ГОСПОДИ, ДО КОГО Ж ЙТИ НАМ?

З одного боку, Церква несе повноту істинної віри та проголошує, що повнота Божого Об’явлення – Ісус Христос. З іншого – закликає до релігійної свободи, толерантності та міжрелігійного діалогу навіть тоді, коли християни стають мучениками від рук релігійних фанатиків та фундаменталістів. І якщо ще додати, що помилки немає в жодному з тверджень, то лишається тільки знизати плечима. Чи ні?

Катехизм Католицької Церкви – перший універсальний помічник, коли виникають сумніви. Саме тут міститься свого роду квінтесенція церковного вчення та доступне пояснення багатьох неоднозначних, здавалося б, питань. І саме Катехизм, послуговуючись догматичною конституцією ІІ Ватиканського Собору Lumen gentium, каже нам, хто і яким чином належить до Католицької Церкви: "До католицької єдності Божого Народу покликані всі люди; до цієї єдності по-різному належать або до неї спрямовані і вірні католики, й інші віруючі у Христа, і, врешті, усі люди без винятку, яких Божа благодать кличе до спасіння". Тобто треба відрізняти повну належність до Вселенської Церкви (яка стосується тих, хто реально визнає її), недосконале з’єднання зі Вселенською Церквою (стосується, наприклад, дійсно охрещених в некатолицьких Церквах та християнських спільнотах) та загальне покликання до спасіння у Вічності, належне всім. Інша справа, що повноту засобів до спасіння зберігає Вселенська Католицька Церква. І у справі вічного спасіння багатьох некатоликів ми можемо лише уповати на Боже Милосердя. Покликаних багато, але кількість вибраних точно не відома, чим також не варто легковажити.

Церква і юдеї

Нехристияни, тобто ті люди, які ще не прийняли Євангелія, також різними шляхами є спрямовані до Божого Народу – Христової Церкви.

Передусім, тут варто сказати про ставлення Церкви до сповідників юдаїзму – юдеїв, представників однієї зі світових релігій. Церква, Божий Народ Нового Союзу, визнає свій зв’язок з єврейським народом, з тими, до кого Господь Бог наш промовляв раніше, якщо звернутися до П’ятикнижжя Мойсея – Тори. На відміну від усіх інших нехристиянських релігій, юдейська віра вже є відповіддю на Боже об’явлення в Старому Завіті. Це єврейському Народові "належить усиновлення, і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них І Христос тілом" (Рим 9,4-5), бо "дари Божі і покликання незмінні" (Рим 11,29).

Якщо розглядати майбутнє, то Божий Народ у Старому Завіті і новий Божий Народ прагнуть до подібної мети: очікування приходу (юдеї) або повернення (християни) Месії. Звісно, ці два варіанти очікування все ж суттєво відрізняються один від одного. Ми чекаємо на Месію, померлого й воскреслого, Господа і Сина Божого. Юдеї ж очікують на Месію, чиї риси приховано до кінця віку… Це їхнє очікування й нині супроводжується драмою незнання або не визнавання Ісуса Христа – істинного Месії.

Церква і мусульмани та нехристияни загалом

Як твердить Lumen gentium, задум спасіння охоплює також і інших нехристиян – зокрема тих, які визнають Творця, насамперед мусульман, які зберігають віру Авраама і вшановують разом із нами єдиного милосердного Бога. Спільно з мусульманами ми віримо, що Він судитиме людей останнього дня.

Людський рід має спільне походження та мету, отже діти Церкви не можуть бути не пов’язані з представниками нехристиянських релігій. Декларація ІІ Ватиканського Собору Nostra aetate проголошує, що всі народи утворюють єдине суспільство; мають спільний початок, тому що Бог оселив весь рід людський на землі. Всі ми маємо також одну кінцеву мету – Бога. Боже Провидіння, доброта і задум спасіння поширюються на всіх, аж поки вибрані не об’єднаються у святому місті – Небесному Єрусалимі, тріумфуючій Христовій Церкві.

