ЄВАНГЕЛІЄ СТРАЖДАННЯ

Як прийняти хвороби, страждання та смерть?

Абстрактний біль зазвичай мало кого хвилює. По суті, смерть торкається нас лише тоді, коли починає загрожувати нам самим, нашим рідним, близьким людям. А втім, правильне прийняття страждань та смерті – найбільш суттєве завдання для християнина, на виконання якого є всього лише… одне життя. Про те, як із Богом у серці сприймати смерть – і власну, і близьких – ми будемо роздумувати разом із о.Леоном Шотом з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві (Польща).

Хвороба та страждання товаришують людині споконвіку. Кожен, хто страждає з Христом – як зауважив Йоан Павло ІІ – пише свій розділ в Євангелії страждання. Це образ хвороби та одужання, поразки та спасіння – щоб у Христі могли мати надію усі, хто на землі зазнав страждань. Чи можна однозначно відділити страждання людини, яка хворіє, від страждання її близьких та рідних? Напевно, для науки це було б нескладно. Натомість насправді існує певного роду симбіоз хвороби та страждання…

Страждання без Христа – безсиле

До страждання людина може мати різне ставлення: бунт, оборону, толерантність або згоду. Вид ставлення залежить від розуміння суті і мети страждання. Ми часто кажемо, що страждання ушляхетнює. Уважні спостереження показують: якщо не зважати на світогляд людини, то страждання може зламати та знищити її, може довести до розпачу. У разі власного страждання або страждання дорогої особи виникають питання, сумніви та труднощі в прийнятті правди про Божу доброту та любов.

А відтак, страждання саме по собі нічого не може. Натомість, багато може людина, яка страждає – та спирається на любов самого Бога. Людина може страждати по-різному, не завжди її біль є підвладний медицині, навіть найсучаснішій. Отже, страждання є чимось істотнішим за хворобу, так би мовити, більш різноманітним, а одночасно – ще більш закоріненим у цілому людстві.

Блаженний Йоан Павло ІІ ставить тему страждання з найвищої потреби серця, а, водночас – з найглибшої першості віри у цьому питанні. Здається, що згадані мотиви є близькі і поєднані: потреба серця наказує нам поборювати несміливість, а віра дає сутність, в ім’я якої і силою якої насмілюємося торкнутися найбільш чутливої площини в житті людини. Адже людське страждання залишається недоторканою таємницею.

Misterium doloris – таємниця страждання

Торкнутися таємниці страждання можливо на двох площинах, які взаємно доповнюються: на площині людських відчуттів (тут о.Леон вживає поняття "імператив серця") та фундаментальних істин ("імператив віри").

Імператив серця закликає, аби страждання ані у самого страждальця, ані в його оточенні не знищило потреби добра, прагнення любові чи прагнення виявлення людяності. Страждання не може знищити в людині процесу духовного зростання – як у гідності, так і в любові. Імператив серця не потребує багатьох слів, ані навіть жестів. Він є чимось, що важко охопити до кінця. Це певне додаткове чуття людини, міцно загострене через страждання.

Для християнина імператив серця виростатиме з імперативу віри. Але завжди йдеться про остаточний досвід добра. Добром є сама людина, її життя, її здоров’я. Добром є людина, яка страждає. Добром є людина, яка опікується першою. Власне, тут зустрічається імператив серця людини, яка страждає, та її оточення.

Лікарю часом важко виявити імператив серця і водночас уникнути маніпуляцій з боку хворих. Рутина є необхідною у безособовому ставленні до лікування хвороби, у проведенні операцій, процедур, іншої медичної діяльності та догляду за хворим. Проте рутина стосовно хвороби стає нестерпною, коли породжує стандартне ставлення до страждання. Можна сказати, що рутина є прийнятною щодо хвороби, але неприйнятною щодо страждання.

Імператив віри наповнює простір таємниці страждання. Страждання є одночасно викликом для виявлення моральної величі людини, її душевної зрілості. Людина, яка пов’язує свою велич тільки з суто зовнішнім успіхом, не подужає виклик, що його кидає біль. Моральне зростання є викликом, скерованим не тільки до людини, яка страждає, але й до її оточення.

Душпастирство хворих

Душпастирство хворих та їхніх родин є дуже важким і відповідальним напрямком спасенної діяльності Церкви. Кожна людина, хворіючи, по-своєму спричиняє ситуацію, яка не дає готових розв’язань, а лише підказує певні дії, які мають заспокоїти внутрішні потреби хворого та його родини.

Хвороба стає винятковою нагодою замислитися над сенсом і метою власного життя, особливо – для невіруючих людей чи т.зв. "непрактикуючих". Під час хвороби виникають також роздуми над мотивами особистої поведінки. Немає наперед визначених схем хвороби. Кожен хворий вимагає індивідуального підходу. Індивідуальне спілкування з пастирем є нагодою до кроку назустріч очікуванням хворого, його індивідуальним потребам, так, аби хвороба стала для нього не поразкою, а творчим моментом внутрішнього розвитку.

Душпастирство хворих у спільноті пов’язано зі спільним переживанням стану хвороби як форми братської любові, дару, благодаті або шансу. Хворі входять у відносини з церковною спільнотою на багатьох площинах. Це можуть бути християнські об’єднання (товариства, рухи, групи і спільноти), організоване душпастирство (парафіяльні дні хворих, щомісячні дні хворих), літургійне душпастирство, служіння любові, апостольство у ЗМІ тощо. До цього напрямку належить, зокрема, католицьке Товариство добровольців страждання . Воно об’єднує хворих, які прагнуть переживати свої страждання в єдності зі спасенними страстями Христовими. Для цього товариства є характерна марійна побожність, закорінена у посланнях Матері Божої з Лурду та Фатіми. У певному зв’язку з ТДС є Товариство братів та сестер хворих. Воно об’єднує здорових людей, які прагнуть брати участь в місії Добровольців страждання, підтримуючи їхні апостольські ініціативи. Ці ініціативи в душпастирстві хворих активізують світські особи, які часто мають до них кращий доступ і є ліпше обізнані з потребами хворих. Тому важливим завданням є поширення в парафіях груп, які б опікувалися хворими, старшими та самотніми людьми.

Прийняття смерті

Сучасна людина, намагаючись не відстати від культу молодості та здоров’я, втрачає усвідомлення скороминучості життя. Лише зіткнення з граничними ситуаціями переконує її, що треба бути готовим на виклики "випадковості".

Протягом життя кожен з нас може пережити смерть дружини чи чоловіка, смерть батьків, смерть дитини, сепарацію в шлюбі (розлучення). Є ситуації, що містять елементи втрати: сум та депресивний стан, соматичні недуги, ненависть та агресія до інших людей, пошук винних у болісній втраті (часто – самозвинувачення і автоагресія), втрата здібності до психосоціальної адаптації за нових умов життя, інтенсивна концентрація на померлій особі або знищення всіляких слідів після неї тощо. І в кожному окремому випадку переживання будуть індивідуальні.

Духовна та психологічна допомога є особливо необхідна тоді, коли спостерігається патологічний перебіг процесу жалоби. Його сигнал – блокада реакцій, властивих для цього емоційного стану. Тривожні симптоми – прагнення перервати страждання, перериваючи контакти з навколишнім середовищем; запізнення процесу жалоби через брак можливості прощання з померлим, коли його доля або місце поховання є невідомі; спотворені реакції – надмірна активність за одночасної відсутності почуття втрати і при доброму самопочутті; психосоматичні ознаки або симптоми хвороби, що спричинила смерть покійного; ворожість щодо родини або загальна деструктивна поведінка.

Потрібен певний період, щоби призвичаїтися до втрати когось, хто був важливою частиною нашого життя. Бельгійський психолог Ману Кеірсе прирівнює період переживання втрати близької особи до праці, під час якої жалібник повинен виконати чотири завдання. Перше – це погодження з дійсністю після втрати або у зв’язку зі втратою. Одночасно важливим є зрозуміння причин та обставин цієї події. Друге – цілковите переживання болю втрати. Як стверджує М.Кеірсе, "єдина дорога у переживанні втрати – це дорога просто через біль. Втеча від болю приносить хвилинне полегшення, але у майбутньому може спричинити появу ознак хвороби або навіть дивну поведінку. Це період психічного страждання. Третє – пристосування до життя без померлого, нове зрозуміння своєї ролі у житті. Четверте – знаходження нового місця для померлої особи у нашому житті і наука наново любити життя. Це завдання є пов’язане із виходом у світ, налагодженням нових зв’язків. Для багатьох осіб це найважчий період. Ми боїмося, що, намагаючись наново полюбити життя, вбиваємо пам’ять про втрачену близьку особу. Це завдання спричиняє усвідомлення того, що наше життя затрималося у моменті, в якому ми пізнали втрату. Але насправді життя плине далі.

Щоби допомогти тому, хто переживає жалобу, найперше, треба просто бути разом з ним. За потребою розмовляти, вислуховувати або просто мовчати разом. Варто дбати про тишу, контролювати надмірно емоційних "співчувальників". Реагуйте на зміни психофізичного стану особи в жалобі, підтримуйте делікатний вербальний та невербальний контакт розмовою та/або доброзичливим дотиком, поглядом.

Коли з людиною, яка переживає свою осиротілість, важко контактувати, вона є мовчазна, замкнена у собі, "відключена" – варто постійно аналізувати її психологічний стан, можливо – підключати до допомоги християнського психолога або психотерапевта. Це конче необхідно, коли з’являється небезпека деструктивних дій – самогубства, самоскалічення в стані агресії та нищення або заподіяння шкоди третім особам.

Адаптовано за текстом "Допомога родині в ситуації хвороби та смерті її члена". Переклад з польської Ольги Осадчої

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/