ЩО ТАКЕ МІСІЯ?

Місія – це не тільки проповідування в екзотичних куточках світу, де люди живуть у дикунському стані й не знають цивілізації. Тоді що таке місія? Варто дослідити походження самого терміна та історію місійної діяльності Церкви.

Значення слова

Сам термін походить від латинського missio – "посланництво, послання". Тринітарна теологія та христологія позначають ним посланництво Отцем у світ свого Сина заради спасіння людей, а також зіслання Святого Духа від Отця через Христа задля звершення справи спасіння в людських душах (Йн 3, 17). Натомість еклезіологія підкреслює місійний характер Церкви, посланої Христом (Мт 10, 16; Йн 20, 21) проголошувати всім народам Добру Новину. Терміном "місія" окреслюється також усяка діяльність, пов’язана з проголошенням Слова Божого.

Походження слова

Саме як діяльність із проголошення Євангелія, слово "місія" поширилося в Церкві у XVI ст., після заснування Ордену єзуїтів, і було пов’язане з четвертою обітницею, яку складали його члени, – послуху Папі Римському: votum circa missiones. Тож єзуїти вирушали з апостольським служінням як посланці з місією від Папи. На початках існування Товариства Ісуса апостольство поза єзуїтськими колегіумами називали місіями. Воно було скероване як до католиків, так і до православних, протестантів, язичників. Пізніше єзуїти розпочали місії у Південній Африці, на Далекому Сході, а також у країнах, охоплених Реформацією, де одночасно працювали і над поглибленням та зміцненням віри католиків.

Рання діяльність

Місійна діяльність, визначення якої сформувалося остаточно у другій половині XVI ст., сягає початків історії Церкви. Під час своєї публічної діяльності Ісус Христос мандрує Палестиною і навчає про Царство Боже (Мк 16, 15-18; Мт 28, 18-20; Діян 1, 8). Перед Вознесінням Він довірив учням місію проголошувати Євангеліє та навертати всі народи. Часи апостолів в історії Церкви – це часи мандрівного проповідництва учнів Христа, серед яких особливо виділяється постать св. Павла – проповідника у грецьких містах і засновника помісних спільнот.

До Міланського едикту розвиток християнських спільнот відбувався передусім на території Римської імперії. Уже на початку Середньовіччя в її західній частині виникла потреба у євангелізації германських племен. У цей період важливу роль відігравали ірландські монахи, залучені до місії у Британії та на європейському континенті. У наявну модель чернечого життя вони внесли ідею паломництва для Христа – peregrinatio propter Christum, яка виражалась у мандрівному проповідництві за межами Батьківщини як наслідуванні Христа – Вчителя.

Середньовіччя

У процесі формування ідеалу монашого життя в Середньовіччі за приклад було взято життя апостолів. Наголошувалося, що монах так само, як і апостол, покликаний залишити все задля Христа, а чернеча спільнота має наслідувати першу християнську спільноту Єрусалима (Діян 2, 43-47).

XIII століття принесло нові виклики Церкві. З одного боку – швидкий демографічний та економічний розвиток Європи, з іншого – єресь катарів і альбігойців на півдні Франції та півночі Італії. Для боротьби з цими викликами постали жебрачі ордени, зокрема домініканці й францисканці, які заопікувалися душпастирством, проповіддю та місійним служінням у містах.

Місії Нового часу

Період між Середньовіччям та Новим часом характеризувався у Європі глибокими суспільними, політичними та релігійними змінами: відкриття нових земель, Реформація, потреба вдосконалення Церкви, реалізована Тридентським Собором. І вкотре в історії Церкви плідним виявився місійний вимір мандрівного проповідництва. Одночасно з відродженням християнства на старому континенті Церква взялася за проголошення Доброї Новини в Америці, Азії та Африці, створюючи сталі церковні структури й поширюючи посланництво-місію до всіх людей.

Від XVIII ст. поступово виникли поняття "внутрішня місія" та "зовнішня місія", з огляду на те, до кого були скеровані зусилля проповідників: чи то до вірних Католицької Церкви, чи до тих, хто перебував поза нею. І вже в другій половині XIX ст. остаточно утвердилося поняття "внутрішньої місії", щоб відрізнити її від "зовнішньої", провадженої серед нехристиян.

Д-р Славомир БЖОЗЕЦЬКИЙ ОР

(Люблін, Польща, спеціально для "КВ")

ФОТО:

Рим. У глибині – палац Колегії Propaganda Fide, де з XVI ст.  готували місіонерів для всього світу

ЦЕРКВА ТА ЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ

Хабіб Малік, син ліванського православного інтелектуала Чарльза Маліка, в інтерв’ю Ватиканському Радіо зазначив: "Християни Ближнього Сходу стикаються з дуже серйозною дилемою". Ейфорія щодо так званої "арабської весни" з часом стає все менш переконливою. Очікування з боку християн Близького Сходу та й інших, що крах репресивних режимів мав привести до початку нової ери свободи, демократії та прав людини, на жаль, дуже перебільшені.

"Замість цього, – продовжує Малік, – перед нами стоїть реальна загроза хаосу, який може виявитися набагато гіршим за попередні недемократичні режими". Тому Малік згадує папське повчання про Близький Схід, вказуючи, що Ватикан глибоко розуміє делікатне становище християн Близького Сходу. Малік пропонує використати цей документ на високому рівні як план дій.

Про "арабську весну" існує багато думок – як про причини, що її зумовили, так і про ймовірні наслідки. Але одне можна сказати напевно: це явище виникло на перетині кількох світів, кількох світоглядів, кількох релігій. І наріжним каменем у цій усій історії є християнський світ, християнські цінності. Хоча, напевно, мало хто на це звернув увагу. Слід зазначити ще один парадокс: країни (також і Єгипет), де зараз розгортаються ці криваві ігрища в "революцію заради демократії", – це терени, де народився, жив, діяв, помер і воскрес наш Господь Ісус Христос. І саме на цих землях, базуючись на новозавітних моральних та духовних цінностях, народилася Христова Церква.

За деякими версіями, "арабська весна" має за мету досягнення свободи для всіх людей, це боротьба за справедливість і демократію. Але така мета якось не допасована до ментальності цих народів, до їхнього віровизнання. Наважимося стверджувати, що вона більше пасує власне християнському світові. Адже не є новиною, що Католицька Церква створила західну цивілізацію, з усіма її цінностями та мораллю, які намагаються втілити тамтешні еліти, не усвідомлюючи при цьому, що багато з вибраних ними цінностей були започатковані та втілені у Європі завдяки Католицькій Церкві. Йдеться про вищу освіту й благодійність, науку й мистецтво, головні засади права і моралі.

Багато з моральних традицій Заходу випливають із католицького уявлення про те, що людське життя є священним – силою того, що людина має безсмертну душу. Крім того, некатолики зазвичай із погордою ставилися до бідних, слабких та хворих. Саме тому католицька благодійність стала для західного світу новиною та мала великий вплив на формування західних цінностей. Католики викоренили дітовбивство, яке варварські племена вважали морально припустимим учинком. Хворих немовлят чоловічої статі та цілком здорових дівчаток часто просто залишали помирати. Самогубство також засуджене Церквою – власне, з огляду на сакральний вимір людського життя. Католицька Церква вважала, що перелюбом є зрада не лише дружини, а й чоловіка.

