ЦЕРКВА, ВІРА Й СУСПІЛЬСТВО

Як бачить Церква сучасний світ? Як цей самий світ бачить Церкву? І що з цього приводу думає Єпископ Рима? Про це – у черговому фрагменті інтерв’ю німецького журналіста Петера Зеевальда з Папою Бенедиктом XVI.

Святий Отче, внесок Церкви до розвитку суспільства завжди був великим. Натомість сьогодні в багатьох країнах дедалі більше поширюється зневажливе або навіть вороже ставлення до християнської релігії. Чому так сталося?

Передусім треба сказати, що розвиток сучасного прогресизму й науки створив нову ментальність, яка вірить, що може довести поверховність "гіпотези Бога", як це називав Лаплас. Людина сьогодні вважає, що може сама зробити все те, чого раніше очікувала тільки від Бога. Для такої моделі мислення – а вона й вважається науковою – справи віри видаються архаїчними, міфічними, приналежними до вже минулого етапу розвитку цивілізації. Релігія, принаймні християнство, зараховується до речей минулого. Вже у вісімнадцятому столітті Просвітництво проголошувало, що одного дня зникне Папа, цей європейський Далай-Лама. Просвітництво прагнуло відкинути ці "міфи відсталості".

Ця проблема пов’язана з питанням авторитету, тобто з тим, що суспільство, яке прагне свободи, не хоче дослухатися до авторитетів? Чи, може, це проблема комунікації, тобто того, що Церкві з її цінностями й поняттями гріха, жалю й навернення не вдається знайти спільної мови з сучасним суспільством?

Я б сказав, що йдеться про обидві проблеми. Спосіб мислення, про який ми говорили, привів до великих перемог і має в собі багато слушного, але він змінив фундаментальну поставу людини в стосунку до істини. Людина більше не шукає тайни, божественного, а вірить, що одного дня наука пояснить усе те, чого ми ще не розуміємо. Вважається, що це тільки справа часу, а потім ми матимемо владу над усім.

Таким чином, науковість стала найвищою, абсолютною категорією. Недавно, дивлячись новини по телевізору, я сміявся: повідомили, що нібито вдалося науково довести корисність ніжності матері до її дітей. Звісно, дослідження в цьому напрямку можна назвати дурними, а поняття такої науки – помилковим, наївним і популістським; але все ж таки йдеться про ідеї, які дозволяють зрозуміти модель, тобто спосіб мислення, для якого віра в тайну, у творіння Боже й увесь релігійний вимір визнано непереконливими, позбавленими права на існування, оскільки вони "не є науковими". Це один аспект.

А другий?

Другий полягає у факті, що саме наука, зі свого боку, визнає власні межі. Багато науковців сьогодні стверджують, що сукупність речей повинна все ж таки звідкись походити, а отже, мусимо знову поставити питання про походження світу. Тому розвивається нове розуміння релігійного: не як архаїчного міфологічного явища, а як чогось, що походить із внутрішнього зв’язку з Логосом – тобто так, як насправді у Євангелії розуміється й проголошується віра.

Але, як уже сказано, у цьому великому контексті релігійність має відродитися й знайти нові форми вираження й порозуміння з суспільством. Сьогоднішня людина вже не розуміє, що Кров Христа на Хресті пролито на відкуплення наших гріхів. Це великі й правдиві формули, які, однак, більше не знаходять собі місця в нашому forma mentis [способі мислення] і в нашому образі світу; які мусять бути, так би мовити, перекладені й зрозумілі в новий спосіб. Ми повинні наново зрозуміти, наприклад, що справді існує потреба переосмислити поняття зла. Неможливо просто відсунути чи забути його. Воно мусить бути переосмислене й перетворене зсередини.

Що це означає?

Це означає, що насправді ми живемо в такий час, який потребує нової євангелізації; це епоха, у якій Євангеліє має бути проголошене у своїй великій і вічній раціональності, а заразом – у цій своїй силі, яка перевищує будь-яку раціональність, так, щоб у новий спосіб сягнути нашого мислення й нашого розуміння.

Звісно, людина завжди залишається такою ж самою, попри всі зміни. Не було би стільки віруючих, якби всередині своїх сердець вони не зрозуміли: "Так, те, що проголошує релігія – це те, чого ми потребуємо. Сама наука, ізолюючись й автономізуючись, не наповнює всього нашого життя: вона задовольняє тільки одну його частину, яка, звісно, дає нам багато, але все-таки наука, своєю чергою, залежить від того факту, що людська істота залишиться такою ж самою".

Ми бачили, що прогрес збільшив наші можливості, але не наш моральний і людський потенціал. Через великі тривоги й негоди нашого часу ми дедалі більше визнаємо потребу віднайти внутрішню рівновагу, розуміємо, що нам потрібне також духовне зростання. Також у багатьох зустрічах із главами держав я побачив виразне усвідомлення того, що без релігійного авторитету світ функціонувати не може.

Чим є для Вас Церква, що таке цей "духовний організм", як Ви її одного разу визначили? Павло VI називав Церкву "Містичним Тілом Христа".

Він продовжував те, що розвинув св.Павло, який визначив Церкву як вічну тілесність Христа, як живий організм Христа.

Отже, Павло розумів Церкву не як інституцію, організацію, а як живий організм, у якому всі діють одне для одного, будучи поєднані, починаючи від Христа. Це образ, але дуже глибокий і реалістичний, навіть тільки через факт віри, що у Євхаристії ми справді отримуємо Христа Воскреслого. І якщо кожен отримує Того самого Христа, тоді справді всі ми стаємо об’єднані в це нове воскресле Тіло, як у великий простір нового людства. Важливо це зрозуміти й мислити Церкву не як апарат, який має робити різні речі – апарат теж належить до Церкви, але до певної межі, – а як живий організм, який походить від самого Христа.

Тим часом у багатьох країнах Ватикан сприймається як диктатура, Папа – як хтось, хто авторитарно накидає всім свої позиції. Помітно наростання радше відцентрових сил, ніж доцентрових – радше бунту, ніж солідарності з Римом. Чи ця війна ще не допровадила до певного роду схизми всередині Католицької Церкви?

Передусім я б сказав, що Папа не має влади нічого накидати. Його "влада" полягає тільки в тому, щоби переконувати й ділитися, щоб люди розуміли: "Ми творимо щось одне, а в Папи є завдання, яке він не вибрав собі сам". Тільки коли можна переконувати й ділитися, цілість може це зрозуміти. Тільки поділяючи спільну віру, Церква може жити як спільнота.

Я отримую багато листів від звичайних людей і від відомих осіб, які кажуть: "Ми з Папою становимо одне, він для нас є Вікарієм Христа й Наступником Петра; будьте певні: ми віримо й живемо в єдності з Вами". Крім того, природно, є й відцентрові сили, і з’явилися вони не сьогодні; є тенденція до створення національних Церков – які, зрештою, є створені. І все-таки саме сьогодні, у глобалізованому суспільстві, у необхідності внутрішньої єдності світового суспільства стає очевидним, що врешті-решт така тенденція – це анахронізм. Стає очевидним, що Церква не закривається у своїй національній шкаралупці, відділяючись, обмежуючись єдиним абсолютизованим культурним контекстом, а що Церква потребує єдності, потребує чогось такого, як Примат.

Труднощі не-католицького християнства, як з теологічного, так і з прагматичного погляду, широко зводяться також до того, що воно не має жодного єднального органу. Тому й стає зрозуміло, що необхідний орган, який, звісно, діятиме не в диктаторський спосіб, а виходячи з глибинної єдності віри. Відцентрові тенденції залишаться, але розвиток історії, вектор, який вказує його напрямок, каже: Церква потребує єднальної організації.

В останні десятиліття в багатьох дієцезіях була спроба "модернізувати" Церкву. Але в результаті Церква перетворилася на мішанину з соціальної етики, інституціональної влади, психотерапії, медитативної техніки, музейних служб, культурного керівництва та соціальної діяльності. У вірних послабилося відчуття того, що віра народжується не з тих самих коренів, що й західна культура розваг. Численні теологи і священики настільки віддалилися від головної лінії, що стало дуже складно впізнавати католицьку позицію. Що тут пішло неправильно?

Сили гріхопадіння є присутні й дієві в людській душі. До цього додається прагнення набути певної публічності або ж знайти, так би мовити, якийсь острів, на якому можна було б автономно моделювати територію. І тоді починається політичний моралізм, як це сталося в теології визволення і в інших експериментах, скерованих на те, щоби зробити християнство, як то кажуть, актуальнішим. Або ж беруть напрям на психотерапію й сприймають релігію як будь-який елемент комплексного добробуту.

Усі ці спокуси народжуються, коли ампутується справжній корінь, – віра. Те, що залишається, – це саморобні проекти, які, можливо, навіть мають якусь певну обмежену життєву цінність, але не реалізують жодного переконливого поєднання з Богом і не поєднують людей між собою у якийсь тривалий спосіб. Це острови, на яких деякі особи затримуються, але це ефемерні острови, адже моди минають.

У цьому контексті хотілося б запитати: як так стається, що учні на Заході вивчають католицьку релігію протягом багатьох років, а в результаті, знаючи навіть щось про буддизм, у католицизмі не розуміють навіть найсуттєвіших моментів?

Я теж питаю себе про це. У Німеччині кожен підліток вивчає релігію з 9 до 13 років. І абсолютно незрозуміло, чому потім у них залишається так мало від цього. Треба, щоб єпископи теж подумали, як дати катехизації нове серце, нове обличчя.

У церковних медіа модною стала певна "культура сумніву". Редакції некритично повторюють антицерковні гасла. Єпископи намагаються провадити м’яку лінію, щоб не втратити репутацію лібералів. Чи за таких умов ще можна говорити про нову євангелізацію?

На ці явища можна дивитися тільки зі смутком. Є, так би мовити, професійні католики, для яких їхня конфесія є способом працевлаштування й у яких віра вже настільки ослаблена, що ледь-ледь жевріє. Треба справді працювати, щоби стан справ змінився. Я бачу, як в Італії, де є відносно мало церковних організацій, ініціативи народжуються не тому, що Церква як інституція щось робить, а тому, що люди вірять. Спонтанні зміни виникають не з інституції, а тільки з живої й справжньої віри.

Церква має перебувати в руcі, бо вона постійно "в дорозі". Вам не спадає на думку, коли Ви опираєтеся деяким речам, що, може, їх неможливо затримати, бо вони просто відповідають необхідному цивілізаційному процесу, який Церква не може відкинути?

Звісно, треба завжди замислюватися про те, що багато з того, що колись вважалося християнським, за самою своєю суттю, насправді було тільки вираженням певної епохи. Отже, що є справді істотним? Це означає, що ми повинні постійно повертатися до Євангелія й до слів віри, щоб з’ясувати: по-перше, що до неї належить? По-друге, що змінюється із плином часу? І по-третє, що їй не належить? Вирішальним моментом, урешті-решт, завжди залишається вміння правильно розпізнавати.

(Переклад "КВ" за виданням: Luce del mondo. – Vaticano, LEV, 2010.)

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/