Представники інших релігій мають право на свободу та пошуки Бога, хоч не знають Його вповні. Він є близько них та попри все бажає, аби всі люди спаслися. Церква розглядає все, що можна визнати добрим і істинним у нехристиянських релігіях, як приготування до Євангелія і Божий дар, який Господь дає їм заради того, щоби нехристияни також врешті-решт досягли Життя Вічного.

Помилки та спотворення

Однак у своїй релігійній поведінці люди виявляють також обмеженість і помилки, які спотворюють у них образ Божий, і це, як ми всі напевно розуміємо, треба усвідомлювати. Нехристиянські віровизнання з’являлися та продовжують з’являтися внаслідок того, що люди, обманені лукавим, відкидають Істину та заміняють Божу правду на брехню. Прикрі плоди приносить служіння створінню, а не Творцю. Живучи й помираючи без Бога в цьому світі, не зважаючи на власне сумління та розум, нехристияни у прямому значенні наражаються на пекельну небезпеку.

Церква Христова є тим місцем, де Отець знову збирає всіх Своїх дітей, що їх гріх розпорошив і ввів в оману. Тут людство має знову віднайти свою єдність і спасіння. Отці Церкви стверджували, що саме Церква є одвічним Ковчегом Ноя, що порятує людство від потопу лукавого.

Поза Церквою немає спасіння?..

Як розуміти це твердження, здавна відоме в Традиції Церкви? По суті, йдеться про те, що будь-яке спасіння йде від Христа-Голови через Церкву, яка є Його Тілом.

Lumen gentium твердить, що Церква є необхідною для спасіння. Власне, один тільки Христос є посередником і дорогою спасіння. Він для нас стає присутній у Своєму Тілі, яким є Церква. Наголошуючи на необхідності віри і Святого Хрещення, Господь водночас підтвердив необхідність самої Церкви, до якої люди входять через Хрещення, немов через двері. Саме тому "не можуть бути спасенними ті люди, які, знаючи, що Вселенську Церкву заснував Бог через Ісуса Христа як необхідну, не хочуть вступити до неї або залишатися в ній". Варто зазначити, що йдеться конкретно про тих, хто усвідомлює Спасіння через Церкву, але відкидає його свідомо та добровільно. Тобто мова не про те, що Бог відкидає когось, а про те, що людина сама вільна відкинути Церкву (хоч розуміє, що тут – джерело Вічного Життя). І в такому разі Господь не примусить до спасенного вибору та покаяння.

Ті, які не з власної вини не знають Христа і Його Церкви, але шукають Бога щирим серцем і намагаються під впливом Його благодаті діяти таким чином, щоби виконати Його волю так, як їм диктує їхнє сумління, можуть осягнути вічне спасіння, і це також проголосив II Ватиканський Собор.

Господь відомими лише Йому шляхами може привести людей, які не з власної вини не знають Євангелія, до віри, без якої "неможливо подобатися Богові" (Євр 11,6). Але це не скасовує місіонерського обов’язку Церкви і кожного християнина зокрема. Церква має обов’язок та право проповідувати Євангеліє усім людям, що проголосив, зрештою, сам Христос. І кожен з нас із любов’ю та відданістю має свідчити Христа нехристиянам – також заради того, щоб їхня кількість зменшувалася. І тут варто пам’ятати, що Божу Істину не можна приносити в жертву ані псевдоекуменізму (справжній-бо є спрямований на єдність всіх християн у Лоні Католицької Церкви), ані міжрелігійному діалогу.

Адаптовано за Катехизмом Католицької Церкви (836-856)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?

Нещодавно на консультації один батько сказав: мені легше взяти ременя, бо тоді мій син робитиме так, як потрібно, так, як я хочу. Але я розумію, що це матиме нетривалий результат: таким чином я не виховую в ньому відповідальності, розумного ставлення до себе, до інших, до своїх обов’язків…

Мабуть, кожен з батьків хоче, щоб його дитина самостійно та свідомо вибирала добро, навіть тоді, коли їх не буде поряд, навіть тоді, коли, здається, ніхто за це не каратиме. Якщо так, то варто пам’ятати кілька речей, про які йтиметься далі.

