ПРИРОДА РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ

Яким чином релігійна свобода як фундаментальне право людини за своїм визначенням пов’язана з демократичною формою правління? Зв’язок ґрунтується на самій природі релігійної свободи і має два виміри: "внутрішнє" і "громадське" значення.

Внутрішнє значення може починатися з такого пояснення: оскільки людина як особа від самого початку має здатність до мислення і вибору, а також прагне правди і добра, то прагнення свободи, пошуки істинного і справедливого і є підґрунтям людського блага. Первинне прагнення істини і добра, що є основою, названою Йоаном Павлом ІІ "внутрішньою свободою" людини, є об’єктом захисту того права людини, яке ми називаємо релігійною свободою. Інакше кажучи, право на свободу віросповідання у юридичному порядку проголошено засадничим моральним правом, що забезпечує існування людської особистості у світі. У документах ІІ Ватиканського Собору зазначено: "людська особа має право на релігійну свободу. А ця свобода є у тому, що всі люди мають бути вільні від примусу, чи з боку одиниць, чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то так, щоб у релігійних справах ніхто ані не був змушений діяти проти власного сумління, ані не був перешкоджуваний діяти по своїй совісті, і приватно, і публічно, особисто чи в спілці з іншими, в належних межах" (Dignitatis Humanae, 2). Таким чином, релігійна свобода може бути визначена як фундаментальне право людської особистості, оскільки саме вона кореспондує з фундаментальним виміром, необхідним людині для існування у світі.

Це те, що стосується внутрішнього або особистісного визначення релігійної свободи. Існує також і громадське значення. Відповідно до вищезазначеного аналізу, релігійна свобода може бути визначена як вирішальний аспект громадянського суспільства: релігійна свобода є головною умовою для можливості структурування суспільства відповідно до врахування людської гідності людей, які є його громадянами. Право на релігійну свободу, як ми зазначили раніше, створює природний бар’єр між особою і державою, що є сутністю справедливого суспільства. Держава не володіє всіма повноваженнями, і одна з причин, чому ми підкреслюємо право на релігійну свободу, це факт, що держава дає юридичне вираження факту, який є основою основ, священним привілеєм кожної людської особи, де примус не може бути прийнятним.

У Gaudium et Spes (Радість і надія) єпископи ІІ Ватиканського Собору описують  сумління як "як тайник і святилище людини, в якому вона перебуває сама з Богом, що промовляє в глибинах її душі". Таке ствердження святості сумління не можна зрозуміти, послуговуючись релятивістськими твердженнями типу "право на помилку", що ґрунтується на індивідуалістичному підході, що людська особа має право думати все, що їй заманеться, і чинити відповідно, просто тому, що це спало на думку. Вільна людина сумління має зобов’язання дослухатися до "голосу Господа" – голосу правди, який має відгукуватися у ній. Так Йоан Павло ІІ зазначає, що діалог сумління – це завжди діалог "з Богом, творцем (природної моралі) закону, споконвічного образу і остаточного кінця людини" (Veritatis Splendor, 58). Інакше кажучи, релігійна свобода не має нічого спільного з епістемологічним скептицизмом чи індиферентністю (Dignitatis Humanae: Відповідно до своєї гідності, всі люди – тому що вони особи, тобто наділені розумом і свобіною волею, а тому й особистою відповідальністю, – самою своєю природою є принукувані та й обов’язані моральною повинністю шукати правду, в першу чергу ту, яка відноситься до релігії. І обов’язані також прийняти пізнану правду та й ціле своє життя упорядковувати відповідно до вимог правди. А цього обов’язку вони можуть не виповнити у спосіб відповідний власній природі, якщо не мають душевної свободи, і водночас вільности від зовнішнього примусу. Отож право на релігійну свободу не основується на суб’єктивних настроях особи, але на самій її природі. Тому право на цю вільність залишається також за тими, хто не виконує обов’язку шукати правду та її прийняти; і не вільно їм перешкоджати в його вживанні, якщо зберігається справедливий публічний лад). Держава ж, проголошуючи "пріоритет" права на релігійну свободу, також визнає свою власну неспроможність писати або редагувати сценарій драматичного діалогу, що відбувається у святилищі людського сумління.

