У візантійській
та латинській традиціях Католицької Церкви склався різний підхід до розуміння
целібату пресвітерів. Натомість целібат єпископів є обов’язковою умовою для
обох традицій. Чому так? Які історичні та догматичні корені цього аспекту? Відповідає
польський єзуїт, отець Марек Блаза SI.
На
християнському Сході вже з перших століть одружені єпископи, так само як священики
та диякони, були звичайним явищем. Адже ще св. Павло писав, що єпископ має
бути "бездоганним, однієї лише жінки чоловіком (...), щоб власним домом
добре правив та щоб дітей тримав у послусі з усякою повагою" (1 Тим 3,
2. 4). Також Апостольські правила (ймовірно, написані на зламі ІV та V
ст.) у 40-му правилі наказують, щоб єпископ перед смертю міг залишити спадок
дружині, дітям, родичам та слугам, аби ті не бідували. Ще св. Григорій Ниський
(IV ст.) був єпископом і мав дружину. Натомість на Заході
єпископи вже з IV століття, а також священики та диякони, жили в целібаті
(безшлюбності).
Однак на Сході
під впливом розвитку монашого життя щораз частіше єпископами ставали монахи. Цю
практику офіційно схвалив візантійський імператор Юстиніан І у VI столітті,
а пізніше – Трулльський Собор (691-692). На ньому, однак, було передбачено
можливість обрання на єпископа одруженого чоловіка, але тоді дружина мусила
погодитися на те, щоб її чоловік став єпископом, і відтоді мусила жити в
сепарації від чоловіка та піти до монастиря (пор. правило 48 Трулльського Собору).
Ці правила
показують передусім, що Церква таким чином захищалася від зловживань щодо
спадкоємства єпископського уряду, особливо якщо єпископ мав синів-священиків.
Тому вважалося, що краще буде обирати єпископів з-поміж монахів. З іншого боку,
це мало й негативні аспекти. Адже, по-перше, монашество могло стати нагодою до
церковної кар’єри, а по-друге, вибір одруженого чоловіка на єпископа та
подальша сепарація від дружини применшували значення, цінність та гідність
подружжя.
Целібат
єпископів має також свої підстави на богословському ґрунті, які викладено в
Новому Завіті. Христос навчає: "Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому
дано. Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і
скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля
Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне" (Мт
19, 11-12). А святий Павло так написав: "Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як
подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як
догодити жінці, і він поділений" (1 Кор 7, 32-33).
У кожному разі
целібат єпископів – це не догмат, а дисципліна Церкви.
"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар