ЄВХАРИСТІЯ

Це таїнство є спомином смерті та Воскресіння Ісуса Христа. Вже Тридентський Собор (1545-1563) зауважує, що це є обґрунтовано Євангелієм: як написано, під час Тайної Вечері наш Спаситель благословив хліб та вино, ясно кажучи, що дає апостолам Своє Тіло та Свою Кров, та наказав так чинити й надалі на Його спомин. Також ці слова ми чуємо у св.Павла. Собор підкреслив, що недостойним і гідним кари є перекручувати ці слова, називаючи їх метафорою або посилаючись на спосіб висловлювання.

Науку Церкви про Євхаристію надзвичайно ясно виклав ІІ Ватиканський Собор: "Наш Спаситель на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Крові, щоб увічнити жертву Хреста впродовж віків, аж до Свого приходу, і щоб довірити Церкві, Своїй улюбленій Нареченій, спомин про Свою смерть і Воскресіння: таїнство благочестя, знак єдності, зв'язок любові, Пасхальна трапеза, у якій Христа приймають як поживу, душа сповнюється благодаттю і нам дається завдаток майбутньої слави" (Sасrоsаnсtum Соnсіlium, 47).

В історичному аспекті багатство цього таїнства виражається у різних назвах у традиції як Християнського Сходу, так і Заходу: Євхаристія, Господня Вечеря, Ламання Хліба, Свята Жертва, Свята і Божественна Літургія, Причастя, Свята Меса. Але незмінним є те, що Євхаристія є джерелом та вершиною всього християнського життя. Усі інші таїнства, все служіння Церкви пов’язані з Євхаристією і є до неї спрямовані. Адже Вона містить у Собі весь духовний скарб Церкви – самого Христа, нашу Пасху.

Західні церковні мислителі акцентували, що людина настільки відкрила у собі Христа, наскільки вона розуміє все те, що відбувається на Святій Месі; а як ми приймаємо Євхаристійного Христа, так і прагнемо Його присутності у своєму житті. Це справді є великою Таємницею Віри, коли у центрі відправи є хліб і вино, що завдяки Христовим словам і прикликанню Святого Духа стають Тілом і Кров’ю Христа. У Святій Євхаристії реально здійснюється перебування серед нас розіп’ятого і Воскреслого Спасителя.

Часто можемо чути питання, чи така сама реальність Христової присутності є властива й іншим таїнствам? В інших таїнствах Христос проявляє Себе через видимі знаки, що залишаються такими, як вони є. В хрещенні вода не змінюється – але за Божим діянням переводить людину з одного стану в інший, творячи з неї дитину Божу. Натомість Євхаристія – це єдине таїнство, де все є інакше.

У Євхаристії Ісус Христос цілковито дарує Себе у Своїй людській і Божественній природі. І Хліб та Вино, які ми споживаємо під час Святої Меси – це не просто хліб і вино, а Сам Ісус Христос, живий і істинний: "І коли вони їли, Ісус узяв хліб, благословив, розломив і дав їм, кажучи: Беріть, це моє тіло. Потім узяв чашу, воздав хвалу, дав їм, і пили з неї всі. Та й сказав їм: Це моя кров Завіту, що проливається за багатьох" (Мк 14, 22-24, пор. Лк 22, 19-20). Маючи на увазі, що Його страждання, смерть та славне Воскресіння повинні бути проголошені усім подальшим поколінням, Спаситель залишається з нами, щоб ми не почувалися сиротами. Тіло і Кров, принесені в Жертву за наші гріхи, співвідносяться з видимими знаками – Хлібом та Вином, в яких Христос вповні перебуває. Цим самим ми єднаємося з Ним: через Причастя освячується весь людський рід. Інакше ми були б чимось зовнішнім, далеким і не злученим з діями Спасіння.

А Євхаристія єднає нас та вливає у Жертву подяки Небесному Отцю за всі добродійства, що Він учинив через створення, відкуплення і освячення людства. Це Жертва слави, яку звіщають Богові вірні, перебуваючи через Христа Спасителя у єдності з Отцем.

