TOTUS TUUS – УВЕСЬ ТВІЙ

"Іди за мною!" – звертається воскреслий Господь до Петра, обраного пасти Його вівці. "Йди за мною" – це коротке звернення Христа можна вважати ключем для зрозуміння  послання, що плине з життя нашого улюбленого папи Йоана Павла ІІ.

"Іди за мною!" У своїх листах до священиків та автобіографічних книжках Йоан Павло ІІ багато разів говорив про своє священство, яке він прийняв 1 листопада 1946 р. Він розумів священство передовсім у світлі трьох висловлювань Христа. Перше: "Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід" (Йн 15,16). Друге: "Добрий пастир життя своє за овець покладає" (Йн 10,11). І третє: "Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!" (Йн 15,9). У цих трьох висловлюванях ми бачимо серце й душу Папи. Він справді йшов всюди і не щадив сил, щоб принести плід. "Встаньте, ходімо!" – така назва його передостанньої книжки. Цими словами він будив нас з летаргічної віри, зі сну. Папа був священиком аж до кінця, бо поклав власне життя за своїх овець та за всю людську родину в щоденному жертовному служінні Церкві, особливо страждаючи в свої  останні місяці. Отак-от він став одно з Христом, добрим пастирем, який любить своїх овець. Папа, який прагнув зустрітися з кожним, який вмів вибачити і перед усіма відкрити своє серце, також і сьогодні промовляє до нас словами Господа, щоб ми перебували у любові Христа.

"Іди за мною!" У липні 1958 р. для молодого священика Кароля Войтили розпочався новий етап подорожі з Христом і за Христом. Вирушаючи з групою молоді на канікули на Мазури, він мав в кишені із собою лист від Примаса Польщі кардинала Вишинського, який запрошував його на зустріч. Войтила міг здогадатися, про що йшлося: він мав бути призначений єпископом-помічником у Кракові. Покинути академічний світ, зректися близького і стимулюючого контакту з молоддю, відмовитися від інтелектуальних зусиль пізнання та інтерпретації таємниці, що нею є людина, та передачі світові християнської інтерпретації людського буття – все це мусило мати вигляд втрати себе самого. "Іди за мною!" Кароль Войтила прийняв це призначення, бо чув у поклику Церкви голос Христа. "Іди за мною!" У жовтні 1978 р. кардинал Войтила знову почув голос Господа. Знову повторився діалог з Петром: "Симоне Йонин! Чи любиш мене? (...) Паси мої вівці" (Йн 21,16). На питання Христа: "Каролю, чи ти мене любиш?", – архієпископ  Краківський з глибини серця відповів: "Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю" (Йн 21,17).

Любов до Христа була домінуючою силою в житті Святішого Отця. Про це знає кожний, хто бачив, які він молиться, чи чув, як він проповідує Боже Слово. Завдяки цьому глибокому закоріненню в Христі він міг нести тягар, який переважає людські сили: бути Пастирем Христової вівчарні, Його Вселенської Церкви.

"Іди за мною!" Доручаючи Петрові пасти його вівці, Христос водночас заповідав його мучеництво. Під час Тайної Вечері Ісус сказав: "Куди я іду, ви піти неспроможні". Каже до нього Симон Петро: "Господи, куди ж ідеш?" Відказує йому Ісус: "Куди я йду, неспроможен єси зо мною нині йти. Аж потім підеш за мною" (Йн 13,33.36). Тільки після воскресіння надійшло оте "потім". Пасучи Христові вівці, Петро входить у пасхальну таємницю, наближається до хреста та до воскресіння. Христос говорить: "Коли ти молодший був, то (...) ходив куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш" (Йн 21,18). У першому періоді свого понтифікату  Святіший Отець, тоді ще молодий і сповнений сил, подорожував аж на самий край світу. Проте пізніше він все глибше входив у єдність страждання з Христом, щоразу краще розуміючи правду цих слів: "підпереже тебе інший". І саме в цій єдності зі страждаючим Христом він невтомно проповідував Євангеліє. Папа страждав і любив у єдності з Христом і тому послання його страждання і його мовчання було таке промовисте і плідне.

Святіший Отець побачив найчистіший відблиск Божого Милосердя у Божій Матері. Він, який втратив матір у дитинстві, тим паче покохав небесну Матір. Почув слова розіп’ятого Христа, які були ніби скеровані до нього: "Ось матір твоя". І зробив так, як улюблений учень: прийняв її до глибини свого серця – Totus Tuus. Від цієї Матері він вчився бути схожим на Христа.

У пам’яті залишиться та хвилина, коли в останню Великодню неділю свого життя Святіший Отець, позначений стражданням, ще раз з’явився у вікні Апостольського Палацу, щоби востаннє дати своє благословіння Urbi et Orbi. Можемо бути певні, що наш улюблений Папа і зараз стоїть у вікні дому Отця, бачить нас і благословляє нас.

Виголошено під час похорону папи Йоана Павла ІІ 8 квітня 2005 р.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ШЛЯХ ДО МОЛИТВИ

І коли ми сходимося разом з братами для урочистого складення божественних жертв зі священиком Божим, то також повинні пам’ятати про скромність і належну поведінку: не кидати на вітер і абияк прохань наших у безладних голосах, і не виражати галасливим базіканням моління, яке має бути принесене Богові смиренно, оскільки Бог вислуховує не голос, а серце. Не криком належить нагадувати про себе Тому, Хто бачить помисли людські, за завіренням Господа, Який сказав: "Чого лукаве думаєте в серцях ваших?" (Мт 9,4). І в іншому місці: і пізнають усі Церкви, що Я – той, хто випробовує почуття і думки (Одкр 2,23). Це, як читаємо у Першій книзі Царів (у латинській традиції – 1 Сам. – Прим.пер.), розуміла і дотримувалася цього Анна, прообраз Церкви: вона приносила Господу не голосне моління, а просила Його тихо і скромно в потаємних місцинках свого серця; заносила молитву таємну, але з явною вірою; молилася не вустами, а серцем, в упевненості, що Бог і так прочує, – і вона справді отримала те, про що просила, тому що просила з вірою. Про це так каже Писання: "Анна говорила тихцем, тільки ворушилися губи в неї, а голосу ж її не було чути" (1 Сам 1,13), – але Бог почув її. Також і в псалмах читаємо: "Роздумуйте в серцях ваших, на ложах ваших, і мовчіть!" (Пс 4,5).

Хто поклоняється – має і те знати, улюблені брати, як молився у храмі з фарисеєм митар: не з очима, нахабно підведеними угору, не з піднесеними гордо руками, але б’ючи себе в груди і усвідомлюючи внутрішньо свій гріх, випрошував він допомогу в милосердя Божого. І в той час як фарисей насолоджувався собою – митар, який так молився, який надію спасіння покладав не у впевненості у власній непорочності, оскільки немає нікого без гріха, але молився смиренно, сповідуючи свої гріхи, удостоївся більшого освячення: Той, Хто милостивиться над смиренними, почув його молитву.

св.Кипріан, "Про молитву"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

У СВЯТОГО КИПРІАНА

Продовжуємо наші зустрічі в школі молитви у св.Кипріана. Цей мученик із Карфагену у своєму трактаті "Про молитву" звертає увагу на дуже важливу справу, пов’язану з усвідомленням Божої присутності.

А саме: Кипріан Карфагенський каже, що справжня релігійність провадить до контакту з Богом повсюди. Це означає, що я – завжди християнин, на роботі, вдома, на вулиці… Існує небезпека, що ми обмежимо релігійне життя і побожність тільки каплицею або храмом. Безсумнівно, вони є важливі як місця культу, особливої зустрічі під час служіння таїнств. Світ, ворожий християнству, прагне – навіть якщо до кінця не усвідомлює цього – запихнути учнів Христа до храмів і не бачити їх назовні. Тому-то й варто постійно відкривати істину, що буття християнином означає бути ним завжди, незалежно від ситуації, в якій я опиняюся.

Молитва завжди має спільнотний вимір, навіть якщо це молитва пустельника. Святий Кипріан звертає увагу на літургійне згромадження, у якому спільна молитва будує єдність поміж нами, а виражається це в гармонії голосів. Наші голоси немовби "зливаються в один", виражаючи єдність. Тут немає місця порожнім словам ані багатомовності – ми відкриваємо в молитві глибину своїх сердець. І тут з’являється найкоротше формулювання, що виражає істину про нашу молитву: Бог слухає серця, а не голоси. Саме тому сила спільної молитви залежить від якості молитви індивідуальної. У літургійній молитві повинен брати участь кожен присутній християнин, але вона має бути більше налаштуванням серця, аніж зовнішніми проявами. Приклади, що їх наводить св.Кипріан, – це Анна, матір Самуїла, яка є також прототипом Церкви, що молиться (пор. 1 Сам 1,12-17); Псалом 4, де йдеться про те, що молитва – це справа серця, а не вуст. А ще Кипріан наводить позиції фарисея і митаря на молитві: митар, сповнений покори, визнає свої гріхи і благає про милосердя, натомість фарисеєві у справжній зустрічі з Богом перешкоджає його власна пиха.

Наша спільна молитва показує таємницю єдності. Наш Спаситель, Учитель миру і єдності, показує нам саме таку перспективу, аби ми молилися за спільноту в дусі єдності. Звернімо увагу, що Господня молитва за своєю природою є орієнтована на спільноту. Ми кажемо "наш": Отче, гріх, хліб, спокуса – це означає, що навіть якщо молимося на самоті, то чинимо це від імені спільноти. Церква є спільнотою охрещених, де ми запрошені – так само, як і в Горниці – перебувати однодушно в молитві один за одного. Важливо, щоб ця єдність осяювала наше щоденне життя.

Маріуш ВОЗНЯК  ОР

ФОТО:

Святий Кипріан. Майстер з Месскірха (1540 р.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

СЕНС БІБЛІЙНИХ ТЕКСТІВ ПРО ТВОРІННЯ

Одне слово з оповіді про творіння вимагає особливого тлумачення. Я маю на увазі знаменитий вірш 28 першого розділу, звернення Бога до людей: "Підпорядковуйте собі землю!"

Ця фраза з певного часу дедалі частіше стає основою для нападок на християнство. Кажуть, що християнство заперечує себе, – зважаючи на безжальні наслідки цих слів, – що воно несе на собі всю провину за важке становище наших днів. […] Твердять, мовляв, доручене людині завдання підпорядкувати собі землю стало початком того фатального шляху, гіркий кінець якого ми бачимо нині. […]

Що сказати на це? Завдання Творця, про яке йдеться, означає, що людина має піклуватися світом як творінням Божим, керуючись ритмом і логікою творіння. Сенс цього завдання описується у наступному розділі Книги Буття за допомогою слів "порати й доглядати" (2,15). Таким чином, сенс полягає в розумінні мови самого творіння; це означає, що воно має робити те, що може і до чого є покликане, але не те, що воно спрямовує проти себе. Біблійна віра наголошує насамперед на тому, що людина не замикається у собі; вона завжди має знати, що перебуває у великому тілі історії, яка зрештою має стати тілом Христовим. Минуле, сьогодення і майбутнє мають зустрітися і пронизати один одного у кожному людському житті. Тільки тепер виник той вимучений нарцисизм, який виокремлюється рівною мірою від минулого і від майбутнього і прагне знати тільки власне сьогодення.

А надто ми маємо поставити питання: як же виникли ті потворні явища ментальності перероблення й володарювання, які загрожують сьогодні нам усім? Перші ознаки цих нових ідей видно в епоху Відродження, наприклад у Галілея, коли він висловлюється в такому дусі: якщо природа не відповідає на наші питання і не розкриває своїх таємниць добровільно, ми маємо її катувати і на такому болісному допиті вирвати у неї відповіді, яких вона не хоче давати людям добровільно. […] Але конкретну й історично дієву форму цей новий напрям думки знайшов, звичайно, пізніше, у повному вигляді ми спостерігаємо його у Карла Маркса. Це він сказав людині, що та не має більше питати про своє походження, про своє коріння. Це, мовляв, безглузде питання. Таким чином нас хочуть змусити забути про питання походження світу і його устрій, бо власне творіння у своїй внутрішній розумності є сильним і очевидним свідченням про Творця, від якого ми ніколи не зможемо "емансипуватися". Це питання оголошується безглуздим саме тому, що на питання про творіння врешті-решт не можна відповісти інакше, як визнанням Духа-Творця. Звідси [й походить] зміна головного завдання людини, тому прогрес [оголошується] справжньою істиною, а матерія – тим матеріалом, з якого людина буцімто творить пристосований для життя світ. [Саме тому проголошують], що церквою майбутнього стане лабораторія, соборами – електростанції. Тоді більше не потрібно буде відрізняти вихідні від буднів, не потрібно буде жодної суботи, бо людина у всьому стане творцем себе. Людина також припинить прагнути звичайного підпорядкування природи. Колись людина могла змінювати в природі лише певні речі. Природа як така була не предметом, а умовою діяльності людини. Тепер вона належить людині вся, але в цьому людина раптово виявляє найбільшу небезпеку для себе. Початкова точка тут – у вченні, яке бачить в творінні лише продукт збігу й необхідності. Замовк внутрішній ритм, про який говорить нам Святе Письмо, – замовк ритм поклоніння, який є ритмом історії любові Бога та людини. Втім, сьогодні жахливі наслідки такого вчення стали для нас очевидними. Ми відчуваємо загрозу, яка стосується не далекого майбутнього, а абсолютно безпосередньо нас самих. Упокорення віри зникло, зарозумілість "роботи" зазнала краху; так утворюється нова, але не менш згубна позиція – бачити в людині порушника спокою, який буцімто і є справжнім шкідником і хворобою природи. Людина вже не любить себе; вона прагнула б усунути себе, аби природа могла зцілитися. Але і цим ми не відновимо нашого світу, бо суперечимо Творцеві – бо в такому разі більше не хочемо такої людини, яку побажав Він. Цим ми не можемо зцілити природу, цим ми лише зруйнуємо себе і тим самим творіння. Ми втрачаємо надію, закладену в людині, і велич, до якої її покликано.

Отже, залишається християнський шлях – справжній шлях спасіння. Ми можемо бути справді "креативними", тобто творчими, лише коли будемо в єдності з Творцем світу. Ми можемо служити землі по-справжньому, лише коли приймемо її відповідно до вказівок Божого слова. Operi Dei nihil praeponatur – не слід віддавати першість нічому, окрім Божої справи, ніщо не повинне ставитися вище за служіння Богові.

Бенедикт XVI (Йозеф Рацінгер)

(З книги "На початку сотворив Бог…", 2009.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

ОТЧЕ, А СКІЛЬКИ В НАС МАЄ БУТИ ДІТЕЙ?

Як в окремої сім’ї, так і в усього народу постійно виникають одні й ті самі питання, що їх доводиться чути і священикам. Молоді батьки також питають себе, скільки дітей вони хотіли б мати? А скільки можуть насправді прийняти, ростити і виховувати? Скільки дітей взагалі повинно бути в сім’ях?

Є також більш глобальний підхід: наскільки численними повинні бути наші сім’ї, щоб вирішити демографічні проблеми "старіння" і поступового вимирання нації? Усі ці важливі питання є серйозним викликом для кожної сучасної молодої людини, бо від їхнього вирішення безпосередньо залежить наше майбутнє й майбутнє наших нащадків, які після нас успадкують землю.

Наша історія

Погляньмо в минуле. Християнський модус Київської Русі плюс прив’язаність до землі, тобто землеробство, визначало те, якою була сім’я в минулому. А сім’я на Русі зазвичай була великою. Недаремно ж говориться "сім’я", тобто – сім таких, як я. Насправді кількість дітей часто-густо перевищувала число сім. Щоправда, слід також зазначити, що й смертність дітей була високою.

Кожна дитина трактувалася як Божий дар – і не тільки через те, що зачалося нове життя, якого перед тим не було, але й тому, що дитина – це майбутній помічник, це робочі руки. Це спадкоємець у найглибшому значенні цього слова, адже діти допомагали батькам і продовжували їхню працю. Численні діти були поміччю, гордістю й окрасою батька і матері.

Такими сім’ями жила Русь-Україна. Завдяки великим родинам роки лихоліть і нападів чужинців не перервали нитки життя наших предків. Ситуація змінилася у XIX і XX століттях під впливом урбанізації – швидкого зростання міст, розвитку в них промисловості. Спостерігався відтік частини населення до міст, розпочалася праця на промислових об’єктах, люди тулилися в гуртожитках або ще менших помешканнях. Усе це не могло не позначитися на сім’ях. Адже, кажучи по-світському, на дітей почали дивитися не як на майбутніх помічників, а як на ще один "рот", на споживача, що його було потрібно годувати й одягати. Крім цього, "буйна хвиля" матеріалізму, що прокотилася XX століттям, своєю чергою залишила глибокий слід на багатьох родинах. Де Бог не потрібен, там ворогом стає наш ближній, особливо коли він іще маленький і беззахисний. Історія показує, що кожне торжество матеріалізму та атеїстичного світосприйняття в результаті закінчується свавіллям дорослих над тими, кому ще тільки належить народитися.

Церква – світоч і брама істини

Свята Католицька Церква, будучи "брамою істини", подає головні напрямки пошуку відповідей на ці складні й неоднозначні суспільні питання. З одного боку, офіційні документи Церкви у справах сім’ї постійно наголошують на святості родини, яка є віддзеркаленням Пресвятої Трійці; на відповідальному батьківстві; на статевості і плідності, які є даром і завданням. Наголошується також на повазі до зачатого людського життя, адже воно є священним уже від першої секунди зачаття, посідає безсмертну душу і є суб’єктом Божого права. Дитина має право на життя, фізичну цілісність, на гідне зачаття і народження, має право на батьків.

Але Церква не стоїть на тому, що дітей треба мати за всяку ціну. Певна річ, що соціальні, економічні та різні інші причини можуть вплинути на те, щоб подружжя згідно зі своїм сумлінням ухвалило рішення відкласти народження дитини на певний час. Таке рішення гідне поваги, якщо його ухвалено через реальні, а не надумані фактори, та виконано з усією відповідальністю.

Розпізнавання плідності та планування родини

Проблеми розпочинаються тоді, коли люди діють егоїстично, що спричиняє погані наслідки. Якщо християнська подружня пара з огляду на об’єктивні причини відкладає народження дітей, то здійснити це слід у морально гідний спосіб, плануючи родину відповідно до людської природи, створеної Богом. Жінки мають місячний цикл із фазами плідності й неплідності. Вивчення і використання цих фаз у статевому житті подружньої пари за умови повної відкритості на плідність загалом є морально виправданим і не несе за собою гріха.

Натомість засоби, які протидіють зачаттю (хімічні, гормональні, механічні контрацептиви) мають означену ціль усунення чи знищення плідності, що є моральним злом, а відповідно – тяжким гріхом. Також слід зазначити, що застосування методів природного планування сім’ї – це, власне, планування сім’ї, а не планування її відсутності. На жаль, є сім’ї, які, хоч досить заможні в матеріальному плані й соціально забезпечені, використовують дар плідності не для того, щоб мати дітей, а щоб їх не мати – хоча їхня спроможність дозволяє повноцінно утримувати не одну дитину. По суті, це призводить до порушення обіцянок, даних при шлюбі: приймати та виховувати потомство. Є ще гірший варіант: інколи пари використовують так званий "комбінований метод", тобто співживуть у неплідний період, вираховуючи його за допомогою методів розпізнавання плідності (МРП), а у плідний період використовують контрацептиви. Така статева поведінка – тяжкий гріх.

Рішення чи його відсутність?

Якщо молоде подружжя дійде згоди жити за принципом "скільки Бог дасть дітей, стільки й буде", то це рішення заслуговує на особливу повагу – але ж воно має бути справді рішенням, а не його відсутністю. Тут ідеться про іншу крайність, а саме: про безвідповідальність, замасковану під вибір.

Слід враховувати, що людину, яка з Божої волі прийде на світ, належить не лише забезпечити всім необхідним, а й по-християнськи виховати. Важливо, щоб наречені ще перед початком спільної життєвої дороги обговорили всі ці питання й прийшли до спільних рішень, продиктованих вірою, взаємною любов’ю та любов’ю до майбутнього потомства.

Також потрібно пам’ятати, що плідність, вагітність, пологи – це не патології і не якісь протиприродні стани, це речі, притаманні нашій природі. Це Божі дари, які слід приймати з радістю. Подружжя, які роблять вибір на користь егоїзму, безперечно, пожинатимуть його погані плоди у своєму подружньому житті. Адже небажані, "випадкові" діти, навіть якщо їх не позбавилися, часто несуть ментальний відбиток відкинутості й замкненості впродовж усього свого життя. Ми не маємо права так чинити зі своїми нащадками. Хоч би якими складними були умови в суспільстві, ми не можемо воювати з даром Божим. Дуже часто потрібно скерувати зусилля радше на те, щоб змінити умови, які перешкоджають розвитку сім’ї, а не руйнувати людську природу, створену Богом та від самого початку призначену для плідності: "благословив їх [чоловіка і жінку] Бог і сказав їм: "Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (див. Бут 1, 28).

***

На завершення хочу сказати, що питання кількості дітей залишається відкритим і вирішення його покладається на сумління наділеної волею істоти, якою є людина. Отці Церкви говорили, що справжній вибір, тобто той, що розвиває людину у свободі дитини Божої – це той вибір, що робиться на користь добра, на користь Бога. Вибір на користь зла та власного егоїзму – це самозациклення та руйнація. Він не розвиває людину як Боже сотворіння, а веде до самознищення. Тож робімо добрий вибір – щоб жили ми і щоб жили наші нащадки.

Отець Тарас КОСТИК

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/