ДУШОХВАТ

Святий Йосафат – син волинської землі, один із найбільших святих українського народу і Христової Церкви. Саме за єдність Церкви він пролив свою кров і віддав життя. Коли вороги називали його душохватом, Йосафат на це тільки усміхався, промовляючи: "Дав би Бог, щоб я "захватав" усі душі для з’єднання!"

У давньому княжому місті Володимирі-Волинському, у побожній родині Гавриїла та Марії Кунцевичів 1580 року народився син, якого охрестили Іваном. Його батько був знатним міщанином – купцем і міським радником. Релігійне виховання синові з раннього дитинства надавала мати: саме під її керівництвом малий Іван навчився читати рукописний Часослов, а потім пішов до школи при парафіяльній церкві.

У Володимирі-Волинському досі зберігається розп’яття, перед яким хлопець під час молитви неначе відчув вогонь у серці – це запалала в ньому любов до Бога і людей. Відтоді хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав Богослужінь. Згодом це бажання визріло у прагнення присвятити себе Богові цілковито, бути при тім, що Боже.

Коли юний Іван Кунцевич перебував у Вільнюсі, навчаючись там у місцевого міського радника, на українській землі почалася релігійна війна, спричинена з’єднанням Української Церкви з Римською – ідеться про Берестейську унію (1596 р.). Окрім молитви, Іван уважно вивчав церковні книги, шукаючи в них прояснення релігійного сум’яття. У каноні Утрені він читав: "Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви"; "Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою найбільшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос".

Щиро шукаючи правди, Іван Кунцевич дійшов переконання, що єдність із Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті-Литовськім 1596 року, є відновленням давньої церковної єдності з Апостольським Престолом.

Минув час – гарячий час дискусій та поділів серед народу. Вільнюс також був втягнений у релігійні негаразди, але, попри все, наступні роки стали для молодого Кунцевича часом розпізнання покликання – як до священства, так і до монашества. Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архієрейської молитви Ісуса Христа: "Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в Мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в Мені, а Я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані" (Йн 17, 20-21).

Монашество східного обряду тоді було у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, молодого поповнення не було. Але для молодого Кунцевича Божий поклик вступити до монастиря був наказом. Обговоривши справу із самим митрополитом Іпатієм Потієм (одним із головних діячів унії), він вступив до Святотроїцького монастиря, маючи тоді 24 роки. 1604 року митрополит Іпатій і прийняв перші монаші обітниці брата Йосафата Кунцевича.

На противагу загальному безладу, Кунцевич почав провадити самотнє суворе життя монаха. Згодом він став дияконом, маючи дві головні мети – жити за суворими правилами східного монашества і служити своїй Церкві згідно з давньою традицією – у єдності з Апостольським Престолом у Римі.

Сам Йосафат був блискучим проповідником із хорошим знанням істин віри: пильним навчанням він здобув богословську освіту. Олександр Тишкевич, генеральний суддя полоцької землі, стверджував: "Йосафат мав такий великий розум, що дуже складні богословські питання стосовно таїнства Святої Тройці, воплочення та їм подібні легко тлумачив. Мав чудову пам’ять. Його можна було б назвати скарбницею всіх книг Святих Отців". А доктор богослов’я і ректор Варшавської єзуїтської колеґії вважав, що він так глибоко пояснював народною мовою найглибші тайни католицької віри, що жоден з учених богословів не міг до цього нічого додати.

Йосиф Рутський, пізніший Київський митрополит, повернувшись 1603 року до Вільнюса з навчання в Римі, викладав у семінарії. Він почав часто заходити до монастиря на розмови з Йосафатом, про якого пізніше сказав: "Він завжди вів зо мною духовні бесіди, питав у мене пояснень про деякі правди віри або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за весь той час не почув я від нього жодного пустого слова". Пізніше саме митрополит Йосиф Рутський та Йосафат Кунцевич стануть реформаторами Василіянського Чину.

1608 року Йосафат Кунцевич став священиком. Під його впливом багато нез’єднаних наверталися до Католицької Церкви, через що вороги і називали його "душохватом". Головною причиною ненависті до Унії був брак релігійної свідомості народу, тому Йосафат ішов між простих людей, проповідував на вулицях, на полі…

Настав час оновлення Полоцької єпархії, і саме Йосафат Кунцевич посів її кафедру 1618 року. Він став Полоцьким архієпископом і адміністратором Вітебської та Мстиславської єпархій. Свою увагу архієпископ насамперед звертав на потреби і дисципліну духовенства, часто малоосвіченого. Щоб мати тісніший контакт із душпастирями, він установив щорічні Синоди священиків у Полоцьку, Вітебську та Мстиславі, а також уклав Правила для священиків. Йосафат подорожував від парафії до парафії. Відвідуючи душпастирів, давав батьківські поради та намагався защепити в їхніх серцях любов до їхнього високого звання і Матері-Церкви.

Почався черговий етап релігійного протистояння, але владиці Йосафату вдалося врегулювати ситуацію. Усюди, крім Вітебська. Місцеві змовилися проти нього, готувався замах… Але владика, попри все, прибув до Вітебська. У неділю вранці 25 (12) листопада підбурений натовп кинувся на єпископську палату. Йосафат щойно повернувся з Утрені. Побачивши, що деякі його слуги вже поранені, промовив до юрби: "Діти мої, діти! Чому вбиваєте моїх невинних слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!" Натовп зупинився. Але раптом із юрби вискочило двоє змовників: один із них дрючком оглушив Йосафата, а другий сокирою розрубав йому голову. Кунцевич упав, прошептавши: "О Боже мій, Боже!.." А натовп почав із нього знущатися… Хтось ще вистрілив двічі владиці в голову. Наситившись злобою, злочинці виволокли тіло єпископа над ріку Двіну, прив’язали до нього каміння і скинули у воду.

…Ще за життя Кунцевич визнав: "Смерті не боюся, а до мучеництва я готовий. Дав би Бог, щоб я був гідний пролити свою кров за святу єдність і послух Апостольському Престолові!" Так і сталося – Бог почув свого слугу.

За книгою Андрія Йосафата Григорія Труха ЧСВВ "Життя Святих", ІV том, вид-во "Місіонер", 1999 р.

ФОТО:

Святий Йосафат Кунцевич