4 жовтня вшановують св. Франциска –
духовного батька і брата францисканців та францисканок усього світу, того, хто
колись разом зі св. Домініком підтримав своїм плечем Церкву. Як колись
Франциск проповідував султанові, так і його брати сьогодні не цураються
міжрелігійних відносин: ідуть у типово мусульманські країни з проповіддю
Євангелія. Приклад – історія о. Петра КАВИ OFMСonv, який зараз
служить в Узбекистані, хоч узагалі-то готувався їхати до Туреччини, навіть
вивчав іслам.
Я народився в Польщі, неподалік Вроцлава, вступив
до Ордену Братів Менших (конвентуальних францисканців) і зараз належу до
Краківської провінції Ордену. Останні 14 років мого служіння – це
місіонерська праця в Узбекистані. Перед цим, закінчивши семінарію, я вивчав
іслам у Римі, пізніше працював півтора роки в Польщі, і 1997-го виїхав до
Узбекистану.
Вибір спеціалізації в Римі був невипадковий: то
була підготовка до виїзду в Туреччину, відповідно до тогочасних потреб Ордену.
Пізніше плани змінилися. Хоча розвиток францисканців у Туреччині зараз
відчутний: колись там був лише один монастир у Стамбулі, сьогодні вже три, –
але я туди так і не доїхав, а за якийсь час відповів на інший заклик
настоятеля – і опинився у Фергані.
Може здатися дивним, але іслам узагалі-то мене
ніколи не цікавив. Просто пізнати цю релігію було практичною потребою для
служіння. І добре навчання виправдало себе, коли виявилося, що в
пострадянському Узбекистані я час від часу розуміюся на Корані краще від
місцевих мешканців.
1997 року в Узбекистані служило двоє
францисканців. Тож я поїхав їх підтримати, хоча тоді взагалі навіть не знав, де
є ця країна, не мав про неї жодного уявлення, як колись і про Туреччину. Я
вірний принципу "поїду – побачу", бо фантазії та мрії
"наперед" лише перешкоджають у реальному служінні.
Служіння ж розпочалося спокійно: дав про себе
знати міжнародний досвід студентської спільноти в Римі, де навчалися студенти з
25 країн. Проблем зі входженням в іншу культуру не було. Зрештою, я їхав тільки
на п’ять років… А після цього терміну, подивившись та звикнувши, залишився
в Узбекистані.
Мої парафіяни багато в чому ще живуть радянською
ментальністю, деякі з них ще самі не прийняли узбецької культури навколо них. Це
ускладнює і мою інкультурацію: у парафіях майже немає узбеків, здебільшого це
люди з мішаних російсько-узбецьких родин. Корінні узбеки – більш замкнене
середовище. Українця я там зустрів лише одного за весь час: він робив нам
ремонт, а сам постійно працює в Росії.
Звісно, служіння в Азії має певні труднощі:
християни не мають стількох прав і свобод, як у Європі чи США. Даються взнаки і
місцева культура, і менталітет: буцімто конкретна нація має належати до
конкретної релігії. Поляк чи німець – католик, росіянин – православний,
узбек чи інший азіат – мусульманин… Це породжує проблеми
віровідступництва, "зради" Бога тощо. Але це проблема не релігії, а
влади. Поширюючи стереотипи такого роду, створюючи відповідні закони, нас
обмежують, бо так простіше "тримати все під контролем".
Офіційно в Узбекистані налічується п’ять
католицьких парафій; окрім того, є ще дві-три спільноти. Найбільша
парафія – у Ташкенті, там приходить до 200 вірних. У Фергані – до 70 осіб.
В інших парафіях та спільнотах налічується по 20-30 вірних. На свята спільноти
збільшуються: парафіяни запрошують багато гостей.
Окрім францисканців, які перебувають в
Узбекистані від 1990 року, тут служать ще двоє дієцезіальних священиків.
Єпископ вільний запросити й інших, але нинішнє становище саме таке.
1997 року Йоан Павло ІІ поділив Середню Азію
на окремі "місіонерські округи": Узбекистан, Киргизстан і
Таджикистан. Оскільки францисканці вже були в Узбекистані, папа попросив нас,
як і єзуїтів, залишитися в Киргизії. Натомість із сестрами-монахинями в нас
проблема: місіонерки Матері Терези працюють тут лише тому, що зареєстровані як
благодійна організація. Важко пояснити місцевій владі, навіщо сестри в парафії,
бо потреба священиків для них очевидна, а от причина перебування сестер, на жаль,
залишається таємницею. Становище зміниться, коли з’являться місцеві покликання:
уже одна монахиня з Ташкента відбуває формацію в Конгрегації Воплоченого Слова
в Римі.
В Узбекистані моє ставлення до священицького
покликання і монашого життя змінилося. У такій ситуації необхідність
спільнотного життя виходить на перший план, бо тут дуже важко жити самотньо,
одному на багато кілометрів. Інакше поглянув я і на сенс священства: можливості
служіння в Середній Азії дуже обмежені, і священик не може реалізувати себе в
пастирській діяльності. Натомість я відкрив священство не як діяльність
"заради чогось", не як суто активне душпастирство (бо багато хто
сприймає священство саме так). Моє покликання реалізується в моїх близьких стосунках
із Богом. Серед усіх обмежень я кінець кінцем замислився про сенс такого
служіння: коли у Європі стільки людей, стільки парафій, можна
самореалізуватися на 100%, а що робити тут?.. Але я сказав: якщо Господь
поставив мене в такі умови, то саме в них я маю осягнути сенс свого священства.
І це для мене було великим відкриттям. Я вимушено менше звертаю увагу на активну
діяльність, конкретні акції, а більше уваги присвячую окремим людям. Я
вилікувався від прагнення безлічі людей довкола, купи справ, шаленої активності
та відповідно власної важливості. У країні, де в монашому одязі на вулиці
може ходити тільки настоятель, я чекаю на кожну людину, яка до мене приходить.
Як ні – зосереджуюся на своїх стосунках із Богом.
Тут ставлять на якість, а не на кількість.
Зокрема, був єдиний випадок у Бухарі, коли мусульманка запрагнула прийняти
християнство, приготувалася до таїнства Хрещення й охрестилася в Католицькій
Церкві. Але цей випадок показав, що нічого страшного не сталося: її ніхто не покарав,
не ізолював… Звісно, бувають випадки, коли католик полишає Церкву, бо батьки
нареченої-мусульманки на цьому наполягають як на умові шлюбу. Але справжніх
переслідувань я не зустрічав. Хоча ще й не зустрів людини, яка зі щиро віруючої
мусульманської сім’ї перейшла у християнство.
Коли мене питають: "Як там, в Узбекистані?" –
я просто відповідаю: "Інакше". Всюди свої складнощі. Я стараюся жити не
власними уявленнями, а приймати дійсність такою, якою вона є.
Записала Ірина Максименко
ФОТО:
Римо-католицький храм Найсвятішого Серця Ісуса в
Ташкенті
"КВ" в
електронному форматі
Приклади випусків за 2011
р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. -
тут files.mail.ru/XVRWF6
При передрукуванні
обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар