Під час IX сесії ІІ Ватиканського Собору, яка відбулася 7 грудня 1962
р. було було ухвалено Декларацію про релігійну свободу – Декларацію"Людської
Гідності – Dignitatis humanae".
Цей
документ став важливою віхою у розумінні концепції свободи слова. Потрібно взяти
до уваги те, що релігійна свобода на 1962 р. декларувалася більшістю державних
конституцій, а у тих державах, де цього пункту не було, навряд чи стали б
дослухатись до документів ІІ Ватиканського Собору.
Все ж таки отці Собору вважали за необхідне порушити це
питання і розставити певні акценти. Насамперед потрібно було акцентувати, яким
чином Собор визначає право осіб і громад на громадську і громадянську свободу у
релігійній справі. У документі зазначається, що релігійна свобода, якої
домагаються люди в виконуванні обов'язку почитати Бога, відноситься до
вільності від примусу з боку громадянської суспільності, то й залишає неткненим
традиційне католицьке вчення про моральний обов'язок людей і спільнот стосовно
правдивої релігії і єдиної Церкви Христової.
Насамперед, Декларація визначає саме поняття релігійної
свободи. У документі зазначено, що кожна людина має право на релігійну свободу.
А ця свобода полягає в тому, що всі люди повинні бути вільні від примусу, чи
з боку одиниць, чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то
так, щоб у релігійних справах ніхто ані був змушуваний поступати проти власної
совісті, ані був перешкоджуваний діяти по своїй совісті.
Як було зазначено вище, Собор бачив необхідність звернутися
до питання, яке було зазначене у більшості державних конституцій світу. Певні
державні конституції мали не лише секулярний характер, але й несли у собі
приховану атеїстичну ідеологію. Натомість потрібно було зазначити, що свобода
релігії не є автоматично свободою від Бога. Особливе місце у Декларації
відведено відносинам між
людиною та Богом. У документі наголошується, що найвищою нормою людського
життя є самий закон Божий, вічний, об'єктивний і загальний...
Релігійна свобода повинна скеровувати людину на пошук
правди. А правду треба шукати в спосіб, властивий гідності людської особи та
в її суспільній природі, тобто вільним досліджуванням, засобами навчання чи
вишколу, спілкування і діалогу, якими одні одним викладають правду. Декларація
наголошує, що не можна змушувати людину діяти проти власної совісті, так
само як і перешкоджати їй діяти відповідно до свого сумління.
Окремим пунктом розглянуто питання свободи релігійних
спільнот. Тут отці Собору звернули увагу на те, що попри свій індивідуалізм, людська
особа має громадську природу. У людській природі міститься прагнення до об'єднання
у спільноти, тому і релігійні спільноти, які гуртують людей на добровільних засадах,
повинні мати ті самі свободи, що ними наділена окрема людина.
Релігійні спільноти наділено важливою функцією формування
громади, тому їм прислуговує також право, щоб не було їм перешкоджувано
легальними засобами або адміністративним втручанням цивільної влади: у виборі,
виховуванні, назначуванні своїх служителів, в зносинах з релігійними властями
чи спільнотами, що перебувають в інших частинах світу, в будуванні релігійних
будівель, і в набуванні та в уживанні відповідних маєтків.
Говорячи про релігійні свободи, не можна не звернути увагу
на важливість цього питання стосовно родини. У цьому пункті звертається увага
на особливу роль батьків у формуванні і вихованні релігійності в родині. Саме
батьки мають право визначати школу та інші засоби релігійного виховання у сім'ї. У Декларації сказано, що кожній
родині належить право свобідно улажувати своє домашнє релігійне життя, під
кермою батьків. А до них належить право визначати справу релігійного вишколу
своїх дітей відповідно до власного релігійного переконання.
Кожна людина має право на релігійну свободу, але це не
означає, що про цю свободу не потрібно дбати. Вона не відокремлюється від інших
особистих прав і свобод. Не варто забувати, що час, коли відбувався Собор, був
позначений протистоянням із тоталітарними і авторитарними режимами, і це було
однією з визначальних точок поважного зібрання. Тоді було очевидно, що без
здобуття базових свобод для особистості не можна буде досягти і релігійної
свободи. Тому Декларація наголошує, що засадничо до обов'язку кожної
цивільної влади належить берегти і спомагати непорушні права людини... А в
кінці треба, щоб цивільна влада подбала, щоб рівноправність громадян, яка
належить до спільного блага суспільності, ніколи, ні відкрито, ні таємно, не
була порушувана з релігійних причин, ані щоб не існувала між ними
дискримінація.
