Я НАРОДИВСЯ В ЛЮБОВІ

Коли "КВ" розпочав приготування до числа про родину, ми заходилися збирати свідчення людей, які вважають, що їм неабияк пощастило народитися в багатодітних родинах. Таких осіб, виявляється, чималенько. Серед них – наш постійний автор, греко-католицький священик о.Іван Ісаєвич (Ісайович, як помилково записали в паспортному столі), який погодився познайомити читачів "КВ" зі своєю родиною. Отець Іван вибрав служіння в безшлюбності, але Бог щедро винагородив його духовним батьківством.

…З’явився я на світ теплого літнього ранку 21 серпня 1971 року, коли сонечко ще тільки розпочинало зігрівати ще теплу з вечора закарпатську землю. Мене зустріло не лише природне тепло, але й материнське. Хоча тоді, здається, панувала матеріальна бездуховність – але мама носила та народжувала мене з вірою у Божу Любов та з радістю, що в ній почалося нове життя. Під час пологів медична сестра скрикнула: "Маєте левенятко!" Так народився темноволосий кароокий хлопчик вагою під чотири кілограми, восьма дитина в матері та батька, якого охрестили Іваном. За три роки народився ще один мій брат – разом всіх нас було дев’ять, сім хлопців і дві дівчинки. Таким чином, з батьками сім’я Ісаєвичів нараховувала 11 чоловік.

Жили ми у мальовничому селі Мала Копаня на Виноградівщині. Широка і тиха річка, – а часом і бурхлива, як розіллється полем та під підніжжя села, – Тиса, що протікає поруч, надавала неабиякого затишку та радості. Окрасу Виноградівщини, Чорну гору та Старе Городище, місцеві мешканці люблять, бо ті дарують відчуття природного спокою та бажання жити, адже тут краса природи переплітається з історією людства.

Моя мама походить з родини Керестеші (за бабусею – Товт), наш прадід прибув сюди з місцевості біля Будапешту за програмою тогочасного міністерства агрокультури, для ведення господарства, про що свідчить архівна довідка. По лінії батька – тутешні мешканці, корінні жителі села родини Ісаєвичів. Обидві родини – глибоко віруючі, греко-католики по лінії батька, римо-католики по лінії матері. Наша бабуся, одружившись із дідом, Андрієм Керестеші, греко-католиком, перейшла за ним до візантійського обряду. Ходили разом до одного сільського храму, хрестили дітей. Родина мала своє господарство, худобу, землю.

З приходом радянських "визволителів" було забрано все – але найгірше було те, що вони хотіли забрати віру. Віру в Бога, Який давав силу витримати приниження, з часом – раптову смерть батька моєї мами… З 14 років вона була змушена працювати з ранку до пізньої ночі у каменоломні, а вночі розвантажувати борошно та хліб, щоб отримати за це 500 гр хліба та принести їх додому, де її чекала мама з братиком, якому був рік, і сестрою, яка мала чотири роки. Тоді понять "права дитини", "дитяча примусова праця" для влади не було – але це вже в історії.

Мої батьки народилися 1935 року. Хоч і виростили нас усіх, але за радянських часів мама так і не отримала відзнаки "Мати-героїня"… Сталося це вже після смерті батька, після помаранчевої революції. Але я вірю і бачу в її очах, що найкраща їй подяка – це ми і наші усмішки на обличчях. І знаю, що Бог їй дав і ще дасть нагороду.