"Що посієш, те й збереш". Якщо хочемо виховати у дитини відповідальну поведінку, то потрібно пояснювати їй, які будуть наслідки невиконання певних зобов’язань чи вчинків: "Якщо не зробив уроки – тебе позбавлено можливості грати в ігри (чи дивитися телевізор, чи зустрічатися з друзями)". Наслідки мають бути відчутні дитині, тобто потрібно вибирати те, що має для неї значення. Це виховує відповідальність за свої вчинки і вчить, що кожні дії мають свої наслідки.

Крім того, потрібно навчити дитину виправляти наслідки своїх дій. Якщо знищив щось – полагодити, якщо когось образив – зробити так, щоб цій людині стало легше. Якщо ви як батьки якоїсь поведінки не передбачили, не попередили, не пояснили, тоді не потрібно картати за вчинок, що його дитина не вважала поганим. Краще це використати як нагоду для пояснення, чому так чи інакше не слід робити, і вказати альтернативу небажаними вчинкам: "Не можна грати в м’яча у домі, бо (…), але можна грати в м’яча на подвір’ї".

Батькам та вихователям потрібно вийти з полону своїх емоцій. Зрозуміло, що певні дій наших дітей можуть сильно роздратувати. Однак сумнівно, що під впливом сильного гніву чи роздратування ми є здатні до виховання. Від криків, галасу, стресу, биття в пориві емоцій негативна поведінка дітей лише підсилюється. "Знову те саме, скільки разів це тобі говорили, а ти як дерево, до тебе нічого не доходить, ти постійно лише шкодиш…" Думаю, не потрібно говорити, з якою самооцінкою виросте дитина, яка часто чує щось подібне, що думатиме про себе і як, з огляду на це, поводитиметься в реальному житті. Годі вже казати про те, як дитя після такого "виховання" ставитиметься до нас, наскільки нам довірятиме, шануватиме нашу думку (особливо коли такі "нервові зриви" відбуваються регулярно).

А чи ми, дорослі, можемо ясно думати та ефективно діяти, коли наш шеф виливає на нас свою лють, вважає нас "нерозумними", виносить нам догану тощо? Згадайте ваші емоції та думки в ту мить. Чи не краще працюється, коли на роботі панує атмосфера доброзичливості та спокою, коли твої успіхи помічають, коли чітко виписано правила та наслідки їхнього дотримання чи порушення. І так само дитина, якщо виховується переважно в негативній емоційній атмосфері, є позбавлена дороговказу: як бути доброю, як гарно ставитися до інших, як виконувати свої обов’язки.

Правило виховання, т.зв. "три до одного", звучить так: "Перш ніж робити критичні зауваження, слід знайти мінімум три речі за які можна похвалити дитину". Якщо ми сьогодні не говорили дитині гарних слів – то не маємо права її критикувати. Нерідко добрі вчинки вважаються самі собою зрозумілими й не здобувають похвали, натомість провини караються та супроводжуються нотаціями. Тобто нагодою для виховання стають лише погані вчинки. Тож чому б саме на прикладі гарної поведінки, добрих вчинків, розумного вибору дитини не показати взаємозв’язок вчинків та їхніх наслідків? Окрім того, що такий спосіб виховання є приємний для обох сторін, він ще й формує позитивну самооцінку дитини, відчуття спроможності впливу на свою поведінку ("Я можу, я здатен це зробити"), а не лише пасивне сприйняття навколишнього світу. Також варто пам’ятати про співпереживання, підтримку дитини, яка зробила неправильний вибір: наприклад, не виконавши своїх домашніх обов’язків, була позбавлена можливості зустрітися з друзями: "Я знаю, як тобі прикро, що ти не можеш піти сьогодні до своїх друзів". Це має зовсім інший емоційний вплив та вимір, аніж слова "Не марудь мені, вийди з кімнати, якби робив те, що кажуть тобі батьки, то було б по-іншому".

І на закінчення зазначу: ідеальних батьків не існує. Кожна сім’я має власний стиль виховання, власний арсенал технік, власне ставлення до покарання. Варто лише поставити собі тест-запитання: мій спосіб виховання формує особистість і приноситиме плоди не лише зараз, але і в майбутньому – або ж я лише отримую швидкий результат, що він мене влаштовує сьогодні, зараз, цієї миті і без огляду на почуття дитини та її добро?

Лілія ЛОСКУТОВА, психолог

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ВАРШАВА – ПЕРЕМОГА ДОБРА

Дивлячись нині на варшавське середмістя, важко уявити, що побачене – це не чудово збережені пам’ятки старовини, а дбайливо відтворена історія.

Від 1529 р. Варшава відіграє роль адміністративного центру Польщі, постійно розбудовується та модифікується.

Після закінчення Першої світової війни польський парламент, стурбований станом деяких старовинних будівель, видав закон про охорону історичних пам’яток. Здавалося, така державна політика унеможливила руйнування старої Варшави, проте, на відміну від багатьох європейських міст, які протягом століть залишаються незмінними, польська столиця тільки впродовж Другої світової війни руйнувалася три рази.

Від самого початку воєнних дій на території Польщі німецьке військо цілеспрямовано руйнувало Варшаву як уособлення польської державності. Вже у вересні 1939 р. було знищено половину будівель. Від 1940 р. в місті було засноване гетто, в якому утримувалося єврейське населення Варшави, в квітні 1943 р. німецькі війська знищили всю територію гетто, де мешкало півмільйона людей.

А після краху Варшавського повстання столицю було просто приречено. Все населення міста було депортовано. Згідно з особистим наказом Гітлера, Варшаву слід було звести з землі, бібліотеки та музеї мали бути вивезені до Німеччини або спалені.

Коли після війни вцілілі мешканці повернулися до міста, воно майже повністю лежало в руїнах, а в середмісті залишилися тільки два будинки. Попри це, ухвалили відбудувати столицю. Однак друга світова війна підірвала засади державності Польщі, і в країні було встановлено комуністичний режим. Реставрація деяких об’єктів зустрічала різкий спротив влади – це, зокрема, стосувалося королівського замку і, звичайно ж, костелів.

Варшавська катедра св. Йоана Хрестителя, перша згадка про яку датовано ще 1339 р., була для Польщі не лише центральним храмом, а й символом державності, адже саме в ній 1791 р. було проголошено першу в Європі конституцію. Саме тому, на небажання влади долучатися до відновлення храму, кардинал Август Хлонд виголосив промову, в якій звучав заклик: "Відбудуйте Варшаву як народну святиню!" Під його егідою була створена Єпископська Рада Відбудови Костелів Варшави, яку після смерті засновника очолив кардинал Стефан Вишинський. Згодом обидва єпископи будуть поховані у святині, відновлення якої стало для них справою життя.

Таким чином, під опікою Церкви поступово відбудовувалися знищені костели, реставраційні роботи тривали аж до 80-х років ХХ ст. Тривалий термін був зумовлений не тільки станом понівечених будівель, а й перешкодами з боку влади.

Після повалення комуністичного режиму відновлені костели стають символом духовного відновлення Польщі, осередком відновлення польської державності. Цю думку свого часу дуже влучно висловив кардинал Йозеф Глемп: "Катедра св. Йоана Хрестителя – найповажніший і найстаріший храм старої Варшави, у якому Папа польського походження розпочав свою першу прощу батьківською землею… Це місце зберігає відлуння проповідей Петра Скарги, пам’ятає акт створення Комісії загальної освіти та проголошення конституції. Місце, яке завжди навчало, як служити Богу і Польщі, як захистити культуру в житті кожної людини і в житті Народу..."

Меланія ШЕВЧЕНКО

ФОТО:

Варшава: Старе Місто

Варшавська катедра св. Йоана Хрестителя

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Анонс часопису "Католицький Вісник" № 15, 2012: "Про християнське виховання" – Gravissimum Educationi

У номері:

·      Хто має бути відповідальним за виховання?

·      Хрещені батьки та їхні обов’язки.

·      Що говорить ІІ Ватиканський Собор про виховання?

·      Чи виховує телебачення?

·      А також оголошення: Інститут св. Томи Аквінського продовжує набір студентів на 2012 / 2013 навчальний рік.