Важливим моментом є наголошення на тому, що державна влада
має бути відокремлена від релігійного життя і жодним чином не має втручатися у
релігійний розвиток своїх громадян: публічній владі не вільно, силою чи
страхом чи іншими засобами, накидати громадянам визнавання чи відречення
якої-небудь релігії, або перешкоджати у тому, щоб хтось вибирав собі чи залишав
релігійну спільноту.
Разом із тим, релігійна свобода не має бути релігійною
анархією, свавіллям чи вседозволеністю. Наголошується, що питання релігійної
свободи стосується кожного індивіда, тому потрібно зважати на те, що
представники інших релігійних спільнот мають таке само право на вільне
вираження своєї релігійності. Саме тому Декларація вводить окремим пунктом
питання про Межі релігійної свободи, наголошуючи, що правом на
релігійну свободу користуються людські суспільності, і тому це користування
підпадає деяким керуючим нормам. А тому: треба зберігати моральну засаду
особистості і громадської відповідальності: в користуванні своїми правами
поодинокі люди і соціальні громади обов'язані моральним законом зважати і на
права інших, і на свої обов'язки стосовно інших, і на загальне благо для всіх.
З усіма треба поводитися по справедливості й гуманності. Повага до прав і
свобод інших не настає автоматично. Людина повинна виховувати у собі
толерантність до того, що представники інших релігійних спільнот мають такі
самі права на виявлення своєї релігійності.
Декларація підкреслює, що релігійна свобода – це також і
обов'язок. Отці Собору
реалістично бачили тогочасні суспільні настрої. Тому у Декларації було
зазначено, що немало, здається, схиляються до того, щоб під позором свободи
відкинути всяке підчинення і знехтувати належним послухом. Тому було
наголошено, що свобода має виховуватись! І вихователі несуть особливу
відповідальність про правильне формування релігійної свободи і належне
ставлення до неї. Вони повинні враховувати виклики і спокуси часу і
прищеплювати своїм підопічним повагу до морального авторитету закону: отож
релігійна свобода повинна також служити та бути направлена до того, щоб люди в
виконуванні обов’язків громадського життя діяли з більшою відповідальністю.
Важливо зазначити, що отці Собору не занурились у
соціологію, забувши теологічний аспект, який є чи не найважливішим у розумінні
сутності релігійної свободи. У Декларації Dignitatis humanae важливою
є частина, де релігійна свобода розглядається у світлі об'явлення. У документі
наголошується, що цей Ватиканський Собор заявляє про право людини на
релігійну свободу, має свою основу в гідності особи, вимоги якої стали повніше
знаними людському розумові через досвід століть... Об'явлення... розкриває
гідність людської особи в цілій її ширині, показує увагу Христа до свободи
людини в виконуванні обов’язку вірити в слово Боже та навчає нас того духа, що
його повинні знати та держатися учні такого Вчителя.
Декларація вкотре наголосила, що немає свободи без
відповідальності, немає толерантності, без самообмеження, немає гідності без
послуху і визнавання моральних авторитетів. Найголовнішим моральним авторитетом
є Ісус Христос. Ті, хто бачить свободу як вседозволеність і анархію, як
відкидання традиції, закону, і громадський бунт, певно мають бути розчаровані.
Натомість, якщо особа має відчуває тяглість традиції, неперервний зв'язок із
Учителем через Апостольство Церкви, визнає конструктивну роль свободи "для",
а не деконструкцію свободи "від", то ця особа побачить, наскільки мудро
Декларація Dignitatis humanae відповідає на виклики середини ХХ ст., що постали перед
Церквою, і наскільки вона є далекоглядна, щоб бути суголосною нам у ХХІ ст.
Спостерігаючи сучасність, здається правильним нагадати нам сьогодні про
гідність, повагу, толерантність, відповідальність, моральний обов’язок перед
Богом, громадою і перед собою.
Тетяна ДЗЯДЕВИЧ
(Цитування
подається за виданням "Документи ІІ Ватиканського Собору", Львів,
Свічадо – 1996.)
"КВ"
в електронному форматі
Приклади
випусків за 2011 р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І
півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При
передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на
http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар