваючи при цьому, що кожен католик є членом цієї Церкви. Духовенство становить заледве 0,5% членів Церкви, а то й менше. Що ж тоді з 99,5%? Адже і вони покликані благовістити. Кожен католик у Святому Таїнстві Миропомазання отримав не лише дар Духа Святого, так само як і апостоли на день П’ятидесятниці (DH 1319), але й завдання розширювати Його Царство як воїн Христа. Кожен католик є покликаний боронити і поширювати католицьку віру. І про це не можна забувати.

Не треба чекати на команду «згори» – якогось особливого декрету чи розпорядження єпископа. Треба самому ставати до розбудови Царства Божого на просторах Інтернету. Для цього не потрібно величезних ресурсів, а лише бажання, трохи часу, присвяченого Богові, особиста молитва, сакраментальне життя і прагнення добре пізнати свою віру та поділитися цим знанням із іншими. Можливості для цього є колосальні: соціальні мережі типу Facebook, Twitter, Google+, крім цього, на різних сервісах можна засновувати безоплатні блоги і сайти, різноманітні форуми.

І наш проект Milites Christi Imperatoris, частиною якого є "Католицький Оглядач", також розпочав своє існування як ініціатива групи небайдужих католиків. І лише коли цей проект розпочав функціонування, то був визнаний церковною єрархією. Не слід боятися боронити свою віру і поширювати її. Треба розвивати у собі співчуття з Церквою, про яке говорив св.Ігнатій Лойола у своїх "Духовних вправах". Сьогодні це співчуття з Церквою має надихнути нас на активну присутність у Інтернеті католиків як власне католиків, особливо католицької молоді, адже саме молодь є найактивнішими користувачами Інтернету.

Отець Орест-Дмитро ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,

Керівник проекту Milites Christi Imperatoris, редактор

(http://christusimperat.org/, http://catholicnews.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

НОВЕ ЖИТТЯ

"Нове життя" – це назва служби при Комісії у справах родини Львівської архієпархії УГКЦ. Її завдання – розповідати про опіку над дітьми-сиротами і допомагати тим, хто хоче взяти їх у свої сім’ї. Керівник служби, Марія САКВУК, знає цю проблему "зсередини": разом із чоловіком, греко-католицьким священиком Юрієм Саквуком, вони виховують двоє прийомних діток і двоє рідних.

Які цілі стоять перед вашою службою? Чи є вже певні здобутки?

Із 10-ти сімей, із якими ми спілкувалися за цей час, одне подружжя стало всиновлювачами, інші – оформили опіку, ще 3-4 сім’ї – на шляху до цього. Ми розповідаємо про можливі в Україні форми опіки над дітьми-сиротами. Адже дедалі частіше трапляються подружні пари, які не мають дітей, тож тема стає все актуальнішою. Коли сім’я постає перед такою проблемою, то вдається до методів штучного запліднення тощо. Церква відкидає таку практику. Ми хочемо показати людям, що є інший спосіб. Адже необов’язково наполягати: "Хочу тільки МОЮ дитину, з МОЇМИ генами". Я, Я… А може, варто розглянути інші можливості? З одного боку, є сім’я, яка не має дітей, але може подарувати любов. З іншого – дитина, яка чекає, коли по неї нарешті прийдуть "її" мама і тато.

Спочатку, після закінчення курсів прийомних батьків, – нас тоді було 5-6 прийомних сімей – ми збиралися разом, їхали у Крехів чи Страдч, організовували "дитячу" Літургію, а тоді за шашликами обговорювали свої проблеми. Так виникла Всеукраїнська громадська організація "Асоціація моя родина", серед членів якої сьогодні є вже й прийомні дідусі й бабусі. На одній із зустрічей були батьки з Криму і розповідали: ось наші діти пішли, а ми тепер їм онуків бавимо.