Батьки не мали державного шлюбу. Вони підпільно повінчались і не хотіли стояти перед мамоною – представником влади, яка проповідує бездушність та атеїзм. Вони вірили в Бога – і цьому вчили нас. Також, не навчали нас злості до комуністів, але завжди казали, що Бог допустив це, тож треба мати любов навіть до них. Зрештою, Євангеліє вчить нас любити ворогів…

Ми мешкали у приватному будинку: дві кімнати, коридор, кухня і комора. Зрозуміло, що все інше було надворі. Так, вся дружня сім’я мешкала у двох кімнатах – і не було тісно, було весело і затишно. Кожної неділі, всі разом, ходили до храму на утреню, Святу Літургію, повертались до хати на обід, трохи відпочивали – і всі разом йшли на вечірню. І так було кожної неділі і на свята. А від понеділка до п’ятниці – школа, праця… У понеділок батька зазвичай викликали до школи, щоб він пояснив, "як то діти ходять до Церкви". Його відповідь була проста: "ви виховуйте та навчайте в школі, а я виховую та навчаю вдома". Деякі вчителі дорікали нам, хтось потайки хвалив – але ми цього ще не дуже й розуміли.

Ми багато працювали, як і більшість сільських дітей того часу. Навесні ми щоранку просинались о п’ятій, ішли на город, о сьомій повертались, снідали – і до школи. Після школи йшли до лісу по дрова, знову працювали на городі, мали одну-дві години погратися з іншими дітьми, потім виконували шкільні завдання, молились і йшли до сну. Влітку мама нерідко будила нас о третій ранку. Ми йшли на Чорну гору збирати кизил: 1 кг коштував 50 копійок, а це тоді було суттєвим поповненням сімейного бюджету. На літніх канікулах замість таборів відпочинку ми працювали у колгоспі "Комунар". Мама не встигала поратись із домашньою роботою, а ми (переважно ж хлопці) постійно робили якусь  шкоду. Тому ми ходили до колгоспу, а вона залишалась вдома на господарстві. Ніхто не питав, скільки нам років, чи можна нам працювати як дорослим. Діти були на рівні з дорослими – а як хтось не виконував плану чи відставав від інших, мамі робили догану, біда… Щоправда, це для нас стало уроком: не все у тому суспільстві було добре, а багато речей говорилось не так, як було насправді.

Ми любили один одного, заступались один за одного. Бувало, що і голодні були, та сусіди того не знали, ба – ще заздрили. Нам часто не вистарчало одягу, доношували молодші за старшими, або мама купувала найдешевші речі, сама вишивала, перешивала…. Та ми ніколи не нарікали на Бога. Ні, ми не були релігійними фанатиками – нас просто вчили вірити в Бога і розуміти те, що ми молимось і до Кого молимось, і це нам додавало сил. Люди з села часто казали батькові, що один з його дітей напевно буде священиком. Так, всім здавалося, що це буде на рік старший від мене Андрій. Він гарно співав у церкві, був і є дуже скромний і на диво гарний. Але Господь призначив йому інший шлях.

Ми любили своїх батьків, найбільше – маму. Так сталося, що батько захворів, це вплинуло на його нервову систему. За часів СРСР майже всі безбожно вживали алкоголь, особливо – на роботі та після, коли треба би йти до дружини та дітей. Можливо, все це й зламало батька, він ще більше занедужав, тому й перейшов до Бога в Небо. А мама? Як та бджола і водночас ягідка, все мала встигнути – і пораду дати, і їжу приготувати, піти на роботу… Тому ми швидко розійшлися з рідного дому. На навчання, перш за все –  ремеслу, щоби працювати, допомогти мамі. Дехто навіть кидав фрази на кшталт: "Ісаєвичі – до інституту? Та ні, не ті ви діти, з вас і училища забагато". Та, дякувати Богові, ми всі єднались у молитві, листами спілкувалися з мамою. На канікули влітку та на Різдво приїздили до дому. Можна було б і частіше, відстань невелика, всього 450 км – та грошей на поїзд не вистачало. Але відстань ще більше нас об’єднувала.

Якось під час навчання я захворів і приїхав додому. Було добре, бо вдома, але бачив, що мама неспокійна: я ж бо хворий – а лікарі нічого не кажуть. Я щось робив на подвір’ї, коли вулицею дибала старенька жінка, вся в чорному. Раптом вона звернулася до мене.

– Що сину, хворієш?

– Так.

– А що за хвороба?

– Не знаю, не кажуть.

– Сьогодні субота. Йди-но до церкви, висповідайся, завтра запричастись – і все буде добре!

Здивований, я зайшов до хати, розповів все мамі. Вона вибігла в чому була з хати, але від жінки вже не було й сліду. Все ж таки я так і зробив, а в неділю, коли треба було йти до Церкви, я вже навіть і забув, що хворий. Мама нічого не сказала. Після Причастя я подививсь на маму – а вона плаче… Цього випадку я не можу пояснити й досі.

Важко сказати, чому ще в сьомому класі я пообіцяв мамі, що не одружуватимусь. Вирішив допомагати їй і, якщо стану багатим, та також дітям, які мають батьків, але справжньої родини – не мають. Мама усміхнулася, сказавши, що я ще замолодий, щоб думати про такі речі. Але я тоді і не задумувався, чого хоче від мене Господь.

Після служби у лавах Радянської Армії я влаштувався на роботу. Я мріяв бути військовим. Після залізничного училища подав документи до Київського прикордонного училища, та не пройшов відбір у КДБ. Я був здивований: чому? Наш замполіт пояснив, що "за дідів" відповідаю… Тоді я подав документи до Вищого військово-морського училища ім.Фрунзе у Санкт-Петербурзі (тодішнім Ленінграді). Мене було зараховано, та морська справа щось була мені не до вподоби – тож пішов до армії.

Хоч я і працював на державній службі, мрія про навчання не залишала мене. Я їздив до Румунії (вже були відкриті кордони) чимось торгував, як і всі тоді. Біг то на роботу, то знову до Румунії. Всі кошти я відкладав на навчання та придбання будинку. Сподіватися можна було хіба на Бога, Який постійно допомагав.

Навесні 1992 року я зібрав документи, щоб подати їх до інституту в Дніпропетровську. Суботнім вечором, повертаючись до дому, я раптом згадав слова батька, що він їх колись звернув до мого брата Андрія та мене: "Невже ніхто не буде священиком?", посміхаючись у бік Андрія. У неділю після Святої Літургії я повідомив домашніх, що несу документи до греко-католицької семінарії, яка тоді була у м.Мукачеве. Не знаю, як вони сприйняли це, але всі посміхнулися – певно, не повірили. Я більше не згадував про семінарію, працював та чекав виклику на іспити. Коли з вуст тодішнього ректора семінарії, нині покійного єпископа Йосипа Головача, пролунало, що пана Івана Ісаєвича зараховано, я схилив голову, заплакав – і повернувся додому. Мовчки пішов на роботу, звільнився за власним бажанням. Вдома повідомив родину, що звільнився з роботи. Стало тихо. І тоді я додав, що вступив до семінарії – і тут запанувала мертва тиша через шок, а потім були сльози радості…

На IV курсі я шокував свою родину ще раз: повідомив, що буду неодруженим священиком, щосили прагну працювати і допомагати дітям вулиці. Знову була тиша – а я пригадав ті давні слова хлопця-семикласника до матері… Моє розчулення перебив сміх сестри, а мама як завжди відповіла: "То мине, це жарт". А мені тоді вперше відкрилося те, що сам Господь визначив мій шлях – і Він піклується про мене. За кілька років я без вагань прийняв Таїнство Священства в неодруженому стані. І коли мама підійшла вже до сина-священика, то в сльозах промовила: "А це вже не жарт, а жертва! Він дозволив, Він тобі допомагав, Він тобі і далі допоможе". Благословивши мене, мама отримала моє перше благословення і з усмішкою та сльозами відвернулась. А для мене це було як народження, смерть – і друге народження.

Зараз, як і колись, я не живу один. Нас багато, повна хата. І мої підопічні – це не діти вулиці і не сироти, це Божа сім’я. Моє все – їхнє, бо воно не моє, а Боже. А я зрозумів лише одне: як обіцяти, то один раз – і на все життя.

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/