Ця
стаття народилася в Городку Подільському, коли після цілого дня катехитичного
симпозіуму в місцевій семінарії єпископ Леон Дубравський пожертвував
відпочинком, аби поділитися з читачами "КВ" думкою про те, ким є і
ким має бути сучасний єпископ – син Церкви та слуга Божого люду. Словесна
декларація завжди звучить красиво, але владика розповів про служіння єпископа,
його цілі й труднощі на практиці – не уникаючи навіть складних прикладів,
яких уже чимало накопичилося в його досвіді.
Нинішній
єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії народився 1949 р. в с. Дубовець
на Житомирщині, пізніше став одним із перших українських студентів Ризької
духовної семінарії. Вступив до Ордену Братів Менших (францисканців), а
1983 р. став священиком. Минуло 15 років, і о. Леон Дубравський,
тоді настоятель францисканців в Україні, став єпископом-помічником у дієцезії,
яку донині очолює. Його перша єпископська "школа" минула поруч зі святої
пам’яті єпископом Яном Ольшанським, який очолював відновлену Кам’янець-Подільську
дієцезію від 1991 року.
Єпископ
Ян заклав семінарію та богословський інститут для світських, розвивав різні
види душпастирства й цілковито опікувався дієцезією понад 11 років – і
весь свій духовний спадок (багатий та відповідно зобов’язувальний) передав
наступникові. Сьогодні єпископ Леон несе на собі головні обов’язки в дієцезії:
його помічник, владика Ян Нємєц, через тривалу та важку хворобу вже кілька
років служить спільноті Церкви в першу чергу своїм стражданням, жертвуючи його
Богу та поєднуючись таким чином із намірами єпископа-ординарія. Отже, слово
єпископові Леону.
Пастирське служіння –
це стиль життя чи просто слова?
Дивлячись
із перспективи свого досвіду монаха, священика, а пізніше єпископа, переконуюся,
що слово "служіння" треба розуміти в прямому значенні: тобто ми
покликані служити нашим вірним. Якщо ж людина має якусь іншу мету, тоді вона розминулася
зі своїм покликанням…
Але
служіння проявляється в житті, а не лише на словах. Щодня, в усіх діях та
акціях – хоч про єпископа йдеться, хоч про звичайного священика. Насамперед –
це служіння спільноті Церкви, служіння людям у таїнствах та справами милосердя;
служіння тим, хто приходить із якимись потребами, проблемами. Їх чимало, і всіх
треба вислухати, приділити час, хоча по-справжньому допомогти вдається не
завжди. Але завжди можна спробувати допомогти будь-кому, спільно шукаючи вихід зі
складного становища, може, навіть познайомитися з родиною людини, подивитися на
суть проблеми – одне слово, важливо справді хотіти допомогти. Пройти з людиною сто кроків замість десяти,
віддати плащ, а не сорочку – ці прості євангельські рядки мають бути
щоденністю служителя Церкви. І тоді Господь щедро благословляє його
діяльність.
Що не можна назвати
служінням
Те,
як вірні дивляться на нас, дуже важливо. Здебільшого люди характеризують
пастирів просто: як ми до них ставимося, чи уважно говоримо, якою загалом є наша
позиція щодо вірних. Ми відкриті або, навпаки, ніколи не маємо часу: постійно
чутно тільки "завтра, завтра, завтра…"? І це друге – найстрашніше…
У
поняття "служити людям" я вкладаю навіть те, чи відгукується священик
на телефонні дзвінки парафіян: колись особисто кілька разів перевіряв, чи знімають
слухавку настоятелі за номерами телефонів, написаними на парафіяльних дошках
оголошень. Коли нарешті додзвонювався (через кількох осіб і за іншими номерами),
то просто питав: "Що це таке, що ж це за служіння?"
Інший
показник служіння – перебування священика в парафії. Коли він постійно в
роз’їздах, то відповідно в парафії в цей час немає пастиря, – це також не
служіння. Душпастир завжди має бути на своєму "посту", вірні повинні
мати змогу звернутися до нього 24 години на добу. І якщо священик без
серйозних причин відсутній на теренах парафії або він узагалі не знати де –
повторюся, це не можна назвати служінням. Така позиція пастиря кінець кінцем
віддаляє людей від Бога.
Захоплюватися добрим
прикладом – ще не жити ним…
Колись
у нас служив священик похилого віку, отець Харитон із Польщі. Замість спокійної
пенсії він на п’ять років прибув працювати до нашої дієцезії. Попри вік, вивчив
українську мову і щовечора систематично обходив свою парафію – від родини
до родини. Всюди катехизував, зустрічався з людьми, просто розмовляв. За ці
п’ять років відновив храм, регулярно сповідав, із надзвичайною любов’ю
відправляв Святу Месу, навчав людей… Інколи навіть міг поїхати до якогось села
на велосипеді, щоби просто допомогти комусь. Звісно, таких священиків нелегко
наслідувати… Часто чуємо, як хтось прославляє отця Піо чи Йоана Марію Віаннея –
але набагато рідше можна зауважити, щоб їхній приклад попровадив чиєсь
служіння.
Аби
добре служити Церкві, наслідуючи насамперед самого Господа, треба передусім
перебувати з Ним у тісному контакті. Спілкуватися з Богом, відчувати й
усвідомлювати Його присутність у своєму житті – це пряма дорога до доброго
служіння. Ісус поруч, близько мене, і все, що я роблю, – роблю з Ним. Натомість
принцип: "А що мені? Папа – далеко, а Господь – високо", –
провадить у нікуди.
Уявлення про єпископа
змінювалися разом із досвідом
У
семінарії єпископом був наш ректор, він викладав канонічне право. Це був
кардинал Валеріан Зондакс, ординарій Ризької архідієцезії. Він був для мене
тим, хто перебуває в Божій присутності, відображав собою святість. І це
була святість надзвичайної моці, яка притягувала до себе і в поведінці, і в
розмові, і в проповідях. Раніше я взагалі не стикався ніколи з єпископом,
навіть таїнство Миропомазання зміг отримати лише в семінарії.
Натомість,
коли вже сам отримав єпископські свячення, то зробив для себе висновок, що покликання
єпископа – бути сучасним апостолом Христа у світі. Бути сіллю та світилом,
яке ставлять на свічнику, – і на нього дивляться всі. Звісно, ідеальним
нікому не стати; але надію дають слова, що Бог вибрав таке слабке та немічне,
щоб присоромити мудрих і розумних цього світу. Але все це лише за умови тісного
зв’язку з Богом: тоді Він веде і провадить. Так само як апостоли йшли за
Христом, і Він був із ними, сьогодні за Ним ідемо ми – і Він також є з
нами, хоч і невидимий для людського ока.
І
жодної миті не треба забувати, що від того, кому дано більше, більше й вимагатиметься…
Нелегке наше завдання, ой, нелегке. Колись я дивився на кардинала Зондакса, наче
в дзеркало, а сьогодні ще набагато більше дивуюся йому та захоплююся ним. Не
лише носити митру та ризи, а й віддавати себе цілком і повністю, бути вимогливим
навіть тоді, коли, здавалося б, ніхто нічого не вимагає – цей принцип блаж. Йоана
Павла ІІ тут дуже актуальний.
Вимагати від інших?
Вимагати від себе!
Що
я можу вимагати від когось, якщо нездатний вимагати від себе? Починаючи з того,
що треба бути зранку на молитві, молитися разом із людьми – і так само
вимагати цього від своїх священиків. Якби я цього не робив, був би марнословом.
Слова мають значення тоді, коли підкріплені діями. І саме так зійдуть
плоди служіння – але не відразу.
Я
розумію молодих священиків, які часом трохи противляться вимогам – але це
можна і треба перерости. Тоді з плином років уже зрілий душпастир згадає ці
вимоги зі вдячністю, як я сьогодні згадую вимоги своїх форматорів. Натомість
відсутність вимог не провадить ані до добра, ані до розвитку: я людина
військова (усміхається. –
І. М.) і можу це вам ствердити абсолютно точно. Згадуючи службу в армії, я
добре засвоїв, що кожен священик має бути солдатом Ісуса Христа. А як будуть
добрі солдати, то і вправним генералом бути легше (усміхається. – І. М.).
Запорука доброго
служіння
Але
мета цілого служіння Церкви в усіх його вимірах – це Ісус Христос. Усе має
прямувати до Нього. А якщо без жартів, то добре сформоване духовенство та
зрілі вірні – запорука доброго служіння єпископа. Коли всі вони ясно
бачать, які цілі ставить перед собою архіпастир, у якому напрямку крокує, то
без вагань ідуть за ним.
А
якщо пастир хитається? Тоді вірні не мають чітких орієнтирів, і це "збиває
з курсу" спільноту. Приклавши руку до плуга, уже не можна відступатися –
це Євангеліє. Озираючись назад, плуга за собою тягти не будеш.
Людина завжди прагне
когось наслідувати, і єпископ – не виняток
Прикладом
служіння серед сучасників для мене був і є Йоан Павло ІІ, тепер уже
блаженний Католицької Церкви. За його часів я вступив до семінарії, став
священиком, потім – єпископом.
Бачачи,
як папа виконує свої обов’язки, я побачив образ єпископа – того, хто їде
на чолі війська на коні, провадячи свою армію, а не плентається позаду. Єпископа
характеризує здатність бути полководцем, а не тільки мораль чи канонічне право,
адміністративні справи, зустрічі, поїздки… Тоді люди слідуватимуть за ним, а
ті, які навіть відстануть, – побачать у разі потреби, куди рухатися. А вже
щоби стати попереду, потрібні й усі обов’язки та вимоги, що їх я зазначив вище.
Аби мірою своїх сил бути прикладом: і в навчанні, і в стражданні, й у служінні,
і в щоденному житті. Зрештою, усіх нас насправді оцінять та зрозуміють лише по
смерті, коли час покаже і наші справжні наміри, і схильності, й те, чи змогли
ми своїм життям показати Христа іншим людям. Блаженний Йоан Павло ІІ зміг.
Час іде, а він стає щораз ближчий нам, і це найліпше свідчення його святості.
Хоча за життя і його не всі та не в усьому розуміли.
Найважливіші
обов’язки пастиря випливають передусім із серця та душі, а не з права та
канонів. Притягувати людей до святості – через розмови, уважне ставлення,
свій час… Я намагаюся так робити, хоча не завжди виходить. З усіх сил
прагну формувати людей для Христа; а час покаже, що з цього вийде.
Настане день, коли
Господь мене спитає…
Влада
є дана єпископові Господом Богом. Але не для того, щоб усі боялися його набундюченого
вигляду та пасторалу (усміхається –
І. М.). Зовнішньо знаки влади мають різний вигляд, але внутрішньо це
переживаєш зовсім інакше. Я особисто розумію, що Бог дав мені владу.
І я цю владу мушу так використати, щоби перед Богом мати що за неї
відповісти. Адже настане день, коли Господь мене спитає: "Я дав тобі
владу, а що ти з нею зробив?" Пам’ятаєте Євангеліє? "Кого розв’яжете, буде розв’язано; кому
затримаєте – буде затримано". Це також частина єпископської
влади, про яку спитає Господь. Чи я лише прагнув командувати, чи все ж таки
ділив із кимось цю владу, прагнув її переказати? Чи лише карав, чи намагався насамперед
допомогти та зрозуміти – і то будь-кого, чи то мирянина, чи то священика?
Якщо хтось спіткнувся або впав – хоч би хто він був, – я його ще й
сильніше підштовхнув, чи, маючи владу, використав її, щоб допомогти йому
підвестися? Адже єпископ, як пастир стада, прагне добра для своїх овець –
навіть коли це добро приходить через біль упокорення.
Але
тут важливо зауважити, що влада на кшталт "Я – цар" – це в
жодному разі не та влада, яку Бог вділяє єпископу. Влада архіпастиря – це
влада любові, влада допомогти людині. І передусім тоді, коли їй треба підвестися
з гріха або повернутися на дорогу правди.
Записала Ірина
Максименко
ФОТО:
Владика
Леон Дубравський, єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії
"КВ" в
електронному форматі
Приклади випусків за 2011
р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. -
тут files.mail.ru/XVRWF6
При передрукуванні
обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар