БОГ РОБИТЬ ЧУДЕСА

Хочемо познайомити Вас з молодою  жінкою, яку звати Неля. Разом із чоловіком та дітьми вона мешкає у мальовничому закарпатському місті Хусті. Ця молода родина знайшла своє щастя, щиро та безумовно прийнявши покликання бути разом – і водночас служити Богу та ближнім. До вашої уваги справжня історія любові: Бога до них, і їх – одне до одного… Любові, що творить нове життя.

…Із моїм чоловіком – Юрієм – ми знайомі від 2000 року, тоді нам обом було десь по 14 років. Стрічалися на християнських фестивалях, спільних служіннях наших спільнот (тоді ми належали до євангельських християн-баптистів). І хоч ми дуже різні, та цінності, погляди і мрії в нас від початку були однакові, про що ми дізналися, уже ставши католиками. Він із дитинства беріг себе в цілковитій чистоті й бажанні виконувати Божу волю. Я ж розпорошувала своє серце на закоханості, прагнула любові. Одне я усвідомлювала чітко і ясно: буду щаслива лише з тим, хто повністю належить Богові. Тому в молитвах за майбутнього чоловіка виявляла перед Богом лише два прохання: щоб він любив Господа всім своїм серцем і щоб був до мене добрий (адже маю "чудовий" характер). Юрчик, молячись за майбутню дружину, просив одного – любові до Бога. Так ми й жили – до певного часу незалежно одне від одного…

2006 року Господь дарував мені величезну благодать стати дитям Католицької Церкви. Багато перемін відбувалося в цей період у моєму серці, розумі, навіть у тілі… Велику роль у змінах, що настали в моєму житті, відіграв Інститут св. Томи Аквінського в Києві, куди я того ж року вступила спраглою, голодною знань – і з готовністю слухатися всього, чого навчає Свята Церква.

Наступного року ми з Юрчиком потрапили на спільні реколекції (тоді він ще був протестантом), які відбувалися в с. Шенборні (Мукачівський р-н), де потім, до речі, й відбулося наше весілля. Тоді я дізналася, що Юрчик досліджує життя Католицької Церкви, а особливо – тему таїнства Хрещення (адже він ще був не охрещений). Теми Церкви і таїнств поєднали наші душі у справжній братній дружбі.

За кілька тижнів, окремо одне від одного, Юрчика і мене запросили допомогти у християнському дитячому таборі. Там наша дружба стала такою міцною, що й зараз супроводжує нас у шлюбі. У таборі особливо проявилися наші прагнення служити Богові. Потім я знову поїхала до Києва на навчання, а Юрчик залишився вдома. Однак відстань аж ніяк не розривала нашого дружнього зв’язку, і ми майже щодня спілкувалися по телефону, підтримуючи одне одного молитвою.

На той час я так сильно загорілася бажанням присвятити себе Богові в монашому житті, що навіть не припускала думки про наші з Юрчиком стосунки в іншому ракурсі… Разом ми молилися: про моє покликання – і його приготування до таїнства Хрещення. Перед Новим роком Юрчик зізнався мені в коханні, але без будь-яких претензій, у готовності порадіти за мою монашу мрію, наголошуючи на тому, щоб я слухала Бога. Усе продовжувалося, як і раніше: ми співали, раділи, плакали і молилися разом. На Різдво 2008 року Юрчик прийняв Хрещення і повністю увійшов у Божу родину Католицької Церкви. Разом ми раділи, мов діти.

І ось у квітні, коли ми разом святкували Воскресіння нашого Господа Ісуса Христа, я зрозуміла, що Юрчик – це той Дар від Бога, який відкрив моє серце на справжню Любов, що ніколи не минає, усе прощає і переносить… Через нього Бог увійшов у моє життя по-новому, вилікувавши мої рани і подарувавши моїй покаліченій душі нову історію з Найулюбленішим Ісусом. Проходячи різні "шторми", ми ще більше переконувалися, що Господь – із нами. Так Ісус збудував наші стосунки на принципах чистоти, відвертості й сміливості жертвувати своїм егоїзмом заради іншого. У нас була домовленість: одразу говорити одне одному, коли відчуваємо маніпуляцію чи будь-яке поневолення з боку іншого, адже ми не можемо посідати місце Бога у житті того, кого любимо.

16 травня 2009 року – день, коли невидима Божа благодать любові увінчала нас перед вівтарем. Як і перед шлюбом, добрий Господь продовжує супроводжувати нас благословеннями, несподіванками і, звичайно, випробовуваннями, про які я не згадувала, але їх було дуже багато. І саме випробовування допомогли нам іще більше утверджуватися в Божій любові та принципах, які для нашої сім’ї є непорушними.

Головне – це участь у Святій Літургії, щоденна спільна молитва, читання Святого Письма і спілкування. Також маємо постанови, які допомагають перемагати непорозуміння: ніколи не говоримо на підвищених тонах; "сонце не заходить у нашому гніві", тобто не залишаємо іншого з тягарем, відвернувшись одне до одного спинами; не допускаємо, щоб Тереза (старша донечка) була учасницею наших непорозумінь… Стосовно виховання дітей – розуміємо, що Господь довіряє нам душу, а не забавку, тому в цій сфері намагаємося бути вимогливими і люблячими. У падіннях намагаємося вірити не власним переживанням чи емоціям, а обітницям Бога, який полюбив раз і назавжди. Багато дрібниць, які наповнюють наше сімейне життя, є маленькими цеглинками, що знаходять своє місце на Єдиному Найміцнішому Фундаменті – Ісусі.

Зараз ми разом із Терезкою чекаємо на появу нового життя, яке активно стрибає в моєму лоні, і сподіваємося, що таких очікувань буде щонайменше дванадцятеро. Адже "Спадок Господній – діти: плід лона – нагорода" (Пс 127, 3). Ми прагнемо знайти своє місце там, де хоче бачити нас Господь. Про це зараз молимося – і готуємося до нових викликів. Дякуємо Богу, що своєю благодаттю робить нас щасливими і здатними боротися з немочами та невдачами, які підстерігають нас щодня. Щось нам вдається легше, щось важче, але в усьому – Ісус. "Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. Хто життя своє любить, той погубить його…" (Йн 12, 24‑25) – один з уривків Божого Слова, яке надихає нас, підносить наші руки і випростовує наші ноги. "Не бійтеся! Вірте Мені!" – промовляє до кожного з нас Той, Хто народжується для нашого спасіння. Бог робить чудеса, особливо там, де Йому віддають належне місце.

Неля БОРДЕЙ