Важливо, щоб Церква була заангажована в цю сферу родинного життя. Тому 2011 року й виникла служба "Нове життя". Її головне завдання – пропагувати сімейні форми виховання дітей-сиріт, а також надавати інформативну та психологічну підтримку батькам-вихователям. 11-12 листопада у рамках проекту "Соціальна підтримка УГКЦ дітей-сиріт", спільно з відділом соціальних питань Патріаршої курії, у василіянському монастирі в Брюховичах ми провели тренінг "Стосунки з прийомними та усиновленими дітьми в сім’ї". Символічно, що другого дня батьки зібралися на Літургії в каплиці монастиря, і виявилося, що це каплиця св.Йосипа Обручника. Для багатьох із наших батьків св.Йосип є покровителем, адже саме він є прикладом прийомного батька, бо був таким для Ісуса Христа.

На буклеті "Нового життя" – блаженний о.Омелян Ковч. Чому саме він?

Коли наші прийомні сім’ї активно товаришували та зустрічалися, ми створили неофіційне товариство ім.О. Ковча. Вирішили обрати його своїм заступником, бо він опікувався сиротами. На іконі новітніх українських блаженних його навіть зображено з дитиною на руках.

Які є форми опіки над дітьми-сиротами в Україні?

Усиновлення, опіка, будинки сімейного типу і прийомні сім’ї. У державі перевага надається усиновленню, коли дитина отримує прізвище батьків, стає повноцінним членом родини, спадкоємцем. Для дитини це – оптимальний варіант.

Опіку оформлюють зазвичай родичі чи близькі дитині люди, і держава фінансує цю допомогу.

Будинки сімейного типу мають налічувати не менше п’яти прийомних дітей, а їхня кількість разом із рідними не має перевищувати десяти. У цьому разі також передбачено соціальні виплати на дітей.

Прийомна сім’я також отримує фінансову допомогу, соціальний і психологічний супровід. Прийомні батьки повинні відбути певний тренінг, а потім періодично "підтверджувати кваліфікацію" на наступних семінарах.

Які випробування чекають на батьків і дітей у прийомній сім’ї? Як вживаються діти у зовсім нове середовище?

Батьки повинні розуміти, що перед ними постане багато труднощів. Із часом усе зміниться. А спочатку зустрічаються різні люди. І батьки хочуть дітей, і діти хочуть батьків. Але діти призвичаєні до іншого порядку. У дитячому закладі завжди готова їжа, не треба пильнувати своїх речей. А тут батьки привчають: чистити зуби, складати одяг та іграшки. Виникає певний конфлікт, який треба терпеливо вирішувати.

Діти, які жили певний час у сім’ї, а потім потрапили до дитячого виховного закладу, переживають так звану депривацію. Це стан, спричинений втратою ними близької людини, до якої вони були прив’язані. Отже, відсутність стосунків та біль вони компенсують іншим чином. Дитина виробляє свою поведінку – як жити, щоб менше страждати. Вона стає нечутливою до болю, закривається в собі. З часом їй ставлять діагноз: затримка розумового розвитку. Хоч найчастіше немає жодної патології, і все долається у спокійній і люблячій атмосфері.

Важче дітям, які з першого дня знали лише сиротинець. Якщо дитина мала сім’ю, навіть неблагополучну, у неї збереглися певні моделі поведінки, і її адаптаційний період у прийомній сім’ї проходить набагато швидше. Загалом психологи кажуть, що скільки часу дитина перебувала у дитячому будинку, стільки ж триватиме і її адаптаційний період.

Для мене як для мами певну складність становить те, що двійнята болючіше реагують на зауваження. Якщо своїх дітей виховуєш "природно", не задумуючись над різними нюансами, то стосовно прийомних завжди ставиш до себе дуже високі вимоги й обдумуєш свою поведінку.

Чому ви стали саме прийомною сім’єю?

Як і всі, ми хотіли маленьку дитину, але, щоб усиновити маля, треба було вичекати величезну чергу. Мушу сказати, що в нашому випадку величезну роль зіграла реклама – біґборд "Прийміть дитину в родину". Для нас це звучало як своєрідне запрошення, альтернатива. Ми зателефонували, пройшли відбір і пішли на тренінг. Нам сподобалося, що є підготовка, соціальний супровід, що хтось нас зможе підтримувати в кризових ситуаціях. Тоді про фінансовий бік справи ми не дуже думали, але тепер побачили, що й це важливо.

Ми взяли 4-річних двійняток – Даринку і Любчика. На тренінгах нам розповідали, що коли в сім’ї з’являється друга прийомна дитина, то перша, слідом за нею, часто переживає адаптаційний період удруге. Тому якщо прийомні батьки планують більше дітей, то краще їх брати відразу. Коли ми прийшли в дитячий будинок, то наші двійнята виявилися там єдиними рідними братом і сестрою. Так вони стали нашими.

За Даринкою і Любчиком у вашій сім’ї з’явились і рідні донька й син…

Так переважно буває, що в бездітних сім’ях після прийняття діток з’являються свої.

Нашим двійняткам уже по 9 років, вони вчаться в 4-му класі, навчаються музиці, танцям. Загалом про те, що ми прийомна сім’я, згадую лише тоді, коли маю справу із соціальною службою. На загал – ми звичайнісінька сім’я. Для 5-річного Іллі Любчик є прикладом для наслідування й абсолютним авторитетом. Найменшеньку, Софійку, люблять усі. А якщо й виникає якесь суперництво, то радше між двійнятами, бо вони мають однакові шкільні інтереси.

Чи згадують Даринка з Любчиком про дитячий будинок?

Психологи радять розказувати дітям терапевтичні казки, які б підказували їм виходи з ситуації. І ми розповіли їм про звіряток, які жили разом, а потім прийшли двоє дорослих звірят і забрали двох малят до себе. Даринка зразу ж сказала: "А ті котик і песик – це я і Любчик". Так ми шукали відповіді на дитячі питання першого року їхнього життя у нашій сім’ї.

Коли з’явились Ілля й Софійка, у голівках старших дітей витворилась якась плутанина, і вони почали питати: "Мамо, а ми в тебе були двоє в животику?" Я не заперечувала, казала: "Так, вас у мами було двоє".

Тепер, коли вони старші, ми обговорили питання, які їх цікавили, адже так важливо мати "нерозривну" пам’ять про своє життя. Діти знають правду і довіряють нам.

Чи легко сім’ям наважитися прийняти до себе чужу дитину?

Людям легше взяти дитину, коли в них немає власних або коли в них багато дітей і вони розуміють природність такого кроку. Якщо ж у них одна-дві дитини, батьки їх дуже леліють, і тоді важче зважитися на це. […]

…Треба розглядати різні можливості, бути відкритими до Божого промислу. Насправді Бог нас не карає бездітністю, а власне, закликає почути Його. Покликання до прийомного батьківства – щось на кшталт покликання до монашого життя. Коли є якась проблема в сім’ї, Бог підказує вихід. Треба залишати простір у своєму житті для Бога, щоб Він там діяв. […]

Як українське суспільство сприймає прийомні сім’ї? Адже допомога сиротам і знедоленим – в українській християнській ментальності. Але чи завжди відчуваєте доброзичливість і розуміння з боку загалу?

Прийомна сім’я завжди на виду – що зробили, куди пішли... Часто від батьків можна почути, що їхні сусіди чи знайомі намагаються коригувати їхні вчинки, а також критикувати. Батьки самі ставлять перед собою високі вимоги, і тому дуже важливим є те, щоб суспільство їх не критикувало, а радше виявляло прийняття, розуміння та доброзичливість.

Прийомні батьки намагаються не афішувати себе, як і всиновлювачі. Всі родини, яких я знаю, вважають себе звичайнісінькими сім’ями. Означення "прийомна" потрібне, коли про сім’ю говориться офіційно. А на загал – це несуттєво.

Порівняно із Заходом ми ще дуже закриті. Там, якщо жінка чи сім’я з тих чи інших причин не може виховувати дитину, то шукає потенційних прийомних батьків чи всиновлювачів сама. [...] Звичайно, ми можемо багато говорити про те, правильно це чи ні. Але фактом лишається те, що жінка дарує життя, вона відповідальна за нього. А нам як спільноті християн у таких випадках, коли жінка зважується подарувати своїй дитині життя, годиться якось підтримати її, намагатися зрозуміти, не засудити за те, що дитина потрапила у виховний заклад, а самим подарувати дитині нову люблячу сім’ю.

…Мені б хотілося, щоб ми були більш відкриті, сприймали прийомне батьківство не як щось екстраординарне, а як природну річ. Нещодавно мене запитали, як ми з чоловіком прийшли до цього, як вибрали саме цю форму батьківства і цих дітей. Я намагалася дати різні відповіді, аргументувати наші рішення. Але з перспективи прожитого часу я зауважила, що напрошується весь час одна фраза: це все було дуже природно.

Розмовляла Катерина ЛАБІНСЬКА, РІСУ

Львів, листопад 2011 р.

Публікується зі скороченнями, адаптовано для "КВ". Повний текст читайте на сайті: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/45523/

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ДЕВ’ЯТЬ КРОКІВ НАЗУСТРІЧ…

Багато людей зазнали цілковитої зміни свого життя, відкривши, що Бог покликав до святості кожного з нас, і шляхом до святості є передусім освячення щоденної праці – ідеал, дорогу до якого Бог показав через св. Хосемарію Ескріва, і яку кожен з нас є покликаний пройти під проводом Божої ласки.

Праця – покликання до святості

Ваша щоденна зустріч з Богом відбувається там, де є ваші друзі, ваші бажання, ваша праця й ваша любов. Там ви кожного дня зустрічаєте Христа. Ми повинні шукати святості серед звичайних земних справ, у служінні Богові та всім людям. ("Палко люблячи світ", 113).

Традиція п’ятничного пива з друзями видається мені чимось… дивним. Навіть не тому, що п’ятниця – для католиків день посту і споглядання Хресної дороги. Просто незрозуміло, що "святкуємо" – звільнення від набридлої за тиждень роботи?

Якщо мені не подобається моя робота – значить я вважаю, що є гідний кращого. Ось тільки де його, кращого, шукати?

Я, християнин, маю вірити, що найкраще – там, де я зустрічаю Бога. А хіба там, де я зараз працюю, Бога немає? А може я просто докладаю замало зусиль, щоб Його зустріти?

Невже я не вірю, що Бог бажає мені добра? І не лише бажає, але й активно допомагає мені це осягнути, створюючи для мене відповідні умови, необхідні саме мені й саме зараз.

Ми покликані Богом до святості – до зустрічі та єднання з ним – і наш Небесний Отець щедро наділяє нас засобами для цього. І праця – чи не головний з цих засобів.

Праця з любові до Бога

Все роби задля Любові. На цьому шляху немає дрібниць: усе — велике. Витривалість у малих випробуваннях задля Любові, – це героїзм. (Шлях, 813).

Страх – природна реакція на хиткість становища. Якщо стоїш на твердому ґрунті – почуваєшся впевнено, а якщо на даху височезного будинку? Можна навчитися долати страх, але не знищити його остаточно.

Почув колись: "Вірю я в Бога, а тобі – довіряю. Поки що…" Не можна покладатися на людину, ані на її людські міркування і приземлені цілі.

Так, справді, наша праця може принести нам фінансову забезпеченість, пошану в суспільстві і задоволення від власних успіхів. А також – спустошення, коли не знаєш чого прагнути далі. А крім того – страх усе це втратити. А страх – це завжди прояв недовіри до Бога.

Чистота намірів – працювати тільки з метою принести Йому радість. Немов дитина, яка часом робить те, що кажуть батьки, не розуміючи навіщо, але від щирого бажання їх порадувати. Решта прагнень не має сенсу.

Впорядкованість

Впорядковуючи своє життя, ти помножуєш свій час, отже, стаєш здатним віддати Богові більшу хвалу, більше працюючи у служінні Йому. (Шлях, 80).

Одного разу я запитав священика, чому ангели, що стали на бік сатани, не можуть покаятись. "Бо в них немає часу", – була відповідь. Ми існуємо в часі й просторі, які були створені тільки для нас, людей, отже Час – найцінніший дар людині від Бога.

Марнувати цей унікальний дар – що може бути гірше? Десята "кава"/цигарка під час робочого дня, порожні теревені, відверте ледарство – наочні прояви такого марнотратства.

Проте найстрашніше є приховане – праця бездумна. У будь-якої роботи має бути мета – конкретна жива людина, чиє життя ми покликані покращити. Якщо, працюючи, я не розумію, кому й навіщо потрібна моя праця, варто зупинитися – бо це також прояв марнотратства – і піти шукати ту саму людину.

Знайдена мета дозволить впорядкувати свою діяльність, намагаючись виконувати свої обов’язки дедалі ефективніше, вивільнити час і спитати в Господа: "Що ти хочеш, щоб я зробив тепер?"

Гідна жертва

Не є гідною Бога жертвою те, що навіть менше за рівень нашої людської досконалості, і так обмеженої нашими незначними людськими можливостями. Наша жертвенна праця повинна бути безвадною, вона повинна бути зроблена якомога старанніше, наскільки це можливо, навіть у найменших дрібницях. Богу не потрібні підробки! (Друзі Бога, 55).

Прагнення до видимого, визнаного іншими людьми успіху чимось схоже на жертву Каїна. Боже, я доклав стільки зусиль, і диви – який результат! Стоп. А чому я так зухвало впевнений, що причиною стали саме мої зусилля?

Хоч би що я робив, я залежний від багатьох чинників, на які жодним чином не можу впливати. І без невидимої для мене дії Божого Провидіння, я можу бути впевнений, не було б нічого.

Похвала? Просто робити те, що повинен, викластися на 100%, зробити паузу, подумати, що міг би зробити краще – і додати ще стільки ж. Якщо навіть жодна людина цього не помітить – то нічого, адже моя праця – жертва не людям, але Богу. Він помітить. І навіть якщо я припустився помилки – Він знайде спосіб використати на добро навіть такий негідний інструмент, як я.

Будь-яка чесна праця є поважною

Прийшов час для нас, християн, голосити з покрівель, що праця – дар Бога, і немає сенсу розрізняти людей за родом їхніх занять, ніби є види праці, шляхетніші за інші. Праця, будь-яка праця, засвідчує гідність людини та її панування над творінням. (Христос проходить поруч, 47).

Навколо нас – безліч людей, гідних подиву: офіціант, який посміхається так щиро, що дарує гарний настрій на цілий день; водій, що керує авто так добре, що не помічаєш дороги, викладач, що вміє зачарувати своїм предметом; і ще, і ще…

Навчитися посміхатися кожному, дякувати – це не звичайна ввічливість. Треба навчитися бути в захваті від того, як працюють інші. І вміти зізнатися собі: "Я б так не зміг…"

І тоді одного разу Господь покличе мене виконати роботу, що нижче за мою теперішню кваліфікацію, можливо навіть набагато нижче. Я знаю, що мені буде нелегко, адже я звик до іншого. Тому, можливо, все життя я муситиму готуватися до того, щоб бути щасливим, отримавши від Господа цей знак довіри.

Споглядання

Нехай на твоєму робочому столі, у твоїй кімнаті, завжди з тобою буде образ Матері Божої. Дивись на нього на початку роботи, під час роботи, і по її завершенні. Запевняю, вона здобуде для тебе сили перетворити твою працю на люблячу розмову з Богом. (Борозна, 531).

Навколо мене багато людей, які просять мене про молитву, і за яких хочу молитися з власної ініціативи. Скільки разів на день маю повторювати "Отче наш"? Один священик, духовний син св. Хосемарії, порадив мені: "Молися своєю працею, жертвуй її за них".

Господь завжди поруч зі мною, коли я працюю. Часом я сприймаю його як суворого наглядача, часом – як того, в кого можна спитати поради, а часом – як того, хто просто присутній поруч. Часом забуваю про Нього і не помічаю.

Але то моє сприйняття. А Він – просто присутній. Завжди. І коли забуваю про це, життя порожніє.

Внутрішня боротьба

Приступаючи до праці з метою освятити її, ми звертаємося до всіх можливих чеснот: мужності бути наполегливими у праці, долаючи труднощі, що завжди її супроводжують, та не впадаючи у розпач; стриманості, щоб не виснажити себе егоїзмом та марним потягом до комфорту; справедливості, щоб  виконати повною мірою наші зобов'язання перед Богом, суспільством, родиною та колегами по роботі; розсудливості, щоб у кожному разі знати, що робити, не гаючи часу в сумнівах... І все це, наголошую, задля Любові. (Друзі Бога, 72).

Невже це прагнення бути "суперменом"? Насправді, я не схожий на нього. Я слабкий і нікчемний. Я просто мушу постійно пильнувати себе – тому що боюся болю падіння.

Праця, як і будь-яка інша сфера нашого життя – поле безупинної боротьби зі злом. Завжди бути насторожі. Це я, людина, можу втомитися, а можу просто збайдужіти, але ворог – ніколи. Він має ціль, він не стомлюється, він навіть зрадіє, якщо я дістануся висот, смакуючи наперед моє падіння…

Але Господь покликав мене бути тут, значить Він дасть і сили.

Праця як служіння і допомога іншим

Закінчивши свою роботу, візьмись за роботу брата свого, допомагаючи йому з любові до Христа, так природно й тактовно, щоб він навіть не помітив, що ти робиш більше ніж насправді повинен. Це, дійсно, є витонченою чеснотою сина Божого! (Дорога, 440).

Кожен з нас є здатний врятувати світ – досить просто не збільшувати кількість злого в ньому нашою недбалістю, байдужістю і лінивством. І той невеличкий результат кожного з нас, помножений на незначну кількість справжніх вірних Христових друзів, пожертвуваний Господу – здатний зупиняти повені, піднімати хворих і повертати надію багатьом.

Адже Господу вистачило трьох хлібів, щоб нагодувати тисячі. Але Він звернувся за хлібом до мене! Варто змагатися за те, щоб першим випекти цей хліб і подати його Ісусу.

Апостольство

Наша святість має сенс тільки тоді, коли стає апостольством – і засобом спасіння для інших. Якщо праця – шлях до святості, то вона має стати також і апостольством. І ось слова св. Хосемарії:

Просто живи своїм звичайним життям, працюй там, де ти працюєш, намагаючись сумлінно сповнити належні тобі за твоїм становищем обов'язки, довести до завершення усі свої професійні справи та вдосконалюватися щодня. Будь відданим, чуйним до інших та вимогливим до себе. Умертвляй свою плоть, але будь веселим. Це буде твоїм апостольством. І ти, свідомий своєї власної нікчемності, будеш вражений тим, що люди звертаються до тебе. Ти просто і природно говоритимеш з ними, повертаючись додому після робочого дня, у родинному колі, в транспорті, на прогулянці, будь-де... Ви говоритимете про прагнення, що вкорінені в глибині душі кожної людини, навіть тих, хто намагається їх не помічати, і твої співрозмовники почнуть розуміти ці прагнення краще, почавши серйозно шукати Бога. (Друзі Бога, 273).

Перспектива, яка захоплює! Чи можна ще щось додати?

Юрій ПІНЧУК

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/