І нарешті, щодо ідеї демократії. У ХІХ ст., коли зародилися так звані демократичні рухи, папа Лев ХІІІ видав енцикліку Graves de сommuni, у якій чітко окреслив, що християнську демократію не треба втілювати в політиці, а перш за все її потрібно розуміти як благодійну християнську працю для народу. Божі заповіді стоять вище за суспільний устрій, вище за партійну боротьбу та не залежать від форми державного правління, а узгоджуються з будь-якою з них. Ще однією перевагою християнської демократії є те, що всі люди є рівні перед Богом та між собою за своєю природою, а тому щастям одних не можна жертвувати задля блага інших.

Із вищесказаного стає більш зрозумілим острах ліванського християнина щодо майбутнього близькосхідних християн та щодо усвідомлення того, наскільки по-різному сприймають слова "демократія", "свобода" тощо християни і нехристияни. Оскільки більшість населення на цих територіях сповідує іслам – то й спирається вона на свої світоглядні постулати, взяті зі своєї релігії. І хоча Бог у нас єдиний, але на Христа, Сина Божого, і на Духа Святого мусульмани не погодяться ніколи. А наслідком цього, ясна річ, буде реалізація консервативної ісламської політики, інший, цілком відмінний від нашого, підхід до сприйняття життєвих цінностей та неминуче насильство й переслідування меншин.

Ірина ОСТРОВСЬКА

ДОЦІНЕНЕ БАГАТСТВО СХОДУ

Католицька Церква – як той птах, що має два крила: східне і західне. Так склалося історично. Чи може птах летіти з одним крилом? Певно, що ні. Чи може Католицька Церква бути у своїй повноті без Східних Церков? Так само – ні. Щоби політ тривав, Церква потребує єдності й сили обох крил. Саме на цьому наголошували отці ІІ Ватиканського Собору, формулюючи Декрет про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum.

 

Уже в першому реченні документа автори наголосили, що Католицька Церква високо цінує Східні Церкви. Підкреслювалося, що саме на Сході було передано Святого Духа апостолам, а вже від них – святим отцям. На Сході бере свій початок християнство, тож східні традиції є багатющою спадщиною всієї Католицької Церкви. Отці наголосили на тому, що Собор прагне процвітання Східних Церков, і згаданий документ спрямований саме на те, щоб урегулювати відносини між синодами Церков і Святим Престолом у найкращий для обох сторін спосіб.

Перше, про що йдеться в основній частині Декрету, – це Помісні Церкви і обряди. На самому початку документа говориться про єдність у своєрідності. Підкреслюється надзвичайна цінність для всієї Церкви багатства традиції різноманітних Східних Церков, які зуміли зберегти свою самобутність протягом тисячоліть, від початків християнства.

У другому підпункті цієї частини документа отці засвідчили рівноправність усіх Католицьких Церков – тобто спільнот повної віри, попри їхні відмінності у літургіці та обрядовості. Різні обряди лише підкреслюють багатство традиції, і немає підстав для вивищення одного обряду над іншим. Собор закликав усі Церкви до співпраці, про що було зазначено в окремій частині документа. Вони мають підтримувати одна одну і співпрацювати; різні обряди не повинні стояти на заваді дружній праці в ім’я Христове. Спільні засади, спільні цінності, єдність віри – це те, що має сприяти об’єднанню заради загальної мети.

Другим важливим аспектом, який отці Собору зазначили в Декреті, є частина Про зберігання духовної спадщини Східних Церков. Ця частина складається з таких підпунктів, як Заслуги і Правопорядок та Знання і праця для Сходу. У цій частині Декрету було підкреслено особливі заслуги східного християнства перед усією Церквою загалом, які вимагають шанування від цілої Вселенської Церкви. Собор наголосив, що Східні Церкви завжди зберігатимуть свій особливий правопорядок, багатство своєї літургіки, і ніхто ззовні навмисне не примушуватиме їх змінювати щось у своєму внутрішньому устрої.

У Декреті йдеться окремо про Патріархів. Зокрема зазначається, що інститут патріархату існує від самих початків. Патріарх тієї чи іншої Східної Церкви є її єпископом, якому належить правосуддя, який несе відповідальність за правопорядок у межах своєї патріархії. У частині про патріархів окремими підпунктами було наголошено на їхній рівності між собою, на пошані, якої вони заслуговують не лише всередині своєї Церкви, а й серед усього католицького світу. Зокрема, сказано, що права та привілеї, якими патріархи були наділені ще до розколу на Східну й Західну Церкву, зберігатимуться за ними протягом усього існування Церкви, хоча їх треба дещо пристосувати до сучасних обставин. Усе, що було сказано про патріархів, такою ж мірою стосується і архієпископів, які стоять на чолі помісної Церкви чи обряду.

Усе сказане раніше стосувалося тих патріархатів, які історично існують протягом певного часу. Проте отці Собору врахували також і можливість виникнення нових патріархатів, наголосивши на цьому. У документі сказано: ...там, де до цього дійде потреба, [щоб]були встановлені нові патріархати, яких установа застерігається вселенському Соборові або Римському Архієреєві.

У Декреті отці Собору приділили увагу аспектам щоденного життя мирян. В окремих підпунктах, наприклад, було розглянуто питання про змішані подружжя (було підкреслено необхідність праці й організації життя таким чином, щоб запобігати виникненню нечинних подружжів) або про функціонування різних календарів і узгодження життя вірних відповідно до церковного календаря Католицької Церкви того чи іншого обряду. У документі було приділено увагу і святкуванню Великодня, і питанню функціонування Церков у діаспорі.

Підсумовуючи, хотілося би зазначити, що в Декреті про Східні Католицькі Церкви отці Собору доклали максимум зусиль, аби наголосити на важливості й цінності для всієї Святої і Апостольської Церкви багатства її східного "крила", без якого цей двотисячолітній політ просто би не відбувся. Сила нашої Церкви полягає все ж таки у єдності в її різноманітті.

 

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

  

РАЗОМ МИ ЗРОБИМО ДИВО

 

"У житті кожної людини напевно є люди або моменти, які змінюють твій світогляд чи й саме життя. Своєрідний переворот у свідомості, зміна цінностей. Так сталось і зі мною…" Історія сестри Марії Вероніки від Євхаристії (Житомир) приголомшує і водночас сповнює надією: насправді в цьому світі невиліковна лише байдужість. Усе інше ми з Божою допомогою здатні подолати.