Як вчить ІІ Ватиканський Собор, право на релігійну свободу містить вимогу до того "що всі люди повинні бути вільні від примусу, чи з боку одиниць, чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то так, щоб у релігійних справах ніхто ані не був змушений поступати проти власної совісти, ані не був перешкоджуваний діяти по своїй совісті, і приватно і публічно, особисто, чи в спілці з іншими, в належних межах" (Dignitatis Humanae, 2). Ця вимога також допомагає визначенню розбіжностей між суспільством і державою, що є засадничим для ліберального демократичного проекту. Як ми побачили, і теорія, і практика демократії спирається на розуміння того, що суспільство має пріоритет перед державою, і що держава існує для того, щоб служити суспільству, а не навпаки. Соціальні інституції мають логічний, історичний, і навіть онтологічний пріоритет перед урядовими інституціями. Серед багатьох соціальних інституцій, які наголошують на своїй пріоритетності, є також і релігійні – Християнська Церква.

Таким чином, суспільний вимір права на релігійну свободу створює потужний бар’єр проти спокуси тоталітаризму, чи то ленінізм, чи тиск натовпу. Головні права людини становлять основу для демократичного суспільства – а не голосування, у тому сенсі, що їхня правда не вимірюється згодою більшості. Демократична політика – це політика не лише процедури; демократії є самостійними експериментами, де успіх досягається завдяки поєднанню певних цнот і правил, з додаванням звичайних демократичних процедур. Громадське значення права на релігійну свободу є одним із нагадувань про це, незалежно від суспільної моди.

Джордж ВЕЙГЛЬ (Цит. за The Nature of religious Freedom// A Free Society Reader. Principles for the New Millenium, Lexington Books, 2000, pp. 151 – 152). Переклад Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

Документи ІІ Ватиканського Собору цитуються за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору, Львів, Свічадо, 1996. Правопис видання збережено.

  При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

КРИМ ХРИСТИЯНСЬКИЙ

Надзвичайно багата й різноманітна християнська історія Криму налічує більше двох тисяч років. Звісно, в одній статті майже неможливо написати про всі християнські святині Криму. Тому постараюся розповісти про найвідоміші святині, представивши їх за хронологією побудови.

Херсонес та Інкерман

Уперше Добра Звістка прозвучала на землях древньої Таврії уже у першому столітті завдяки старанням Апостола Андрія Первозванного, який відвідав Херсонес Таврійський під час своєї подорожі до Скифії.

У тому ж столітті імператором Траяном до Херсонесу був засланий папа Св.Климент І, четвертий Єпископ Риму після Св.Апостола Петра, від якого він, згідно з переказом, прийняв Хрещення. Працюючи в інкерманських каменоломнях поблизу Херсонеса, він продовжував проповідувати християнство, за що прийняв тут мученицьку смерть. Св.Климентом і його учнями були висічені перші у Таврії кам’яні християнські храми. Згодом на їхньому місці виник монастир, що існує і донині. У Свято-Климентівській церкві інкерманського монастиря можна побачити частинку мощів Св.Климента Римського.

У  VIІ ст. у Херсонесі закінчив свій земний шлях інший Папа Римський – Мартин І, якого заслав сюди імператор Констанцій, який сповідував монофелітську єресь. Херсонес відомий також і тим, що тут проповідували Свв.Кирило і Методій. 988 р. тут прийняв хрещення князь Володимир – хреститель Київської Русі. 1877 р. на ймовірному місці хрещення був зведений Володимирський собор, нині відновлений.