Св.Йоан Золотоустий каже: "То не людина чинить так, що принесені дари стають Тілом і Кров’ю Христа, а Сам Христос, що був розіп’ятий за нас. Священик, що вимовляє ці слова, представляє Христа, але сила і благодать – від Бога. "Це є Тіло Моє", – каже Він. Це слово перетворює принесені дари" (Проповідь про зраду Юди, 1,6). А св.Амвросій додає, що "це не те, що природа створила, а що благословення посвятило, і що сила благословення більша від сили природи, бо благословення змінює саму природу. (…) Боже Слово Христа, яке змогло з нічого зробити те, чого не було, чи не змогло б змінити речі, що існують, на те, чим вони не були? Бо не є менше створити природу речей, ніж її змінити" (Про таїнства, 9, 50, 52).

Євхаристія – джерело духовних плодів. Вона збільшує наше з’єднання з Христом, оберігає нас від гріха, нищить легкі гріхи, будує єдність Церкви та єдність християн, розкриває серця на допомогу вбогим, дає нам завдаток майбутньої Небесної Слави.

Користаймося з цього надзвичайного таїнства, яке уподібнює нас до нашого Брата і Спасителя – Сина Божого Ісуса Христа. Євхаристія підтримує наші сили на важкій земній дорозі, народжує та відроджує бажання Вічного Життя та єднає нас із Небесною Церквою, яка тріумфує разом із Дівою Марією та усіма святими. Там кожному з нас приготовано місце, де на Предвічному Троні засідає славний Пасхальний Агнець…

Отець Франциск Петро БОТВІНА OFM

ФОТО:

Через Причастя освячується весь людський рід…

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

БАЗИЛІКА СВЯТОЇ РОДИНИ

Польське місто Ченстохова відоме на весь світ завдяки Санктуарію Матері Божої Ченстоховської. Натомість пересічні паломники не надто добре обізнані з іще однією унікальною святинею цього краю, одним із найбільших у Європі храмів у неоготичному стилі – Архікафедральною базилікою Святої Родини, головного храму Ченстоховської дієцезії.

Історію будівництва цієї святині відкрило ХХ сторіччя. Тоді в Ченстохові існувало три римо-католицькі храми: св.Зиґмунда (найстаріший), св.Варвари та св.Йосипа. Але й вони не могли задовольнити душпастирських потреб великої кількості місцевих вірних, які потребували постійної опіки священиків. Рішення розпочати будівництво визрівало більш ніж 50 років – і ось настав 1900 рік, коли проект нового храму презентував варшавський архітектор Костянтин Войцеховський (Konstanty Wojciechowski).

Цей проект був виконаний пишно: пан Войцеховський спроектував монументальну неоготичну святиню, яка й сьогодні перевершує своїми розмірами більшість храмів не лише в Польщі, а й в усій Європі. Будівництво цієї визначної сакральної споруди тривало ціле ХХ століття. Історія цієї будови справді вражає: споруджували святиню за часів, коли здавалося, ніби світ охопила сама лише руйнація.

7 вересня 1902 року був освячений наріжний камінь святині й тоді ж було вирішено віддати її та всю майбутню парафію під опіку Святої Родини. Майбутні розміри храму, будівництво якого власне розпочалося, насправді були непересічні: його довжина мала становити 100 м, висота головної нави – 27 м, ширина трансепта (поперечної нави) – 46 м, ширина навового корпусу – 32 м, висота двох веж від фасаду храму – близько 80 м кожна. План храму від початку мав форму латинського хреста.

7 грудня 1907 р. о. Євсевій Рейман (Euzebiusz Rejman) з Ясної Гори, пріор Ордену Святого Павла Першого Пустельника, здійснив перше освячення храму Пресвятої Родини. Першу Святу Месу тут урочисто відслужили за рік, – 8 грудня 1908 р., у день Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. А далі розпочалися трагічні для польської історії події, і до початку І Світової війни залишалося зовсім мало часу…

Попри все, визначний момент для ченстоховських католиків настав 29 жовтня 1917 року – майже тоді ж, коли в Росії спалахнула Жовтнева революція. Саме тоді в Ченстохові було офіційно засновано парафію Святої Родини. Хоч це був тяжкий міжвоєнний час (тільки-но закінчилася І Світова), будівництво святині тривало й надалі.

1925 року постала Ченстоховська дієцезія. Храм Святої Родини став кафедральним собором і продовжував розбудовуватися, набуваючи сучасного вигляду як зсередини, так і ззовні. Зокрема, 1949 року тут закінчили будівництво 101-голосного органу, до якого додали пізніше ще дев’ять голосів. 1950 року врешті-решт відбулося урочисте освячення – вже кафедрального собору Святої Родини.

1962 року папа Йоан XXIII надав собору титул Меншої Базиліки. Цей титул Церква надає визначній святині, яка має велику цінність як пам’ятка сакрального мистецтва, відзначається літургійними відправами, приймає паломників та славиться своїми душпастирями. Минуло 30 років, і Кафедральна базиліка Святої Родини була піднесена бл.Йоаном Павлом ІІ до статусу Архікафедральної.

…Нині велична та ошатна святиня на вул.Краковській розвивається під опікою Божого Провидіння далі – як і парафія Святої Родини. Дивом дивуєшся: ось так треба будувати! Зростати попри важкі випробування – це приклад і для кожного з нас, адже ми є Божим храмом за своєю суттю (див. 1 Кор 3, 16-17). Ця історія також може стати особливим знаком для родин, які бажають зростати у вірі та святості й не зважають на будь-які негаразди.

Анця КУШНИЦЬКА

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СМЕРТЬ ТА ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТА – ЛІКИ НА ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Як каже єврейська легенда, старий і хворий Адам послав Єву та сина Сета до Раю за єлеєм милосердя, щоб ті помазалися нею і зцілилися. Коли вони, молячись та плачучи, шукали дерево життя, їм об’явився Архангел Михаїл, який сказав, що вони не отримають єлею милосердя і що Адам помре. Пізніше до цього додали, що за п’ять з половиною тисяч років прийде Христос, Божий Син, який помаже єлеєм милосердя всіх тих, хто увірує в нього.

Люди завжди думали, що раніше чи пізніше можна буде знайти ліки не тільки від хвороб, а й від самої смерті. Сучасна медицина намагається якщо не повністю усунути смерть, то принаймні відстрочити її, продовжити тривалість життя. Але задумаймося, що сталося б, якби вдалося може й не зовсім усунути смерть, але відсунути її в часі, досягнувши віку кількасот років? Чи це було б добре? Людство надзвичайно постаріло б, не було б місця для молодості, таке нескінченне життя стало б не раєм, а засудженням. Справжнє зцілення від смерті має бути іншим. Воно не може зводитися лише до продовження життя. Воно має перемінити наше життя зсередини, створити в нас нове життя, яке б справді заслуговувало на вічність; воно має перетворити нас так, щоб смерть була не кінцем, а початком життя в усій його повноті. Зцілення від смерті, справжній еліксир безсмертя існує і він є для нас доступний. Ці ліки нам дано у хрещенні, яке започатковує в нас нове життя.

Але як відбувається переміна старого життя, щоб у ньому постало нове життя, де немає смерті? Стародавній єврейський текст розповідає про патріарха Еноха, якого було взято до Божого трону. Та він був так переповнений страхом перед присутністю величних ангельських сил, що у своїй людській слабкості не міг споглядати обличчя Бога. Тоді Господь наказав Михаїлу забрати Еноха, зняти з нього земний одяг та помазати його солодким єлеєм, що сяяв, наче сонячне проміння. Коли Енох подивився на себе, то він був як одне зі славних створінь. Переодягання у новий одяг від Бога – ось що відбувається під час хрещення. Звісно ж, ця зміна вбрання триває все життя, бо хрещення – це тільки початок.  

В обряді хрещення є два елементи, за допомогою яких це виражається – це обряд зречення та принесення обітниць. У ранній Церкві кандидат до хрещення спочатку ставав лицем до заходу – символу темряви, заходу сонця, смерті, а відтак панування гріха. Стаючи обличям до заходу, він тричі проказував "ні": ні – дияволу, його пихатості та гріху. Промовляючи оте "ні", людина зрікалася певного типу культури, де існувало поклоніння владі, жадобі, брехні та жорстокості. Це був акт визволення від такої форми життя, яке, обіцяючи задоволення, провадило до руйнування найкращих людських рис. Це зречення, хоч і в менш драматичній формі, й надалі залишається головною частиною хрещення. Ми знімаємо "старий одяг", в якому не можемо стати перед Богом, точніше сказати, ми починаємо його знімати. Про те, що то за "одяг", який ми знімаємо, і обітниці, які ми даємо, дізнаємося з Послання до галатів, де Павло пише про "учинки тіла" – термін, що означає старий одяг, який нам слід скинути з себе. Павло називає їх так: "розпуста, нечистоста, розгнузданість, ідолослужба, чари, ворогування, свари, задрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, зависті, пияцтво, гульня і таке інше" (Гал 5,19-21).

Після того кандидат до хрещення повертався лицем до сходу – символу світла, нового сонця, що сходить, – Христа. Кандидат до хрещення обирав новий напрямок свого життя – віру в Триєдиного Бога, якому ввіряв всього себе. Сам Бог одягає нас у новий одяг світла, одяг життя. Павло називає новий одяг "плодами Духа" і описує їх так: "любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість" (Гал 5,22-23).

Потім кандидата до хрещення роздягали. Він входив до хрестильні, де його тричі занурювали у воду, що було символом смерті й виражало весь радикалізм роздягання й зміни одягу. Після виходу з хрестильної води неофіта одягали у білий одяг, одяг Божого світла, і вручали йому запалену свічку як знак нового життя у світлі, що його запалив сам Бог.

Впродовж століть ці символи були спрощені, але головний зміст хрещення залишився той самий. Це не тільки очищення, а тим паче не прийняття до якогось нового товариства, а смерть і воскресіння, відродження до нового життя.

Ліки від смерті існують. Христос – це дерево життя, що знову є доступне нам. Якщо ми припадемо до Нього, то матимемо життя. Тому під час ночі воскресіння ми повинні від усього серця співати "Алілуя" – пісню радості, якій не треба слів.

Бенедикт XVI

Дано у Ватикані під час Пасхальної вігілії 2010 р.

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СВЯЩЕНИК У СУЧАСНОМУ СВІТІ

11 березня 2011 р. в Залі Благословень Апостольського Палацу у Ватикані Бенедикт XVI провів традиційну зустріч з кліром римської дієцезії. Подаємо фрагмент цієї зустрічі, що відбувалася у формі Lectio Divina.

Ми чули уривок з Діянь Апостолів (20,17-38), де святий Павло говорить про священиків Ефесу; святий Лука навмисно наводить цей фрагмент про апостола, чия промова є присвячена не лише ефеським пресвітерам, а священикам усіх часів […]

В уривку про неминуче мучеництво є одна фраза, над якою я хотів би трохи замислитися – вона дуже важлива: "Зважайте [не спіть, пильнуйте, чувайте – у цьому місці український переклад відрізняється від італійського – прим.перекл.] на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною" (28). Почнімо зі слова "зважайте – не спіть". Колись я присвятив катехизу Петрові Канізію, апостолові Німеччини за часів Реформації, і мені запам’яталася одна його фраза, слова його тужливого волання: "Спогляньте, Петро спить – Юда жирує та шаліє". Ось що змушує нас замислитися: що відбувається, коли добрих бере дрімота? Папа Пій XI казав: "Головна проблема наших часів не в тому, що діють лукаві сили, а в тому, що сплять добрі". "Чувайте": подумаємо про те, як Господь у саду Гетсиманському двічі каже своїм апостолам "не спіть!", а вони – сплять. "Не спіть", – каже він нам; то ж намагаймося не спати, а насправді бути готовими до Божої волі, до Його Слова і Його Царства. "[Не спіть, чувайте] Зважайте на самих себе": це стосується також і пресвітерів усіх часів. Трапляється, що, діючи з добрими намірами, хтось забуває про свою душу, про власне духовне життя, про своє буття з Христом. Святий Карло Борромео у читанні Бревіарія в день його літургійного спомину щороку повторює нам: ти не можеш бути добрим служителем для інших, нехтуючи своєю душею […]

Ще два пункти тут є дуже важливими. Насамперед: "Дух Святий поставив вас", тобто священство – це не та сфера, де хтось набуває фаху чи дуже корисної та чудової професії, яка йому подобається, і він її обирає. Ні. Ми поставлені Духом Святим. Тільки Бог може зробити нас священиками, тільки Бог вибирає своїх священиків і, якщо ми вибрані, ми вибрані Ним. Тут зі всією очевидністю виявляється сакраментальний характер священства, яке не є професією, що існує буцімто лише тому, що має ж хтось керувати справами і проповідувати. Це – вибір Духа Святого, і у цій волі Святого Духа, волі Божій ми живемо.

По-друге: "поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу". Тут використане грецьке слово episkopos. Святий Павло говорить про пресвітерів, але називає їх episkopoi. Episkopoi – це ті, які наглядають і несуть адміністративну відповідальність, спостерігаючи перебіг справ. Християни перейняли це слово в язичницько-християнському середовищі, описуючи ним обов’язки пресвітера, священика, але, природно, значення його одразу ж змінилося. Термін episkopoi почав одразу ж ототожнюватися зі словом "пастирі". Тобто наглядати і пасти, виконувати роботу пастухів: справді, вони стали "пасти" Церкву Божу; це розумілося так, що вони несли відповідальність за інших у любові до Божого стада. І не забуватимемо, що на стародавньому Сході "пастух" був титулом царів: вони – пастирі стада, що ним є народ. Згодом Христос-Цар, будучи справжнім царем, суттєво перетворить це поняття. Він – Пастир, Який став агнцем і дав себе вбити за інших, аби захистити їх від вовка; пастир, для якого головний сенс полягає в любові до цього стада, і тим сам він оживлює його, годує і захищає. Напевно, ось два головні сенси обов’язків "пастиря": годувати, передаючи Слово Боже і захищати – молитвою і працею всього свого життя. Після пастирів, інше значення, яке Отці вбачають у християнському слові episkopoi, – "той, хто наглядає", проте не як бюрократ, а "з погяду Бога", зрушений прагненням божественної висоти і в світлі Бога він бачить цю маленьку спільноту Церкви. Це важливо також для пастиря Церкви, для священика: episkopos – той, хто дивиться "з погляду Бога", прагне дивитися з висоти, керуючись не власними вподобаннями, а міряти божественною міркою, так, як судив би Бог. Дивитися з Господньої висоти, щоб любити з Богом і в ім’я Його.

"Що її він придбав кров’ю власною". Тут формулюється теза про стрижень Церкви. Церква – це не організація, яка сформувалася поступово; Церква є народжена на Хресті. Син відкупив Церкву Хрестом, і не тільки Церкву нинішню, але Церкву всіх часів […] Ця Церква є не тільки богодана і божественна, а також дуже людська, як це видно зі слів "ввійдуть поміж вас вовки хижі" (Діян 20,29). Церква постійно перебуває під загрозою, завжди існує небезпека, протидія з боку диявола, який не згоден з присутністю в людстві нового Божого Люду. Тому не варто дивуватися, що постійно виникають труднощі, що постійно на ниві Церкви трапляється бур’ян. Це завжди було і завжди буде. Але ми з радістю маємо усвідомлювати, що істина є сильніша за брехню, любов є сильніша за ненависть, Бог є сильніший за всі ворожі йому сили.

Бенедикт XVI

Ватикан, 11 березня 2011 р.

(Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ЄВАНГЕЛІЄ СТРАЖДАННЯ

Як прийняти хвороби, страждання та смерть?

Абстрактний біль зазвичай мало кого хвилює. По суті, смерть торкається нас лише тоді, коли починає загрожувати нам самим, нашим рідним, близьким людям. А втім, правильне прийняття страждань та смерті – найбільш суттєве завдання для християнина, на виконання якого є всього лише… одне життя. Про те, як із Богом у серці сприймати смерть – і власну, і близьких – ми будемо роздумувати разом із о.Леоном Шотом з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві (Польща).

Хвороба та страждання товаришують людині споконвіку. Кожен, хто страждає з Христом – як зауважив Йоан Павло ІІ – пише свій розділ в Євангелії страждання. Це образ хвороби та одужання, поразки та спасіння – щоб у Христі могли мати надію усі, хто на землі зазнав страждань. Чи можна однозначно відділити страждання людини, яка хворіє, від страждання її близьких та рідних? Напевно, для науки це було б нескладно. Натомість насправді існує певного роду симбіоз хвороби та страждання…

Страждання без Христа – безсиле

До страждання людина може мати різне ставлення: бунт, оборону, толерантність або згоду. Вид ставлення залежить від розуміння суті і мети страждання. Ми часто кажемо, що страждання ушляхетнює. Уважні спостереження показують: якщо не зважати на світогляд людини, то страждання може зламати та знищити її, може довести до розпачу. У разі власного страждання або страждання дорогої особи виникають питання, сумніви та труднощі в прийнятті правди про Божу доброту та любов.

А відтак, страждання саме по собі нічого не може. Натомість, багато може людина, яка страждає – та спирається на любов самого Бога. Людина може страждати по-різному, не завжди її біль є підвладний медицині, навіть найсучаснішій. Отже, страждання є чимось істотнішим за хворобу, так би мовити, більш різноманітним, а одночасно – ще більш закоріненим у цілому людстві.

Блаженний Йоан Павло ІІ ставить тему страждання з найвищої потреби серця, а, водночас – з найглибшої першості віри у цьому питанні. Здається, що згадані мотиви є близькі і поєднані: потреба серця наказує нам поборювати несміливість, а віра дає сутність, в ім’я якої і силою якої насмілюємося торкнутися найбільш чутливої площини в житті людини. Адже людське страждання залишається недоторканою таємницею.

Misterium doloris – таємниця страждання

Торкнутися таємниці страждання можливо на двох площинах, які взаємно доповнюються: на площині людських відчуттів (тут о.Леон вживає поняття "імператив серця") та фундаментальних істин ("імператив віри").

Імператив серця закликає, аби страждання ані у самого страждальця, ані в його оточенні не знищило потреби добра, прагнення любові чи прагнення виявлення людяності. Страждання не може знищити в людині процесу духовного зростання – як у гідності, так і в любові. Імператив серця не потребує багатьох слів, ані навіть жестів. Він є чимось, що важко охопити до кінця. Це певне додаткове чуття людини, міцно загострене через страждання.

Для християнина імператив серця виростатиме з імперативу віри. Але завжди йдеться про остаточний досвід добра. Добром є сама людина, її життя, її здоров’я. Добром є людина, яка страждає. Добром є людина, яка опікується першою. Власне, тут зустрічається імператив серця людини, яка страждає, та її оточення.

Лікарю часом важко виявити імператив серця і водночас уникнути маніпуляцій з боку хворих. Рутина є необхідною у безособовому ставленні до лікування хвороби, у проведенні операцій, процедур, іншої медичної діяльності та догляду за хворим. Проте рутина стосовно хвороби стає нестерпною, коли породжує стандартне ставлення до страждання. Можна сказати, що рутина є прийнятною щодо хвороби, але неприйнятною щодо страждання.

Імператив віри наповнює простір таємниці страждання. Страждання є одночасно викликом для виявлення моральної величі людини, її душевної зрілості. Людина, яка пов’язує свою велич тільки з суто зовнішнім успіхом, не подужає виклик, що його кидає біль. Моральне зростання є викликом, скерованим не тільки до людини, яка страждає, але й до її оточення.

Душпастирство хворих

Душпастирство хворих та їхніх родин є дуже важким і відповідальним напрямком спасенної діяльності Церкви. Кожна людина, хворіючи, по-своєму спричиняє ситуацію, яка не дає готових розв’язань, а лише підказує певні дії, які мають заспокоїти внутрішні потреби хворого та його родини.

Хвороба стає винятковою нагодою замислитися над сенсом і метою власного життя, особливо – для невіруючих людей чи т.зв. "непрактикуючих". Під час хвороби виникають також роздуми над мотивами особистої поведінки. Немає наперед визначених схем хвороби. Кожен хворий вимагає індивідуального підходу. Індивідуальне спілкування з пастирем є нагодою до кроку назустріч очікуванням хворого, його індивідуальним потребам, так, аби хвороба стала для нього не поразкою, а творчим моментом внутрішнього розвитку.

Душпастирство хворих у спільноті пов’язано зі спільним переживанням стану хвороби як форми братської любові, дару, благодаті або шансу. Хворі входять у відносини з церковною спільнотою на багатьох площинах. Це можуть бути християнські об’єднання (товариства, рухи, групи і спільноти), організоване душпастирство (парафіяльні дні хворих, щомісячні дні хворих), літургійне душпастирство, служіння любові, апостольство у ЗМІ тощо. До цього напрямку належить, зокрема, католицьке Товариство добровольців страждання . Воно об’єднує хворих, які прагнуть переживати свої страждання в єдності зі спасенними страстями Христовими. Для цього товариства є характерна марійна побожність, закорінена у посланнях Матері Божої з Лурду та Фатіми. У певному зв’язку з ТДС є Товариство братів та сестер хворих. Воно об’єднує здорових людей, які прагнуть брати участь в місії Добровольців страждання, підтримуючи їхні апостольські ініціативи. Ці ініціативи в душпастирстві хворих активізують світські особи, які часто мають до них кращий доступ і є ліпше обізнані з потребами хворих. Тому важливим завданням є поширення в парафіях груп, які б опікувалися хворими, старшими та самотніми людьми.

Прийняття смерті

Сучасна людина, намагаючись не відстати від культу молодості та здоров’я, втрачає усвідомлення скороминучості життя. Лише зіткнення з граничними ситуаціями переконує її, що треба бути готовим на виклики "випадковості".

Протягом життя кожен з нас може пережити смерть дружини чи чоловіка, смерть батьків, смерть дитини, сепарацію в шлюбі (розлучення). Є ситуації, що містять елементи втрати: сум та депресивний стан, соматичні недуги, ненависть та агресія до інших людей, пошук винних у болісній втраті (часто – самозвинувачення і автоагресія), втрата здібності до психосоціальної адаптації за нових умов життя, інтенсивна концентрація на померлій особі або знищення всіляких слідів після неї тощо. І в кожному окремому випадку переживання будуть індивідуальні.

Духовна та психологічна допомога є особливо необхідна тоді, коли спостерігається патологічний перебіг процесу жалоби. Його сигнал – блокада реакцій, властивих для цього емоційного стану. Тривожні симптоми – прагнення перервати страждання, перериваючи контакти з навколишнім середовищем; запізнення процесу жалоби через брак можливості прощання з померлим, коли його доля або місце поховання є невідомі; спотворені реакції – надмірна активність за одночасної відсутності почуття втрати і при доброму самопочутті; психосоматичні ознаки або симптоми хвороби, що спричинила смерть покійного; ворожість щодо родини або загальна деструктивна поведінка.

Потрібен певний період, щоби призвичаїтися до втрати когось, хто був важливою частиною нашого життя. Бельгійський психолог Ману Кеірсе прирівнює період переживання втрати близької особи до праці, під час якої жалібник повинен виконати чотири завдання. Перше – це погодження з дійсністю після втрати або у зв’язку зі втратою. Одночасно важливим є зрозуміння причин та обставин цієї події. Друге – цілковите переживання болю втрати. Як стверджує М.Кеірсе, "єдина дорога у переживанні втрати – це дорога просто через біль. Втеча від болю приносить хвилинне полегшення, але у майбутньому може спричинити появу ознак хвороби або навіть дивну поведінку. Це період психічного страждання. Третє – пристосування до життя без померлого, нове зрозуміння своєї ролі у житті. Четверте – знаходження нового місця для померлої особи у нашому житті і наука наново любити життя. Це завдання є пов’язане із виходом у світ, налагодженням нових зв’язків. Для багатьох осіб це найважчий період. Ми боїмося, що, намагаючись наново полюбити життя, вбиваємо пам’ять про втрачену близьку особу. Це завдання спричиняє усвідомлення того, що наше життя затрималося у моменті, в якому ми пізнали втрату. Але насправді життя плине далі.

Щоби допомогти тому, хто переживає жалобу, найперше, треба просто бути разом з ним. За потребою розмовляти, вислуховувати або просто мовчати разом. Варто дбати про тишу, контролювати надмірно емоційних "співчувальників". Реагуйте на зміни психофізичного стану особи в жалобі, підтримуйте делікатний вербальний та невербальний контакт розмовою та/або доброзичливим дотиком, поглядом.

Коли з людиною, яка переживає свою осиротілість, важко контактувати, вона є мовчазна, замкнена у собі, "відключена" – варто постійно аналізувати її психологічний стан, можливо – підключати до допомоги християнського психолога або психотерапевта. Це конче необхідно, коли з’являється небезпека деструктивних дій – самогубства, самоскалічення в стані агресії та нищення або заподіяння шкоди третім особам.

Адаптовано за текстом "Допомога родині в ситуації хвороби та смерті її члена". Переклад з польської Ольги Осадчої

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/