РОЗДУМИ ПРИ ДВЕРЯХ РОКУ ВІРИ

Рік Віри спонукає замислитися над тим, що таке віра і яке місце вона посідає в нашому житті. Ми часто використовуємо слова "віра", "віросповідання" на позначення релігії загалом. Насправді ж це суто християнський погляд на релігію. Старий Завіт послуговувався поняттям "закон", а римляни розуміли релігію винятково як дотримання певних ритуальних форм.

На цю особливість християнства Папа (тоді ще кардинал Рацінґер) вказував у книжці "Вступ до християнства". Християнська віра, яку можна виразити словом "Credo", у цьому розумінні унікальна. Для християнства зміст віри надзвичайно важливий: адже від істинності віри християнина залежить його спасіння.

Папа говорить про кризу віри; можна замислитися, наскільки ці слова стосуються пострадянських земель. Адже для нас цей рік – це не лише 20-річчя виходу у світ Катехизму, а й символічне 20-річчя набуття нашою Церквою свободи. Почалося повернення храмів, відновлення Богослужінь… Мало яка країна зазнавала за свою історію таких тривалих і таких жорстоких гонінь за віру, як 70 років комунізму!

Наші віруючі – це переважно "нове покоління". Їхня віра не була передана їм у дитинстві, а стала особистим свідомим вибором. Саме по собі це позитивне явище, але воно несе певні проблеми: віра наших парафіян нерідко є плодом індивідуалістичного підходу, не пов’язаного з суспільними змінами, з християнським досвідом людських стосунків. Крім того, "крок до віри" часто був зроблений під впливом емоцій. Явище "нових віруючих" характерне й для інших країн, але тут їх набагато більше. Сьогодні, через 20 років після звільнення Церкви, більшість наших віруючих – усе ще "нові".

Сама Католицька Церква тут у певному сенсі теж нова. Богослужіння рідними мовами з’явилися відносно недавно, переважна кількість релігійної літератури – закордонна, більшість священиків і викладачів – іноземці. По суті, католицька віра на цих теренах ще не має власної єдиної мови. Переклади здійснюються з використанням кальок із "католицьких" мов.

Крім того, ми живемо в країні, переважна більшість населення якої є – або принаймні називає себе – православною. Звичайно, це не єдиний випадок, коли Католицька Церква є меншиною. Однак якщо ця Церква називає себе такою, що правильно славить Бога, правильно вірує, то нас це закликає замислитися над своєю автентичністю. Це для католиків не може не мати значення у Рік Віри.

Парадокси віри

Християнська віра є актом вільного вибору людини і даром Божим. У сучасному суспільстві відсутні чіткі християнські орієнтири в системі цінностей: у нас є християнство і є суспільство, але немає християнського суспільства. Крок до віри став особистим учинком. І тим складніше прийняти, що наш вибір віри не є першим кроком, бо першим є поклик Бога. Не ми шукаємо Бога – Бог шукає нас. Віра є благодаттю. І це дуже важко сприйняти новим віруючим, які гадають, ніби вони "самі" прийшли до віри, обрали певну Церкву.

Другий парадокс полягає в тому, що у вірі беруть участь і розум, і почуття. Почуття – бо ми довіряємо Богові. Більшість людей, які приходять до Церкви, пояснюють це тим, що в храмі їм "затишно". Тим самим вони реалізують той аспект віри, який полягає у довірі, основоположній для Старого Завіту. Однак у Новому Завіті віра є насамперед знанням, внутрішнім світлом, яке просвічує наш розум. Ми сповідуємо, що сама Премудрість, Логос воплотився, і що віра є насамперед згодою нашого розуму з істинами, які містяться у Символі віри. Наші ж сучасники не довіряють розумові в питаннях віри, а з іншого боку – їм важко втілити й той перший акт віри, яким є довіра. Поняття довіри було зруйноване радянською системою всеохопної підозри. Сучасне становище ускладнене тим, що в усіх людських стосунках підозрюється щось корисливе. Цей аспект віри важкий ще й необхідністю укласти довічний і остаточний союз з іншими та з Богом, якого сприймають як обмежувача свободи. Недовіра підриває віру й породжує невірність.

Третій парадокс – віра є водночас особистим і суспільним актом. У наших храмах ми переважно бачимо окремих людей, аніж повні сім’ї. Але неможливо вірувати наодинці. Катехумени нерідко не сприймають Церкву як спільноту, а свій прихід до віри – як входження у спільноту вірних.

Використання розуму для зміцнення віри є проблемним. Ми не довіряємо розумові, нам незрозуміла ідея Єдиної Істини. Буття католиком означає більшу довіру до розуму та глибше пізнання віри, відповідно до католицької томістської традиції. Інша складність із вірою – у тому, що інтелектуальні труднощі, нерозуміння ми сприймаємо як сумніви у вірі. Але сумніви у вірі – це не коли ми сумніваємося у якійсь концепції, а коли наша воля вагається, коли ми вирішуємо більше не довіряти. Труднощі у вірі самі по собі не означають сумнівів у вірі. Нерідко труднощі, навпаки, стають засобом очищення віри. На початках християнського життя є чимало людського в обставинах, мотивах, світогляді, які приводять людину до Церкви. Господь поступово відсуває ці другорядні мотивації задля того, щоби прояснити істинні підстави віри. І розум тут необхідний, аби не сприймати зміни як сумніви, а бачити прояснення істини.

Що важливе

Аби рости, розвиватись у вірі, потрібно визначити точки, з яких можна почати. Насамперед це Літургія. Можна сказати, що християнську віру неможливо зрозуміти поза Літургією. Літургія не так виражає нашу віру, як сама є її джерелом. Церква вірує так, як вона молиться. У рамках Літургії важливими є таїнства. Вони вирішують усі парадокси віри: містять і поклик Бога, і нашу відповідь, і розум, і емоції, і духовну, і фізичну реальність, і особисте, і спільнотне діяння. Ми невипадково звемо Євхаристію Mysterium fidei (тайна віри).

Віру замало сповідувати і святкувати, якщо вона не перемінює все наше життя. Часто нові віруючі відділяють свої переконання від повсякденного буття. Це пов’язане з проблемою будування ієрархії цінностей. Нездатність підпорядкувати своє життя вимогам віри послаблює саму віру і призводить до того, що другорядні питання "християнського побуту" набувають надмірної значущості.

У Рік Віри потрібно глибше ознайомити вірних із соціальним ученням Церкви. Потрібно показати, що християнське віровчення не веде людину від світу, а сприяє зростанню Царства Божого у світі, особливо ж через підтримку слабких та беззахисних. Один із найважливіших аспектів християнського вчення – той, що життя християн неможливе без спільноти. У сучасному світі панує індивідуалізм і споживацьке ставлення до людини. Не потрібно мріяти про відновлення "християнського суспільства", але можна створювати маленькі оази, де віра могла би втілитися в людських стосунках.

Досвід молитви

Зв’язок між вірою і молитвою – якнайтісніший, бо молитва виражає нашу віру в те, що ми будемо почуті. Як сама віра, також і молитва є не нашим першим кроком, а відповіддю. Якщо ми звертаємося до Бога з проханням, це означає, що нашої душі вже торкнулася Божа благодать. Молитва, досвід довіри вчить нас, можна сказати, дружнього спілкування з Богом. Коли ми поруч із друзями – ми не "думаємо" про них, ми просто поруч. Молитися – це не думати про Бога, це бути з Ним.

У Рік Віри ми знову відкриваємо, що джерелом нашої молитви є Святе Письмо. Досвід Lectio divina був стрижнем аскетичної традиції упродовж століть. Середньовічна традиція порівнює це молитовне читання Святого Письма з прийняттям їжі. Мета молитовного читання Біблії полягає в тому, щоб ми самі ставали живим Словом Божим. Особливо цінна практика Lectio divina у групах, де є змога слухати читання братів і те, як інші відгукуються на Слово Боже. Інколи ми чуємо від іншої людини Божий поклик, скерований до нас самих. Коли постають такі групи,  вони допомагають побудувати та об’єднати спільноту – і в парафіях, і в монастирях.

Варто згадати про псалми, які показують, що будь-який стан душі людини може стати молитвою.

Як же передати віру іншому? Якщо наша віра щира, неможливо не бажати нею поділитися. Але сучасна людина не любить повчань і доктрин. Вона, за словами папи Павла VI, з більшою увагою слухає свідків, аніж учителів. Тільки треба правильно розуміти цей вислів: свідчення не повинне повністю заступити собою вчення.

До способів передати віру варто залічити проповідь (яка, на жаль, нерідко має моральний характер на шкоду викладенню істин віри) і катехизацію (яка не раз замінює людині сімейне релігійне виховання). І варто підкреслити, що ділення вірою важливе насамперед для того, хто її переказує. Передавання віри дає змогу самому віруючому краще зрозуміти, усвідомити й виражати свою віру. Як казали нам наставники в Ордені, проповідь добра тоді, коли вона навертає самого проповідника.

Гіацинт ДЕСТІВЕЛЬ  ОР

За текстом виступу на зустрічі священиків, вересень 2012 р., Санкт-Петербург, Росія

ФОТО:

У Рік Віри католики мають насамперед замислитися над своєю автентичністю – особливо у пострадянських країнах. (На фото: головний фасад церкви святої Катерини Александрійської у Санкт-Петербурзі)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/