Свята Катерина Сієнська – Вчитель Церкви – подає всім своїм духовним дітям найвитонченішу науку про те, як пізнати та полюбити Ісуса Христа і Церкву. Про неї та про її духовне материнство катехиза Бенедикта XVI в рубриці Слово Папи.

Метою покарання є перевиховання особи, тож необхідно особливо турбуватися про збереження гідності кожного з в’язнів. Цю думку Папа Бенедикт XVI прагнув донести до всіх людей доброї волі, закликаючи молитися за в’язнів. Детальніше читайте в рубриці Апостольські палаци.

Що таке християнське виховання і з чого воно складається, а також хто є основними дійовими особами виховного процесу – про це говорять отці ІІ Ватиканського Собору в Декларації про християнське виховання. Докладніше на сторінках рубрики Тема номера.

Хто несе відповідальність за виховання: батьки, вихователі дитячого садка, школа, суспільство? Врешті-решт, що таке вихованість? Відповіді на ці питання шукайте в рубриці Соціум.

 Рідні батьки несуть основний тягар виховання дитини. А яка роль належить хресним батькам? Докладніше про це читайте в Темі номера.

Рубрика Моя історія розповість про плоди християнського виховання в одній з українських сімей, де з шістьох дітей двоє стали священиками, одна обрала монаше життя, а троє – родинне. А про те, чого насправді навчає телевізор, читачі дізнаються з рубрики Домашня Церква.

Скільки жив – стільки і працював. Так можна сказати про Ежена – Габріеля – Жерве – Лорана кардинала Тіссерана. Математик та літературознавець за освітою, знавець східних мов, перекладач, дослідник, історик, управитель Ватиканської бібліотеки й архіву – звідки в кардинала Тіссерана було стільки енергії та наснаги, читачі дізнаються з рубрики Обличчя Собору.

Також у свіжому номері "КВ" ви знайдете коментарі до літургійних читань і літургійний календар.

Заохочуємо не шкодувати часу й грошей на новини з життя Церкви та інформацію задля свідомого формування своєї віри.

Приємного читання!

***

"КВ" – двотижневик католиків України, до 2008 р. відомий як "Парафіяльна Газета". Кожен його номер – мов маленька енциклопедія, призначена збагатити життя Церкви в Україні та кожного українського католика зокрема. Тут є і свіжі новини з життя Церкви в Україні та світі, сучасні катехитичні матеріали, католицький погляд на культуру, суспільство та історію… Батьки та діти також знайдуть у часопису багато цікавого для свого зростання у вірі.

Запитуйте "КВ" у своїх парафіяльних кіосках або шукайте в каталозі на 2012 р. у будь-якому відділенні "Укрпошти".

Передплатний індекс – 01101, тел. редакції в Києві – (044) 503 30 22.

ДУШПАСТИРСТВО МОЛОДІ: НАВІЩО?

Коли почнемо придивлятися до душпастирства, а зокрема – в Україні, то помітимо, що певна частина людей взагалі не прагне відвідувати літургічні "маневри" (принаймні так їх сприймають), що відбуваються в наших храмах. А ще більше лякає, коли діти батьків-католиків також одного дня починають оминати Церкву десятою дорогою…

Душпастирство в наших парафіях здебільшого полягає у відправленні Святої Служби і в дуже сухій катехизації, що її вже за кілька занять не всі прагнуть продовжувати. Через те, що формація молоді відбувається тільки через таїнства, молоді люди нерідко відходять. Не всі спроможні зрозуміти, що відбувається в Церкві. Добре, коли священик має гарні керигматичні проповіді, що грунтуються на Слові Божому, але якщо і цього немає, то особливо молодь не може і не хоче перебувати в спільноті, де нічого не розуміє.

ІІ Ватиканський Собор, заглиблюючись у проблеми сучасної Церкви, пропонує душпастирство малих спільнот, які починаються з парафій. Ці спільноти, як казав Бенедикт XVI, не можуть бути альтернативою, тобто заміною парафіяльної структури. Парафіяльні групи мають ввійти в структури парафії і своєю присутністю збагачувати життя Церкви. Однією з таких груп має бути також молодь парафії, де її пастир створить специфічний клімат. Від нього залежить, як функціонуватиме конкретна спільнота.

Якось один священик запалився думкою створити при парафії Біблійне коло. Він оголосив на недільній Службі про це, запросив людей. Коли настав час зустрічі, ніхто не прийшов. Цей священик пішов до свого духовного наставника за порадою, а той йому підказав ввійти до своєї кімнати, намалювати коло, стати в його центрі і молитися, зазначаючи: такий є початок спільноти… Щоб розпочати формувати людей до молитви, пастир сам має бути в неї занурений.

Якщо йдеться про постання молодіжної спільноти, то варто пам’ятати, що молодь – це специфічна частина населення. Наприклад, молоді люди цілком інакше відчувають і переживають любов, яку їм пропонують інші. Якщо дорослому вистачить запевнення в своїй любові словами, або якоюсь прихильністю, то для молоді, каже Беррі Сент-Клер, любов – це час. Коли душпастир присвячує їм свій час, опікується, бачить у кожному особистість і старається пізнати їхні зацікавленості та потреби, то дружба між пастирем і молоддю поглиблюється.

Ілюстрацією опіки над молоддю може бути історія Мардохея, а також Естери, якою він опікувався після смерті її батьків. Перед тим як Естера стала дружиною царя Ксеркса, її опікун Мардохей щодня приходив під палац, в якому вона готувалася до того, що цар її прийме. Мардохей щодня приходив до неї і питав: як її здоров’я, чи нічого їй не бракує, загалом цікавився її життям. Так він її виховав. Згодом, коли Естера стала царицею, а ізраїльському народу загрожувала смерть, вона боялася попросити царя про змилування. І саме Мордохей, якому Естера звикла довіряти, зумів її переконати – і цим було врятовано юдеїв (пор. Ес 2, 11. 4, 1-6).

З цього можна зробити висновки: якщо священик добре виховає свою молодь, якщо перебуватиме з нею, цікавитиметься її життям, проблемами та переживаннями, то коли вони дозріють, зможе також допомагати їм робити дуже вагомі кроки. Бо перебуваючи з ними, проповідуючи їм Слово Боже і допомагаючи їм в їхніх проблемах, душпастир стає для них авторитетом, який буде для них дуже важливим, навіть коли молоді вже стануть незалежними.

Дехто робить наголос на душпастирстві молоді лише влітку, вивозячи молодих парафіян на кількатижневі табори. Там молоді люди справді відчувають, що ними цікавляться. Тільки є одне "але": прийняття молоді мусить бути постійною позицією священика, а не кілька тижнів на рік. Власне тому в парафії мусить постати молодіжна група з конкретною формацією. Ця формація має передусім ґрунтуватися на Святому Письмі. Варто насамперед розв’язувати проблеми, що їх переживає молодь, – а це вимагає солідного приготування самого священика. Найкраще було б ці проблеми пояснювати в світлі Святого Письма, на прикладі біблійних героїв. Як вони давали собі раду з відкинутістю, самотністю, почуттям провини, проблемами з батьками, з приятелями. Водночас добре робити зустрічі, що пояснювали б нашу віру, і те, у що ми віримо. Якщо така формація існуватиме, то і пережиття Святих Таїнств, і адорація для молоді будуть зрозумілими і цікавими.

Дуже важливо будувати спільноту, адже ця група не може бути анонімною, де ніхто нікого насправді не знає. Для цього важливі інтеграційні зустрічі. Це може бути якийсь вид спорту, спільні розваги, прогулянки, похід, пікнік або створення музичної групи. Все це зближує – і молоді починають розуміти силу спільноти.

Опіка над молоддю вимагає багато зусиль і часу – але тільки в такий спосіб у майбутньому в наших храмах не побачимо порожніх лавок. А наші парафії свідчитимуть про те, що Христос насправді живе в наших серцях.

Отець Юстин МІЩЕНКО OSPPE,

вікарій парафії Пресвятої Діви Марії Неустанної Допомоги (РКЦ),

м.Бровари Київської обл.

ФОТО:

Опіка над молоддю вимагає багато зусиль і часу – але тільки в такий спосіб у майбутньому в наших храмах не побачимо порожніх лавок

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/