Бахчисарайський Успенський монастир

 

За часів іконоборства VIII-IX ст. багато іконошанувальників втекли з Візантії у Таврію, закладаючи печерні монастирі; найвідомішим з них є Успенський монастир, розташований у мальовничій розколині за кілька кілометрів від Бахчисараю. Зі створенням монастиря пов’язана неймовірна історія. У давні часи пастух на ім’я Михайло пас в ущелині вівці і раптом побачив на скалі ікону Божої Матері, перед якою горіла свічка. Тоді було вирішено висікти у скалі храм і розмістити у ньому чудотворну ікону. Оскільки ікона явилася на свято Успіння Богородиці, новий храм був присвячений цій події. Згодом навколо храму був заснований монаший скит, а ущелина отримала назву Марьям-дере, що у перекладі з татарського означає "ущелина Марії", Балаклавський Георгієвський монастир.

Монастир був неподалік від Севастополя, біля Балаклави, на мисі Фіолент ("феоленд" – означає "Божа країна"). За переказом, греки-мореплавці, що їх застала у Чорному морі буря, звернулися з молитвою до Св.Георгія, і він, з’явившись на великому камені, приборкав шторм. На цьому камені греки знайшли ікону, і на згадку про чудесне спасіння збудували храм. Дехто залишився жити при цьому храмові, і так 891 р. був закладений монастир. Цей монастир діє і нині.

Храм Дванадцяти Апостолів у Балаклаві

XIII – XV ст. є відзначені існуванням генуезьких колоній на Кримському узбережжі. Для цих поселень характерним було не лише те, що вони торгували, але й активна місіонерська діяльність. Найуспішнішими місіонерами на цих теренах були домініканці і францисканці. Руїни середньовічних генуезьких фортець можна побачити у Керчі, Феодосії, Судаку і Балаклаві.  Балаклавський храм Дванадцяти Апостолів також був зведений генуезцями, про що свідчить будівельна дошка, знайдена при його реконструкції. Надпис на ній каже так: "1357, у день вересня, була почата ця будова під час правління скромного мужа Сімоно-де-Орто, консула і кастеляна". Сьогодні цей храм належить Православній Церкві.

Храм Воскресіння Христа у Форосі

 

Цей відносно сучасний храм, розташований на високій скелі, належить до визначних пам’яток Південного берегу Криму і завжди привертає увагу туристів. Його було зведено 1892 р. на кошти купця Олександра Кузнєцова за проектом Миколи Чагіна. Наймальовничіший вигляд на фороський храм відкривається з оглядового майданчика, що біля Байдарських воріт.

Звісно, описані вище церкви і монастирі не створюють повний перелік багатства християнської спадщини Кримського півострова. Майже у кожному кримському місті можна знайти старовинні або просто красиві християнські храми. Наприклад, якщо хтось збирається відпочивати у Ялті, наполегливо рекомендую відвідати Римо-Католицький храм Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, Православні храми Олександра Невського і Св.Йоана Золотоустого, Вірменську Церкву – кожен із цих храмів є унікальний по-своєму і відображає віковічне устремління душі до Бога.

Юлія КАРЛОВА

  При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

САРА І АГАР

Коли Господь дав Аврамові обітницю про незліченне потомство, Авраму було 75 років. Та вже десять років потомства не було, і у справу втрутилася Аврамова жінка, Сара…

"Сараї ж, Аврамова жінка, не родила йому дітей. А була в неї рабиня єгиптянка, на ім’я Агар. Тоді Сараї сказала до Аврама: "Господь зробив мене безплідною: ввійди-но до моєї рабині, може я матиму дітей завдяки їй." Послухав Аврам бажання Сараї. […] Ввійшов він до Агарі, й вона зачала. Як же відчула, що зачала, то стала зневажати свою господиню. Тоді Сараї промовила до Аврама: "Нехай ота зневага до мене та впаде на тебе. Я сама дала тобі в обійми мою рабиню, а вона, відчувши себе вагітною, стала мною погорджувати. Нехай Господь судить між мною і тобою!" Аврам же сказав до Сараї: "Ось у твоїх руках твоя рабиня. Роби з нею що хоч". 

Запопалася тоді Сараї до неї жорстоко аж вона втекла геть їй з очей. Зустрів її ангел Господній коло джерела в пустині, коло джерела, що при дорозі до Шур, і сказав: "Агаре, рабине Сараї: звідкіля йдеш? Куди прямуєш?" (див.Бут 16).

…Коли Агар народила Авраму Ізмаїла, йому було 86 років, тобто після 11 років очікування на потомство, яке Бог обіцяв Аврамові. Минав рік за роком, а здійснення обітниці не було. І одного разу… замість того, щоб бути далі слухняним Богу, Аврам послухався своєї жінки Сараї, яка порадила йому увійти до власної рабині і таким чином мати дітей. Згідно з давнім месопотамським правом, коли пані дому не могла народити дітей, її чоловік входив до рабині, і діти рабині вважалися дітьми пані. Рабиня навіть народжувала, сидячи на колінах в своєї пані. Це було свого роду замісне материнство.

Для чого сьогодні нам потрібна ця історія?

Подібна імітація може мати місце також і в нашому духовному житті. Замість того, щоб приносити плід, можемо імітувати, що ми його приносимо. Можна читати багато книг про молитву, замість того, щоб багато молитися. Замість того, щоб серйозно поставитися до власного навернення, можна нескінченно допомагати іншим, щоб тільки не думати про власне життя. Можна звершувати різні релігійні акти не для слави Божої, а для власного задоволення. Подумай, чого у Твоєму житті більше: плодів чи їхніх імітацій?

Що сталося далі з Агар? Вона почала гордувати своєю господинею. Там, де бракує справжніх плодів, там є вдавання і гординя. І навпаки, якщо бачиш своє гордовите ставлення до ближнього, то варто перевірити власне духовне життя, чи я живу в правді. Після того, як Сара пожалілася Аврамові, і він дозволив робити все, що заманеться зі слугинею Агар, Сара стала поводитися з нею жорстоко. Що довше ми триваємо в різного виду вдаваннях, то більше стаємо вимогливі самі до себе, злимося на себе, коли нам щось не виходить і починаємо погорджувати самі собою. Можна сказати, що Агар і Сара – це також постави нашого серця.

Врешті-решт Агар не витримала різних принижень з боку Сари і втекла. Вдавання остаточно веде до різних втеч. Але саме там, на пустині, відбулося її навернення, коли Агар була сама перед собою…

Подумаймо хвилинку, чому так сталося в історії Сари і Агар? Чому так стається у нашому житті, що ми починаємо вдавати якесь духовне життя, замість того, щоб шукати справжнього? Можливо тому, що Аврам втратив довготерпеливість. Всюди про нього написано, що Він слухався Бога, лише один раз Він послухався свою жінку…

Ця риса і постава духовного життя, якою є довготерпеливість, дуже важлива. Святий Павло в Гімні Любові (1 Кор 13) навчає, що любов ДОВГОТЕРПЕЛИВА. Можна зауважити, що це перше, що про любов каже згаданий гімн.

Що Слово Боже каже про цю поставу? Розгляньмо наступні фрагменти: Як 5, 7; 2 Петра 3, 9.

Довготерпеливість – ознака любові. Якщо довго терпиш, то любиш? Ця постава є також рисою любові до самого себе.

Пригадаймо, де в Святому Писанні є ще мова про Агар і Сараї, і в якому контексті згадуються ці дві постаті.

Прочитай уважно: Гал 4, 22 - 23.

Як думаєш, що означає, що Ізмаїл, той що народився від Агар, народився за тілом, як пише Павло Апостол, натомість Ісак – народився за обітницею?

Агар є поставою мого серця, коли я намагаюся власними зусиллями осягнути досконалість. Аврам послухався Сараї, коли увійшов до Агар, щоб та почала від нього Сина. Коли перестаєш слухати і довіряти Богу, а починаєш більше слухати своїх душевних спонукань (Сара), це приведе до імітацій у твоєму духовному житті.

Вдавання свідчить також і про те, що я ще не достатньо знаю самого себе і Бога. Тому подумки вважаю, що я з усім упораюсь. Аж врешті-решт це призводить до духовного занепаду, пустині, стану, який ми називаємо КРИЗОЮ. І саме тоді може розпочатися зворотній процес. Криза є чудовою нагодою відповісти на запитання, яке Агар почула від Ангела: "Агаре, рабине Сараї: звідкіля йдеш? Куди прямуєш?" Саме після цього запитання Агар отримала запевнення від Бога, що Він опікуватиметься і її життям і життям її сина, і повернулася до Сараї. Криза приводить нас до самих себе, дозволяє усвідомити актуальне становище і своє справжнє покликання.