 

Господь поставив на моїй дорозі отця Леона Квапіша, який уже зараз – вірю – споглядає Бога у вічності на небесах. Усе це почалося в перший день Великого посту, у Попільну середу 8 лютого 2008 р., коли ми дізналися про те, що отець Леон хворий на рак. Тож піст розпочався з молитви про дар зцілення та сили перебороти труднощі. І так ми разом несли хрест страждання і болю з надією в серці на одужання…

Отець Леон переніс операцію та не один блок хіміотерапії. Віра, надія, бажання жити, підтримка близьких допомагали йому на цій нелегкій Хресній дорозі. Звичайно, не обійшлося без важких моментів, причиною яких були фізичні болі, а також почуття нерозуміння, самотності та безсилля.

За два роки хвороби о. Леона я була свідком, як страждання змінює людину. Цей час був для мене суцільними реколекціями, під час яких прийшло усвідомлення, що саме є метою мого життя, які в мене пріоритети й цінності, яку вартість має час, кожен день і крок… І яким даром є кожна людина в моєму житті.

Здавалося, весь світ молився до Бога про дар зцілення для о. Леона. Але в Господа були свої плани. 25 червня 2009 року (у Рік Священства), наступного дня після 14-ї річниці священицьких свячень, Творець покликав 39-літнього о. Леона Квапіша до себе.

Відразу після його смерті Господь об’являв на кожному кроці плоди з того зерна, яке о. Леон сіяв своїм словом, життям і служінням у душі людей – як вірний священик, мудрий порадник, добрий і водночас справедливий вихователь вірних. Дев’ять років отець віддано працював у парафії св. Йоана Непомука в Червоноармійську, до кінця залишаючись вірним пастирем своєї отари.

Однак після смерті о. Леона я припинила вірити в те, що рак – виліковна хвороба. Я навіть чути нічого не хотіла про це. А Господь тихо і делікатно стукав до мого серця, пропонуючи бути ближче до тих страждальців, які тут і тепер поруч – і чекають на мою допомогу. А я, лише огортаючи молитвою всіх хворих, постійно і вперто відкидала всі натхнення і Боже запрошення до дій, до чогось більшого, ніж молитва. Але терпеливий Господь знайшов спосіб відчинити двері мого серця.

Остаточно Він переміг, коли 2010 року я вперше переступила поріг онкогематологічного відділення Житомирської обласної дитячої лікарні у Станишівці в День св. Миколая. Святий Миколай відвідав діток разом з ангелом та приніс подарунки, зібрані дітьми та дорослими парафії в Червоноармійську. Це було справжнє чудо: подарунків виявилося рівно стільки, скільки на той момент було діток у відділенні.

Перше, що мене вразило, – це очі. Втомлені болем, глибокі, мудрі, сповнені надії та блискучі від радості та любові, яку їм подарував св. Миколай. І я зрозуміла, що більше не зможу бути байдужою та далекою від цих очей: вони стали частинкою мого життя. І непотрібно мати повні кишені грошей, щоб допомогти всім одужати. Мій час, любов, добре слово, усмішка, підтримка, увага і тепло – це дар, яким я можу ділитися з Ісусом, який страждає в цих дітках. Найбільша радість для мене – це їхні усмішки, заради цього я готова на все! І хоч як дивно, саме ці діти вчать мене радіти життю, мати надію, усміхатися.

На сьогодні я волонтер благодійної організації – Фонду допомоги онкохворим дітям "Разом до життя", заснованого в листопаді 2010 року, у день небесного покровителя о. Леона. Фонд складається з кількох людей, які між напруженим графіком роботи, сімейними клопотами та щоденними обов’язками знаходять час і сили для того, аби рятувати життя нашим діткам.

Голова нашого фонду, Людмила Свобода, сама пройшла зі своїм сином крізь усі випробування, пов’язані з лікуванням раку, і дуже добре розуміє, що переживають батьки і як почуваються діти в цьому відділенні. Вдячна Богу за одужання сина, вона не залишає тих, хто саме почав боротьбу за життя.

Звичайно, доводиться зустрічатися з байдужістю, нерозумінням та недовірою. Але Господь постійно відкриває мені очі на чудеса, що відбуваються, на те, що посеред зла, егоїзму та самолюбства є співчуття, милосердя, безкорисливість, щирість і щедрість. На жаль, у нашій країні лікування онкохворих дітей вимагає неймовірних зусиль та значних коштів. Вартість лікування однієї дитини часто сягає не однієї сотні тисяч гривень, адже окремі препарати, необхідні для лікування, коштують від 1500 до 3000 гривень, а застосовувати їх потрібно десятки і сотні разів.

За своєчасного лікування понад 80% онкохворих дітей одужують. Проте державне фінансування забезпечує лише незначний обсяг необхідного лікування. Тому головний тягар лягає на плечі їхніх батьків. Проте багато з них знайти такі кошти не в змозі. Вони звертаються в різні інстанції, до родичів, друзів, знайомих, депутатів, підприємців… Однак часто, навіть розпродавши все своє майно, батьки цих дітей не можуть зібрати необхідні гроші для лікування.

Опіка та лікування хворої на рак дитини є постійними і тривалими – зазвичай хтось із батьків мусить звільнитися з роботи, а це означає втрату доходів. Наш фонд організовує різні акції задля їхньої підтримки та порятунку, благодійні концерти та ярмарки з виробами дітей. Прикро визнати, що життя дитини залежить від вчасно зібраних коштів на операцію чи лікування, від вчасно знайдених потрібних препаратів, які часто прибувають з-за кордону, від вчасно знайденого відповідного донора для переливання крові. Час… інколи з болем переконуєшся, що він не прощає, коли з ним зволікають.

Але ми, кожен із нас, може допомогти сьогодні! Одна гривня для нас не має цінності, а для хворої дитини може бути золотою. Тільки разом ми можемо допомогти й тільки разом можемо врятувати життя. Не відкладаймо на завтра, на потім, на колись… Справді, є багато можливостей для того, хто хоче допомогти. За ці два роки Господь переконав мене що рак – це діагноз, а не вирок. Я вдячна Йому за це та за всі благодаті, якими Він обдаровує мене кожного дня.

МОЛИТВА

Св. Шарбель – ліванський чудотворець, монах Маронітського ордену, священик. Це перший східний подвижник, канонізований відповідно до канонічного права Західної Церкви. Папа Павло VI ввірив заступництву святого Шарбеля "ліванську землю, щоб він допоміг їй здолати нинішні труднощі", – а ми можемо також довірити його духовній опіці всіх переслідуваних християн.

Боже, нескінченно прославлений у Твоїх Святих! Ти надихнув вірного слугу –монаха Шарбеля на світлий, але дуже тяжкий шлях суцільних випробувань, і він сміливо рушив у нове життя зі словами: "Мене кличе Бог! Так, так, мене кличе Бог! Він світло моє і душа моя! Я йду до Тебе, Отче! Я обов’язково прийду!" Шарбель Махлуф прийшов раз і назавжди до Бога, у пустельній тиші повністю присвятивши Йому себе, – і Бог завжди був із ним.

