ДОРОГОЮ В КОХАВИНО

"Ти ж обіцяла сюрприз…" Хлопчик нетерпляче поглядав на матір, а у вікно вже зазирав похмурий ранок. Жінці довелося похапцем підніматися з ліжка, мерщій згадуючи, що ж таке вона могла пообіцяти малому, поки вони їхали до Жидачева.

Нарешті пригадалося. Автобус плентався зі Львова до Жидачева, де стривожено чекала бабця, здивована раптовим приїздом дітей. Так, вона точно обіцяла йому "сюрприз", аби хоч якось відволікти від причин неочікуваного переїзду.

– Обіцяла! Ми підемо в паломництво. Згода?

Великі очі хлопця стали ще більші.

– У паломництво? То треба і священика, і прочан…

– Священик знайдеться на місці, а ми разом із бабцею чим не прочани? Вона обіцяла розказати цілу історію про те місце, де вона народилася.

– Так що тут, у Жидачеві, розповідати!

– А от і не в Жидачеві. У Кохавино – це тут неподалік.

– Ма, а може, тато приїде, і ми разом підемо…

І от як було пояснювати, що тато після останньої сварки взагалі навряд чи кудись приїде?

– Так, досить розмов. Ми з бабусею йдемо. Ти з нами чи корови пасти?

Поки йшли дорогою, малий випитав у бабці всі подробиці про "таємну" батьківщину, яку совєти так ревно оберігали від прочан ще з 1940-х років. Виявилося, що в далекому ХVII ст. тут проїжджала вельможна пані, власниця міста Руда, що було поблизу. Коні стали й не бажали рухатися далі, поки пані не вийшла з карети. На старезному дубі вона побачила образ Богородиці з Немовлям, який невідомо як тут опинився. З часом Кохавинська Богородиця "переїхала" до парафіяльної церкви, пізніше ікону визнали чудотворною – перед нею збиралися прочани з усього світу, тут заснували монастир. Люди йшли пішки і їхали, з вірою молилися – і зцілювалися їхні душі й тіла. Покійна мама бабці навіть пошепки розповідала, як збирала квіти, якими було вкрите все Кохавино, коли 1912 року ікону коронували папськими коронами. Ця святиня завжди була рідною як для римо- і греко-католиків, так і для львівських вірмено-католиків, яких колись було тут багатенько.

– Бабцю, ти і з мамою сюди ходила?

– Щороку. Спершу з дідусем, потім – і з мамою та твоїми дядьками. Але тишком-нишком…

Коли на Львівщину прийшла радянська влада, Кохавино прибрали з усіх карт, адміністративно з’єднавши з Гніздичевом. Ще до того ікону Богородиці монахи-єзуїти вивезли з Кохавино до Польщі, щоб уберегти. Тепер у Кохавино її копія, а монастир зі здобуттям Україною незалежності відновили вже отці-редемптористи.

Раптом малий закричав: "Онде вже церква!" – і хутчіш побіг уперед. А бабця дещо стривожено дивилася на свою – таку дорослу вже та згорьовану – дитину.

– А що, дочко, може, ти б до сповіді сходила?

Час у монастирі пролетів швидко, уже треба було збиратися додому. Після Літургії наші прочани з легкістю крокували додому. Аж поки в мами не дзенькнуло повідомлення в мобільному. Висвітилося: "Чоловік". Руки тремтіли, і вона з п’ять разів перечитала одні й ті самі рядочки: "Вибач, дурне я наговорив… Їду до вас".

Софія СЕРЕДНЯНСЬКА

ФОТО:

Кохавинська святиня (фото з сайту http://pilgrimage.org.ua)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/