Сторінку підготував о.Роман ЛАБА OSPPE

 При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ВАТИКАН – ПРО ФІЛОСОФІЮ

На початку квітня 2011 р. Конгрегація католицької освіти опублікувала на офіційному ватиканському сайті Декрет про реформу філософської освіти у церковних навчальних закладах. Відповідно до ватиканської процедури, цей декрет був схвалений Святішим Отцем Бенедиктом XVI. Цікавою деталлю є те, що сталося це ще 28 січня 2011 р., у день літургійного спомину святого Томи Аквінського. Схоже на те, що томізм повертається до аудиторій церковних вишів…

Кардинал Зенон Грохолевський, префект Конгрегації католицької освіти, пояснюючи суть реформи, підкреслив значущість філософії та філософських дисциплін для теологічної освіти, особливо у частині вишколу майбутніх священиків. На прес-конференції, де був офіційно представлений згаданий декрет, кардинал не раз згадував енцикліку Йоана Павла II Fides et ratio ("Віра та розум"), а також процитував кардинала Йозефа Рацінгера, який казав: "Криза постсоборної теології – це значною мірою криза її філософських основ […] Якщо занепадають філософські підвалини, богослов’я втрачає ґрунт під ногами…"

Головним мотивом Декрету про реформу філософської освіти є думка про особливе значення метафізики і томізму. Кардинал зробив особливий акцент на тому, що Понтифік схвалив обнародування документу саме в день літургійного спомину святого Томи Аквінського, чия філософія до часів ІІ Ватиканського собору була визнана Церквою як найпридатніший для теологічних досліджень метод пізнання дійсності. "Першість, яку Церква визнала за його методом та його вченням, робить їх не винятковими, а зразковими", – сказано у преамбулі Декрету.

Декрет складається з двох частин: преамбули, в якій сформульовано причини й головні напрямки реформи, а також головної частини, де містяться нові норми філософського вишколу, якими вносяться зміни до Апостольській конституції Йоана Павла II Sapientia Christiana (1979 р.).

"Філософська реформа" стосується трьох напрямків: насамперед, ідеться про церковні філософські факультети та інститути, засновані на базі церковних університетів; крім того, реформа торкнеться церковних теологічних факультетів та інститутів, афілійованих при теологічних факультетах; так само зазнає змін викладання філософії у семінаріях.

Документ встановлює, зокрема, що в програмах серед обов’язкових предметів, в числі яких є філософія пізнання, філософія природи, філософія людини, буття й моральна філософія, має з’явитися логіка. Підкреслено особливу роль метафізики. Студенти будуть повинні вивчати не лише підручники, але й опрацьовувати тексти видатних авторів. За незадовільне вважається саме лише знання різних філософських течій, тобто, самої історії філософських вчень. Натомість обов’язковою стає така мета філософської підготовки, що дозволятиме будувати думки і класифікувати їх в суто філософській площині. Звертається увага на стабільність викладацьких кадрів. Чи не найголовнішою тезою про викладачів філософських дисциплін є вимога мати, як мінімум, науковий ступінь доктора філософії – причому, по суті, цей ступінь має бути церковний. Враховуючи, що нині можуть виникати певні складності щодо отримання церковного філософського вишколу, декрет також визначає порядок допуску до викладання кандидатів з нецерковними науковими ступенями з філософії. Отже, за правилом, кандидат на викладацьке місце повинен буде пройти відповідну попередню перевірку щодо відповідності рівня його підготовки вимогам Церкви до філософської освіти – іншими словами, йдеться про свого роду процедуру "канонічного допуску" для викладання у церковних навчальних закладах. Крім того, декрет передбачає усталення числа постійних (штатних) викладачів філософії на факультетах чи кафедрах, що має забезпечити відповідну якість викладання.

