ГЛОБАЛЬНА КАТАСТРОФА

Продовжуємо публікацію фрагментів з книги-інтерв’ю Luce del mondo – "Світло світу". У цьому уривку Святіший Отець Бенедикт XVI відповідає на питання німецького журналіста Петера Зеєвальда про відповідальність людини та істинне розуміння слова "прогрес".

У книзі Буття написано: "Бог побачив усе, що створив, і ось, воно було дуже добре". Але страшно дивитися, чим стала ця планета мрії. Питання таке: це земля неспроможна витримати грандіозний потенціал, який розвинув наш рід, чи це ми робимо щось хибно?

Святе Письмо говорить, що ми не залишимося на цій Землі назавжди, підтверджує це й наш досвід. Але й наш спосіб життя теж є у чомусь хибним. Проблемним є самий термін "прогрес". Нові часи шукали власного шляху, керуючись ідеєю прогресу й свободи. Але що таке прогрес? Сьогодні ми бачимо, що він може бути й деструктивним. Тому мусимо замислитися над тими критеріями, які є необхідні, щоби прогрес був насправді прогресом.

На початку поняття прогресу мало два аспекти: з одного боку, був прогрес у пізнанні, у розумінні дійсності. Й це відбулося величезною мірою завдяки поєднанню математичної моделі світу з експериментом: сьогодні ми в змозі реконструювати ДНК, структуру життя, структуру функціонування цілої дійсності, аж до здатності репродукувати її, ми вже почали самі компонувати життя. З такого погляду, завдяки прогресу у людини з’явилися нові можливості.

Головною думкою було те, що прогрес – це знання.

А знання – це влада. Тобто якщо я щось знаю, то можу це також розібрати на частини. Пізнання принесло владу, але завдяки цій владі ми можемо знищити світ, про який, нам здається, знаємо вже майже все.

Так стає очевидним, що в понятті прогресу, як його розуміють аж до сьогодні, бракує істотної складової: аспекту добра. Йдеться про питання: що таке добро? Куди знання має провадити владу? Існує тільки влада щось розібрати, чи може необхідно також поставити собі питання про внутрішні критерії, про те, що є добром для людини, для світу? Впродовж історії послабшав етичний аспект, частиною якого є відповідальність перед Творцем. Якщо за допомогою нашого знання зміцнюється тільки наша влада, то такий прогрес стає справді нищівним.

Які висновки ми повинні зробити?

Треба зробити великий екзамен сумління. Чим є насправді прогрес? Якщо я можу нищити – це прогрес? Якщо я можу створювати, селекціонувати й нищити людські істоти – це прогрес? Як можна опанувати прогрес з погляду людини та етики?

Але крім знання й прогресу є ще одне фундаментальне поняття Нового часу: свобода, яку розуміють як свободу робити все. З цього походить претензія, що наука не може бути обмежувана. Тобто дозволено робити все те, що технічно можливо зробити – інакше це суперечитиме вільності. Але чи це правда? Я думаю, що це неправда. Бачимо, що влада людини виросла безмежно. Натомість цього не можна сказати про етичний потенціал людини. Диспропорція між владою та етикою відображається сьогодні у плодах прогресу, вільного від моральних основ. Отже, фундаментальним питанням є: як можна виправити поняття прогресу й дійсність, яка з нього народилася, щоби потім опанувати це поняття зсередини, надавши йому позитивного сенсу?

Може, людство є просто неспроможне одним колективним зусиллям розв’язати таку загрозу як кліматичні зміни?

Власне це є проблемою: що ми можемо зробити? Перед навислою загрозою, мабуть, усі вже зрозуміли, що необхідно робити вибір на моральному рівні. Існує навіть певне спільне сумління, яке стосується глобальної відповідальності; це означає, що етичні вимоги вже не можуть стосуватися тільки власної групи чи країни, а мусять брати до уваги цілу землю й усіх людей.

У цьому сенсі є певний потенціал моральності. Однак перетворити його в політичну волю та в політичні рішення фактично неможливо через брак готовності до самопожертви. Все повинно виражатися у балансах окремих країн і прийматися кожним; а в такому разі постає питання про різний розподіл навантажень і завдань.

З цього випливає, що політична воля не може стати ефективною, доки не народиться у цілій людськості – і передусім у великих гравцях розвитку й прогресу: нова й більш глибока моральність, конкретна готовність до жертви, яка стане для кожного моральним критерієм для визначення стилю життя.

Отже, питання таке: яким чином загальний моральний закон, на який усі посилаються, може перетворитися на особистий вибір? Поки цього не станеться, політика залишатиметься безсильною. Хто може зробити так, щоби спільне сумління увійшло в кожну окрему особу? Тільки інституція, яка торкається сумління, яка є близькою до особи й не проголошує порожніх закликів.

Це і є викликом для Церкви. Це Церква є настільки близька сумлінню людини, що може спонукати її до принесення певних жертв і до глибинного взяття на себе певних моделей поведінки.

Існують не тільки індивідуальні егоїзми, що борються між собою, а й егоїзми групові. І занадто мало видно моделей реалізації жертв, про які ми говоримо. Тому чернечі спільноти відіграють роль зразка. Вони можуть показати, як, без відкидання всіх можливостей нашого часу, можна реалізувати стиль життя, позначений розумною й моральною жертовністю.

(Переклад "КВ" за виданням Luce del mondo. – LEV, 2010.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/