О святий Божий угоднику Шарбелю, ще за життя на землі Господь прославив Тебе славою святих. Вислуховуючи твої натхненні молитви, Господь дарував тобі чудесний дар зцілення людей від різних недуг і хвороб. О безцінний лікарю, що силою Божою як раніше, так і нині всіляку хворобу скоро лікуєш, ти надія і втіха тих, кого вже залишили лікарі. О святий Шарбелю, прийми від люблячих і вдячних сердець молитви наші про різні потреби (вказати потребу), пропусти їх крізь своє серце і занеси Господу Богу за нас, грішних і недостойних: болящих зціли, бідуючим допоможи, і все нам потрібне для здоров’я тілесного та спасіння духовного у Бога випроси. А ми, вдячні за дивовижне Твоє заступництво, славимо Бога, який дарував нам такого молільника, цілителя і чудотворця.

"Отче наш ...", "Богородице Діво..." ("Радуйся"), "Слава Отцю..." (по 5 разів).

ДОГМАТИЧНО ПРО ЦЕРКВУ

Зі шкільних років ми звикли сприймати слово "догматика" як щось заскорузле, задерев’яніле, позбавлене життя. Що й казати, роки агресивного атеїзму, а потім анархії понять, думок і дій не сприяють формуванню структурного мислення та шанобливого ставлення до традицій і законів церковного життя, зокрема – догматичного вчення, тобто найвищого закону про Церкву.

 

Частиною цього закону, який визначає життя і діяльність Церкви, є зокрема Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium ("Світло народам"), ухвалена отцями ІІ Ватиканського Собору 21 листопада 1964 р.

Складається Конституція з восьми розділів, у яких крок за кроком роз’яснюються засади функціонування Церкви, причини і наслідки, що з них виникають, – як для простих мирян, так і для священиків. У І розділі Конституції йдеться про Таїнство Церкви, про рятівний задум Отця, який послав свого Сина визволити людство від поневолення гріхом. Говориться про місію Сина, про Царство Боже і прообрази Церкви, такі як дім Божий, нива Божа, новий Єрусалим, вишній Єрусалим тощо. Окремо роз’яснюється поняття Церкви як Тіла Христового: Цього Тіла головою є Христос. Він образ невидимого Бога, і в Ньому було все сотворене.

У ІІ розділі йдеться про Народ Божий. На початку цього розділу окреслено поняття народу Божого в Новому Завіті. Отці Собору зазначають, як поняття Божого народу змінилося від Старого до Нового Завіту. Якщо у Старому Завіті сказано про народ Ізраїля, то для Нового Завіту Божим народом є ті, які прийняли Сина Божого. Також у цьому розділі йдеться про таїнство Рукоположення і священство як таке, наголошується, що Христос – найвищий священик, з-поміж людей вибраний. Зі священством тісно пов’язане поняття сенсу віри і дарування. Тож далі у цьому розділі йдеться саме про дари Святого Духа, якими Він наділяє свій народ. Отці Собору вважали за необхідне наголосити на Вселенськості Народу Божого: всі люди покликані до Народу Божого... На це й послав Бог Сина Свого. Далі Собор звернув увагу на те, хто такі Вірні католики і як християни мають будувати свої стосунки із не-католиками. На завершення в цьому розділі йдеться про нехристиян і про Місійний характер Церкви, про те, що кожен християнин покликаний поширювати правду про Христа і дбати про те, щоб Добра Звістка дійшла до людства.

ІІІ розділ зосереджено на церковній ієрархії, особливе місце виділено єпископату як важливому і найбільш діяльному церковному підрозділу. Собор говорить про те, як Син Божий передав Святого Духа дванадцятьом апостолам, а вони передали таїнство Рукоположення своїм послідовникам. Єпископи – послідовники апостолів: ця Божа місія доручена Христом апостолам і триватиме до кінця віків. Щоб наголосити на важливості єпископської ролі у церковній ієрархії, отці Собору в окремому підрозділі звернули увагу на те, що єпископство є Таїнством – ІІІ і найвищим ступенем таїнства Священства. У цьому розділі роль єпископа розглядається у всіх можливих аспектах: як у церковній структурі та взаємодії із Колегією, так і у взаємодії із вірними.

Мирянам присвячений IV розділ Конституції. Роз’яснюється, що мирянами є всі вірні, крім священиків і представників чернечого стану. Зокрема, ідеться про мирян як складову частину народу Божого і про те, що вони мають дбати про зростання та зміцнення Церкви. Окремо сказано про необхідність священства мирян – як форми поширення правди про Христа. Свідчення мирян – важлива складова цієї форми священства. В окремих підрозділах розглянуто царську службу мирян і ставлення мирян до священицької ієрархії Церкви.

У V розділі отці Собору наголосили на загальному покликанні християн до святості. У VI розділі йдеться про роль ченців. VII розділ висвітлює складні метафізичні категорії, такі як потойбічний характер Церкви наземної і її єдність із Церквою Небесною. Завершується Конституція вшануванням Пресвятої Діви Марії, наголошенням на Її важливій ролі у Таїнстві Христа і Церкви та спасінні людства. Адже саме Богородиця народила Спасителя, Сина Божого. Цей розділ надзвичайно детально розглядає місце Діви Марії у структурі Церкви. Йдеться про Марію у Старому Заповіті, у Благовіщенні, Марію і дитя Ісуса, Марію у публічному житті Христа тощо.

Підсумовуючи, варто сказати, що Догматична конституція про Церкву "Світло народам" є тим документом, завдяки якому можна зрозуміти роль і значення ІІ Ватиканського Собору, а також те, на яких засадах загалом стоїть Церква. Адже догматичне вчення Церкви, живого Тіла Христового – це основа основ, поєднання крізь віки й тисячоліття сучасності з відвічним Господнім задумом.

 

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

 

 

НЕЗВИЧАЙНІ РЕКОЛЕКЦІЇ

Необхідність термінової поїздки в інше місто заскочила зненацька. Я дивилась у блокнот – на всі справи часу не вистачить. Щось треба скасувати. Реколекції. Їхній план цього разу дуже насичений, тут і Хресна дорога, й адорації, і Розарій із роздумами, і Служби Божі, і конференції, і робота в групах. Вирішила: приєднаюсь до учасників пізніше, а зараз – швидко до магазину, розташованого на іншому кінці міста.

Сіла в тролейбус, зібралася помолитися Розарій дорогою, проте ледь встигла промовити першу таємницю, як помітила, що тролейбус їде не туди, куди я хочу. Дивним чином сіла не на той маршрут, такого зі мною не трапляється майже ніколи… Отже, вирішила їхати не туди, куди хотіла, а куди треба – адже цей номер їде повз нашу церкву. І не пошкодувала!

Цього разу для проведення реколекцій до нашої парафії святого Йосипа в Кременчуці (на фото вгорі) приїхали отець Сворад Дуда ОР (Закарпаття, Мукачеве-Кольчино) та Марта Ухальова, директор Інституту Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії в Кошицях (Словаччина). З ними прибули органістка й перекладачка Віолета Уста і сестра-домініканка Лідія (Мукачеве).

З надзвичайним піднесенням у ці дні звучали гімни, псалми, молитви Вечірні та Розарій з Дівою Марією. Проповіді й конференції були присвячені значенню молитви Розарію. Йшлося і про чудесну силу цієї молитви, і про Фатімські пророцтва, і про постання нових молитовних спільнот… Кожен учасник реколекцій одержав гарну вервичку та книжку з розповіддю про Марійський рух священиків і, найголовніше, з посланнями Матері Божої, переданими через о. Стефано Гоббі – "Священикам, улюбленим синам Діви Марії".

Мабуть, серед тих, хто збирався протягом трьох днів у храмі, байдужих не було. Одна дівчина, якій доручили прочитати послання Пресвятої Богородиці, ледве дочитала його до кінця: вона не могла втриматися від сліз. Знаменно, що все це відбувалося в річницю останнього об’явлення Богородиці у Фатімі.

Під час зустрічей у групах усі активно обговорювали і нову інформацію, і парафіяльне життя. Адже молитовна група Живого Розарію з’явилася в нашій парафії кілька років тому, коли ще й монастиря з каплицею не було, а Меси відправлялися на приватних квартирах. Більшість парафіян прийшли до Розарію вже в дорослому віці, лише одиниці знали його змалечку. Тривала розмова і про родинну та особисту молитву, про те, що кожен може зробити для інших, про спроби євангелізації близьких, колег по роботі й безпритульних, які регулярно збираються тут на безкоштовні обіди. Хвилювало присутніх і те, що й досі на Полтавщині католиків часто-густо сприймають як сектантів, далеких від християнства. Люди згадували й про маленькі чудеса, пов’язані з Розарієм, наприклад, як за короткий термін вдавалося зробити дуже багато – щоб залишився час на молитву. Для когось ця молитва – шлях до упокорення, для когось – допомога під час конфліктів, засіб примирення.

Такі зустрічі дуже часто дають нам змогу зробити нові, досі невідомі релігійні відкриття, пережити духовне відновлення, а іноді навіть і змінити дещо у своєму світогляді. Цього разу для багатьох вони стали саме такими – незвичайними. Та хіба бувають інші, "звичайні" реколекції? Тому ми, їхні учасники, дуже вдячні нашому настоятелю, отцю Миколі Орачу OFMСonv, за те, що запросив до нас таких чудесних місіонерів-проповідників. А я особисто вдячна ще й Божому Провидінню, яке так вчасно примусило мене сісти не в той тролейбус.

Наталя ЛАПІНА

ДУШОХВАТ

Святий Йосафат – син волинської землі, один із найбільших святих українського народу і Христової Церкви. Саме за єдність Церкви він пролив свою кров і віддав життя. Коли вороги називали його душохватом, Йосафат на це тільки усміхався, промовляючи: "Дав би Бог, щоб я "захватав" усі душі для з’єднання!"

У давньому княжому місті Володимирі-Волинському, у побожній родині Гавриїла та Марії Кунцевичів 1580 року народився син, якого охрестили Іваном. Його батько був знатним міщанином – купцем і міським радником. Релігійне виховання синові з раннього дитинства надавала мати: саме під її керівництвом малий Іван навчився читати рукописний Часослов, а потім пішов до школи при парафіяльній церкві.

У Володимирі-Волинському досі зберігається розп’яття, перед яким хлопець під час молитви неначе відчув вогонь у серці – це запалала в ньому любов до Бога і людей. Відтоді хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав Богослужінь. Згодом це бажання визріло у прагнення присвятити себе Богові цілковито, бути при тім, що Боже.

Коли юний Іван Кунцевич перебував у Вільнюсі, навчаючись там у місцевого міського радника, на українській землі почалася релігійна війна, спричинена з’єднанням Української Церкви з Римською – ідеться про Берестейську унію (1596 р.). Окрім молитви, Іван уважно вивчав церковні книги, шукаючи в них прояснення релігійного сум’яття. У каноні Утрені він читав: "Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви"; "Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою найбільшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос".

Щиро шукаючи правди, Іван Кунцевич дійшов переконання, що єдність із Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті-Литовськім 1596 року, є відновленням давньої церковної єдності з Апостольським Престолом.

Минув час – гарячий час дискусій та поділів серед народу. Вільнюс також був втягнений у релігійні негаразди, але, попри все, наступні роки стали для молодого Кунцевича часом розпізнання покликання – як до священства, так і до монашества. Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архієрейської молитви Ісуса Христа: "Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в Мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в Мені, а Я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані" (Йн 17, 20-21).

Монашество східного обряду тоді було у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, молодого поповнення не було. Але для молодого Кунцевича Божий поклик вступити до монастиря був наказом. Обговоривши справу із самим митрополитом Іпатієм Потієм (одним із головних діячів унії), він вступив до Святотроїцького монастиря, маючи тоді 24 роки. 1604 року митрополит Іпатій і прийняв перші монаші обітниці брата Йосафата Кунцевича.

На противагу загальному безладу, Кунцевич почав провадити самотнє суворе життя монаха. Згодом він став дияконом, маючи дві головні мети – жити за суворими правилами східного монашества і служити своїй Церкві згідно з давньою традицією – у єдності з Апостольським Престолом у Римі.

Сам Йосафат був блискучим проповідником із хорошим знанням істин віри: пильним навчанням він здобув богословську освіту. Олександр Тишкевич, генеральний суддя полоцької землі, стверджував: "Йосафат мав такий великий розум, що дуже складні богословські питання стосовно таїнства Святої Тройці, воплочення та їм подібні легко тлумачив. Мав чудову пам’ять. Його можна було б назвати скарбницею всіх книг Святих Отців". А доктор богослов’я і ректор Варшавської єзуїтської колеґії вважав, що він так глибоко пояснював народною мовою найглибші тайни католицької віри, що жоден з учених богословів не міг до цього нічого додати.

Йосиф Рутський, пізніший Київський митрополит, повернувшись 1603 року до Вільнюса з навчання в Римі, викладав у семінарії. Він почав часто заходити до монастиря на розмови з Йосафатом, про якого пізніше сказав: "Він завжди вів зо мною духовні бесіди, питав у мене пояснень про деякі правди віри або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за весь той час не почув я від нього жодного пустого слова". Пізніше саме митрополит Йосиф Рутський та Йосафат Кунцевич стануть реформаторами Василіянського Чину.

1608 року Йосафат Кунцевич став священиком. Під його впливом багато нез’єднаних наверталися до Католицької Церкви, через що вороги і називали його "душохватом". Головною причиною ненависті до Унії був брак релігійної свідомості народу, тому Йосафат ішов між простих людей, проповідував на вулицях, на полі…

Настав час оновлення Полоцької єпархії, і саме Йосафат Кунцевич посів її кафедру 1618 року. Він став Полоцьким архієпископом і адміністратором Вітебської та Мстиславської єпархій. Свою увагу архієпископ насамперед звертав на потреби і дисципліну духовенства, часто малоосвіченого. Щоб мати тісніший контакт із душпастирями, він установив щорічні Синоди священиків у Полоцьку, Вітебську та Мстиславі, а також уклав Правила для священиків. Йосафат подорожував від парафії до парафії. Відвідуючи душпастирів, давав батьківські поради та намагався защепити в їхніх серцях любов до їхнього високого звання і Матері-Церкви.

Почався черговий етап релігійного протистояння, але владиці Йосафату вдалося врегулювати ситуацію. Усюди, крім Вітебська. Місцеві змовилися проти нього, готувався замах… Але владика, попри все, прибув до Вітебська. У неділю вранці 25 (12) листопада підбурений натовп кинувся на єпископську палату. Йосафат щойно повернувся з Утрені. Побачивши, що деякі його слуги вже поранені, промовив до юрби: "Діти мої, діти! Чому вбиваєте моїх невинних слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!" Натовп зупинився. Але раптом із юрби вискочило двоє змовників: один із них дрючком оглушив Йосафата, а другий сокирою розрубав йому голову. Кунцевич упав, прошептавши: "О Боже мій, Боже!.." А натовп почав із нього знущатися… Хтось ще вистрілив двічі владиці в голову. Наситившись злобою, злочинці виволокли тіло єпископа над ріку Двіну, прив’язали до нього каміння і скинули у воду.

…Ще за життя Кунцевич визнав: "Смерті не боюся, а до мучеництва я готовий. Дав би Бог, щоб я був гідний пролити свою кров за святу єдність і послух Апостольському Престолові!" Так і сталося – Бог почув свого слугу.

За книгою Андрія Йосафата Григорія Труха ЧСВВ "Життя Святих", ІV том, вид-во "Місіонер", 1999 р.

ФОТО:

Святий Йосафат Кунцевич

10 ПРИЧИН СТАТИ МІСІОНЕРОМ

Сучасні послідовники Христа мають не лише світити, а йти і сіяти, проповідувати, свідчити Боже Слово, звільняючи людей. Блаженний Йоан Павло ІІ говорив про дві цивілізації: смерті та любові. І сьогодні ми рішуче маємо зробити свій вибір: цивілізацією, імперією Любові є Мати-Церква. Одним із вимірів вибору на користь Церкви є рішення стати місіонером, адже волею Бога також є євангелізування світу. Коли ми востаннє про це говорили у своїх проповідях або чули у храмі?

Христос заповідав, щоб усі почули Добру Новину. Апостоли та перші учні завойовували світ силою проповіді, любові, ціною страждань і власного життя. У них не було людських планів і стратегій. Хоч би куди вони йшли – ішли зі свідченням (пор. Діян 8, 4; 11, 9). Євангеліє сповіщає нам, що в перші століття місіонерська, євангелізаційна праця була в серці кожного християнина, усі були покликані до того, щоб "іти й навчати всі народи", і усвідомлювали своє покликання.

Натомість зараз ми живемо нібито у "звичайному", в усьому обізнаному середовищі, постійно зустрічаємося з різними людьми. І виявляється, що необов’язково десь далеко шукати поле для проповіді. Невіруючі оточують нас постійно. Наведу десять причин, які можуть заохотити кожного до участі в місіонерському служінні Церкви.

1. Приклад Святої Трійці. Після гріхопадіння Бог шукає людину, вступає з нею в розмову, пояснює наслідки гріха, а головне – дає надію на спасіння. Проявляє милосердя, одягаючи Адама і Єву в шкіряну одежу. Протягом усієї історії Бог шукає свій народ: "Я простягав мої руки день у день до бунтівливого народу, що ходив недобрими шляхами" (Іс 65, 2). Щодня сам Бог є місіонером, Він шукає нас постійно. Його любов послала Сина, "щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне". Так Христос став місіонером Отця на землі.

2. Приклад благовісників усіх часів. Від старозавітних пророків, які серед мороку гріха горіли вогнем віри, були слухняні Божим велінням: "У серці в мене вогонь палючий, затаєний у костях моїх. Змагавсь я затамувати його, та не спромігся", – до перших місіонерів-проповідників Нового Завіту: апостола Петра, першомученика Степана, апостола Павла… Багато святих Христової Церкви жили, відчуваючи спрагу спасіння людських душ. Коли дивишся на ці приклади, стає соромно за власну байдужість і занедбання. Їхній приклад кличе нас до праці на ниві місій.

3. Місійне доручення Христа. Ми покликані до проповіді словом (Мт 28, 19-20: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку".) і вчинком, прикладом нашого життя: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мт 5, 16).

4. Сила Святого Духа. Християнський місіонер працює не людською силою і мудрістю, а силою Духа діє на серця людей. "Ви – лист Христа, виготуваний нами; написаний не чорнилом, а Духом Бога живого, не на камінних таблицях, а на тілесних таблицях серця" (див. 2 Кор 3, 3). Якщо інша людина читає цей лист – це означає, що її щось зачепило. Християнин має бути живим благовістям. Тоді, коли адепти різноманітних культів і сект промивають комусь мозок, християнська місія промовляє до серця. "Ми пишемо не чорнилом, а Духом…" – те, що написане Духом Святим, не вигоряє і не зникає.

5. У наш час Христова Церква має велику потребу в добрих, ревних місіонерах. Потрібні ті, хто готовий працювати сім днів на тиждень, 24 години на добу. "Кого б мені послати? Хто нам піде?" (Іс 6, 8), – Бог не відмовиться ні від одного з нас. Жнива великі – працівників мало… Можливо, багато діячів, але мало працівників.

6. Жнива великі. Зверніть увагу, що Господь не каже: мовляв, багато гріха, бур’янів, зла багато… Але "жнива великі", тобто багато праці.

7. Велика цінність людської душі. "Яка ж користь людині, що ввесь світ здобуде, себе ж саму погубить або пошкодить?"(Лк 9, 25). Врятувати одну душу важливіше, ніж побудувати найкращий храм. Віднайти одну душу для Христа набагато важливіше, ніж відкрити в небі нову зірку, тому що зірки колись погаснуть, а душа сяятиме вічно.

8. Відповідальність за знехтування благовістям. "Бо коли я проповідую Євангеліє, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелія" (1 Кор 9, 16).

9. Радість від спасіння грішників. "…Радійте зо мною, бо я знайшов овечку, що була загубилась. Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння" (Лк 15, 6-7). Пастир із радістю несе віднайдену вівцю.

10. Нагорода для місіонерів. "Розумні сяятимуть небесним сяйвом, – і ті, що навернуть багатьох до справедливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (Дан 12, 3) Люди забудуть наші слова та проповіді, величні будівлі зруйнує час, навіть пам’ять щезне – але люди, навернені нами до Христа, перебуватимуть вічно в небесних оселях.

***

Ми знаємо, що святість – це покора й виконання Божої волі. Зрештою, покора у виконанні Його волі. Волею Бога також є євангелізація всього світу – як тих, хто поруч, так і тих, хто перебуває на інших континентах земної кулі.

Часто можна прочитати статистичні дані про мільйони віруючих і тисячі парафій, сотні побудованих храмів. Ці мільйони віруючих, побожних людей, тисячі парафій дуже часто живуть лише своїми локальними проблемами. Уявіть собі: велика, жива ріка Йордан. Береги Йордану повні зелені, але він несе свої води до Мертвого моря. Вода в ньому стояча, мертва; там немає нічого живого. Чому така різниця? З Мертвого моря не витікає жодна річка, вода випаровується, а сіль залишається, знищуючи все живе. Якщо бачитимемо лише власні проблеми – станемо подібні до Мертвого моря…

Хтось запитає: "Навіщо допомагати місіонерам, бачити потреби місій? Хіба вдома, у нас у селі або в місті, немає потреб?" Буває й так, що на окремі проекти (більш прості та зрозумілі) ми витрачаємо величезні зусилля й кошти, але забуваємо про головне завдання Церкви – євангелізацію світу. У той же час одні чують Слово Боже постійно, а інші ще не чули жодного разу; одні моляться у величних храмах на своїй вулиці, а інші не мають навіть маленької каплички.

Стратегія диявола – відвернути нашу увагу від розбудови Божого Царства, свідчення Христа, євангелізації світу. Господь говорить: "Не збирайте скарби ваші на землі, де міль та іржа нищать, а збирайте скарби ваші на небі, де ні міль, ані іржа не нищать, і де злодії не підкопують і не крадуть". Підтримуючи потреби місії, ми збираємо скарби на небі. Можливо, ми вже маємо небагато часу, тож поспішаймо, щоб не запізнитися. Уявімо, що б було, якби всі християни відчули потребу свідчити про Христа ближнім, а тисячі парафій відгукнулися на потреби місії! Дуже гарно й цінно в Божих очах, коли свідчить про Христа і одна віруюча людина, але яка радість наповнить небо, якщо таких людей ставатиме дедалі більше… Як переміняться наші громади, монаші чини, мирянські спільноти, живучи для справи місії.

Ти можеш стати місіонером! Можеш багато зробити: молитися за місіонерів і навернення грішників, свідчити про Христа словом і життям, допомагати у справі місії та євангелізації. Кожен вік, стан і покликання – це простір для проголошення Доброї Новини. Святий Домінік Савіо був дитиною, а блаж. Йоан Павло ІІ проповідував цивілізацію любові до глибокої старості; св. Максиміліан Кольбе та блаж. Омелян Ковч євангелізували в концтаборі й камері смертників. Франциск Ассізький не мав жодних статків, а Тереза з Лізьє стала покровителькою місіонерів, не виходячи за мури монастиря.

На шляху виконання Божої волі зустрінемо безліч труднощів, сумнівів, падінь. Як християнин, кожен із нас покликаний спасати людей на особистому рівні, для цього не треба особливої освіти чи коштів. Господь кличе, і, без сумніву, Його голос почують мільйони, які для спасіння ближніх не пошкодують усього можливого. У Бога є велика потреба. Яка, спитаємо ми, хіба може Бог мати потребу? Єдина потреба Бога – це навернення, порятунок людей, що потрапили в тенета диявола. Нехай ця потреба стане і нашою потребою. Ставаймо до духовної битви і поширення Христового Царства у світі! Якщо взяти до рук меч Божого слова – ніхто не стане проти нас.

Отець Михайло БУДНИК

Тематичний блог о. Михайла "Церква і місія" можна знайти в Інтернеті за адресою: http://cerkvaimisija.com.ua

ОБ’ЄДНАЙТЕСЯ, МОЇ ДІТИ!

Місія – цікаве і загадкове слово для молоді. Кожен, якщо захоче, може спробувати свої сили – для цього є можливості, аби було бажання. Одне з місць, де завжди чекають на ініціативну католицьку молодь з усього світу, – це французький Ля Салет.

Ля Салет – маленьке селище у французьких Альпах, відоме всьому світу завдяки об’явленням Діви Марії 1846 року. На згадку про об’явлення створено Орден Місіонерів Матері Божої з Ля Салет.

На місці об’явлення Матері Божої постав санктуарій. Це величезний комплекс, до якого входять базиліка, декілька невеликих каплиць, готель для паломників, їдальня тощо. А обслуговують цей величезний комплекс волонтери. Уже багато років успішно діє програма, що запрошує волонтерів з усього світу приїхати до Ля Салет і пожертвувати свою працю на потреби санктуарію.

Особливістю волонтерської програми в Ля Салет є її інтернаціональність та відсутність вікових бар’єрів. Робота знайдеться для кожного. Залежно від того, чи ви володієте французькою, вам можуть запропонувати роботу в різних сервісах. Санктуарій діє від травня до листопада. Працювати можна за бажанням від одного місяця до півроку.

На волонтаріат приїжджають різні люди: хтось хоче побачити світ, познайомитися з французькими традиціями та побутом, хтось хоче відчути атмосферу 1846 року, коли Діва Марія з’явилася маленьким Максимену й Меланії, хтось хоче щось змінити у своєму житті й бере тайм-аут, щоб відновитися, прогулюючись альпійськими схилами, вдихаючи кришталево чисте повітря, прославляючи Небесного Творця за все, що Він дарував людству, за все, що дарував безкоштовно, не вимагаючи нічого у відповідь.

Побувавши в Ля Салет цього літа, я маю бажання повернутися туди знову. Не знаю коли, не знаю, чи вийде, але справді хочу. Поспілкувавшись із волонтерами, розумієш, що всі, хто хоча б один раз тут побував, повертаються. Я працювала в магазині із бельгійкою Клодет, яка приїхала в Ля Салет 37-й раз!

Волонтерське життя – це не лише робота у своєму сервісі, це також і змога молитися під час Святої Меси, адорацій (споглядання) Найсвятішого Таїнства, участь у процесіях, виїзди на екскурсії, розважальні вечори. Кожна країна обов’язково презентує свою програму – таким чином ми культурно збагачуємося, дізнаємося щось нове про невідомі нам країни.

Діва Марія з Ля Салет просить: "Об’єднайтеся, мої діти!" Богородиця чекає на всіх своїх дітей, хоч би де вони народились і якою мовою розмовляють. Діва Марія чекає і на тебе.

Анжела КОВАЛЕВСЬКА

ЯК ЧИТАТИ СВЯТЕ ПИСЬМО?

"Ніхто не має рецепту, як добре й належно переживати Святе Письмо. Такого рецепту ніхто не може нікому передати. Такого вміння кожен мусить досягати сам, особливо тому, що воно завжди є рівнозначне шуканню того, що ми прагнемо знайти в книжці, яка дає нам відповіді на питання, що нас мучать. Оскільки ми ставимо перед Священною Книгою різні питання, залежно від наших тривог і турбот, то кожен із нас має читати її на свій власний спосіб, переживати й вслухатися в ту науку, яку вона нам подає".

Так розпочинає свою найвідомішу книгу "Біблійне коло" Роман Брандштеттер, прочитати яку в українському перекладі раджу всім.