За інформацією Holy See Press Office, Congregation for Catholic Education, Zenit

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ДУША НА ВІДПОЧИНКУ?

"Не позволяй душе лениться! Душа обязана трудиться!" Чули з дитинства, але чи задумувалися над тим, що це означає насправді? Що таке лінива душа? Про що йдеться? І чому авторка цього матеріалу почала статтю зі згадки про лінощі, якщо тема номеру – відпочинок? Питань справді багато, але давайте спочатку…

Всі ми знаємо, що "На початку Бог створив небо й землю" (Бут.1;1). Далі Він творив світ, аж доки на шостий день увечері не побачив Бог "усе, що створив: і воно було дуже добре. І був вечір і був ранок – день шостий" (Бут.1;31). А сьомий день був присвячений відпочинку: "І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що, творячи, зробив був" (Бут.2;3). Це всі ми знаємо, і, здається, не варто зайвий раз повторювати. Можливо й так, а от певні акценти все ж таки варто розставити.

Перш за все, хотілося би звернути увагу на момент творіння. Бог робив, здавалося би, звичайні, буденні речі, ну там землю, чи світло – звичайна справа. Ми не уявляємо себе без землі, повітря, світла – навіть коли його немає, ми знаємо, що воно десь є. Цю роботу Бог робив творчо, бо робив це вперше, а передусім тому, що Він – Творець, отже не може підходити буденно до найбуденніших у нашому розумінні справ. Людину ж було створено за образом і подобою Божою, а тому людина самим фактом свого існування покликана творити. Навіть у будь-якій рутинній роботі має бути присутній акт творення, творчості.

Не забуваймо, що творити може (має) кожний. Свого часу романтичні філософи і поети егоцентрично привласнили собі право на творчість і особливий діалог з Богом, проголосивши вищість деміурга над юрбою, звичайними людьми. У своєму індивідуалізмі, що він почасти межував з егоїзмом, вони забули, що Господь Бог створив всесвіт і є Творцем для всіх і кожного, а не лише для касти обраних. А Ісус, своєю чергою, прийшов урятувати все людство. Тих, які Йому довіряться і підуть за ним, а не тих, які краще співають чи малюють. І Бог любить нас всіх однаково: і талановитих, і працелюбних, і того, хто не спішить розкривати свої таланти, і того, хто з якихось причин їх закопав і закинув лопату, аби не відкопати, бодай ненароком.

Бог нас любить такими, як ми є, от тільки як ми сприймаємо цю любов? Наскільки зрілою є наша любов до Господа? Часом навіть дорослі люди є схильні вбачати у Божій любові вседозволеність, плутаючи її з прощенням. І поводяться, наче діти, що їх батьки залишили без нагляду. Але ж Бог завжди присутній з нами і завжди бачить, коли ми маємо сили дійти до кухні, а не маємо сили дійти до церкви.

Душа повинна трудитися. Саме творчість – є складовою цього щоденного труда. От тільки цей труд не варто сприймати як щось обтяжливе. "За те, що ти послухав голос своєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого" (Бут.4;17). Не чоловік проклятий, а земля! Чоловік має лише довіку працювати на ній. Проте відпочинок сьомого дня ніхто не відміняв!

Мені здається, що у нас склалося якесь викривлене розуміння відпочинку – зрештою, як і праці, оскільки праця сприймається як кара. Так історично склалося. У свідомості людей покаранням є або каторга, або концтабір, або... суботник врешті-решт. Не радість праці, а праця з примусу. Людина працює не тому, що їй подобається її робота, не тому, що вона її любить, не тому, що вона творить, навіть якщо цієї миті саме мете вулицю, тобто наводить лад і робить світ кращим! А робить, бо її змушують працювати: родина, суспільство, голод тощо. Звісно, з таким ставленням до праці виробилося відповідне ставлення і до відпочинку.

Відпочинок сприймається як нічого-не-роблення! Щоб нічого не робити, сидіти перед телевізором і пити пиво/лузати насіння. У сучасний фольклор майже увійшли наші туристи, які їдуть на відпочинок до Єгипту чи Туреччини в готель із системою "все включено", де за 10-14 днів свого "відпочинку" примудряються жодного разу не вийти за територію готелю, проводячи час між своїм номером, рестораном і басейном, звісно, зі склянкою в руках. Не всі навіть до пляжу доходять – басейн же є! Це свідчить і про рівень культури, і про потреби – фізичні і душевні. Зрештою, те як людина працює, відбивається і на тому, як вона відпочиває. Якщо до праці підходити творчо, то і до відпочинку тим паче треба ставитися як до творчості. І найважливіше – відпустка може бути від роботи, офісу, колег, друзів, родини врешті-решт. Але вона не може бути відпусткою від Бога! Господь завжди з нами, від Нього не сховаєшся, та й яка потреба у цьому?

Це я ось до чого: чи багато хто з нас, католиків в Україні… добре, християн України, плануючи відпустку, замислюється над тим, чи буде можливість протягом відпочинку брати участь в Літургії. Святкувати у спільноті Євхаристію. Чи маємо у цьому потребу? Чи думаємо про дитячі недільні служби. Зрештою, у дитини виховується таке саме ставлення – протягом року ми щонеділі ходили до храму, аж ось канікули і цілих три місяці весь час чи то на пляжі, чи у горах, чи ..., чи... Одне слово – де завгодно, а відвідини храму почнуться разом зі школою, з вересня.

Не будемо забувати, що ставлення до таких світоглядних максим закладається у дитинстві, тому батькам варто звернути увагу на планування дитячого відпочинку, бо що у дитинстві посієш, те у зрілості пожнеш. Я не є прихильницею того, щоб всі негаразди – і економічні, і тим паче морально-етичні списувати на роки комунізму, і за ці роки нас відучили ходити до церкви. Вже двадцять років живемо без... І цей стан у багатьох випадках є саме станом без... Ніби загубилися у "безчасі". Старі правила відійшли, нових не набули. Пригадується, що у моїх американських друзів, навіть тих, хто декларував себе атеїстом, ніколи не викликало подиву питання – куди піти у неділю до храму? Натомість, мої київські друзі здебільшого крутять пальцем біля скроні, коли я пропоную зустрітися після того, як я схожу на недільну службу. Іронія долі – вони вважають себе християнами, і храми у нас будуються чи не наввипередки з елітним житлом, невідомо на чию кишеню розрахованим.

Про фінанси. Добрий відпочинок – не завжди дорогий відпочинок. Звісно, хочеться себе і близьких потішити, але на дворі криза і сутужно. Добре, якщо хтось має можливість дозволити собі паломництво до Святої Землі, відвідини Ватикану чи гори Афон. Якщо ні, то варто озирнутися навколо. В Україні є низка санктуаріїв, гідних уваги. Є сестринські згромадження, які організовують оази для дітей і допоможуть батькам поєднати дитячий літній відпочинок з катехизацією, і зроблять це цікаво та весело.

Україна – древня країна з багатовіковою історією. Тут багато пам’яток архітектури, музеїв, парків і заповідників. Як давно востаннє ми відвідували музеї? А коли ходили у парк? А там влітку дають концерти живої музики... А може, просто відвідати якогось самотнього родича чи друга і розрадити душу у щирій бесіді. Це також буде відпочинком. Якщо не брати до уваги новітні храми, які сьогодні будуються у двох архітектурних напрямках – псевдо-готика і псевдо-візантика, то переважна більшість старих намолених храмів України є архітектурними пам’ятками, де відпочиває і душа, і око. І з малим бюджетом за наявності бажання можна організувати добрий відпочинок, гармонійний і не позбавлений спілкуванням з Богом. Двері храму відкриті щонеділі, незалежно від сезону. Бог не йде у відпустку від нас. Тому не ображаймо й ми Його своїми вакаціями. Якщо будемо про це пам’ятати, то, ймовірно, у вересні черги до конфесіоналу будуть коротші... Доброго відпочинку! Зустрінемося за місяць!

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/