Слова слушні й цікаві. Далі автор описує свій власний досвід життя з Біблією, який напевно буде цікавим для багатьох українських читачів, а можливо, навіть стане у пригоді в застосуванні до власного життя методів цього польського автора єврейського походження.

Другий Ватиканський Собор

Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору про Боже Одкровення (латинська назва – Dei Verbum) у своїй останній частині говорить про місце Біблії в житті Церкви. Там можемо знайти кілька вказівок, що стосуються нашої теми. Соборні отці говорять про різні види наближення до святого тексту. Так, найчастішим місцем зустрічі з Божим Словом є Свята Меса, коли вірні слухають Біблію та її пояснення. Також вірних заохочують до побожного читання Святого Письма – не простого читання, а саме побожного, бо одна справа читати Біблію, а інша – "Божественну комедію", наприклад.

Крім цього, Собор кілька разів повертається до питання вивчення Біблії під керівництвом компетентних пастирів та з використанням відповідних матеріалів. Хотів би наголосити саме на вивченні, дослідженні Святого Письма. Коли ми читаємо Слово Боже лише "поверхово", засвоюючи те, що очевидне, і не заглиблюючись, то ризикуємо зрозуміти зовсім мало, а часом і помилково! Коли писалися книги, що увійшли в канон Старого і Нового Завітів, то не всі вміли читати й писати, ба й сам процес "публікації" був досить дорогий. Тому писалися книги дуже продумані, насичені, для зрозуміння яких треба докласти чимало зусиль. Для сучасного читача додається ще одна трудність: віддаленість мови, культури, звичаїв, які панували в часи написання святих книг. Без вивчення, отже, Біблія відкриє перед вами лише частину свого духовного скарбу. Для початку вистачить, але на цьому не варто зупинятися. Дуже важливо в поглибленні тайн Біблії хоча б іноді мати підтримку компетентних священиків і групи вірних, які разом роздумують над Святим Письмом.

У документі ІІ Ватиканського собору ще підкреслюється важливість молитовної зустрічі з Божим Словом: його слухання має нас привести до зустрічі з живим Богом, а не залишитися на рівні позитивних почуттів та вражень.

Amor, тобто любов

Залишимо тему вивчення – дякувати Богу, в Україні вже діють різні центри богослов’я, де можна поглибити й власні знання у сфері біблеїстики (Київ, Бровари, Одеса, Львів, Городок, Ужгород, Івано-Франківськ, Дрогобич тощо). Слухання Божого Слова у храмі теж не вимагає особливих здібностей. А як самим роздумувати над Біблією?

Один зі способів роздумів над Святим Письмом зветься латинським словом Amor, що означає "любов", а назва утворюється з абревіації назв чотирьох етапів роздумів. Отож перший етап – це Adoratio – поклоніння. Перед читанням Біблії необхідно просити світла й мудрості Святого Духа, бо лише Той, Хто надихав священних авторів у написанні книг, може відкрити свій задум і нам. Необхідно у тихому приміщенні, де ніщо не заважає зустрічі з Богом, стати в Божій присутності й просити про світло для розуму та серця, аби зрозуміти, засвоїти волю Бога і принести плід засіяного в серце Слова.

Наступний етап – це Meditatio: читаємо сам текст. Можна читати Біблію поступово, книгу за книгою, розділ за розділом. Можна брати тексти, призначені на Літургію дня або найближчої неділі. Можна відкривати навмання й читати те, що відкриється. І читати так, ніби вперше бачите цей уривок. Щось може вас вразити, щось здивувати, щось сподобатися. Не поспішайте, "розжуйте" текст, зрозумійте його головну думку, заглибтеся в деталі, зверніть увагу на можливі дивні слова чи події, зазирніть у паралельні місця, часто вказані на полях тексту чи внизу сторінки. Зупиніться над кожним словом – це натхнений текст, написаний із великою старанністю авторами-людьми. "Святе Письмо подібне до ріки чи моря. Часто в тому місці глибина й самим ангельським очам ховається недоглядна, де зовні виглядає погано й просто" (Г. Сковорода, Наркіс). Що каже вам особисто, у вашій конкретній життєвій ситуації, цей уривок? Що хоче вам сказати Бог? Замисліться!

Зрозуміння Божого голосу приводить нас до наступного кроку – Oratio, тобто молитви, про що, власне, навчав Собор у Конституції Dei Verbum. Молитися треба про те, що ви зрозуміли, що до вас промовило на попередньому етапі. Є за що дякувати, є за що прославляти, є про що й просити.

І закінчуються роздуми четвертим етапом – Resolutio: завершенням, постановою. І цей етап важливий, хоча про нього часто забувають. Читання Біблії, її розуміння та молитовна зустріч залишаться незавершеними, якщо будемо лише слухачами, а не виконавцями Слова, як писав апостол Яків (1, 22). У цей момент робиться постанова: що треба змінити в моєму житті у світлі почутого Слова? Постанова має бути одна, конкретна, на короткий строк, щоб можна було пізніше перевірити її виконання. Постанова має бути справді конкретною: що маю зробити сьогодні (або найпізніше завтра), щоби Слово стало тілом у моєму житті. Не загальна думка: "Маю виправитися, стати кращим", – а щось точне: "Сьогодні заговорю з тим, кого оминаю вже довгий час", "Сьогодні о 19:15 помолюся один десяток Розарію в цьому намірі" тощо. Виконання такої постанови легко контролювати і запитувати себе, у разі її невиконання, що не так у мені, що треба змінити, щоб моє серце стало тим ґрунтом, який приносить стократний плід.

Ось такий спосіб (не єдиний!) роздумів над Біблією, який має нас привести до любові до Бога та Його Слова, і його може застосовувати кожен хоча б час від часу. Це "книга, що Богом дихає" (Г. Сковорода) – від неї набираємо широкого подиху Божої любові.

***

Якщо вжити мову економіки, то можемо говорити в наш час про інфляцію слова: слів багато, а результатів мало. Григорій Сковорода, наш відомий філософ і богослов, у своєму творі "Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова" говорить про читання Біблії в міру: "Той, хто читає численні, до того ж з різними думками книги, не буде благовченим… З’їж одне зі смаком, і вистачить. Немає більш шкідливого, як різне й безмірне". Не треба поспішати від уривка до уривка, не така важлива кількість прочитаного. Треба подбати про якість, про глибину, про добре засвоєння того, що розгризли з горіха Божого Слова.

Якщо дамо змогу Божому Слову пустити коріння в нас, то відчуємо на собі істинність прекрасних слів, записаних у Книзі пророка Ісаї, де сам Бог Ягве звертається до свого народу: "Як дощ чи сніг сходить з неба й туди не вертається, але напуває землю, щоб вона родила й ростила, щоб давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, так і Моє Слово, що виходить із уст Моїх – не повертається до Мене порожнім, але чинить те, що Мені вгодно, і довершує те, чого Я його посилав!" (Іс 55, 10-11).

Отець Патрик ОЛІХ OFM

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/